Московське царство

Моско́вське ца́рство — назва централізованої російської держави у період кінця XV—XVII століть, яка вживалася у писемності, творах іноземців XV–XVII століть^[1], юридичній і історичній літературі XVI—XX століть. Попередником Московського царства є Велике князівство московське та Золота Орда^[2].

З проголошенням Петра І імператором всеросійським (1721) назва держави була змінена на «Всеросійську імперію».

Назва

Назва Московське царство фігурує і в соборном уложенії 1649 року («Московское государьство»)^[3].

Великий князь московський Іван IV Грозний був вінчаний на царство і самопроголосив себе царем, став вживати титул: «Великий господарь, Божою милістю цар, Владимирський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, господарь Псковський та великий князь Смоленський, Тверський, Югорський, Пермський, Вятцький, Болгарський та інших держав, та великий князь Новагорода Низовської землі, Черніговський» (рос — «Владимерский, Московский, Новгородский, царь Казанский, царь Астраханский, государь Псковский и великий князь Смоленский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных государств и великий князь Новагорода Низовския земли, Черниговский»), згодом, з розширенням кордонів Московського Царства, до титулу додавались інші монарші домени: «цар Сибірський, Повелитель та господарь Іверської землі, Карталинських та Грузинських царів та Кабардинської землі, Черкеських, та Горських князів» (рос — «Царь Сибирский, Повелитель и Государь Иверския земли, Карталинских и Грузинских царей и Кабардинския земли, Черкасских и Горских Князей»).

Деякі російські історики, однак, стверджують, що назва «Московське царство» з’явилася у Західній Європі, а Іван Грозний засвоїв її в процесі спілкування з польсько-литовськими послами^[4]

Візантійська спадщина

З падінням Константинополя у 1453 році, Москва починає претендувати на роль найбільшого центру православ’я, зявляються міфи про правоприємництво від Царграду. Після одруження Івана III на родичці останнього візантійського імператора Софії Палеолог, яка не мала жодних прав на Константинопільський престол, московський двір прийняв чимало візантійських термінів, ритуалів, назв і емблем. В московській православній церкві народжується ідея Москви — Третього Риму, автором цієї концепції вважається чернець Філофей. Він розглядає Московське царство як майбутній ідеал православної християнської держави, свої погляди він викладав у листах великому князю Василію III.

Зі сходженням на московський престол наступника Василія III — Івана IV, в Московії з’являється потужна автократична фігура царя. Титул Царя мав підкреслити суверенітет Московської держави, а фігуру її правителя поставити в один ряд із візантійським імператором або монгольським ханом. 16 січня 1547 року Іван IV був вінчаний тюркською шапкою за обрядом Московської православної церкви на царство та самопроголосив себе монархом з титулом «царь и великій князь всеа Русії, Владимирскій, Московскій, Новгородцкій, Псковскій, Резанскій, Тверскій, Югорскій, Пермскій, Вятцкій, Болгарскій и иныхъ». 1561 року Іван IV отримав грамоту від константинопольського патріарха Іоасафа, в якій містилося визнання Івана IV царем, існують однак відомості про те, що ця грамота була сфальсифікована.

Правління Івана Грозного

Розвиток царської самодержавної влади досяг свого піку під час царювання Івана IV, що став відомий як Іван Грозний. Іван зміцнив позиції царя до безпрецедентного рівня, продемонструвавши ризикованість необмеженої влади в руках психічно нестабільної особистості. Розумний і енергійний, Іван страждав від нападів параної і депресії, а його правління сповнено актами крайнього насильства. Хронологія дат жорстокого завоювання царством Московським слов’янських земель зображена у Київському літописі^[6]

Року 1477: Новгород Великий був взятий князем московським. … Року 1500: Біда сталось, крові безмежно пролито, люди мордовані в той час в царстві Московському. Одному Богу відомо, що сталось і як багато людей згинуло пред мечом, не один город чи місто, опівцарства кров’ю сплило. … Року 1509: Псков московські взяли. … Року 1514: Смоленськ московити взяли; того ж року наши побили Москву на Орші. … Року 1563: Полоцьк взятий московитами Оригінальний текст (укр.)

Іван IV став великим князем в Москві в 1533 у віці до трьох років. У Шуйській і Бельській фракціях бояр змагалися за контроль над регентством щодо Івана, поки він сам не сів на трон у 1547 році. Відображаючи нові імперські претензії Москви, було розроблено ритуал коронації Івана IV, як царя, взявши за модель візантійських імператорів.

Завдяки постійній допомозі з групи бояр, Іван почав своє царювання з низкою реформ. У 1550-х, він оприлюднив новий кодекс законів, реорганізував військо та місцеві органи влади. Ці реформи були спрямовані на зміцнення держави в умовах безперервних війн.

Відносини з Західною Європою

Тривалий час Московія залишалася маловідомою у Західній Європі. Першою значною роботою, присвяченій цій країні став труд барона Сигизмунда фон Герберштейна «Нотатки про Московію» (Russie Rerum Moscoviticarum Commentarii), опублікований в 1549. У 1630 році московські землі відвідав Адама Олеарій, його живі і інформативні роботи незабаром були перекладені на всі основні мови Європи.

Додаткову інформацію про Московію поширювали англійські та голландські купці. Один з них, Річард Канцелор після повернення з Московії в Англію, заснував там 1555 року Московську торгівельну компанію, що тривалий час користувалася монопольним правом на торгівлю з Московією. Іван Грозний використовував торговців цієї компанії для обміну листами з Єлизаветою I.

Завойовницькі війни

Незважаючи на внутрішні заворушення в 1530-х і 1540-х, Москва продовжувала вести завойовницькі війни. 1552 року Іван IV загарбав Казанське ханство, а пізніше — Астраханське ханство. Ці завоювання перетворили Московію на багатонаціональному і багатоконфесійну державу, якою вона залишається і сьогодні.

Загарбницькі походи у напрямку Балтійського моря виявилися невдалими. У 1558 Іван розв’язав Лівонську війну, що тягнулася протягом 25 років, однак урешті-решт московські війська були відтиснені військами Лівонської конфедерації, до складу якої входили, зокрема, й запорозькі козаки.

Опричнина

Докладніше: опричнина

Наприкінці 1550-х між Іваном Грозним та боярами назріває протистояння. Причинами цього протистояння вважаються небажання бояр вести виснажливі завойовницькі війни, а також психічний дисбаланс московського царя. У 1565 Іван Грозний розділив Московію на дві частини: для забезпечення царського двору та опричників («опричнина») та загального користування («земщина»), так само на дві частини було поділено і боярство.

Для здійснення цього поділу, Іван IV конфісковував землі і майно у опозиційних бояр, виселяючи їх на окраїну, що часто зазнавала спустошливих набігів з боку сусідніх держав. 1570 року Іван IV сам організував спустошливий набіг на Новгород, підозрюючи місцеву знать у підготовці переходу до Речі Посполитої. В ході набігу близько третини населення міста було знищено. В результаті опричнини Івану Грозному вдалося підірвати економічну та політичну міць провідних боярських сімей, які зробили найбільший внесок у розбудову Московії і були найбільш здатними до керування нею. Торгівля зменшилася, а селяни, зіткнувшись із зростанням податків і загрози насильства, почали залишати Московію. Зусиллями щодо обмеження мобільності селян, та прив’язуванням їх до землі доведено Росію ближче до кріпосного права.

Відповідно до популярної теорії, почалася опричнина Івана з метою мобілізації ресурсів для війни і для придушення опозиції до нього. Незалежно від причини, Іван внутрішньої і зовнішньої політики чинять руйнівний вплив на Росію, і вони привели до періоду соціальної боротьби та громадянської війни, так званого Смутного часу (смутное время, 1598–1613). «Синодик опальних царя Івана Грозного», в якому перелічуються жертви самодержця нараховує понад 4000 знатних осіб.

Татарські набіги

У 1560-х роках стосунки між Московією і Кримським ханством погіршуються. За словами історика Валишевського, Іван IV відправляв до Хана послів з «миролюбними промовами й чудовими подарунками… Але султан зажадав повернення Казані й Астрахані й визнання Московської держави підвладною Порті». Девлет I Ґерай щорічно здійснював походи на Московію, щоб присмирити бунтівного самозванця, що оголосив себе царем, а 1571 року, коли Московія була ослаблена виснажливою війною в Лівонії, навіть спалив Москву. Сам Іван Грозний при цьому втік.^[7].

Руйнівний татарський похід змусив Івана Грозного скасувати опричнину. 1575 року Іван Грозний зрікся царського престолу на користь касимовського хана Симеона Бекбулатовича, прямого потомка золотоордінських царів, проте через рік повернувся до влади, віддавши Бекбулатовичу володіння у Твері.

Смутний час

Докладніше: Смутний час

Івана IV змінив його син Федір, який був розумово відсталим і нездатним керувати. Фактично ж влада перейшла до боярина Бориса Годунова, який очолив регентську раду над Федором. Мабуть, найважливішою подією в царювання Федора було визнання Московського патріархату в 1589 році, що стало ключовим моментом в історії російської православної церкви.

У 1598 Федір помер, не лишивши спадкоємця, що означало припинення династії Рюриків. Борис Годунов скликав Земський Собор, на якому його проголосили царем. Проте ряд боярських угруповань відмовилися визнати це рішення, крім того, попри офіційні висновки слідчої комісії, Бориса Годунова підозрювали у причетності до смерті царевича Димітрія. На тлі неврожаю, голоду 1601 — 1603 років, і всенародного невдоволення з’являється людина, що видає себе за чудесно врятованого царевича Димитрія. Цей претендент на трон, який став відомий як Лжедмитрій I, отримав підтримку в Польщі і пройшов до Москви, збираючи послідовників серед бояр та простого люду. Після смерті Годунова 1605 року Лжедмитрій вступив до Москви і був коронований царем в цьому році, після вбивства царя Федора II, сина Годунова.

Згодом Росія вступила у період безперервного хаосу, відомий як час смут (рос. смутное время). Незважаючи на переслідування царем бояр, невдоволення городян і поступове поневолення селянства, ідея обмеження влади царя не знаходила ентузіастів. Не знаходячи альтернативи самодержавству, незадоволені московити гуртуються навколо різних претендентів на трон. Протягом цього періоду, метою політичної активності бояр стає отримання впливу над діючим самодержцем або просуванню власної кандидатури на трон. Ворожнеча бояр між собою, повстання бідних верств населення, та присутність польських військ у Москві спонукало багатьох прийняти царський абсолютизм як необхідний засіб для відновлення порядку і єдності в Московському царстві.

У цей період в Московії була розгорнута громадянська війна, в якій боротьба за трон була ускладнена інтригами конкуруючих боярських кланів, військовим втручанням Польщі та Швеції, а також масштабне народне повстання, очолюване Іваном Болотніковим.

У травні 1606 року Лжедмитрій І був убитий заколотниками, а царем був проголошений Василь Шуйський. Намагаючись зберегти трон, Шуйський уклав союз зі шведами, виступивши на їх боці у війні проти Польщі. Проте вже 1608 року під стінами Москви з’явився інший авантюрист — т.зв. Лжедмитрій II, що видавав себе за врятованого Димитрія, який за підтримки поляків створив табір у селі Тушино і сформував уряд з частини московських феодалів і приказних службовців. Уряд Шуйського запросив шведські війська для боротьби з самозванцем, в грудні 1609 р. Лжедмитрій II змушений був втекти до Калуги, де й був наступного року вбитий.

Проте претензії на московський престол заявив син польського короля Сигізмунда III Владислав, який знайшов підтримку у певної групи московських бояр. Після поразки під Клушиним 1610 року Шуйський був скинутий з престолу та вивезений у Польщу, де невдовзі й помер, а польське військо увійшло в Москву.

Польська присутність у Москві, однак, викликала спротив росіян. У Нижньому Новгороді була сформована добровільна армія, очолювана Дмитром Пожарським і Кузьмою Мініним, яка розпочала наступ на Москву. 1612 року поляки змушені були залишити Москву, а 1613 року Земський Собор проголосив боярина Михайла Романова царем. З цього моменту розпочалося 300-річне царювання династії Романових.

Романови

Безпосередня задача нової династії полягала в тому, щоб відновити порядок. Польща та Швеція в цей час були задіяні в запеклому конфлікт один з одним, і Росії вдалося укласти мир і зі Швецією (Столбовський мир,1617), і з Польщею (Деулінське перемир’я, 1618). Речі Посполитій були повернуті землі, включно зі Смоленськом, втрачені Великим князівством Литовським у 1509.

На початку Романови були слабкими правителями. Цар Михайло Федорович фактично передав державні справи Філарету, який у 1619 став Патріархом Московським. Пізніше син Михайла Олексій (р. 1645–1676) спирався на боярина Бориса Морозов. Морозов відзначився корупцією та податковими зловживаннями, що стали причиною соляного бунту у 1648 році.

Після безуспішних спроб відвоювати Смоленськ у Польщі в 1632 році Росія уклала з Польщею Поляновський мир (1634). Польський король Владислав IV, чий батько і попередник Сигізмунд III був обраний російськими боярами російським царем в часи смути, відмовилися від усіх претензій на звання, як одну з умов мирного договору.

Правовий кодекс 1649 року

Автократія пережила період смут і слабких правителів завдяки чисельному уряду і сильному центрального апарату. Урядові чиновники продовжували служити трону, незалежно від легітимності правителя чи контролю боярських фракцій. У 17-му столітті, бюрократичний апарат різко розширився. Число урядових департаментів («прикази») зросло з двадцяти двох у 1613 році до вісімдесяти до середини століття. Попри те, що між департаментами виникало дублювання чи суперечки в юрисдикції, центральному уряду вдавалося через губернаторів контролювати всі соціальні групи, а також торгівлю, обробну промисловість і, навіть, православну церкву.

Соборне укладення (рос. Соборное уложение), всеосяжний правовий кодекс, введений у 1649 році, свідчить про ступінь державного контролю над російським суспільством. До того часу, бояри переважно злилися з новою елітою і стали на службу державі, формуючи нове дворянство. В першу чергу і від старої, і від нової знаті вимагалася участь у військових справах, що було пов’язано з постійними війнами на південних і західних кордонах, а також нападами кочівників. У свою чергу, дворянство отримувало землі і селян. У попередньому столітті держава поступово обмежила селян у праві переходити від одного власника іншому; в 1649 р. кодекс офіційно закріпив селян за певним місцем проживання.

Держава повністю закріпила кріпосницьке право, і кріпаки-втікачи вважалися особами, що ховаються від правосуддя. Поміщики мали повну владу над селянами. Селяни, що живуть на державні землі, однак, не розглядалися як кріпаки. Вони були організовані в громадах, які несли відповідальність за податки та інші зобов’язання. Як і кріпосницькі селяни, проте, державні селяни були прикріплені до певних земель. Середній клас міських торговців і ремісників сплачували податки, і, як кріпаки, їм не дозволялося змінювати місце проживання. Всі верстви населення оподатковувалися військовими та спеціальними зборами. Таким чином переміщення всередині держави були обмежені і всі верстви населення були підпорядковані інтересам царства.

Введення кодексу та зростання державних податків поглибило соціальне невдоволення, що назрівало у смутні часи. У 1650-х і 1660-х роках кількість селян-утікачів різко зросла. Утікачі знаходили притулок вздовж річки Дон, області Донського козацтва. А великі повстання мали місце на Поволжі в 1670 і 1671. Донський козак Степан Разін, очолив повстання, що зібрало заможних козаків донського регіону й кріпаків-утікачів, що шукали вільні землі. Несподіване повстання набуло широкого розмаху на Волзі і навіть загрожувало Москві. Царські війська розгромили повстанців після захоплення великих міст уздовж Волги, а сам Разін був публічно підданий тортурам і страчений.

Захоплення українських земель

Московія продовжувала свою територіальну експансію протягом всього 17-го століття. На південному заході захопили східно-українські землі, які до того входили до складу Речі Посполитої. На цих землях розвивалося Запорізьке козацтво — військові формування прикордонних районів. Хоча формально козаки Запорізької Січі служили в польській армії в якості найманців, вони й раніше прагнули незалежності і організовували повстання проти поляків. У 1648 році в Україні вибухнуло повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, причиною якої були соціальні та релігійні утиски з боку польської шляхти. Спочатку українці були в союзі з кримськими татарами, проте після переходу татар на бік поляків, українцям стали шукати військову підтримку у росіян.

У 1654 році на Переяславській раді було вирішено укласти військово-політичний союз з Московською державою, наслідком якої стала Московсько-польська війна 1654-1667. За Андрусівським договором, Україна була розколота вздовж Дніпра на Правобережну, що залишалася у складі Польщі, та Лівобережну, що стала автономною одиницею (Гетьманат) у складі Московського царства.

Церковна реформа

Експансія Московського царства на захід і включення східно-українських земель мало неочікувані наслідки. Більшість українців були православними, але їх тісні контакти з Римо-Католицькою церквою та польською контрреформацією обумовили вплив західних інтелектуальних течій. Через Києво-Могилянську академію Московія отримала вихід до культурних тенденцій Центральної Європи та православного світу. Попри те, що українські зв’язки стимулювали творчість у багатьох галузях, вони також підірвали традиції російської релігійної практики і культури. Виявилося, що ізоляція Російської православної церкви від Константинополя викликала розбіжності у літургійних книгах та практиці.

Московський патріарх Нікон узявся за приведення богослужебних текстів до відповідності з грецькими оригіналами. Але Нікон зіткнувся із жорстокою опозицією серед багатьох московитів, які вважали поправки неприйнятним іноземним вторгненням, або, можливо, і підступом диявола. Форсоване введення реформи в результаті призвело до розколу в 1667 році. Ті, хто не прийняв реформи стали називатися старообрядцями. Офіційно старообрядці були проголошені єретиками і зазнавали переслідувань з боку церкви і держави, а головний ідеолог старообрядців — священник Аввакум, був спалений на багатті. Розколи згодом стали постійними, а багато торговців і селян приєдналося до старовірів.

Царський уряд також зазнав впливу України і Заходу. Київ став одним з основних передавачів нових ідей та знань. Зокрема у Московію проникають ідеї барочного стилю в архітектурі, літературі та іконопису. Інші, безпосередні зв’язки з Заходом відкрила міжнародна торгівля, завдяки чому все більше іноземців відвідували Московію. Уряд був зацікавлений у передових технологіях Заходу, особливо у військовій сфері. До кінця 17-го століття, проникнення української, польської, і західноєвропейської культури підготували радикальні зміни у культурі Московії, принаймні серед московської еліти.

Підкорення Сибіру

Докладніше: Московсько-цінські війни

Російська експансія на схід зустрічала відносно слабкий опір. В 1581 р. купці Строганови, зацікавлені в хутровій торгівлі, найняли волзького козацького ватажка Єрмака Тимофійовича для здійснення експедицій в Західний Сибір. Загони Єрмака розбили Сибірське ханство і проголосили всі території до Обі й Іртиша володіннями Московського царства.

У Сибіру було засновано кілька міст, першим з яких стало Мангазея, звідки купці, торговці, а також дослідники вирушали на схід, рухаючись Єнісеєм, Леною і далі у напрямку узбережжя Тихого океану. 1648 року козак Семен Дежньов відкрив протоку між Америкою та Азією. До середини 17-го століття, росіяни досягли річки Амур і та околиць Китайської імперії.

Після конфлікту з Маньчжурською династією, Росія уклала мир з Китаєм в 1689. Нерчинський договір став першим у російсько-китайських відносинах, за яким Московія поступилася долиною Амура, але отримала доступ у райони, що лежали на схід від Байкалу, а також до торгового шляху з Пекіном. Цей мир зміцнив шлях росіян до Тихого океану, відкритий у середині століття.