Пе́рша Чече́нська війна́ — військовий конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерією, що відбувався переважно на території Чечні у період з 1994 року по 1996 рік. Результатом конфлікту стала перемога чеченських збройних сил та виведення російських військ, масові руйнування, жертви та збереження Чечнею незалежності.

Конфлікт полягав у прагненні Росії приєднати до себе Чеченську Республіку Ічкерію, яка з дотриманням усіх законодавчих норм та Конституції СРСР була перетворена спочатку на союзну республіку у складі СРСР, ставши шістнадцятою союзною республікою, а згодом реалізувала своє конституційне право на вихід зі складу СРСР. Це здійснювалось спираючись на Закон СРСР «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР» в третій статті якого забезпечувалось право автономних утворень на вихід зі складу СРСР чи своєї союзної республіки.^[10] Ці дії не тільки не були оскаржені і скасовані урядами СРСР та РРФСР, а й були визнані та офіційно затверджені ними. Таким чином Чеченська Республіка Ічкерія дотримавшись законів стала легітимною незалежною державою і була частково визнаною державою, яку тоді визнали Афганістан та Грузія. Тож агресивний напад Росії на Чеченську республіку можна вважати з такої позиції актом агресії проти незалежної держави та порушенням норм міжнародного права. Російська сторона звинувачувала чеченське керівництво на чолі із Джохаром Дудаєвим в ескалації конфлікту, попри постійні пропозиції останнього вести перемовний процес, також новостворена Російська Федерація де-юре не визнавала незалежність Чеченської Республіки^[11].

Перша чеченська війна стала одним з наймасштабніших збройних конфліктів у новітній історії, а битва за Грозний стала найбільшою битвою в Європі з часів закінчення Другої світової війни^[12]. Внаслідок бойових дій велика кількість чеченських населених пунктів була зруйнована, під час війни загинуло близько 120 .000 мирних чеченських жителів, значна частина з яких — діти. Близько 200 .000 було поранено. Також майже половина населення Чечні (третину з яких складали росіяни, вірмени та євреї)^{[Джерело?]} стала біженцями. В ході війни російськими військами проводилися як цілеспрямовані масові вбивства, винищення і геноцид етнічних чеченців, так і винищення як результат способу ведення бойових дій російськими військами (зокрема масованим авіабомбуванням та артобстрілам внаслідок яких наприклад місто Аргун та столиця Чечні — місто Грозний були майже повністю зруйновані) який також часто був спрямований на винищення мирних чеченців, а іноді просто був неадекватним застосуванням сили і не зважав на втрати серед цивільних, що їх вони зазнають внаслідок військових операцій^[13][14][15]. Російська сторона в свою чергу заявляла про факти геноциду російського населення в Чечні, що за твердженням її офіційних представників було одним з приводів конфлікту^[16]. Офіційно російською стороною конфлікт називався «заходами щодо підтримання конституційного порядку».

Історія конфлікту

Докладніше: Кавказька війна 1817-1864

Докладніше: Історія Чечні

Докладніше: Геноцид народів Північного Кавказу Російською імперією у XIX столітті

Чеченці є автохтонами своєї землі (про пращурів сучасних чеченців та інгушів згадують ще вірменські джерела VII століття). Чеченці є найчисельнішим народом Північного Кавказу та одним з найбільших у всьому кавказькому регіоні (за чисельністю поступаються лише грузинам, вірменам та азербайджанцям). Наприкінці ХХ століття на Кавказі чеченці становили майже мільйон чоловік.

Кавказька війна 1817–1864

Імам Шаміль

Вперше Росія вдерлася в межі Чечні на початку XVIII ст. в часи царювання Петра І. В кінці століття Росією були здійснені перші акти геноциду проти чеченців: тоді відбулись спроби масових переселень корінного чеченського населення та масові вбивства і винищення чеченців. Однак повномасштабна агресія розпочалася в ході Кавказької війни 1817–1864. Тоді після приєднання Грузії до Російської імперії між Росією та Грузією утворився анклав з двох кавказьких, переважно мусульманських держав. На північному сході Кавказу розташовувалась перша — адигська (черкеська) держава. Адиги (черкеси) — корінний народ Кавказу, який російська шовіністична влада у Російській імперії, Радянському Союзі а тепер і в Російській Федерації штучно намагалась розділити на окремі етноси (черкесів, адигейців, кабардинців, шапсугів та інших) задля його послаблення. Натомість адиги розмовляють єдиною адигською мовою та використовують спільну самоназву — адиге. Адигська держава займала територію майже від узбережжя Чорного моря до кордонів сучасної Інгушетії. Друга держава була розташована на заході Північного Кавказу де проживали споріднені Нахсько-дагестанські народи, що складались з вайнахів (чеченців та інгушів) та дагестанців. Ця держава включала території сучасних Інгушетії, Чечні та Дагестану і була об’єднана в єдиний Імамат. Внаслідок кривавої варварської війни більшість корінного населення Північного Кавказу була знищена. Зокрема були повністю знищені цілі народи та більшість адигів (черкесів) та чеченців. Після війни відбулося масове переселення (добровільне й примусове) більшості адигів (черкесів) та деяких інших народів в мусульманські країни, переважно в Туреччину. Тривалий час командувачем російських військ на Кавказі був Олексій Петрович Єрмолов, який прославився своєю жорстокістю і кровожерливістю. Йому зокрема належить такий вислів:

Ці слова були вибиті на бронзовому пам’ятнику Єрмолову встановленому у Грозному у 1949 році, вже після депортації чеченців 1944 року^[17]. В ході кавказької війни, внаслідок політики жорстокого винищення, загинуло близько трьох чвертей всіх чеченців. Натомість російська армія втратила у цій війні близько 500.000 солдатів. Зрештою незважаючи на відчайдушний спротив народів Кавказу (що особливо затятим був у Чечні та Дагестані), який очолив видатний полководець та політик Шаміль, території північно-кавказьких держав все ж були загарбані Росією.

Масові депортації чеченців переважно в Сибір розпочалися ще у 1792 році і не припинялись ні в ході Кавказької війни ні після її завершення. Одна з наймасштабніших депортацій відбулася після придушення Аргунського повстання у 1864–1865 роках. Пізніше масштабна висилка продовжилась після Повстання в Чечні та Дагестані 1877-1878 років. Висилки чеченців продовжила вже радянська влада в ході репресій 1920-1930-х років, після ліквідації Горської Республіки (незалежної держави створеної на території Чечні, Інгушетії та Дагестану, яку визнали Туреччина, Австро-Угорщина, Німеччина, Азербайджан та Грузія^[18]), а згодом і після ліквідації Горської АРСР та створення Чеченської автономної області, а пізніше і Чечено-Інгуської АРСР. Однак партизанська боротьба чеченців за свою свободу активно тривала аж до 1938 року.

Кавказька війна у творчості Тараса Шевченка

До проблематики Кавказької війни звертався у своїй творчості і Тарас Григорович Шевченко, який ведучи боротьбу за визволення українського народу з під російського гніту переймався також і долею інших поневолених Російською імперією народів. Зокрема у своїй поемі «Кавказ» він промовляє до кавказьких горців такими словами:

Повстання у Чечні 1940–1944

Докладніше: Повстання у Чечні 1940—1944

Масовий терор 30-х років під час якого в Чечено-Інгушетії були заарештовані більше 10 тисяч чоловік і знищені майже всі керівники від районного до республіканського рівня призвів до масштабного антирадянського повстання, яке очолив чеченський письменник та журналіст Хасан Ісраїлов. Перша стадія повстання розпочалась після фінського успіху в Зимовій війні, ще в той час коли Сталін і Гітлер були союзниками. У лютому 1940 бунтівна армія Ісраїлова узяла Галанчож, Саясан, Чаберлой і частину Шатойського району. Бунтівний уряд був встановлений в аулі Галанчож. Маїрбек Шеріпов оголосив війну СРСР 22 червня 1941 року. В лютому 1942 його загін атакував Шатой, Хімох, Ітум-Кале. Пізніше частини Шеріпова об’єдналися з армією Ісраїлова. В сусідньому Дагестані бунтівники також атакували Новолакську і Ділім. У деяких областях аж до 80% з чоловіків були залучені до повстання. Відомо, що Радянський Союз використовував бомбардувальники проти бунтівників, викликавши втрати перш за все серед цивільного населення. Повстання провокувало багатьох чеченських і інгушських солдатів дезертирувати з лав Червоної Армії. Деякі джерела стверджують, що кількість дезертирів серед горців сягнуло 62.750, перевищивши кількість горців в Червоній Армії. Відступ німецьких військ, які так і не дійшли до Чечні, поховав надії на розгром Радянського Союзу та отримання незалежності чеченцями та іншими народами Кавказу, повстання захлинулося у 1944 році, однак опір в горах тривав до осені 1947 і останній бунтівник був вбитий тільки в 1976 у віці 70 років.

Депортація чеченців у 1944 році

Меморіал жертвам депортації чеченців та інгушів 1944 року в Грозному

Як покарання за повстання Йосипом Сталіним було прийнято рішення про висилку всіх осіб вайнахської народності (чеченців та інгушів), що разом складали майже пів мільйона людей, до Казахстану та Киргизії. З 23 лютого 1944 року протягом трьох днів була проведена військова операція по виселенню, для якої було залучено близько 200.000 солдат та офіцерів Червоної Армії та НКВС. Командував операцією особисто Лаврентій Берія, що для цього спеціально прибув до Чечено-Інгушетії. В ході операції багато людей з віддалених районів було страчено через ускладнення їхнього транспортування. Страчувались також особи, транспортування яких утруднювалось через їхній вік або стан здоров’я: зокрема були проведені масові вбивства літніх людей, дітей, вагітних жінок та жінок, що мали маленьких дітей. Протягом лише одного дня було вбито до 12.000 людей. На озері Галанчож було розстріляно 5.000 людей. В селищі Хайбах було заживо спалено близько 700 людей, переважно літніх людей, жінок, дітей, калік та хворих.

На шляху до Середньої Азії та Сибіру трагедія продовжилась: розміщені в арештантських вагонах люди протягом тижнів і навіть місяців подорожі не отримували їжі, води та медичної допомоги у переповнених вагонах. В результаті серед депортованих спалахнула епідемія тифу, що викликала численні жертви. Загалом в результаті депортації загинуло до 70% усіх чеченців та інгушів^[17].

Зруйнований Меморіал жертвам депортації чеченців та інгушів 1944 року в Грозному

Чеченці та інгуші змогли розпочати повернення додому лише після смерті Сталіна у 1957 році. Однак російське населення, яке було переселено в Чечню та Інгушетію на місце висланих чеченців та інгушів намагалось чинити поверненню активний спротив, що призвело до масових безладів у Грозному 26-27 серпня 1958 року, які були організовані російськими шовіністами та націоналістами, внаслідок чого були захоплені місцеві органи влади, влаштовані побиття представників місцевої влади, побиття та вбивства чеченців. Організатори заворушень навіть спробували здійснити збройний заколот. Тож повернення чеченців та інгушів затягнулось до 1959 року.

Згідно з Гаазькою конвенцією 1907 року та згідно з Конвенцією ООН про запобіганню геноциду примусове переселення вважається геноцидом. Відповідно до цього Європарламент визнав депортацію чеченців та інгушів геноцидом у 2004 році.

В столиці Чечні — Грозному був встановлений Меморіал жертвам депортації чеченців та інгушів 1944 року. Однак він був зруйнований ставлеником російської влади Рамзаном Кадировим у 2008 році, який паплюжачи пам’ять жертв геноциду, свого часу цинічно заявив, що чеченський народ має відзначати приємні, а не жалобні дати, зокрема дату повернення народу додому^[19].

Створення незалежної Чеченської держави 1989–1991

Президенти Чеченської Республіки Ічкерія — перший — Джохар Дудаєв (в центрі), другий — Зелімхан Яндарбієв (зліва) та третій — Аслан Масхадов (справа).

В 1991 році після декларації про державний суверенітет, Чечено-Інгушська АРСР була трансформована в союзну республіку у складі СРСР ставши шістнадцятою союзною республікою в його складі. Це здійснювалось з огляду на прийнятий Верховною Радою СРСР 9 квітня 1990 року закон «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР», в третій статті якого були такі слова: «В союзній республіці, що має у своєму складі автономні республіки, автономні області та автономні округи, референдум проводиться окремо по кожній автономії. За народами автономних республік і автономних утворнеь зберігається право на самостійне вирішення питання про перебування в Союзі РСР чи в союзній республіці, що виходить, а також на постановку питання про свій державно-правовий статус»^[10]. Ці рішення були визнані і затверджені урядами СРСР та РРФСР^[20]. Згодом парламент Росії пішов на розділ Чечено-Інгушетії, хоч проти цього виступала не тільки переважна частина інгушів, а й близько 40% чеченців. Багато аналітиків схильні вбачати в цьому рішенні намір зіштовхнути дуже близькі народи — інгушів з чеченцями, між якими віднині проходить кордон. Адже досі вони жили упереміш. Згодом Чеченська республіка, дотримуючись законів та Конституції СРСР реалізувала своє конституційне право на вихід зі складу СРСР ставши незалежною державою. Після цього Чеченська республіка стала першою державою (з числа держав Варшавського договору та колишніх радянських республік), яка уклала угоду з РРФСР про виведення російських (колишніх радянських) військ зі своєї території і повністю вивела їх. Цими діями Росія юридично визнала незалежність Чеченської республіки.

Хронологія основних подій

• 23 листопада — 25 листопада 1990 року в Грозному відбувся перший Чеченський національний з’їзд, який оголосив державний суверенітет Чеченської Республіки.
• 27 листопада 1990 року Верховна Рада Чечено-Інгуської АРСР, спираючись на рішення першого з’їзду чеченського народу, прийняла Декларацію про державний суверенітет Чечено-Інгуської Республіки.
• 15 травня 1991 року — Верховна Рада Чечено-Інгуської АРСР оголосила про створення Чечено-Інгуської Республіки у складі СРСР.
• 17 травня 1991 року — Верховна Рада Чечено-Інгуської Республіки, враховуючи прийняття закону «Про реабілітацію репресованих народів», схвалила проект союзного договору. Таким чином Чечено-Інгушетія стала рівноправним учасником союзного договору і перетворилась на шістнадцяту союзну республіку у його складі. Цей акт було визнано і схвалено урядами СРСР та РРФСР.
  

  Мітинг у Шалі

• червень 1991 року — Чеченський національний з’їзд було перетворено на Загальнонаціональний конгрес чеченського народу (ЗКЧН). Головою виконавчого комітету став Джохар Дудаєв.
• 1 вересня 1991 року виконавчий комітет ЗКЧН постановив розпустити Верховну Раду Чечено-Інгуської республіки.
• 6 вересня 1991 року прихильники Дудаєва взяли штурмом будівлю ВР ЧІР. Депутати, що чинили спротив, загинули, голову міськради Грозного Віталія Куценка вбито. Цей день оголошено Днем відновлення державної незалежності чеченського народу.
• 15 вересня 1991 року депутати Інгушетії всіх рівнів приймають на своєму з’їзді декларацію про створення Інгуської республіки у складі РРФСР.
• 27 жовтня 1991 року за участі міжнародних спостерігачів пройшли президентські та парламентські вибори у Чеченській республіці. В результаті виборів, які були визнані міжнародними спостерігачами з 27 країн, Президентом Чеченської республіки було обрано Джохара Дудаєва.
• 1 листопада 1991 року обраний Президент ЧР Джохар Дудаєв видав свій перший указ — «про оголошення державного суверенітету Чеченської республіки».
• 27 листопада 1991 року Президент ЧР, Верховний Головнокомандуючий ЗС ЧР Джохар Дудаев видав указ про націоналізацію озброєнь та техніки військових частин ЗС СРСР, що розміщувались на території ЧР.
• 12 березня 1992 року Парламентом ЧР була прийнята Конституція Чеченської Республіки, яка юридично закріпила державну незалежність чеченського народу.
• 13 березня 1992 року Верховна Рада Республіки Грузія прийняла акт про визнання незалежності Чеченської республіки.
• 26 травня 1992 року Чеченська республіка підписала міжурядову угоду з РРФСР про повне виведення російських (колишніх радянських) військ з території ЧР. Цим договором РРФСР юридично визнала незалежність Чеченської держави.
• 7 липня 1992 року останній російський солдат залишив територію ЧР. Таким чином, Чеченська республіка стала першою державою колишнього СРСР та Варшавського Договору, з території якої були виведені всі російські (радянські) окупаційні війська.

Ескалація конфлікту 1991–1994

Чеченський солдат

Чеченська республіка вийшла зі складу СРСР дотримуючись процедури виходу та Конституції СРСР. Однак попри це, та на те, що урядами СРСР, РРФСР та РФ ці дії були визнані і затверджені, Російська Федерація вирішила не зважати на норми міжнародного права і на власне законодавство (оскільки, хоча Росія з розпадом СРСР і втратила більшу частину своєї військової та економічної могутності, вона все ж була визнана спадкоємницею радянського союзу). Оговтавшись від політичної кризи в країні з кінця 1993 року, російські спецслужби починають нарощувати вплив на вище керівництво держави, та починають активно втручатись у справи незалежних держав сусідів (колишніх республік СРСР)^{[Джерело?]}. По відношенню до Чеченської республіки здійснюється намагання приєднати її до РФ.

Озброєні прихильники Джохара Дудаєва моляться біля Президентського палацу в Грозному

Була встановлена транспортна і фінансова блокада Чечні, що призвело до колапсу чеченської економіки та швидкого зубожіння чеченського населення. Після цього російськими спецслужбами розпочалася операція по розпалювання внутрішньочеченськго збройного конфлікту. Сили антидудаєвської опозиції проходили підготовку на російських воєнних базах та постачалися озброєнням. Однак хоч антидудаєвські сили і приймали російську допомогу їхні керівники заявляли, що збройне протистояння в Чечні є внутрішньо-чеченською справою і в разі російського військового втручання вони забудуть свої протиріччя і разом з Дудаєвим захищатимуть чеченську незалежність. Розпалювання братовбивчої війни, до того ж, не вкладалось в менталітет чеченського народу і суперечило його національним традиціям, тому незважаючи на військову допомогу з боку Москви і жагуче бажання лідерів чеченської опозиції на російських багнетах дорватися до влади в Грозному, збройне протистояння поміж чеченцями так і не досягло бажаного рівня інтенсивності, і російське керівництво прийняло рішення на необхідність власне російської військової операції в Чечні, яка перетворювалась у непросту задачу враховуючи той факт, що радянською армією у Чеченській республіці було залишено суттєвий військовий арсенал (42 танки, 90 одиниць іншої бронетехніки, 150 гармат, 18 установок «Град», кількасот навчальних літаків, зенітні, ракетні та переносні засоби ППО, величезна кількість протитанкових засобів, стрілецької зброї та боєприпасів до неї^[21]). Чеченці також створили власну регулярну армію та розпочали випуск власного автомату — «Борз».

Хронологія основних подій

• На початку листопада 1992 року суперечка за прикордонний район (населений інгушами, приєднаний до Північної Осетії внаслідок депортації чеченців та інгушів і не повернутий Інгушетії згодом) призвела до збройного конфлікту між Інгушетією та Північною Осетією (див.
  

  Військовий парад чеченських збройних сил у Грозному в грудні 1994 року за кілька днів до російського вторгнення

  Осетино-Інгушський конфлікт). Росія, що ввела свої війська до регіону відкрито стала на бік осетин. На це болісно відреагували в Чечні (чеченці разом з інгушами належать до єдиного народу — вайнахів). Також В Чеченській республіці вважали, що російський уряд просто скористався можливістю ввести війська до прикордонного з Чечнею регіону, збираючись використати Інгушетію як плацдарм для майбутнього військового наступу на Чечню.

• 30 вересня 1994 року російська армійська авіація розпочала обстріли території Чеченської республіки.
• 26 листопада 1994 року відбулась невдала спроба захоплення Грозного силами антидудаєвської опозиції. Після розгрому антидудаєвських сил в полон потрапило багато російських солдат і офіцерів, які як з’ясувалося, були завербовані Федеральною Службою Контррозвідки РФ для участі в бойових діях в Чечні, оскільки російські спецслужби мали на меті здійснити захоплення Чечні чеченськими військовими формуваннями так, щоб це виглядало як внутрішньо-чеченське протистояння, а не зовнішнє загарбання. Попри те, що пізніше участь у цих подіях російських військових була доведена документально, тодішній міністр оборони РФ — Павло Грачов заперечував участь російських збройних сил у невдалому штурмі Грозного. Грачов також зазначив, що якби у цих подіях брала участь російська армія — Грозний був би захоплений силами одного парашутно-десантного полку протягом двох годин^[22].
• 30 листопада 1994 року Борис Єльцин підписав указ про необхідність проведення військової операції в Чеченській республіці.

Війна

Бойові дії у 1994 році

Чеченські солдати готуються до російської авіаційної атаки

Планом проведення операції, що не дістала назви, передбачалось до 9 грудня блокувати Грозний, до 13 грудня повністю його захопити, а до 19 грудня взяти під контроль всю територію Чечні, розраховуючи на ефект залякування. Проте на практиці все вийшло інакше — російська армія зазнала перших втрат ще за межами Чеченської республіки, а бої розгорілися далеко від Грозного. Приступити ж до штурму чеченської столиці росіяни змогли лише в новорічну ніч 31 грудня. З 1 грудня 1994 року розпочалися масовані килимові бомбардування Чечні, що викликали великі жертви серед мирного населення. А вже 11 грудня російська армія трьома напрямками (з Інгушетії, Дагестану, та Ставропольського краю) рушила в напрямку чеченської столиці — Грозного. Війська, що рухались в напрямку Моздок — Грозний досить швидко і без перешкод пройшли через північні райони Чечні, які контролювались чеченською опозицією. Однак вже наступного дня, 12 грудня, коли вони вже знаходились на відстані 10 км від м. Грозного поблизу селища Долинське, вони вперше були обстріляні установкою «Град», вогнем якої було вбито за різними даними від 6 до 21 військовослужбовця і спалено 10 одиниць бронетехніки. Після цієї сутички російське угрупування зупинилось, окопалось і перейшло до оборони по лінії Долинський-Первомайська-Петропавлівська. Внаслідок жорстоких боїв, що розгорнулися в ході битви за Долинське загинули сотні російських солдат^[23]. Колона, що рухалась із заходу з боку Інгушетії була блокована місцевими жителями та обстріляна поблизу села Барсуки (Інгушетія), що призвело до втрат убитими серед росіян. Російські війська відкрили вогонь по інгушському населенню. Поки колона рухалась по території Інгушетії, вона втратила 28 одиниць військової бронетехніки^[24].

Колона, яка рухалась зі сходу з боку Дагестану, була зупинена на кордоні з Чечнею місцевим населенням, цілі групи військовослужбовців були взяті в полон. З цього напрямку російським військам так і не вдалося увійти на територію Чечні.

Чеченський танк в Грозному

Отже, до особливостей періоду початку кампанії слід віднести ту обставину, що російські війська зазнали великих втрат ще на підступах не лише до Грозного, а й до самої Чечні. Досить вдало проти них спрацювала згуртованість закавказьких народів: інгушів, чеченців, дагестанців та організовані дії чеченських командирів. На такій згуртованості населення була побудована тактика бойових дій урядових загонів Д. Дудаєва в перший період компанії. Ця тактика полягала в тому, що колони російських військ зупинялись і блокувались цивільним населенням, а потім по військам противника відкривали вогонь збройні формування урядових сил Д. Дудаєва.

12 грудня колону федеральних військ було обстріляно із сторони станиці Ассиновська (Чечня). Серед російських військовослужбовців були втрати. Ассиновську оточили. Під селом Новий Шарой натовп блокував дорогу. У селах спротив виявляли загони місцевого ополчення, тоді як регулярні збройні формування ЧРІ, що також мали важке озброєння, базувались на півдні від населеного пункту Бамут.

Російські ж війська наносили в ході бойових дій авіа- та артилерійські удари (навіть з використанням касетних бомб^[25]) по мирних селах з місцевим населенням, чим призводили до ще більшої консолідації чеченців навколо Президента Ічкерії. Така тактика сприяла формуванням загонів ополченців в кожному із сіл, котрі були озброєні легким стрілецьким озброєнням: автоматами, кулеметами, гранатометами. В результаті такої тактики російські війська, що рухались із заходу були змушені зупинитись і перейти до позиційної оборони на кордоні Чечні по лінії Самашки — Давиденко — Новий Шарой — Ачхой-Мартан — Бамут. Таким чином в другій половині грудня російські війська зазнали втрат при висуванні до Грозного, залишивши вільними південно-західний і південний напрямки. 23 грудня російські війська вдалися до відчайдушної спроби відрізати Грозний від м. Аргун на сході. В результаті кровопролитних боїв (в ході яких вони відбили атаку чеченської бронетанкової колони) їм вдалося закріпитись в районі летовища в Ханкалі, розміщеному на південному сході від Грозного.

Війна викликала хвилю протестів в самій Росії. Зокрема близько 800 російських солдат та офіцерів відмовились брати участь у військовій кампанії. 83 з них згодом були засуджені військовим трибуналом, а решта звільнені. На знак протесту проти війни у відставку подав заступник міністра оборони Борис Громов (ветеран війни в Афганістані). А також радник Єльцина Еміль Пайн. Один з командувачів російської армії на початку бойових дій — генерал Едуард Воробйов також згодом подав у відставку, а генерал Лев Рохлін відмовився від звання героя Росії за участь у чеченській війни.

Битва за Грозний

Докладніше: Битва за Грозний 1994-1995

Трупи російських солдатів, що загинули в Грозному під час новорічного штурму

Тисячі мирних жителів загинули під час тижневої серії масованих авіабомбувань та ракетних і артилерійських обстрілів, що передували штурму Грозного і стали наймасштабнішими з часів бомбардування Дрездена^[12] в роки Другої світової війни. В новорічну ніч з 31 грудня 1994 року на 1 січня 1995 року російське командування наважилось на потужний штурм чеченської столиці. План російського командування по захопленню Грозного полягав у тому, щоб просувати свої війська чотирма бронетанковими колонами у напрямку до Президентського палацу з подальшим його захопленням. Запорука успіху операції полягала у тому, що всі чотири колони мали досягнути Президентського палацу одночасно. Однак російські бронеколони були зупинені та блоковані чеченцями у різних районах Грозного. Бронетанкова атака, що була розрахована скоріше на досягнення залякуючого ефекту, була абсолютно безпорадною в міських умовах і зазнала краху. Чеченські вояки блокували росіян і майже без опору знищували їх, розстрілюючи бронетехніку з верхніх поверхів будинків та підвалів, а також шляхом ведення мінометного та гранатометного вогню через сусідні будівлі. Натомість неповороткі танки та бронетранспортери не мали можливості вести вогонь по верхніх поверхах будинків та по підвалах. Російські вояки, що вижили після чеченської атаки, намагались згуртуватись та відступивши зайняти кругову оборону в зайнятих ними будинках, але до 3 січня майже всі вони були знищені, а решта (яка відчувала нестачу не лише в боєприпасах, а й в їжі та навіть у питній воді) здалася в полон. Збройний опір росіян в Грозному припинився, а всі російські військові підрозділи, що увійшли до Грозного 31 грудня майже повністю загинули. Лише одиницям, з числа російських солдат, вдалося пробитися з Грозного назад. Крім особового складу була знищена також майже вся російська бронетехніка. Лише протягом новорічного штурму чеченської столиці, що тривав з 31 грудня по 3 січня, загинуло до 4.000 російських вояків^{[Джерело?]}. Аслан Масхадов заявив, що за цей час знищено близько 400 російських танків та бронетранспортерів^[26].

Слід зазначити, що російські силові міністри і виконавча влада приховували наміри штурму Грозного і запевняли суспільство і Держдуму в намірах політичного врегулювання конфлікту. Після такої тяжкої поразки, керівник прес-служби уряду Росії визнав, що російська армія під час новорічного наступу на Грозний мала втрати в живій силі і техніці. Але в той же час була поширена брехлива інформація про те, що російські війська оволоділи містом.

Чеченський хлопчик ополченець в Грозному

Намагаючись виправдати вигадане, що видавалось за правду, російські війська відновили наступ на Грозний. Так 7 січня 1995 року російські війська провели перегрупування своїх сил і знову розпочали штурм Грозного з боку півночі і заходу в напрямку до центру міста. Угрупування «Північ» було підпорядковане генералу Л.Рохліну, угрупування «Захід» — генералу І.Бабічеву. Розпочалися кровопролитні і довготривалі бої за кожний квартал і кожний дім міста. Російські війська протягом майже двох місяців змушені були загрузнути у запеклих вуличних боях, втрачаючи тисячі бійців вбитими. Обидві сторони при цьому застосовували в місті артилерію, важкі міномети, установки залпового вогню. При цьому практично повністю руйнувалась частина міста, на яку вівся російський наступ. Це призводило до масових жертв серед мирного населення внаслідок російських масованих бомбардувань та ракетних обстрілів, в тому числі й з використанням антигуманних фосфорних бомб та термобаричних боєприпасів, що відносяться до зброї масового ураження використання якої заборонено міжнародними конвенціями. Така тактика на думку правозахисників свідомо використовувалась з метою вбивства якомога більшої кількості чеченських мирних жителів і є геноцидом. Подібний терор також використовувався для залякування цивільних чеченців.

Чеченські вояки мали перевагу над росіянами, оскільки майже всі володіли російською мовою та служили у радянській армії, однак вони були погано дисциплінованими і часто виконували накази лише своїх безпосередніх польових командирів. Тож здійснювати загальну координацію та командування чеченськими підрозділами у Грозному було нелегко. Проте командувачу оборони Грозного — Аслану Масхадову (ставка президента Джохара Дудаєва ще до початку штурму Грозного була перенесена у Шалі) це вдавалось зокрема й завдяки застосуванню військових хитрощів. 4-5 січня російським військовим частинам під командування генерала Рохліна (чисельністю близько 5.000 осіб) вдалося закріпитись у північній частині Грозного. Натомість чеченські війська розпочали відступ на південь міста. Попри це чеченцями контролювався центр міста та вся південна його частина. У цей час до Грозного підтягнулись додаткові військові частини з обох боків: чеченські добровольці та російські частини морської піхоти. 7 січня, на православне Різдво розпочинається масований штурм Президентського палацу, який обороняв гарнізон у близько 350 чеченських вояків та допоміжний підрозділ чеченської міліції чисельністю близько 150 чоловік. Протягом тривалого часу усі російські атаки були безуспішними. 9 січня росіяни пішли на військову хитрість оголосивши про припинення вогню, а вже 10 січня розпочавши важкі бомбардування та обстріли Президентського палацу. Розгорнулись важкі бої навколо палацу. 18 січня після потужних авіаційних, ракетних та артилерійських обстрілів палацу, чеченські вояки на чолі з Масхадовим (які відчували нестачу боєприпасів, продовольства та питної води) до опівночі залишили Палац і відступили на південь Грозного. Після 18 днів оборони Президентського палацу від нього лишились лише руїни.

Чеченські жінки ополченки в Грозному

Надалі Аслан Масхадов вирішив використовувати річку Сунжа як природній оборонний рубіж. Підірвавши мости через річку чеченці тривалий час доволі ефективно використовували цей оборонний комплекс. Однак втративши багатьох солдатів на півночі Грозного росіяни зосередились на веденні артилерійського вогню по півдню чеченської столиці використовуючи понад 30.000 снарядів на день. 25 січня Джохар Дудаєв оголосив, що більше не буде звільняти російських полонених доти поки не буде укладено угоду про припинення вогню, зрештою така угода була укладена 8 лютого, після чого більшість чеченських військових підрозділів залишили Грозний відступивши на південь. 13 лютого було укладено ще одну угоду про припинення вогню, яка обмежувала використання важкої зброї — авіації та артилерії (хоча росіяни порушили і цю угоду вже 21 лютого). Загалом опір окремих чеченських підрозділів у Грозному тривав до 6 березня 1995 року.

Внаслідок бойових дій в Грозному, за оцінками російських правозахисників загинуло близько 35.000 мирних жителів з яких близько 5.000 дітей. Значна частина загиблих це етнічні росіяни, які за іронією долі, на відміну від чеченців (які могли переховуватись у тих з ким вони пов’язані родинно-племінними зв’язками), не мали де сховатись під час бомбардувань та обстрілів. За даними уповноваженого з прав людини при президенті Росії Сергія Ковальова за перші два місяці боїв загинуло 10 тисяч російських солдат (російське командування визнало втрати близько 2.000 осіб). За словами Аслана Масхадова за цей же період загинуло 12 тисяч російських вояків та 600 чеченських військовослужбовців.^[5]

Бойові дії у 1995 році

Ще не досягши військових завдань щодо штурму Грозного, російські війська перейшли до наступного етапу військової операції — встановленню військового контролю над всією територією Чечні. З цією метою фронтова авіація проводила масовані бомбардування чеченських населених пунктів — Шалі, Бамута, Чечен-Аула, Мехлі-Юрта і поширила свої бомбардування на села Інгушетії. Після падіння Грозного російська армія продовжила свій наступ на всіх напрямках. 10 березня розпочалась облога Бамута в ході якої маленький гарнізон чеченських військових (за оцінкою російської журналістки Юлії Латиніної — близько 100 осіб)^[27] більше року тримався в облозі завдаючи значних втрат (до 1.000 осіб убитими) росіянам^[21]. Існують також інші дані, за якими у ході операції чеченські загони втратили понад півтисячі осіб^[28]). Чисельність угруповання російських військ у Чечні та поблизу її кордонів складала, за станом на середину березня, близько 200.000 чоловік. Угруповання військ МВС нараховували до 18.000. Після падіння Грозного основні сили чеченської армії розділилися на два угруповання: західне, що займало лінію оборони, яка проходила через Самашки — Бамут — Асіновська, і східне, яке утримувало лінію оборони Аргун — Гудермес — Шалі. Східне угруповання вважалось основним. Російські війська були сформовані в два угруповання: «Північ» і «Південь». Угруповання «Південь» протистояло західному угрупованню чеченських збройних сил. Група «Північ» під командуванням І. Бабічева протистояла східному угрупованню чеченських військ. За даними військової розвідки російських військ, на середину березня чеченська армія мала 30 танків і 15 РСЗВ. На цьому етапі оборони Чечні планувалось організувати оборону Аргуна, Гудермеса, Шалі й Ачхой-Мартановського району. Відповідно до інформації чеченської сторони, у Гудермес російська війська були пропущені з тактичних міркувань, після чого почалися безперервні атаки, спроби розчленовування й оточення окремих підрозділів російських військ. За даними з чеченських джерел, тільки за 1-2 квітня під Гудермесом і в самому місті росіяни втратили 43 бронемашини^[21]. В цей час було скоєно один з найжахливіших військових злочинів чеченської війни — Самашську різанину, коли після захоплення села Самашки російські військові вчинили масове вбивство мирного чеченського населення, за різними даними було вбито до 300 цивільних чеченців^{[29][30][31][32][33]}. 30 травня Рада польових командирів Чеченської Республіки Ічкерії поставила перед Джохаром Дудаєвим вимогу прийняти рішення про перенесення бойових дій на територію Росії. Натомість ставка чеченського командування була евакуйована з оточеного Шалі (під час штурму якого росіянами застосовувались касетні бомби) до міста Аргуна, а звідти до Вєдєно. Згодом штаб квартира чеченського керівництва надовго переноситься до селища Дарго.

Російська бронетанкова колона в гірському районі Чечні

Однак, маючи успіх на окремих локальних ділянках, чеченським військам не вдалося переломити ситуацію в цілому. Після падіння Аргуна, Гудермеса і Шалі практично вся Чечня була розділена на окремі зони, а лінія фронту, являла собою сукупність не дотичних одна з одною дуг, що охоплювали населені пункти. Коли ця дуга переходила в кільце, населений пункт порожнів. Бійці Чеченської армії виходили з оточення і розосереджувалися в найближчих околицях. Після входу російських військ у населені пункти картина змінювалася на протилежну. Чеченці відсікали частини російських військ одну від одної, у міру можливості оточували і вели вогонь на поразку. Артилерія російських військ у таких випадках виявлялася марною. Навколо укріплених пунктів обома сторонами встановлювалась велика кількість мін. Таким чином, у Чечні мала місце широкомасштабна мінна війна. В цей період дії чеченських збройних формувань стримувались вимогами мирного населення покинути населені пункти з тим, щоб вони не піддавались систематичним бомбардуванням з боку російських військ. Рахуючись з вимогами населення чеченські збройні сили не могли використовувати населені пункти для побудови укріпленої позиційної оборони. Відтак, вони втратили свою головну перевагу — можливість вести з силами російських військ ближній бій, де вони були значно досконалішими за росіян. З іншого боку, такий недолік чеченців давав росіянам змогу використовувати свої переваги у важких озброєннях і абсолютне домінування в повітрі. В цей час значно посилюється дисципліна чеченських військовослужбовців, а поведінка кожного чеченця і його покарання у випадку провинності визначаються за законами шаріату. Незважаючи на певні успіхи росіян у рівнинній Чечні, в горах, де бої ведуться з надзвичайною запеклістю, їм не вдається успішно розвивати події на свою користь.

Під тиском Державної Думи та громадськості російське керівництво на чолі з Борисом Єльциним змушене було розглядати можливість ведення переговорів. Наближалось 50-ти річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною у Другій світовій війні. Продовження бойових дій в Чечні могло серйозно зашкодити престижу Росії на міжнародній арені і завадити лідерам провідних країн прибути на свята в Москву. У зв’язку з цим, Б. Єльцин підписав Указ щодо нормалізації обстановки в ЧР за яким оголосив мораторій на бойові дії в Чечні з 28 квітня по 11 травня 1995 року. Попри те, що під час підписання Указу відбулись переговори між генералами Г. Трошевим та А. Масхадовим з блоку воєнних питань, російські війська продовжували обстріл населених пунктів. Схильність чеченського військового командування до переговорів, була зумовлена бомбардуванням мирних селищ і методичним руйнуванням населених пунктів Чечні. На переговорах чеченська сторона намагалась досягти домовленостей з виконання норм гуманітарного права за принципом «обстрілюйте і бомбардуйте бойові позиції, лінію фронту, бази військових формувань, але не чеченські міста і села». Після закінчення мораторію 12 травня 1995 року, росіяни розпочали широкомасштабний наступ на передгірські села Бамут, Орехове на заході Чечні, а також на Сержень-Юрт і Чірі-Юрт на півдні, з метою вийти у Веденський і Шатойський гірські райони. Авіація відновила бомбо-штурмові удари по гірських селах, що знову призвело до великих жертв серед цивільного населення. Але незважаючи на методичні бомбардування цих районів, російські війська зіткнулись з досить сильним опором чеченських формувань. Наступ російських військ припинився, зав’язались запеклі і довготривалі позиційні бої. Під кінець другого періоду компанії конфлікт знову перейшов в стадію ескалації збройної боротьби. З другої половини травня по першу половину червня російські війська постійно атакували позиції чеченських збройних загонів в гірських та передгірських районах. 28 травня російські війська продовжили наступ на позиції збройних сил ЧРІ в Шатойській ущелині в районі Бачи-Юрт, Агішти, Орехове, Бамут. Незважаючи на запеклі бої та відчайдушні зусилля, за три дні наступу росіянам вдалося просунутись в гори тільки на 15 км. 31 травня вони кинули в наступ нові резерви для того, щоб прорвати позиційну оборону чеченців в районі Агішти, Улус-Керт, Сержень-Юрт. 3 червня російським військами з боями був зайнятий районний центр Ведено, але на інших напрямках їм так і не вдалось просунутись в глибину оборони чеченської сторони. 4 червня позиції чеченських збройних сил були піддані масовим ракетно-бомбовим ударам російської авіації в Аргунській ущелині. 5 червня знову розгорнулись запеклі бої в передмістях районних центрів Шатой, Кожай-Юрт, селища Бамут. Збройна боротьба вдруге досягла кульмінаційної стадії. 7-9 червня російським військам вдалось закріпитись за 17-20 кілометрів від головних баз чеченського опору — Шатой і Кожай-Юрт. 10 червня, після перегрупування сил, наступ російських військ знову відновився. В тил позицій чеченської армії був викинутий повітряний десант. Запеклі бої розгорнулись з новою силою. 12 червня гірські населені пункти з мирними жителями знову були піддані масованим бомбардуванням з повітря. У відповідь один з польових командирів Руслан Гелаєв заявив, що якщо російська авіація не припинить бомбардування гірських сіл, то він буде розстрілювати російських полонених. Саме в цей час розпочала свою роботу в Чечні місія такої міжнародної організації як ОБСЄ. З самого початку група ОБСЄ поставила за мету сприяти мирному врегулюванню конфлікту. Але з боку Росії домінуючою залишилась тенденція до ескалації бойових дій і розв’язання конфлікту шляхом досягнення повної перемоги над чеченськими збройними силами і капітуляції чеченської сторони. Тенденцію воєнного розв’язання конфлікту поділяли в цей період не тільки військові але і політики. Зокрема прем’єр РФ Віктор Черномирдін з цього приводу в Раді Федерацій заявив:

Чеченський ополченець з автоматом чеченського виробництва — Борз

В середині червня, внаслідок атаки Шаміля Басаєва на Будьонівськ, укладається чергова угода про припинення вогню та починаються переговори між російським та чеченським керівництвом. 19 червня 1995 року під егідою ОБСЄ розпочався перший раунд переговорів між російською та чеченською сторонами, під час яких була досягнута домовленість про продовження мораторію на бойові дії на невизначений термін. З 27 по 30 червня під егідою ОБСЄ відбувся другий раунд переговорів між російською і чеченськими делегаціями, де була досягнута принципова домовленість про обмін усіма полоненими, роззброєння збройних сил ЧРІ, виведення російських військ і проведення вільних виборів. Була визначена дата виборів в Чечні: 5 листопада 1995 року. В розвиток зазначених домовленостей російська сторона запропонувала Д. Дудаєву «нульовий» варіант, згідно з яким його уряд і керівництво разом з маріонетковим керівництвом Москви в Чечні мало піти у відставку до виборів, а в якості тимчасового органу управління сформувати коаліційний уряд. Розвиток мирного процесу врегулювання конфлікту відбився на протистоянні законодавчої і виконавчої гілок вищої федеральної влади в Росії. Він значно посилив позиції Держдуми, яка весь час схилялась до мирного політичного шляху вирішення чеченської проблеми. Великою перемогою російського парламенту в політичній боротьбі з Б.Єльциним стало рішення Конституційного суду РФ що до конституційності указів президента РФ про невідповідність Постанови уряду РФ від 9 грудня 1994 року «Про забезпечення державної безпеки, територіальної цілісності РФ, законності, прав і свобод громадян, роззброєння незаконних збройних формувань на території Чечні і прилеглих районах Північного Кавказу» Конституції РФ. Це рішення не тільки вдарило по іміджу виконавчої президентської гілки влади в Росії, але й підірвало легітимність ведення бойових дій російськими військами в Чечні. Натомість разом з передвиборною компанією посилилось протистояння між російськими військами і чеченською стороною за контроль над населеними пунктами. Виникла ситуація, коли кожна із сторін розміщувалась на одній і тій же території і заявляла про свій контроль над нею. Чеченська сторона в результаті такої логіки розвитку конфлікту виявилась в вигіднішому положенні. Можливість чеченських бійців повернутись в свої села і сформувати там загони самооборони дозволила їм при підтримці місцевого населення встановити свій контроль над більшою частиною населених пунктів Чечні. В цей час обидві сторони займаються перегрупуванням сил. В чеченській армії відбувається ротація і залучення до підрозділів ополчення нових бійців. Загальна чисельність чеченських військовослужбовців за офіційними даними чеченського командування досягла тоді 10 тисяч, серед яких було немало дітей та жінок. У цей період активні бойові дії майже не відбуваються, натомість чеченськими збройними силами ведеться переважно партизанська боротьба у веденні якої вони досягають вершин воєнної майстерності^{[Джерело?]}. Однак 6 жовтня було скоєно замах на командувача російськими військами в Чечні Анатолія Романова, внаслідок чого той протягом багатьох років перебував у комі. У замаху підозрювали^{[Джерело?]} радикально налаштованих російських військових чи представників російських спецслужб, які прагнули не допустити укладання миру між Росією та Чеченською республікою та виведення російських військ. Після замаху мирні переговори припиняються і воєнні дії поновлюються з новою силою. Російська авіація відновила бомбардування Чечні, зокрема бомбардування чеченської ставки у селах Дарго та Белатой. З 14 по 17 грудня в Чечні пройшли вибори, які супроводжувались масовими порушеннями і фальсифікацією, оскільки вони проводились під безпосереднім силовим тиском тих збройних підрозділів котрі контролювали конкретні населені пункти. 18 грудня Центральна виборча комісія ЧР оголосила, що вибори відбулись, оскільки в виборах за її повідомленням узяли участь понад 60% населення і за результатами виборів главою Чеченської Республіки обрано Доку Завгаєва. За повідомленням опонентів, із 300 населених пунктів Чечні 200 заявили про те, що на їх території вибори не проводились. 14 грудня 1995 року військові частини чеченської армії, зайняли ряд великих населених пунктів Чеченської республіки. Зокрема були зайняті Шатой, Новогрозненськ, Ачхой-Мартан, Урус-Мартан та Гудермес. Лише Урус-Мартан було взято без бою. В решті населених пунктів відбулися збройні зіткнення, а у Гудермесі вони переросли у важкі бої, які в ході півторатижневої битви завершились лише 25 грудня, коли росіянам вдалося витіснити чеченську армію з міста.

Бойові дії у 1996 році

Командувач російськими об’єднаними силами в Чечні генерал-лейтенант В. Тихомиров заявив, що переговори під егідою ОБСЄ були роковою помилкою і що в наступному російськими військами планується відновлення повного контролю російських військ над переважною більшістю населених пунктів і території Чечні, та остаточне знищення чеченських збройних формувань. Але в умовах, коли збройні підрозділи ЧРІ розчинились серед мирного населення, російські війська втратили свої переваги у важких озброєннях і були змушені розпорошити свої сили на безліч малочисельних маленьких блок-постів. В такій ситуації у веденні війни вони вдалися до тактики «спаленої землі». Така тактика передбачала, з одного боку, перетворення в руїни мирних населених пунктів і селищ Чечні, з іншого — «жорсткі зачистки» того населення в цих населених пунктах, яке ще залишилось живим після масованих бомбардувань і обстрілів. При проведенні таких операцій російські збройні сили вдавалися до захоплення заручників з числа мирних чеченських жителів. Так 14 березня 1996 року російські війська блокували селище Самашки, де знаходився збройний загін ЧРІ під командуванням Х. Хачукаєва. Під час переговорів була досягнута домовленість про мирне вирішення ситуації. Але вранці 15 березня росіяни розпочали штурм села з використанням бронетехніки, артилерії, бойових вертольотів і фронтової авіації, при цьому використовувались вакуумні бомби. Російські війська наступали під прикриттям «живого щита» з мешканців села. Подібний терор проти мирного населення Чечні додавав підтримки збройним формуванням ЧРІ. У лютому російськими військами було відкрито вогонь по мирній демонстрації на підтримку чеченської незалежності в Грозному. А 15 лютого було підірвано рештки Президентського палацу в Грозному — символа визвольної боротьби чеченців. У 1996 році бойові дії відбувались також у сусідніх з Чечнею республіках — Інгушетії та Дагестані. Зокрема після рейду Салмана Радуєва на Кизляр з метою знищення військового аеродрому, між чеченськими військовими та російською армією розгорілись жорстокі бої у дагестанському селі Первомайському, що викликало сплеск невдоволення російськими діями в дагестанській республіці, населення якої і без того співчувало чеченській визвольній боротьбі. Після цього головний муфтій Чечні Ахмад Кадиров оголосив Джихад — священну війну на захист мусульманської віри, що відкрило шлях до чеченських збройних сил великій кількості мусульманських добровольців з усього світу. Після Дагестану настала черга й Інгушетії — 22 лютого російські війська намагались обійти з тилу Бамут в ході його облоги через Ассиновську ущелину в Інгушетії. Однак росіяни були зупинені чеченською армією біля села Галашки де розгорнулись запеклі бої внаслідок яких росіяни були розбиті і відступили. В Інгушетії російські солдати скоїли безліч вбивств цивільного інгушського населення та навіть вбили інгушського міністра охорони здоров’я. Ними також були скоєні численні зґвалтування та інші злочини^[34]. Через активні протести президента Інгушетії — Руслана Аушева, російське керівництво розпочало вивід військ з Ассиновської ущелини. Натомість наслідком війни стало те, що уряди субєктів російської федерації, один за одним приймали рішення про обмеження участі своїх жителів у збройних конфліктах на теритрії РФ і взагалі за межами своїх суб’єктів федерації.

Протягом всього року тривали активні бойові дії на території Чечні, які особливо запеклими були в південних гірських районах Чечні та на Заході країни в районі Бамута, який російська армія не могла взяти більше року. В ході облоги Бамута відбулось безліч військових операцій ініційованих як російською так і чеченською стороною. Особливо жорстокі бої велись в ході битви за Гойське яке зайняли чеченські підрозділи під командуванням Ахмеда Закаєва. Росіянам вдалося оволодіти Гойським лише після його масованих шестиденних бомбувань та артобстрілів. 6 березня чеченською армією (підрозділом чисельністю близько 1500 вояків) під командуванням Аслана Масхадова було зайнято більшу частину Грозного, в якому чеченські військові захопили склади зі зброєю та боєприпасами. У боях в селах Самашки та Старий Ачхой російські військові потрапили в засідку зазнавши великих втрат. 16 квітня в ході російської наступальної операції поблизу Шатоя біля Яришмарди потрапила в засідку і повністю загинула російська колона 245 мотострілецького полку (загинуло більше 200 осіб^{[Джерело?]}). Поблизу Вєдєно потрапивши в подібну засідку зазнав значних втрат інший російський підрозділ. 17 квітня чеченський підрозділ чисельністю 350 солдат під командуванням Аслана Масхадова зайняв Шалі і проголосив його новою столицею Чечні. Після тривалої блокади, що тривала до 6 травня, чеченці залишили місто.

Чеченський військовий

Військові поразки та зростаючі втрати російської армії викликали все більше невдоволення російського суспільства. І президент Єльцин не міг не дослухатися до побажань громадськості напередодні президентських виборів. Навіть вбивство президента Ічекерії Джохара Дудаєва 22 квітня 1996 року не послабило боєздатність чеченської армії. А взяття Бамута 24 травня, який протягом року обороняло близько 100 чеченських вояків, не могло переважити великої кількості військових невдач. Тож Борис Єльцин змушений був учергове розпочати мирні переговори з урядом Чеченської держави. Чеченську сторону на переговорах представляв виконуючий обов’язки президента Чеченської Республіки Ічекерії виконував Зелімхан Яндарбієв (за конституцією як віцепрезидент). 28 травня було укладено угоду про припинення вогню з 1 червня. На другий день переговори мали бути продовжені. Але підкоряючись законам передвиборної політичної реклами Б.Єльцин, залишивши без відома чеченську делегацію в Москві вилетів у Чечню, в селище Правобережне, а потім в аеропорт «Північний», де, з нагоди укладання російсько-чеченської угоди, незважаючи на фактичну російську військову поразку, привітав російських військовослужбовців з перемогою в чеченській війні. Потім знову повернувся в Москву. Політичне шоу відбулось, що безумовно додало прихильників щодо переобрання Б.Єльцина на повторний президентський термін. Однак до середина літа стало зрозумілим, що порозуміння знайдено не буде і нових військових дій не уникнути. В той час коли основні сили російської армії перебували на півдні Ічекерії, чеченське командування готувалось до операції по звільненню від росіян Грозного та інших великих міст Чеченської республіки у центрі країни.

Розгром російських військ в ході операції «Джихад»

6 серпня 1996 року невеликий підрозділ чеченської армії чисельністю близько 1.000 солдатів увійшов до Грозного. На цей час в столиці Чечні знаходилось угруповання російських військ, що нараховувало до 20 тисяч бійців, близько 200 одиниць бронетехніки та багато іншого важкого озброєння^{[Джерело?]}. Однак незважаючи на чисельну перевагу росіян чеченцям вдалося протягом кількох годин захопити майже весь Грозний та всі його ключові об’єкти, блокувавши та оточивши при цьому російські війська. Чисельність самих чеченських військових з’єднань поволі зростала за рахунок підходу додаткових частин до Грозного та за рахунок переходу на їхній бік частин завгаєвської міліції. В цей же час чеченською армією були зайняті інші найбільші чеченські міста — Аргун, Гудермес, а згодом і Шалі. При цьому в Аргуні російські військові зуміли втримати лише будівлю військової комендатури, а Гудермес був взагалі зданий ними без бою^[35]. В Грозному кілька груп оточених російських військових вдалися до терористичних дій і захопили в заручники 500 мирних жителів Чечні в грозненській лікарні^[36]. Натомість військове командування росіян не поспішало надавати допомогу своїм оточеним частинам в Грозному сподіваючись на те, що чеченські війська здійснили короткотерміновий рейд і незабаром підуть з міста. Лише 7 серпня відбулась спроба прориву в Грозний російської бронеколони, яка, однак, зазнавши великих втрат (в кількасот осіб) змушена була відступити. Загалом в цей період в Грозному загинуло близько 1.000 російських солдатів, тисячі здалися в полон чеченцям або були роззброєні ними^{[Джерело?]}. Лише 11 серпня одній з російських військових колон вдалося пробитись до оточених та здійснити вивіз поранених. 14 серпня все місто фактично контролювалось чеченською армією. Однак незважаючи на присутність у місті до 200 тисяч мирних жителів та присутність певної кількості російських військовослужбовців, 19 серпня російський генерал Констянтин Пуліковський заявив, що якщо чеченські війська не залишать Грозний протягом 48 годин то місто буде зрівняне з землею за допомогою стратегічних бомбардувальників (які до цього не використовувались у Чечні) та балістичних ракет. Ця заява викликала паніку в Грозному серед місцевих мешканців, які поспішили залишити місто. Однак представник президента Росії в Чеченській республіці — Олександр Лебедь, що особисто прибув до Чечні, зумів зупинити кровопролиття та розпочати мирний переговорчий процес. 22 серпня Лебедь назвав ультиматум Пуликовського «поганим жартом». Зрештою після восьмигодинних переговорів Лебедя та Масхадова 31 серпня 1996 року у Хасав’юрті було укладено мирну угоду за якою російські війська повністю повинні були бути виведені з Чеченської Республіки Ічкерії до 31 грудня 1996 року, а положення про міждержавні стосунки між Чеченською республікою та Російською Федерацією відкладались до 2001 року. Отже російською стороною фактично визнавалась незалежність Чечні, а юридичне оформлення визнання її незалежності відкладалося до 2001 року.

Після цього настав період закріплення миру, протягом якого до 31 грудня 1996 року було завершено виведення всіх російських військ з території Чечні. 27 січня 1997 року в Чечні відбулись президентські і парламентські вибори. Президентом Чеченської Республіки Ічкерії став Аслан Масхадов. 12 травня 1997 року в Москві Борис Єльцин і Аслан Масхадов підписали Договір про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія, де остання визнавалась як суб’єкт міжнародного права, тобто як незалежна держава. Мирний договір остаточно закріпив воєнні і політичні результати чеченського конфлікту 1994–1996 років, в якому Росія отримала нищівну воєнну поразку.

Втрати

Згідно з офіційними російськими даними російська армія втратила убитими та зниклими близько 5.500 вояків.^[1][2] Однак на думку більшості дослідників ці дані є заниженими у багато разів. Найвірогіднішою є цифра у 20.000-50.000 убитих російських солдат, яку і називають більшість незалежних дослідників.^[5][37] Існують дані, що російське керівництво не вносило у списки втрат військовослужбовців-контрактників (яких часто набирали з безробітних та безпритульних). Варто також відзначити, що 83% військовослужбовців, які воювали у Чечні, походили з сільської місцевості. Загиблих з їх числа, так само як і вихованців дитячих будинків ймовірно не вносили до офіційних списків втрат, оскільки вірогідність того, що дані про них як про зниклими безвісти в Чечні дійдуть до широкої громадськості та засобів масової інформації дорівнювала нулю.^[5] Цілком вірогідно, що саме таким чином свого часу були занижені радянські втрати в Афганістані, де за деякими оцінками офіційні дані про втрати були занижені більш ніж у десять разів. За даними російського комітету солдатських матерів лише солдатів регулярних частин строкової служби (не рахуючи контрактників та частин спеціальних служб) загинуло 14.000 вояків.^[4] За чеченськими офіційними даними втрати російської армії склали до 80.000 убитими.^[3]

Втрати чеченської армії за офіційними чеченськими даними склали близько 3.000 військовослужбовців^[7], зокрема тривалий час офіційною була цифра у 3.800^[3] загиблих чеченських військовослужбовців, однак у 2000 році Аслан Масхадов заявив про 2870 загиблих.^[8] Однак варто зазначити, що ці цифри можуть враховувати не всі бойові втрати, оскільки деякі підрозділи ополчення формувались на місцях з місцевого населення, часто в ході бойових дій, і точних даних по ним офіційні представники Чеченської Республіки Ічекерії не мали. Незалежні дослідження подають втрати чеченської армії від 2.500^[38] до 4.000^[38] убитих солдатів.

Втрати серед мирного населення Чечні склали, за різними оцінками, до 120.000 убитими.^[9][37] Олександр Лебедь, який укладав Хасав’юртський мир з російського боку, свого часу заявив про 80.000-100.000 убитих мирних мешканців Чечні та 240.000 поранених.

Російські військові злочини

Будь-яка війна з позицій гуманізму є злочином. Міжнародні правозахисні організації звинувачують безпосередньо російську сторону щодо неадекватного застосування сили до, під час та після Першої Чеченської війни, внаслідок чого гинули переважно мирні мешканці; при цьому подібні наслідки усвідомлювались російським військовим керівництвом, а отже їхні дії були навмисними і спрямовувались на винищення саме мирного населення^{[Джерело?]}. Під час бойових дій відбувались прямі погроми і різанина чеченського цивільного населення, зокрема під час Самашської різанини у 1995 році. Російські вояки нерідко вдавались до захоплення заручників з числа мирних чеченців, зокрема в Самашках у березні 1996 року та у Грозному у серпні 1996 року. Після завершення бойових дій правозахисниками було знайдено безліч масових поховань чеченців, серед яких було немало людей зі слідами катувань та знущань. У фільтраційних таборах створених росіянами тримались переважно мирні чеченці, що зазнавали там нелюдського поводження, яких там катували і вбивали. Російські військові нерідко викрадали чеченських жителів і згодом вимагали викуп у їхніх родичів. Обома сторонами конфлікту практикувались катування та страти військовополонених.^[13][14]

Військові злочини з боку Ічкерії проти мирного населення

відсутні

Хронологія основних подій

• 12 грудня — 22 грудня 1994 — Битва за Долинське в ході якої росіяни були зупинені на підступах до Грозного і змушені були перейти до оборони, втративши в битві убитими сотні своїх солдат.
• 28 грудня 1994 — Битва за Ханкалу
• 31 грудня 1994 — 6 березня 1995 — Битва за Грозний
• 15 лютого — 23 лютого 1995 — Битва за Аргун
• 10 березня 1995 — 24 травня 1996 — Облога Бамута
• 7 квітня — 8 квітня 1995 — Самашська різанина^[39], — вбивство російськими військовими до 300 мирних чеченських жителів у селі Самашки. Щодо втрат як серед мирного населення та власне, самих подій, існують різні дані.^{[29][30][31][40][41]}
• 14 червня — 19 червня 1995 — Рейд на Будьонівськ Шаміля Басаєва, захоплення лікарні та заручників з числа мирних жителів^[42][43][44].
• 14 грудня — 26 грудня 1995 — Битва за Гудермес що розгорілась внаслідок зайняття чеченською армією Гудермеса, а також Шатоя, Новогрозненська, Ачхой-Мартана та Урус-Мартана.
• 9 січня — 18 січня 1996 — Рейд на Кизляр Салмана Радуєва, захоплення військового летовища та лікарні із мирними жителями у якості заручників та «живого щита»^[45][46].
• 22 лютого — 23 лютого 1996 — Бій біля Галашок в Інгушетії внаслідок якого російські війська була розбиті і змушені відступити, не змігши прорватись до Бамута.
• 6 березня — 8 березня 1996 — Операція Відплата зайняття Грозного чеченськими військами.
• 14 березня — 15 березня 1996 — Битва за Самашки — спроба захоплення села Самашки російськими військами в ході якої росіяни вдались до терористичних дій захопивши у заручники місцевих мирних чеченських мешканців і використовуючи їх в якості живого щита в бою^[13][47][48].
• березень — квітень 1996 — Битва за Гойське
• 16 квітня 1996 — Бій біля Яришмарди загибель російської колони 245 мотострілецького полку в ході наступальної операції на Шатойському напрямку. В результаті бою росіяни втратили вбитими більше 200 солдатів.
• 6 серпня — 20 серпня 1996 — Операція Джихад зайняття чеченською армією Грозного та інших великих міст Чечні — Гудермеса, Аргуна, Шалі, що стало повним розгромом російських військ в ході війни. Оточені та розгромлені російські військові у відчаї вдалися до терористичних дій і захопили близько 500 заручників з числа чеченських мирних жителів у Грозненській лікарні^[36][48].
• 31 серпня 1996 — Хасав’юртський мир
• 31 грудня 1996 — Завершення виведення російських військ з Чечні.

20 лет назад, а актуальность слов Дудаева – осталась…

Пане Президенте, вибачте за слово, але яке нафіг перемир’я? Які 72 години? Ваші експерименти з перемир’ям цього тижня обійшлись нам в 22 людських життя. А це чиїсь чоловіки, батьки та діти. Чого Ви чекаєте? Вже навіть бандити Губарєв і Гіркін заявили, що їм мир з Україною не потрібен, а Ви далі чекаєте. Цікаво, якби Ваш син зараз сидів в окопі на сході, чи Ви б оголошували перемир’я? Думаю, навряд. Навпаки всі сили були б кинуті на те, щоб перемогти ворога. А що життя звичайних українських громадян менш цінне? Поки Ви вигадуєте фантастичні плани у владних кабінетах і ведете якісь переговори, тут гинуть люди. Але які можуть бути переговори з бандитами? Ви усвідомлюєте, що принижуєте Україну цими переговорами? Адже Ви ставите велику незалежну державу, визнану усім світом на один рівень із шайкою терористів. Тут нема з ким домовлятись.
Можливо з Києва Вам не видно, але ми тут добре бачимо, хто бореться за приєднання до “рускай підірації” та всілякі днри-лнри. Путін нагнав своїх бандюків, дав їм купу зброї і вони роблять все, що заманеться. Таким особам як губарєв, стрєлков, пушилін і решті нечисті наплювати на ваш мир. Їм потрібна війна і розруха, бо в такому становищі можна вбивати, гвалтувати, красти і за це нічого не буде. Також тут активізувалась “місцева” еліта: бомжі, алкаші, наркомани та інший непотріб, які не те, що не знають, що таке “федералізація”, вони мабуть букву “Ф” писати не вміють. Ще маємо бабульок, яким вже сталін рукою махає з того світу і вони дуже хочуть в підірацію, адже “мечтают умереть в расии”. Назвіть хоч одного адекватного терориста, з яким можна вести переговори на Сході. Не назвете, бо їх тут просто не існує.
Зараз не час для зволікань і безглуздих розмов, потрібно діяти і робити це якнайшвидше. Якщо не знаєте, що робити, порадьтесь із військовими. Але не з тими зажирілими кабінетними генералами, які за гроші пропускають через кордон терористів, які продають сухпайки і будують дачі за вкрадені в армії гроші. Ви порадьтесь із бойовими офіцерами, які зараз на сході воюють без бронижелетів та в розтоптаних берцах. Вони точно знають як виграти цю війну.
Особисто я переконаний, що зараз необхідно зробити наступне:
1. Оголосити військовий стан в Донецькій та Луганській областях.
2. Звільнити всіх генералів. З них і так користі ніякої, а ми ще мусимо їх годувати. На їх місце призначити справжніх бойових офіцерів.
3. Перекрити кордон з підірацією, але реально, а не на словах.
4. Зробити один єдиний координаційний центр для усіх підрозділів, які беруть участь в АТО.
5. Призначити на керівні посади тільки тих людей, які не бояться брати на себе відповідальність за долю країни.
6. Припинити домовлятись з терористами.
7. Зробити все необхідне для того, щоб армію вдягнути-взути-озброїти. Народ робить все, що може. 70-літні бабусі на собі з Польщі бронижелети переносять для військових, депутати з міністрами могли б і від зарплати відмовитись хоч раз.
8. Навести лад із міліцією на Сході. Тут аж кишить продажними ментами, прокурорами та сбушниками. Ми затримуємо сепаратистів, віддаємо правоохоронцям, а вони цю сволоту відпускають. Всіх міліціонерів Донбасу – звільнити. На разі на їх місце привезти міліцію із інших областей. Хто не погодиться їхати – звільнити. В Україні цих дармоїдів і так забагато.
Пане Порошенко, ви або робіть щось, або забирайтесь і далі свої шоколадки продавайте, бо якщо ні, то буде вам такий Майдан, що місця в світі собі не знайдете, щоб сховатись.

#Украина #Парасюк #обращение #патриот #порошенко

Зачем Путину нужна гражданская война на Украине, а Януковичу нужна гражданская война в Украине.

Цель Путина — украинский газ

Стало ясно, зачем Путин более года дестабилизировал Украину и взращивал майдан. Теперь понятно, почему путинские провокаторы-снайперы стреляли и в Беркут и в майдановцев. Очевидно, что московские провокаторы устраивают беспорядки на востоке Украины для оправдания агрессии в регионы добычи украинского газа. Решение о дестабилизации и аннексии Крыма и юго-восточной Украины было окончательно принято Путиным после заявления премьер-министра Украины Н.Азарова, что Украина намерена в течение 2-3 лет отказаться от российского газа и выйти на “полное самообеспечение”.

В конце 2012г. Н.Азаров заявил, что уже через 5-10 лет Украина сможет добывать до 30 млрд кубометров сланцевого газа в год. Премьер-министр подчеркнул, что переговоры с мировыми лидерами по добыче сланцевого газа уже проведены и в ближайшее время начнется их добыча. Украина не откажется от разработки сланцевого газа. Об этом 22 января 2014 года заявил в интервью телеканалу “Россия 24” премьер-министр Украины Николай Азаров. “Мы не откажемся от работ, связанных с добычей сланцевого газа. 268,5 долл. за тыс. куб. м – это конкурентная для сланцевого газа цена. Если бы цена была меньше, например, $160, возникли бы вопросы”, – подчеркнул Н.Азаров. В своем интервью он указал, что проведенные экологические экспертизы подтверждают безопасность добычи сланцевого газа как для Украины, так и для ее соседей.

Украина в 2014-2017гг. планирует инвестировать в геологоразведочные работы (ГРР) своих газовых месторождений 3 млрд долл. В настоящее время она производит около 20 млрд куб. м газа. По словам Н.Азарова, государство сможет нарастить добычу газа на 3-5 млрд куб. м к 2015г. благодаря использованию двух новых плавучих буровых установок, которые будут использоваться для работ на шельфе Черного моря.

Референдум в Крыму о присоединении к России угрожает планам корпораций Exxon Mobil и ENI по разработке месторождений нефти и природного газа на черноморском шельфе, передает Bloomberg. Незадолго до того как в Киеве в результате массовых протестов был свергнут президент Виктор Янукович, группа компаний, среди которых Exxon и Royal Dutch Shell, выразила намерение вложить $735 млн на бурение двух скважин примерно в 80 км от юго-западного побережья региона.

Для правительства в Киеве разведка шельфовых месторождений является частью стратегии по избавлению страны от газовой зависимости. Сейчас российский импорт покрывает 50% топливной потребности Украины. Власти страны также подписали соглашения о разведке месторождений сланцевого газа с Shell и Chevron. Крупнейшая итальянская нефтегазовая компания ENI в 2013г. достигла соглашения с украинскими властями о проведении разведки на участке шельфа площадью в 1,4 тыс. кв. км к востоку от Крыма. Генеральный директор компании Паоло Скарони отметил, что пока не знает, как ситуация вокруг Крыма может повлиять на судьбу соглашения.

Разработка месторождений на побережье Крыма стала частью более масштабной кампании по разведке залежей нефти и газа на черноморском шельфе, где, по данным Bloomberg, было пробурено уже не менее 100 скважин. Exxon планирует провести разведку в территориальных водах Болгарии и России и на побережье Румынии. В Турции работают Shell, Chevron и Petroleo Brasileiro.

В 2010 году Украина выдала лицензии на разведку сланцевого газа для Exxon Mobil и Shell. В мае 2012 года стали известны победители конкурса по разработке Юзовской (Донецкая область) и Олесской (Львовская область) газовых площадей. Ими стали Shell и Chevron, соответственно. Ожидается, что промышленная добыча на этих участках начнется в 2018—2019 годах. 25 октября 2012 Shell начала бурение первой поисковой скважины газа уплотненных песчаников в Харьковской области. Соглашение между компанией Shell и «Надра Юзовская» о разделе продукции от добычи сланцевого газа на Юзовском участке в Харьковской и Донецкой областях было подписано 24 января 2013 года, в Давосе (Швейцария) при участии президента Украины.

Карта залежей сланцевого газа в Украине

Практически немедленно после этого в Харьковской и Донецкой областях начались инициированные и проплаченные Москвой акции и пикеты экологов, коммунистов и ряда других активистов, направленные против разработки сланцевого газа и, в частности, против предоставления такой возможности зарубежным компаниям. 17 января 2014 года замминистра природных ресурсов и экологии Ринат Гизатулин заявил, что “При применении метода гидроразрыва пласта существуют реальные предпосылки загрязнения поверхностных и подземных вод, используемых населением России для питьевых и хозяйственных нужд”.

Следует отметить, что газовая независимость Украины от России не устраивает Путина не только сама по себе. Мало того, что Киев может начать экспорт газа по своим трубопроводам, которые он не отдал Газпрому. Местный сланцевый газ на востоке Украины означает восстановление и усиление позиций всей украинской металлургии – прямого конкурента России.

Крым войдет в состав России максимум через две недели после референдума 16 марта заявил спикер Верховного совета АРК Владимир Константинов. Согласно планам администрации, после объединения добычей нефти и газа на полуострове должна заняться Россия. Месторождения нефти и газа в Черном и Азовском морях, в том числе “Одесское” и “Безымянное”, а также буровые установки “Черноморнефтегаза”, за которые Украина заплатила 800 миллионов долларов, также полностью перейдут в собственность Крыма. “Мы их уже охраняем. Это наши месторождения, и мы будем за них бороться”, – заверил Константинов. При этом он заявил: “Нужно, чтобы добычей нефти и газа занималась Россия, “Газпром”. Это не наша тема”.

Как напоминает The Financial Times, только подтвержденные запасы природного газа на территориях, где работает “Черноморнефтегаз”, в настоящее время составляют около 66 млрд кубометров.

Политика Путина за последние 5 лет в отношении Украины привела просто к невероятному результату: На Украине (в Украине) не осталось сколь-нибудь значимого количества сторонников объединения с Россией. Подписав газовый контракт с Украиной о поставках российского газа украинским “братьям” и русским гражданам Украины по цене, выше чем немцам, Путин сделал для отдаления Украины от России больше самых одиозных исторических персонажей всех времен и народов.

Путин и Новороссия

Донецкая и Луганская “народные республики”, провозгласившие независимость от Киева, хотели бы повторить судьбу Крыма и войти в состав России. Но пока на востоке Украины не просматривается даже подобия Приднестровья. Что же у создателей ДНР и ЛНР пошло не так?

Киевский пресс-центр антитеррористической операции на своей странице в фейсбуке каждый день обновляет карту боевых действий на востоке Украины. На карте видно, как тают территории, контролируемые властями Донецкой и Луганской “народных республик” (ДНР и ЛНР). Вот 22 июля идут бои у Северодонецка и Лисичанска, а 24 июля эти города уже помечены на карте украинскими флагами. “Освобождены населенные пункты Карловка, Нетайлово, Первомайское”, “боевики перегруппировываются и отступают в города, которые они контролируют”,— сообщают украинские СМИ.

В конце прошлой недели в интернете появилась запись разговора вице-премьера ДНР по силовому блоку Владимира Антюфеева с лидером ЛДПР Владимиром Жириновским. “Сложилась сложная ситуация. Бои идут в Донецке, ожидаем полномасштабного наступления. Мы не продержимся. Необходимо вмешательство на самом серьезном уровне. Счет идет на часы”,— сообщил Антюфеев Жириновскому. Жириновский обещал похлопотать. Но показательно не это.

Владимир Антюфеев, известный также как Вадим Шевцов, один из создателей непризнанной Приднестровской молдавской республики (ПМР) в ее нынешнем виде. Он отстроил в ПМР мощную систему госбезопасности и всегда считался вторым по влиятельности после первого приднестровского президента Игоря Смирнова, с которым он эту республику и создавал.

В 2011 году Приднестровье возглавил Евгений Шевчук. Антюфеев, открыто называвший его агентом влияния Запада, оказался в опале и уехал в Москву. В марте этого года Антюфеев активно работал в Крыму, помогая организовывать там референдум. В Донецк он приехал в начале июля, чтобы заниматься тем, что хорошо умеет: создавать функциональные силовые структуры для эффективного противостояния Киеву.

Судя по записи разговора с Жириновским, дела на востоке Украины идут не очень хорошо — Антюфеев прямым текстом просит о помощи. Не сложно догадаться, что она должна быть военной, как это было в Приднестровье в начале 1990-х. Тогда на Днестре стояла 14-я гвардейская общевойсковая армия РФ и российские военные не скрывали симпатий к приднестровцам, снабжая их оружием и техникой.

Когда 19 июня 1992 года конфликт Кишинева и Тирасполя перерос в наиболее горячую фазу и произошло вторжение молдавских силовиков в Бендеры, армия вмешалась. Прибывший в Тирасполь 23 июня генерал Александр Лебедь тогда прямо разъяснил, что предпримут военные РФ, если молдавские власти, которым активно помогала Румыния, продолжат боевые действия: “Мы, если понадобится, сделаем так, что будем завтракать в Тирасполе, обедать в Кишиневе, а ужинать в Бухаресте”.

21 июля 1992 года в Москве президенты России и Молдавии Борис Ельцин и Мирча Снегур подписали в присутствии Игоря Смирнова соглашение “О принципах мирного урегулирования вооруженного конфликта в Приднестровье”, а еще через неделю в регион был введен российский миротворческий контингент, который развел враждующие стороны. Приднестровским лидерам это дало возможность спокойно заняться выстраиванием вертикали власти и формированием армии, милиции, погранвойск и спецслужб.

“Появление миротворцев РФ дало возможность приднестровцам создать свое государство, что они и сделали,— рассуждает собеседник “Власти” из молдавского Министерства иностранных дел и евроинтеграции, настоявший на анонимности.— Ввод любых войск, которые разводят враждующие стороны, ведет к замораживанию конфликта и к последующей легитимизации властных структур сепаратистов”. На Украине, добавляет он, такой перспективы пока не просматривается: “Украинцы берут город за городом, село за селом. У Порошенко пошли удачи, и если напор продолжится, то Киев возьмет верх и скоро все закончится”.

В Киеве, похоже, прекрасно понимают, что любое промедление может обернуться приднестровизацией востока. И отвергают любой намек на перемирие или переговоры. Власти Украины утверждают, что Россия помогает донецким и луганским ополченцам вооружением и не препятствует тому, чтобы их ряды пополнялись за счет добровольцев из РФ. Но, в отличие от Приднестровья, подразделений российской армии на охваченных конфликтом территориях нет.

“Появится ли на востоке подобие Приднестровья, зависит от того, какую задачу ставит пред собой российская власть. Создать здесь зону нестабильности можно. Москва говорила о федерализации и выдвигала условия, но для Украины это означает дезинтеграцию. Кремль не раз говорил, что Украина не государство, а лоскутное одеяло. Все зависит от того, как поведет себя киевская власть: если начнет переговоры, то есть шанс на появление ПМР-2”,— говорит в беседе с “Властью” украинский дипломат. Ввод российских войск на Украину, полагает он, станет вызовом всему миру: “И тогда третий уровень санкций в отношении России будет неотвратим. Это не Крым, это большие территории”.

Глава киевского Института глобальных стратегий Вадим Карасев в вероятность приднестровизации востока через российское военное вмешательство также не верит: “Трагедия с лайнером похоронила планы создания ПМР-2. Украинская армия постепенно выдавливает сепаратистов. После того как был сбит малайзийский Boeing, стало ясно, что Запад не даст создать на Донбассе Приднестровье”.

Отсутствие полноценного военного прикрытия со стороны России — не единственная проблема воюющих с Киевом ополченцев. В отличие от Приднестровья образца начала 1990-х, у них нет массовой поддержки населения. Во времена противостояния Тирасполя и Кишинева в приднестровских городах проходили многотысячные антимолдавские митинги, чего не наблюдается на востоке Украины. “Они начали терять поддержку стремительно. Во время референдума еще была высокая поддержка, а сейчас она низкая. Люди хотят, чтобы кто-то победил и они вернулись к мирной жизни. Неважно под кем — под Украиной, под Россией. Примут того, кто победит. Пока выигрывает Украина”,— сказал “Власти” Карасев.

Его мысль в беседе с “Властью” развил политолог Олег Волошин, работавший в команде бывшего украинского вице-премьера Константина Грищенко, когда тот возглавлял МИД страны. “Властям противостоят группы вооруженных людей. Там, откуда их выбивают, ситуация сразу стабилизируется”. По словам Волошина, основная масса населения на востоке — нейтральна: “Если бы здесь было движение за славянское единство — другое дело. А так это попытка восстановить “единую, неделимую Россию”. Гиркин (министр обороны ДНР Игорь Стрелков-Гиркин) — типаж деникинского офицера. Они ведь не выдвигают социальных лозунгов, не предлагают строить Украину в союзе с Россией, а говорят: мы — русские. Это тупик. В Днепропетровске уже ничего не получается, потому что там русских мало. В итоге их территория уменьшается”.

Помимо военной и социальной составляющей важную роль играет экономика. Приднестровье, чьи власти абсолютно лояльны России и из года в год заявляют о желании стать ее частью, активно торгует с Евросоюзом. Приднестровские экспортеры могут делать это, только зарегистрировавшись в Молдавии, где они получают документы для ведения экспортно-импортных операций. Товары идут в ЕС под маркировкой made in Moldova. Всего на 1 апреля текущего года регистрацию в Молдавии получили 592 приднестровских экономических агента.

При этом, несмотря на заявления приднестровских властей о курсе на евразийскую интеграцию, на страны Таможенного союза приходится лишь 14% всего экспорта. Свыше 40% экспорта из ПМР приходится на страны ЕС, а еще 37% на Молдавию. В основном Приднестровье экспортирует металл, текстиль, электроэнергию (в регионе расположены крупнейшая в Молдавии электростанция — Молдавская ГРЭС), продукты питания, обувь. В прошлом году непризнанная республика экспортировала товаров на $587 млн, а импортировала на $1,66 млрд. При этом у приднестровских предприятий есть определенные льготы при импорте: они не платят таможенных платежей и экологических сборов, в случае если ввозимый товар будет использоваться на территории региона.

Украинский восток, где сосредоточена металлургическая, угольная, химическая промышленность и машиностроение, в случае выхода из-под юрисдикции Киева может столкнуться с ситуацией, когда его единственным рынком окажется Россия, где все перечисленное есть. Более того, кузбасский уголь почти вдвое дешевле того, что добывают на Донбассе. “Восток — это мощная, неконкурентоспособная промышленность, которая требует модернизации, а это многомиллиардные затраты”,— говорит украинский дипломат.

“Одна тонна донецкого угля стоит $800, а российского — $400. И ничего сделать нельзя, такова цена реального производства. Украина доплачивает сама себе, чтобы как-то рентабельность сохранить. Весь рынок российского угля распределен между Кузбассом, воркутинскими углями и так далее. Там нет сейчас свободных мест. А по такой цене, извините, ребята, вы свободны”,— рассуждает бывший глава приднестровского МИДа Валерий Лицкай.

В Приднестровье, по его словам, в этом смысле все давно отлажено: “Мы имеем длительные контракты с европейцами. Мы имеем ниши на их рынке, мы поставляем по ценам, которые их устраивают, товары, которые им необходимы. Металл, текстиль, алкоголь. Мы австрийскую армию одеваем. Представляете? Есть бизнесмен, который шьет форму для них. Молдове ни холодно, ни жарко от того, что мы этим занимаемся. ЕС предоставляет квоты, а у Молдовы просто нет производящих центров, чтобы эти квоты заполнять. И мы их заполняем под вывеской made in Moldova. Молдове это даже приятно, потому что они с Европой крутятся: кредиты там берут, инвестиции кое-какие получают и вообще выглядят солидно. Поэтому все смотрят на это положительно. И европейцы совсем не звери, чтобы взять и задушить это у нас”.

“Может ли Приднестровье уйти на российский рынок?” — задается вопросом Лицкай. И сам же отвечает: “Выясняется, что не очень. Нужны какие-то сверхусилия, потому что мы работаем по другим правилам уже. Любим мы Россию — это одно дело, а наши предприятия уже на русском рынке чувствуют себя неуютно в буквальном смысле слова. Разве что нужна великая общероссийская программа такая, чтобы заставить тамошних частных хозяев, наших частных хозяев работать вместе. А цена вопроса? Это же стоит больших денег. Да и зачем? Тут все неоднозначно”.

Только торговля с ЕС не позволила бы Приднестровью выжить в условиях непризнанности. Россия мощно субсидирует этот небольшой регион, поставляя туда бесплатный газ. Приднестровье не платит за него “Газпрому” ни копейки, а долг Москва записывает на Кишинев, поскольку де-юре ПМР является частью Молдавии. В молдавском Минэкономики “Власти” сообщили, что размер газового долга, сформированного приднестровскими потребителями, на сегодняшний день достиг $4,6 млрд. Но “Газпром” ни разу не требовал его оплаты. Благодаря этому жители непризнанной республики платят всего около $80 за 1 тыс. кубометров, а промышленные предприятия от $200 до $340 за 1 тыс. кубов. Полученные с населения и предприятий средства власти Приднестровья используют на закрытие дыр в бюджете, который дефицитный из года в год. В этом году дефицит запланирован на уровне 38%.

Но в ПМР сейчас проживают от силы 400 тыс. человек, тогда как в Луганской и Донецкой областях порядка 6 млн. Разница существенная, особенно если учесть энергозатратную промышленность. Если здесь оформятся пророссийские ДНР и ЛНР, пусть даже с меньшим населением, их поддержка Россией потребует в разы больше средств. Чем это может обернуться, показал пример Крыма. Финансовые вливания в него уже привели к сворачиванию крупных инфраструктурных проектов внутри РФ и замораживанию накопительной части пенсии россиян.

Пока что Москва не демонстрирует особого желания взять на себя инициативу по обеспечению военной и экономической безопасности ЛНР и ДНР. А без ее участия эти образования не смогут ни сформироваться, ни выжить.

Владимир Соловьев, Николай Пахольницкий

28.07.2014

Кому и зачем нужна федерализация

Все больше людей в мире желают смерти Путину, что неизбежно приведет к развалу его авторитарного режима. Но лишь немногие задаются вопросом, какой будет Россия после Путина? Не задаются по ряду причин. Прежде всего, потому, что сейчас этот вопрос кажется не столь важным, в сравнении с самой проблемой ликвидации режима Путина, и потому, что предстоящее обустройство России ‒ забота его ликвидаторов. Как не странно, но другие государства и НАТО, агрессивностью которого в смерть запугали российского обывателя, не претендуют на территории России и не стремятся взваливать на себя ношу по ее обустройству.

Даже Украина, отражающая вторжение Кремля, исходит из того, что Путин «с воза» ‒ украинцам легче, и стремится лишь к возврату отторгнутого Крыма, а не к приобретению новых территорий. Сходные устремления и у Молдовы с Грузией. Исключение ‒ Япония, полсотни лет твердящая о возврате четырех островов Курильской гряды, и «лучший друг» России ‒ Китай, территориальные аппетиты которого будут зависеть от реалий ситуации. Другой «друг» России ‒ А. Лукашенко, в 2013 г. просил у нее в аренду Калининградскую область, а в марте 2014 г. начал зондаж темы о проведении референдума в Смоленской области по ее возврату Беларуси. Прецедент с Крымом дает ему все основания так ставить вопрос, упоминая и утеснения белорусского языка в области.

Вот почти все известные претензии соседей к России. Можно еще упомянуть легкие приграничные споры с Эстонией и «карельский вопрос». Но Финляндия вроде как не претендует на объединение с Карелией, и если та выйдет из состава РФ, то финны предпочтут видеть ее отдельным государством. Литве и даром не нужна Калининградская область, хотя Москва еще в 1991 г. предлагала Вильнюсу забрать её. Украина тоже не собирается переходить через Керченский пролив и присоединять Кубань, ссылаясь на историю Тмутараканского княжества и переселение на Кубань запорожских казаков, ‒ максимум, что здесь возможно – какая-нибудь аморфная конфедерация.

Так что иностранная или не совсем иностранная оккупация и правление России после падения режима Путина реально не угрожают, если исключить Китай, но и его самые амбициозные мечтания упираются в Урал. Однако, мечтания и реальные возможности ‒ очень разные вещи.

Тема «распада» России не случайно вновь после протестов 2012 г. стала предметом активного обсуждения в РФ и за ее пределами. Не случайно, так как неизбежное падение режима Путина создаст в России политический вакуум, почти тот же, который возник на Донбассе после бегства Януковича. Возможно и худший, так как на Украине имелась легальная, пусть и со своими недостатками, парламентская оппозиция, а в России её нет. Партии Жириновского и Зюганова, из-за их очевидной связи с Кремлем, претендовать на такую роль не могут, и вероятно, будут погребены под обломками режима Путина при его падении. У «Справедливой России» шанс выжить тоже невелик. С идеологиями в России еще хуже, чем с партиями парламентской оппозиции. Поэтому вероятность, что режим Путина сменится неким союзом общероссийских политсил демократической ориентации невелика, в том числе и по техническим причинам. Как возможный вариант, на смену может прийти подновленный режим русского нацизма в тандеме Гиркина с Жириновским, и начнется вторая волна имперской истерии.

В такой ситуации реальная федерализация нынешней по-имперски централизованной России становится шагом к прогрессу и наиболее оптимальным вариантом, как для самих россиян, так и для их соседей. Именно федерализация, а не распад ‒ притом, что это слово короче и вроде бы наглядней.

В исторической перспективе федерализация России шаг почти предопределенный и неизбежный, ‒ недаром по рунету более 10 лет гуляет ёмкая фраза «Москвичи ведут себя в России как американцы в остальном мире». «Москвичи» для России, это почти то же, что «донецкие» для Украины. Поэтому не стоит удивляться, что в России вновь набирает популярность старый лозунг «Освобождения России от ига Москвы», восходящий ко времени Ивана Калиты. Собственно, с тех пор, как Иван Калита за взятку получил от Золотой Орды право собирать дань с России и так «сел» на финансовые потоки, ‒ мало что изменилось. Финансовые потоки по-прежнему текут с далеких окраин в Москву, где их уверенно и распределяют. Золотоордынская система функционирует в первозданном виде с той разницей, что теперь Сибирь платит дань Москве, а не наоборот. Часть этой дани, пройдя через Рублевку, офисы и бутики Москвы, вкладывается затем в виллы и банковские счета «разлагающегося Запада», а не в гаремы золотоордынского Сарая.

Ликвидировать золотоордынскую систему распределения, или даннический способ производства, может только реальная федерализация России, делающая распределение более справедливым по регионам. Сделать его еще и социально справедливым в самих регионах ‒ это вторая задача российских демократов, увеличение влияния которых тоже напрямую связано с федерализацией, ‒ гражданское общество, как и коммунизм, нельзя создать административными мерами и указаниями из центра. В этом одна из причин неудач, как советского опыта, так и его латиноамериканских и китайских вариантов.

Для соседей федерализация России ‒ вообще замечательный способ снятия всех их проблем. С ней исчезает не только опасение новой «оборонительной» агрессии Кремля за «справедливый возврат» территорий, но и устраняется бюрократия Кремля как посредник в торговле с регионами России. В частности, заинтересованность Украины в прямых поставках газа из Татарстана и Сибири без «льготных» кремлевских цен очевидна. Как федерация или конфедерация Россия перестает быть источником глобальной военной угрозы, а при условии ее демократизации возникает и перспектива появления нового геополитического объединения от Лиссабона до Владивостока.

Логично, что после всех «фокусов» Путина, некоторые россияне воспринимают федерализацию как заслуженную кару за них, и боятся, видят в ней «смерть» России, утрату ею суверенитета, натовскую оккупацию и прочие кремлевские мифы-страшилки. Но как отмечалось, соседи, за исключением Китая, не имеют территориальных претензий к России. Да и НАТО, как показывают события последних 5 месяцев, в Россию совсем не надо, иначе войска США ‒ единственное, что осталось от НАТО, давно бы стояли в Украине и никакого «возвращения» Крыма не случилось бы. Ядерное оружие, это самая надежная гарантия от иностранной оккупации, которая есть у России, и которая позволяет ей перейти к федерализации без всякой «смерти» России. Будь это оружие у Украинской революции, и ни отторжения Крыма, ни вторжения России на Донбасс не произошло бы.

Наличие ядерного оружия позволяет россиянам изменять политическое и социальное устройство страны, не опасаясь серьезного вмешательства в процесс извне. Это придает Российской революции, условно назовем её коммунальной, поскольку её первоочередная задача ‒ преобразование России в союз коммун-регионов с целью слома даннического способа производства, огромное преимущество в сравнении с Украинской революцией, забуксовавшей из-за интервенции Кремля. Вполне вероятно, что в случае успехов этой революции новая Россия вновь, как сразу после 1917 года, сможет стать привлекательным образцом для других стран. Но слово за самими россиянами. Ни НАТО, ни Украина за них эту работу не сделают.

Сергей Климовский, “Хвиля”

Ад Путина

Для большинства рациональных наблюдателей может показаться странным стремление России к разжигании хаоса у своих границ в Украине. Но не для Путина, который считает Украину неотъемлемой частью российской сферы влияния, и увидел в оранжевой революции Западный заговор с целью ее украсть. Его экономические санкции и угрозы помогли убедить г-на Януковича, чтобы он повернулся спиной к ЕС. Понятно, что кредиты и дешевый русский газ, которые подпирают и балансируют экономику Украины, зависят от степени жесткости линии Януковича к протестующим. Запугивания и махинации Путина привели Украину к такому состоянию.

Если г-н Янукович уцелеет, то ослабленный дома и подвергающийся остракизму за рубежом, он станет еще одним полностью зависимым руководителем в коллекции гибких клиентов на содержании у г-на Путина. Но он не сможет остановиться на достигнутом. Российские ястребы давно хотели аннексировать Крым, полуостров на Черном море, который Никита Хрущев передал Украине (по общему мнению в нетрезвом состоянии). Этот переворот может обеспечить предлог для г-на Путина, чтобы захватить его. В любом случае, несчастная Украина поможет убедить свой народ, что уличные протесты и политическая конкуренция являются дорогой к гибели.

ПРОТИВОСТОЯНИЕ С КРЕМЛЕМ

Настало время для Запада противостоять этому бандитизму. Трудно противостоять стране, которая имеет право вето в Совете Безопасности ООН, огромные запасы углеводородов и много ядерного оружия, трудно, но это должно быть сделано. Как минимум, следует отбросить дипломатическую отговорку, что Россия является законопослушной демократией. Ее следует исключить из G8. Прежде всего, Запад должен объединиться и донести до г-на Путина, что Украина, и другие бывшие советские страны, которые он рассматривает как своеобразные части его наследия, являются суверенными государствами.

Существует своего рода рок в сроках потрясений для Украины. В 2008 году Россия так же вторглась в Грузию, на земли крошечного южного соседа, когда начались Олимпийские игры в Пекине, что побудило шаблонные западные протесты, но не значимое возмездие. События в Киеве затмили зимнюю Олимпиаду в Сочи, претендовавшую на двухнедельный карнавал путинизма. На этот раз Запад должен ясно показать Путину, что с этим хаосом в самом центре Европы, он зашел слишком далеко.

Ukraine in flames
Feb 22nd 2014 | From the print edition

Путин продемонстрировал типичный совковый чекистско-большевистский подход к делу:
Нет таких сложностей, которые не смогли бы преодолеть большевики, создав их сами себе своими собственными руками.

Всю эту кашу на Украине заварил лично Путин и его козлы-“спецы”, создав проблему из ничего просто на ровном месте.

Украина в Европе выиграет много больше,
чем потеряет в России

Потеряв семь месяцев, сотни своих граждан и 27 000 квадратных километров территории, Украина – несмотря на активное противодействие России – все же подписала в полном объеме Соглашение об ассоциации с Европейским Союзом, сделав один из важнейших шагов в своей не только 23-летней, но и многовековой истории.

Семь разделов этого соглашения регулируют теперь политические и экономические аспекты взаимоотношений между Украиной и крупнейшим в мире интеграционным объединением, направляя их по пути политической ассоциации, принятия европейских норм демократии и соблюдения прав человека, координации внешней политики и политики безопасности, и, конечно, создания зоны свободной торговли.

Что теряет Украина

Перспективной – и, несомненно, достижимой – целью данного процесса является вступление Украины в ЕС и возвращение Киева в единую европейскую семью, из которой он был вырван еще в XIII веке.

Россия сделала все от нее зависящее, чтобы сорвать заключение этого договора и уход Украины в Европу. Экономическая часть соглашения, подписанная 27 июня, подвергалась со стороны Москвы самой жесткой критике. В Кремле, по чьему указанию газ “братскому” народу продавался по почти самой высокой цене в Европе, очень сокрушались по поводу вреда, который нанесет договор с ЕС украинской экономике. По подсчетам советника президента Сергея Глазьева, суммарный урон может достичь $11 млрд в год, а оценки Комитета гражданских инициатив достигают $33 млрд (19% ВВП Украины). Может ли это быть правдой?

Давайте обратимся к статистике. Прежде всего следует заметить, что Украина сегодня не так зависима от России и стран СНГ в целом, как, например, в конце 1990-х гг. В 1996г. в страны постсоветского пространства она экспортировала в 2,2 раза больше товаров, чем в ЕС, в 2013г. – всего на 32% больше.

Россия была вторым экспортным рынком Украины после ЕС по итогам 2013г. ($15,1 млрд против $16,8 млрд) и отставала от ЕС также и по объему поставок товаров на Украину ($23,2 млрд против $27,1 млрд). В этой ситуации неясно, как могут потери Украины от усложнения торговли с Россией оцениваться в сумму, вдвое превышающую весь объем ее экспорта в нашу страну – особенно если принять во внимание, что его нельзя волюнтаристски запретить, ведь оба государства состоят в ВТО?

Безусловно, Москва выйдет из договора о зоне свободной торговли с Украиной, но это означает лишь введение обычных для ВТО пошлин на уровне от 3 до 8,5%. То есть в худшем варианте украинские потери не превысят $0,8-1,1 млрд, что некритично, так как объем экспорта в Россию и так сокращается (на 20,6% в первые четыре месяца 2014г. по сравнению с тем же периодом 2013г.).

Выигрыш существеннее

Украина явно выиграет больше, чем потеряет. По условиям Соглашения об ассоциации, пошлины для украинских товаров, поставляемых в ЕС, будут снижены в среднем с 7,6% до 0,5%, причем всего за год (то есть чистая выгода составит $1,18 млрд в год).

При этом пошлины на европейские товары сократятся лишь с 4,95% до 2,42% в течение четырех лет. Для Украины это прорыв – ведь в ее экспорте 28,3% составляет продукция сельского хозяйства и продукты питания, а в аграрный сектор поступает до трети всех иностранных инвестиций. Переориентация этих потоков на ЕС станет важным шагом – особенно если учесть, что само будущее металлургической промышленности на востоке страны находится под вопросом.

Ассоциация с Европейским Союзом станет также важнейшим фактором повышения эффективности украинской экономики. Управляя страной в своих личных интересах, донецкие коррупционеры выделяли из бюджета по $3,5 млрд в год субвенций угольной отрасли и дотаций на газ для промышленных потребителей.

Как следствие, экономика страны оставалась одной из самых энергоемких в мире (566 т нефтяного эквивалента на $1 млн ВВП). Если бы показатель равнялся хотя бы польскому (212,2 т), Украина могла бы отказаться от импорта из России всего поставляемого ей газа и почти трети нефти. Ассоциация с Европой и принятие европейских стандартов, каким бы дорогим этот процесс ни был, сделает Украину нормальной экономикой за 10-15 лет.

Сегодня стоимость потребляемых на Украине энергетических ресурсов, рассчитанная по мировым ценам, составляет 37,5% ее ВВП, в то время как, например, в Германии – чуть больше 9%. Поэтому все возражения относительно “утраты конкурентоспособности” украинских предприятий не выдерживают критики.

Европа не остановится

Да, стране предстоит огромный передел собственности: компании будут разоряться, покупаться в том числе и европейскими инвесторами, а потом возвращаться к жизни более эффективными. Но это единственный путь вперед – кто не верит, пусть сравнит судьбу, например, принадлежащей Volkswagen группы Škoda и входящего в Ростехнологии “Иж-Авто”: в конце 1970-х гг. второй производил почти в 1,5 раза больше машин, чем первая, но чем дело кончилось, всем известно… Поэтому не России учить украинцев стратегии будущего – даже в экономическом смысле.

Однако есть еще одно обстоятельство, обычно не принимаемое во внимание – коррупция. Украина в последние годы была одной из самых коррумпированных стран мира: минимальные оценки потерь от коррупции достигали 11% ВВП ежегодно. Собственно говоря, именно сокращение этих потерь, наряду с банальным повышением экономической эффективности, и способно компенсировать возможные ухудшения условий внешней торговли.

Сегодня часто вспоминают, что Украина в 1991г. имела уровень жизни, не уступающий польскому, а сейчас отстает от своей соседки по этому показателю почти в три раза. Этому есть много объяснений, но очевидно: с украинской стороны границы мы видим Межигорье, а с польской стороны – правительство, в котором в 900 часах приватного общения между его членами, недавно записанных и “слитых” в прессу, не нашлось ни одной фразы, указывающей на попытки извлечения личной выгоды из государственной службы. Поэтому “внешнего управления” из Брюсселя, под которое может попасть Киев, не нужно опасаться – его следует, скорее, приветствовать, так как интересы украинского народа сегодня не совпадают с интересами прежних (и отчасти нынешних) элит. Чем скорее в стране установятся европейские правовые порядки, тем лучше будет для наших украинских братьев.

А в том, что они установятся, у меня нет сомнений. С 1994 по 2013г. ЕС увеличился с 12 до 28 членов, тогда как Россия все эти двадцать лет не может “интегрировать” даже одну Белоруссию. Сегодня в ЕС живут 507 млн европейцев, а за его пределами, если не считать Россию (на Украине, в Белоруссии, Молдавии и балканских странах), – всего 81 млн.

Предполагать, что эти 81 млн не будут “переварены” европейской интеграцией, было бы наивно – тем более что в большинстве этих стран европейский “вектор” вызывает большие симпатии. Можно сколько угодно говорить, что вступление в ЕС имеет не только позитивные последствия, но счет 16:0 в соперничестве Европы и России говорит о многом.

Вступив в ассоциацию с Европейским Союзом, Украина начала движение в сторону безвизового режима (уже, кстати, достигнутого Молдавией), единых экономических норм и правил, получения статуса кандидата (который есть сегодня у Сербии, Македонии и Черногории) и в итоге полного членства. И я считаю, что окажусь прав в своем прогнозе десятилетней давности о том, что Украина станет членом ЕС раньше, чем Турция [Иноземцев, Владислав. “Россия должна подать заявку в ЕС” // “Независимая газета”, 2004г., 12 мая, с. 2].

27 июня 2014 г. стало историческим днем и для Украины, и для ЕС, и для России. Для Украины – потому, что она закончила свою “постсоветскую” историю и начала сложный, но многообещающий путь из этого “пост-” во что-то более определенное.

Для Евросоюза – потому, что он сделал заявку на достижение своих естественных пределов, после чего интеграции придется уже развиваться не вширь, а только вглубь, в направлении формирования единой европейской нации.

Для России – потому что она, давно доказывавшая всем уникальность своего исторического пути, добилась того, что осталась практически одинокой. В общем, каждый достиг своей цели.

Владислав Иноземцев,
доктор экономических наук,
директор Центра исследований постиндустриального общества

27.06.2014

http://rbcdaily.ru/politics/562949991794966

Тектонические сдвиги между макрорегионами Украины

Андрей Илларионов, Институт Катона, США.
Институт экономического анализа, Россия.

Андрей Илларионов: Украина в поисках идентичности

Украина – одна страна, но в ней существует два центра национальной идентификации. Это Львов и Харьков, который последние годы переместился в Донецк. Они отличаются геополитической ориентацией. Запад и Центр ориентируются на независимость и Запад, а Восток и Юг ориентируются на Россию. В том числе и на соответствующие политические модели: западную демократию или авторитаризм и деспотизм.

За последние два десятилетия удельный вес Запада и Центра в населении Украины рос, а Востока и Юга падал.

За последние 17 лет Запад и Центр развивались быстрее, чем Восток и Юг.

Разрыв между Западом/Центром и Востоком/Югом в экономике опережает разрыв в демографии. Экономически Запад и Центр преобладают и теперь дают больший вклад в экономику, чем Восток и Юг.

Отрыв Запада и Центра от Востока и Юга все более нарастает.

Можно проследить, как менялись политические предпочтения украинцев последние 20 лет, по числу голосов, полученных кандидатами, ассоциировавшихся либо с Западным выбором, либо с ориентацией на Россию.

Большинство избирателей Украины в 2012 году проголосовали за Западный выбор. Только особенности избирательной системы Украины позволили партии Регионов вопреки воле избирателей получить большинство мест в парламенте вместе с коммунистами, которые тоже выступают за Восточный выбор.

Политика Путина привела к политическому кризису и серьезному Евромайдану. Назрела революционная ситуация и встал вопрос о сохранении власти Януковича. Осознав, что в результате собственной политики Путина власть в Киеве будет сметена революцией, Путин был вынужден оказать Януковичу экстренную помощь, включая снижение цены на газ и 15-миллиардный долларовый кредит. Ведь революция и успешное восстание в Киеве могут стать заразительным примером для москвичей.

В случае мирного развития событий у Януковича нет шансов сохранить власть, поскольку демографические процессы ведут к увеличению сторонников Западного выбора. Более 70% молодежи голосует против Восточного выбора и за Западноориентированных политиков.

Янукович заинтересован в радикализации и обострении ситуации. Демократическим способом удержать власть Янукович не может. Только в условиях гражданской войны, используя армию, полицию и спецслужбы, сохраняются шансы на удержание власти Януковичем.

Сейчас речь идет уже не только и не столько о внешнеполитической ориентации Украины, а о том, какая будет политическая система Украины: демократическая или авторитарная.

Для Януковича и Путина предпочтительным вариантом является развязывание гражданской войны на Украине.

ЧЕРНАЯ ДУША РОССИИ

Русь пахнет нефтью и газом, а русский дух исчисляется нефтедолларами.

Какова доля нефти и газа в экономике России и, соответственно, роль нефтегазовых интересов в политике и логике поведения её лидеров?

Политика Путина в Сирии – это политика “двух рук”:
Одной официальной рукой Путин поддерживает Ассада и защищает его от угрозы ввода миротворческого контингента ООН и НАТО.
Второй тайной рукой Путин вооружает и финансирует Аль-Каиду, направляет в Сирию бойцов и командиров Аль-Каиды, подготовленных в Чечне моджахедов.

Победа Путина

Друзья, мы с вами не раз говорили, что украинская авантюра Путина приведет Россию и русских к катастрофе. И вот начинают поступать первые статистические данные. И это только начало…

Как упали доходы москвичей

Реальные доходы населения в Москве в первом квартале 2014 года снизились в сравнении с первым кварталом 2013-го на 9%, сообщили в Росстате. Опубликованные ранее предварительные оценки предполагали падение реальных доходов в столице на 21,8%, а реальных располагаемых — на 24,8%. В ведомстве пояснили, что предварительные оценки не учитывают многих компонентов и Мосгорстату было рекомендовано уточнить их с учетом поступившей информации.

«Сейчас мы подтверждаем, что, по полному кругу информации, снижение происходит за счет падения реальных доходов от предпринимательской деятельности и доходов лиц, работающих без оформления трудовых договоров»,— сказала начальник управления статистики уровня жизни и обследований домашних хозяйств Росстата Елена Фролова. Причем если падение реальных доходов от предпринимательской деятельности оказалось сравнительно небольшим —10,6%, то к динамике доходов в сером секторе эпитет «катастрофа» подходит абсолютно точно: минус 40%. Конечно, это только оценка, серый сектор на то и серый, что не охвачен статистической отчетностью. Судить о его состоянии приходится на основании отчетности денежного обращения и данных о доходах, полученных в других секторах. Однако есть и иные косвенные данные, подтверждающие этот вывод,— снижение количества мигрантов. «По данным Мосгорстата,— процитировала Фролова,— в январе—апреле 2014 года отток мигрантов составил 3 тыс. человек против их прироста на 109 тыс. человек в соответствующем периоде 2013 года».

Не радует глаз и статистика по всей России, размещенная на сайте Росстата. Реальные располагаемые денежные доходы населения по Российской Федерации в первом полугодии 2014 года упали на 0,2% по сравнению с соответствующим периодом 2013 года. В июне они сократились на 2,9%, в первом полугодии — на 0,2%. Это рекордное падение на фоне роста мировой экономики. Как следует из отчета Росстата, с апреля по июнь 2014 года россияне потратили на продукты питания, напитки и сигареты на 0,1% ниже показателя аналогичного периода 2013 года. Последний раз снижение в торговле продуктами было зафиксировано в декабре 2009‑го. Падение продаж продуктов началось в мае (на 0,3%) и продолжилось в июне этого года (на 1,2%), считает Росстат.

А по данным исследовательского холдинга “Ромир”, с весны 2013 по весну 2014 года реальные расходы населения на покупку продовольственных и непродовольственных товаров повседневного спроса (за вычетом инфляции) снизились на 8,5%, а натуральный объем потребления — на 2-4%. Предыдущие пять лет расходы росли на 10-14% в год. Россияне не экономили на “бытовухе” даже в разгар кризиса 2009 года. А тут на тебе. Причем нет причин не доверять “Ромиру”: он отслеживает потребительскую активность на базе скан-панели домохозяйств Romir Household Panel, где участники сканируют все покупки.

Коммерсантъ-Деньги от 28.07.2014

РОСНЕФТЬ ПРОСИТ О ПОМОЩИ ИЗ-ЗА САНКЦИЙ

Президент «Роснефти» Игорь Сечин обратился в правительство с просьбой о финансовой помощи компании. Президент «Роснефти» предлагает пять способов поддержки компании, следует из письма замминистра экономического развития Олега Фомичева в Минэнерго от 12 августа 2014 года. Самый дорогой для государства — выкуп за счет фонда национального благосостояния (ФНБ) новых облигаций «Роснефти» на 1,5 трлн руб.

Необходимость такой помощи Сечин в письме объясняет введенными против компании санкциями США. 19 июля 2014 года минфин США запретил американским компаниям, банкам и гражданам, а также всем, кто ведет операции через США, предоставлять «Роснефти», «Новатэку», Газпромбанку и Внешэкономбанку (ВЭБ) кредиты и займы более чем на 90 дней, а также акционерное финансирование. Хотя санкции, ограничивающие привлечение долгосрочного финансирования, ввели только США, европейские банки и инвесторы де-факто к ним присоединились, потому что многие из них работают на американском рынке и не хотят проблем с властями США.

Чистый долг «Роснефти» на конец июня составлял как раз 1,5 трлн руб. (около $44,5 млрд). Общий долг нефтяной госкомпании — 2,2 трлн руб., но она получила от CNPC $17 млрд предоплаты за поставку нефти в Китай, а всего получит $70 млрд. Огромный долг образовался у «Роснефти» после покупки в 2013 г. ТНК-ВР за $54 млрд, из которых $44 млрд — наличными. Под ту сделку компания оформила кредиты у пула международных банков на общую сумму в $31 млрд. На 2014 и следующий годы у «Роснефти» приходится пик выплат по долгам — в сумме около $30 млрд.

Запрошенных Сечиным денег в ФНБ нет. В июне Медведев подписал постановление, разрешающее Минфину инвестировать в инфраструктурные проекты или держать на депозитах в ВЭБе до 40% средств ФНБ на 1 января 2014 г. и еще до 20% — инвестировать в проекты «Росатома» и Российского фонда прямых инвестиций (РФПИ; по 10% для каждой организации). По данным Минфина, на 1 января 2014 года в фонде было 2,9 трлн руб., т. е. на инфраструктуру, ВЭБ, «Росатом» и РФПИ должно быть зарезервировано 1,74 трлн руб. Часть денег уже распределена. К 1 августа 2014 года ФНБ увеличился — благодаря ослаблению рубля — до 3,1 трлн, но нужных «Роснефти» 1,5 трлн руб. все равно не набирается. Об этом же сказано в письме Минэкономразвития: необходимый объем средств для поддержания ликвидности «Роснефти» отсутствует. Чиновник финансово-экономического блока правительства, которого «Ведомости» попросили прокомментировать предложение «Роснефти», ограничился одним словом: «Ужас».

ЗатоКрымНаш

Силы добра имеют хорошие шансы на Украине

По мере того как уличные демонстрации уже два месяца нарастают в Киеве и распространяются по Украине, шансы антиправительственных сил на смещение непопулярного президента Виктора Януковича увеличиваются. Победа широкого альянса прозападных и националистических сил на Украине будет первым серьезным поражением Владимира Путина за последние годы.

То, что происходит на улицах Украины, – зеркальное отражение протестов в Москве, которые последовали за сомнительными парламентскими выборами в декабре 2011 года и переизбранием Путина в марте 2012-го. Московский средний класс и интеллигенция десятками тысяч вышли тогда на улицы и были встречены сопротивлением ОМОНа, массовыми арестами и закрытием альтернативных СМИ. Драконовские политические меры дали Путину надежный контроль над Россией и ее улицами. Если это сработало для Путина, почему не сработает для Януковича?

Во-первых, Киев, крупнейший город и столица Украины, лежит в украинскоговорящем сердце национализма Украины. В то время как в Москве демонстранты представляли собой небольшую долю в целом безучастного населения, большинство киевлян хотят ухода Януковича и его правительства.

Во-вторых, у московских демонстрантов не было явного лидера. Ближе всех к этой роли был блогер Алексей Навальный, но Путин удостоверился, что он не сможет сформировать собственную партию. На Украине же бывший чемпион по боксу Виталий Кличко, сформировавший партию “Удар”, является национальной легендой. Он дает Украине новое политическое лицо и новую надежду.

В-третьих, Янукович не может рассчитывать на поддержку украинских олигархов. В отличие от Путина, который уже завершил перемещение богатств России в руки своих бывших коллег по КГБ и лояльных олигархов, Янукович находится в процессе передачи богатств первых олигархов Украины своим сторонникам, известным как “семья”. Многие из олигархов были бы очень довольны уходом Януковича.

В-четвертых, украинский народ, как и российский, ежедневно страдает от коррупции своей правящей элиты. Русские решили, что при Путине ничего не смогут с этим поделать, однако украинцы по-прежнему питают надежду. Они считают, что при таком лидере, как Кличко, они смогут получить облегчение.

В-пятых, украинцы знают свою трагическую историю пребывания под властью Москвы. Сталин присылал российских комиссаров, которые выжимали из Украины все соки и украинцы по-прежнему негодуют из-за голодомора 1931-1932 годов.

Возвращение 50-миллионной Украины к демократии и Европе изменило бы удручающий ландшафт бывшего СССР. Украина, глубоко интегрированная в Европу, положит конец мечтам Путина о восстановлении советской империи.

Трудно придумать лучший эпизод для Олимпиады в Сочи. Давайте надеяться, что увидим, как Путин натянуто улыбается толпам на Олимпиаде, скорбя об отходе Украины к Западу.

Пол Родерик Грегори

The Good Guys Have A Real Chance in Ukraine

Америка и Украина

“Борьба на Украине между прозападными демонстрантами и президентом Виктором Януковичем обостряется: на той неделе погибли, по меньшей мере, пять человек, в Киеве происходят ожесточенные столкновения, а местные органы управления присоединяются к оппозиции. США давно пора более активно вмешаться в эти события”, – считает редакция The Wall Street Journal.

“Владимир Путин с самого начала подогревал эту кризисную обстановку и не собирается отступать”, – утверждает издание. Однако у США есть способы воздействовать на Януковича и его окружение, которые они до сих пор не применили.

В четверг Джо Байден, наконец, позвонил украинскому президенту, “чтобы призвать к немедленной деэскалации конфликта”. “Это хорошо, но почему на это потребовалось так много времени?” – возмущаются журналисты. Госсекретарь Джон Керри также “пропал без вести”, воюя с ветряными мельницами на Ближнем Востоке, иронизируют авторы. В пятницу он, наконец, заявил: “Мы поддерживаем народ Украины”. “А президент Обама?” – задается вопросом редакция.

На той неделе посольство США в Киеве аннулировало визы чиновников, имеющих отношение к насильственным действиям на Украине, говорится в статье. “Вашингтон пообещал “рассмотреть” другие санкции, а Госдеп и Министерство финансов обсуждают имена украинских чиновников и олигархов, которые можно было бы включить в список тех, кому будет запрещена выдача визы и чьи американские счета будут заморожены”, – пишет издание.

Стратегическая реальность состоит в том, что только Вашингтон может взять на себя инициативу по выведению Украины с орбиты Москвы, считает The Wall Street Journal.

America and Ukraine

As the crisis in Kiev worsens, the U.S. needs to move on sanctions.

США и ЕС все глубже погружаются в противостояние на Украине со своим планом помощи

В рамках прошедшей в Мюнхене конференции по безопасности европейские и американские дипломаты обсудили возможность предоставления Украине финансовой помощи, которая призвана уравновесить давление на страну со стороны Москвы. План экономического содействия украинскому правительству может стать самым серьезным ходом ЕС и США после отказа Януковича подписать Соглашение об ассоциации с Брюсселем

Глава дипломатии ЕС Кэтрин Эштон рассказала, что страны Запада разрабатывают план финансовой помощи Украине, отметив, что “цифры будут не маленькими”. По словам Эштон, деньги будут выделены при условии, что правительство страны согласится на проведение экономических и политических реформ.

Геополитическая борьба Запада и России за влияние на Украине уже привела к столкновениям на улицах Киева. Противники проводимой Януковичем политики сближения с Москвой жалуются на жестокость властей и запугивания со стороны полиции и нанятых властями бандитов.

Один из лидеров протестного движения, Дмитрий Булатов рассказал WSJ о том, как его похитили, избили и целую неделю пытали, чтобы выяснить, сколько денег и какие указания он получал от американцев.

Активист “Автомайдана” Дмитрий Булатов, который пропал 22 января 2014 года и спустя неделю объявился в селе под Киевом, заявил, что к его похищению причастен “русский спецназ”. Свое заявление он сделал на пресс-конференции в Вильнюсе, где в настоящее время проходит курс реабилитации.

“Эти люди говорили, только на русском языке с российским акцентом, они говорили о нас в третьем лице. У меня была мысль, что это был русский спецназ. По тому, как меня били и пытали… действовали профессионалы, которые могли делать такие вещи”, – рассказал Булатов о похитивших его людях

Согласно рассказу активиста, все восемь дней после похищения его пытали. “Каждый день меня били по голове. Меня положили на пол, положили мокрую тряпку и били по ней, так что начал захлебываться”, – рассказал Булатов. На камеру его, в частности, просили сказать, что “деньги дает американский посол”. На пресс-конференции он признался, что ему пришлось себя оговорить, потому что “было настолько больно и страшно”, что он просил себя убить. На самом деле, по словам Булатова, организаторы “Автомайдана” принципиально не брали денег у политиков, чтобы сохранить свою независимость.

Официальный Киев настаивает на том, что оппозиция выдумывает истории о жестокости властей, чтобы заручиться поддержкой внутри страны и добиться сочувствия на Западе. “Физически он находится в хорошем состоянии, и единственное, что у него есть – царапина на одной щеке”, – сказал о Булатове министр иностранных дел Украины Леонид Кожара в интервью телеканалу Al Jazeera.

Пока неясно, сможет ли руководство страны выполнить политические и экономические условия для получения помощи США и ЕС, продолжают журналисты. К условиям, в частности, относятся мирное разрешение конфликта и согласие Януковича разделить власть со своими критиками.

Эштон тем временем заявила, что в случае успешного развития событий экономическая поддержка будет осуществляться в несколько этапов, и первым этапом станет удовлетворение самых насущных потребностей страны. Речь идет не только о деньгах, подчеркнула она. “Это могут быть гарантии. Это могут быть обещания инвестиций, или просто стабильность валюты и так далее”.

“Никто не даст им денег, если они не будут проводить экономические и политические реформы, потому что это будут деньги, выброшенные на ветер, – сказал высокопоставленный американский чиновник. – Цель всего это – дать им понять, что мы будем рядом, пока они идут по этому нелегкому экономическому пути, и что мы не дадим им сорваться в дефолт”.

Источники The Wall Street Journal в американской администрации утверждают, что план помощи Украине может быть разработан всего за две недели. Западу лишь требуется узнать состав переходного правительства и убедиться, что оно уполномочено сотрудничать с МВФ.

Proposed Package Marks Bid for Influence After Russia Suspends Aid

By LAURENCE NORMAN and ADAM ENTOUS in Munich and ALAN CULLISON in Kiev

Как Россия сражается за восстановление контроля над Украиной

Российская блокада началась в полночь 29 января 2014 года. В тот день ушло в отставку правительство Украины. Последствия этого ощутили украинские дальнобойщики. На российско-украинской границе, “выполняя указания Москвы, таможенники заставили украинские грузовики встать на стоянку, разгрузить груз и ждать на морозе, пока груз дотошно проверяли поштучно.

“Большинство машин все еще стоит там с включенными моторами, чтобы не замерзнуть”, – сказал спустя почти три дня после начала блокады Юрий Кучинский, вице-президент национальной ассоциации украинских дальнобойщиков. “Братские нации так себя не ведут”, – добавил он.

Действия российских таможенников были “сигналом украинскому президенту”. Официальная Москва испугалась за свой контроль над Украиной и прибегла к разнообразному нажиму: не только задушила перевозки товаров, но также заморозила антикризисный кредит и начала информационную войну, обвиняя США в финансировании революции. Тем временем кремлевские чиновники начали призывать Януковича применить силу против революционеров. Эти усилия заставили Януковича прекратить уступки протестующим и начать движение в сторону гонений.

Российский дипломат Андрей Климов сказал в интервью журналу TIME, что Россия просто ищет ясности: “Нам нужно знать, с кем мы имеем дело на Украине” (после отставки правительства). Как бы то ни было, когда Путин велел приостановить кредит, Украина оказалась на пороге надвигающегося банкротства.

На следующий день советник Путина Сергей Глазьев призвал Януковича немедленно подавить мятеж. Сергей Глазьев заявил журналу “Газпром”: “Либо Янукович защищает украинскую государственность и подавляет мятеж, (…) либо он рискует потерять власть, и тогда Украину ждет нарастающий хаос и внутренний конфликт, из которого не видно выхода”. Глазьев возложил вину на “коварный Запад”. Глазьев сказал: “Мы недооценили напор и натиск, недооценили американскую геополитику, смысл которой на постсоветском пространстве традиционно британский, образца 200-летней давности, – “разделяй и властвуй”.

Кремлевские телеканалы наводнили подобными теориями эфир на Украине. Один украинский чиновник заметил, что основной электорат Януковича – жители Востока и Юга Украины – “ежедневно обрабатывается этой пропагандой. Конечно, это колоссально влияет на их видение кризиса”.

Тот же самый электорат сильнее всего пострадал от блокады украинских товаров. Представитель ассоциации автоперевозчиков Кучинский утверждает, что российские таможенники уделяют “особое” внимание грузам украинского производства. По словам Кучинского, за несколько дней блокада парализовала украинских грузоперевозчиков, а если она затянется, предприятия будут вынуждены остановить производство и отправить рабочих в отпуск. С точки зрения России это не только станет мощным предостережением для президента в Киеве, но также побудит его основной электорат потребовать прекращения восстания – сделать все необходимое, дабы заставить Россию открыть границу.

Со своей стороны, российский дипломат Климов уверяет, что у блокады нет политических мотивов: “Когда немытые мужчины с дубинками занимают правительственные министерства и творят бог знает что, конечно, начнешь более внимательно проверять товары, поступающие из этой страны”. По его словам, любое западное государство якобы поступило бы точно так же.

Но в более широком смысле Климов признает, что Россия применяет все доступные средства, чтобы “довести до украинского народа, какой путь для него более естественный”.

Западная Украина стремится к интеграции с Западом. Если в ходе текущей революции эта фракция победит, Россия может отбросить нормальные отношения с Украиной, не взирая на братские узы.

На киевских площадях Россия уже стала врагом, судя по плакатам типа “Россия, руки прочь от Украины!”. Климов утверждает, что это главный вызов России: “Никто не знает куда это приведет и чем это закончится”. Так что пока у России все еще есть шанс, она отчаянно карабкается за восстановление своего контроля.

Как бы то ни было, Янукович после отставки правительства и начала российской блокады прекратил переговоры с лидерами протестного движения. Теперь для него основной вариант действий – подавление демонстраций. Вариант, очень похожий на тот, который ему велел задействовать советник Путина.

Саймон Шустер

Officials tell TIME the Kremlin is doing all it can to keep Ukraine within Russia’s sphere of influence

Даже русскоязычная восточная Украина хочет всего-лишь только на халяву “дружить” с Россией, покупая газ по внутрироссийским ценам, но тоже не хочет никакого объединения с Россией. Ведь ничего хорошего в России украинских граждан не ждет:

1. Рабочие места в России заняты гастарбайтерами из Средней Азии – таджиками, узбеками и т.п.

2. Торговые места в России заняты выходцами с Северного Кавказа и Закавказья.

3. Административная кормушка на всех уровнях управления в России “схвачена” чекистами и путинцами.

Короче, украинским русскоязычным делать в России решительно нечего. Уж лучше получать пособие в Евросоюзе!

О ПОЛЬЗЕ ПРОСЛУШКИ

07 февраля 2014 г.

Все-таки есть своя польза в прослушке.

Выложенный в сеть разговор Виктории Нуланд и посла США в Киеве Джеффри Пайета неожиданно выбил аргументы из рук сторонников “американской конспирологии”. Никаких заговоров, передач денег оппозиции, планов по свержению Януковича и т.д. Более того, оказывается Вашингтон выступает за увеличение участия ООН в решении украинской ситуации, за обсуждение с Януковичем его предложений…. Госдеп даже озабочен проблемой националистов в оппозиции…

Вот так всегда: сколько лет занимаюсь политикой – в конце-концов, в реальности все оказывается довольно просто, прозаично и скучно.

Впрочем, с конспирологами спорить – только время терять… Может, это американцы разыграли сценку и выложили ее сами для отвода глаз? Никто еще такого не предположил?

Никто и не сомневается, что Путин попытается превратить Крым и восток Украины в Южную Осетию и Абхазию. Рассказывать Вам, в какую задницу превратил Путин эти территории, я не буду. Кто там побывал, тот второй раз в этот нечищеный сральник не сунется. А вот чем кончилась эта авантюра для самого Путина и России, подробно рассказано в статье КУКИШ С МАСЛОМ ПОЛУЧИЛ ПУТИН.

“Принуждение к миру” – это такой московский стеб над Путиным и Медведевым.

На самом деле была банальная заранее спланированная и спровоцированная Россией агрессия и аннексия части территории Грузии. Эта агрессия проведена Москвой в форме признания игрушечных правительств и фуфловой якобы «независимости» Абхазии и Южной Осетии, оккупированных российскими миротворцами. Для ее обоснования российское руководство искусственно раздувало и поддерживало этнические конфликты, тайно накачивало оружием сепаратистов, незаконно раздавало российские паспорта, нелегально заранее ввело воинские контингенты и «добровольцев», руками которых и спровоцировало Грузию на боевые действия. Естественно, эта агрессия России и «независимость» не признаны никем в мировом сообществе, за исключением Науру и ещё трёх марионеток.

В планы российского руководства входило свержение правительства Саакашвили и насаждение во власть грузинских “оппозиционеров”, проплачиваемых Москвой. А сверхзадачей Путина была навязчивая идея взять под контроль грузинские трубопроводы и транзит каспийских углеводородов. Обломилось. Кукиш с маслом получил Путин.

Помешало этим мерзопакостным московским планам только решительное противодействие как западных так и восточноевропейских лидеров. В августе 2008 года Москва столкнулась с железной реакцией Запада, включая американскую “психотерапию” в виде поставки гуманитарной помощи Грузии на атомных ракетоносцах. В Тбилиси срочно прилетели президенты нескольких европейских стран. И хотя экипаж самолёта президента Польши побоялся совершить посадку под огнём российских ПВО, на сцене в Тбилиси все-таки появились президенты Украины, Эстонии, Литвы, Лавтии и Польши, чтобы поддержать президента Грузии Саакашвили и защитить право на независимость Грузии. Сообразив, что турки пропустят американские ракетоносцы с бинтами и ватой через Босфор и что российские агрессоры рискуют остаться без штанов и без всех активов на Западе, Путин и Медведев как два нашкодивших щенка поджали хвосты и вернули свои войска взад.

Вот этот позор России и называется “принуждением к миру”.

Завершилась эта путинская авантюра фарсом с представителем Евросоюза, президентом Франции Саркози. Его московские чекисты обвели вокруг пальца, как малое дитё. Подписали документ, да и «кинули». Через три недели Россия вместо того, чтобы выполнить обязательства, взятые по соглашению от 12 августа 2008 года о прекращении огня, объявила о признании этой фуфловой независимости оккупированных территорий.

Недавно президент Франции напомнил эту историю. Саркози вспоминал российско-грузинскую войну августа 2008 года и визит в Москву. Газета Libération пишет о встрече главы французского государства с историками. На ней он говорил о кулуарных переговорах с российской стороной. Саркози, в частности, назвал премьера Владимира Путина сумасшедшим, который думал только о том, как, повесить президента Грузии. По словам президента Франции, он не разделил этот настрой и в знак протеста покинул переговоры. В итоге, российские войска в Тбилиси не вошли, добавил Саркози. Французский лидер также рассказал, что в августе 2008-го поставил условие: если он приедет в Москву, Кремль остановит танки. http://www.liberation.fr/politiques/01012360796-un-dejeuner-avec-nicolas-sarkozy

Президент Грузии Михаил Саакашвили заявил в интервью украинскому телеканалу ZIK, что США во время конфликта в августе 2008 года привели в полную боевую готовность свою авиацию в Турции, а курс на Грузию взяли корабли американских ВМС, один из которых имел на вооружении крылатые ракеты. “Россияне всё правильно рассчитали – Буш был в Пекине. Я думаю, что основная ошибка американцев была в том, что они до конца не воспринимали серьёзно угрозу российского вторжения. Они понимали, что дела идут не очень хорошо, но поверили россиянам. Но когда Буш вернулся в Вашингтон – в воздух подняли авиацию, дислоцированную на территории Турции, перевели её в режим полной боевой готовности, прилетели дополнительные самолеты на базу в Румынии. Военно-транспортные самолеты США вошли в закрытое российскими перехватчиками воздушное пространство Грузии, а за ними летели американские перехватчики, они в любой момент могли прийти на помощь. Плюс в сторону Грузию вышли корабли 6-го флота США. И когда их флагман [«Mount Whitney»] прошёл через Босфор, то он был вооружён крылатыми ракетами. Вице-президент США Чейни мне тогда прямо сказал – ты же понимаешь, что мы на самом деле не питьевую воду привезли, а гораздо более серьёзный груз… Россияне это тоже прекрасно знали”, — сказал он.

Теперь до скончания века, пока Франция играет хоть какую-то политическую роль в Европе, не видать путинской команде безвизового режима с Евросоюзом, как собственных ушей. Поиметь с Евросоюза питерские кидалы теперь могут разве что уши – от мёртвого осла. Да и существующие визы могут в любой момент закрыть под предлогом какого-нибудь дела юриста Магнитского.

Читать далее:

“Последний союзник Москвы.”

КТО НАЧАЛ ПЕРВЫМ РОССИЙСКО-ГРУЗИНСКУЮ ВОЙНУ?

Polkovnik Andreev

polkovnikandreev@gmail.com

МНЕНИЕ:

1. Очевидно, что сегодня нет никаких предпосылок ни для урегулирования этого конфликта, ни даже для переговоров о его урегулировании.

2. Главная причина конфликта – имперская политика Москвы – до окончания правления Путина измениться не может.

3. Нет никаких экономических показаний для урегулирования конфликта:

Это понимает даже путинский ставленник Иванишвили, на избрание которого Путин потратил более 1 миллиарда долларов(*) из кармана российских пенсионеров, учителей и врачей. Восстановление российского рынка для вина и Боржоми не решает никаких экономических проблем Грузии. Всё, что нужно для их решения сделал Саакашвили и это стало эффективно работать и постепенно приносить результаты. Россия может только всё разрушить и превратить Грузию в такую же экономическую пустыню, как и российский Северный Кавказ.

Экономики в Абхазии и Южной Осетии нет и быть не может, до тех пор пока эти грузинские территории официально признаются оккупированными Россией как США, так Евросоюзом и практически абсолютным большинством стран членов ООН.

Не будет ни инвестиций, ни туристов. Значит они будут висеть камнем на российском бюджете, а всё их руководство всегда будет просто российскими чиновниками и казнокрадами из бюджета России. Ну, заодно, немножко бандитами и мародерами.

4. Очевидно, что в исторической перспективе урегулирование этого конфликта станет не самой главной частью двух вероятных сценариев:

а). Крах путиномики, гражданская война или мирный переворот в Москве. Последующая в отдаленной перспективе Евроинтеграция.

б). Фашизм в России и аншлюc Грузии.

————————————

* По утверждению Тины Канделаки в интервью КП, только на благотворительность за последние несколько лет Иванишвили потратил 1 млрд. долларов. Как утверждается, Иванишвили якобы успешно избавился от активов в России и вышел в кэш. Однако, даже на примере опального банкира Лебедева всем хорошо известно, что без “благословения” из Кремля никаких активов на такие суммы в России продать невозможно.

Кризис на Украине:
Обама обрушился на Путина из-за роли России

Президент США обвиняет своего российского коллегу в несоблюдении основных свобод людей в Украине и Сирии

Барак Обама критикует Владимира Путина за кризисы с Украиной и Сирией

Барак Обама подверг резкой критике российскую поддержку репрессий в Украине и Сирии, призывая к переходному правительству в Киеве и лично обвинив Владимира Путина в неспособности уважать основные свободы в обеих странах.

Для своих самых откровенных комментариев по предполагаемой причастности Кремля, президент использовал пресс-конференцию на саммите североамериканских лидеров в Мексике, чтобы предупредить против подхода к этим странам, как к «холодной войне на шахматной доске”, настаивая на том, что США “на стороне людей”.

“Вы имеете ситуацию, когда и в одной стране, которая, бесспорно, была зависимой от России, и в другой, чье правительство в настоящее время поддерживается Россией, в обоих странах люди, очевидно, имеют совершенно другой взгляд и видение своей страны”, сказал Обама.

“Я думаю, что это является выражением надежды и чаяния людей внутри Сирии и людей внутри Украины, которые признают, что основные свободы – свобода слова, свобода собраний, справедливые и свободные выборы – являются основными правами, которыми все хотят насладиться “.

Обама продолжил с необычными личными нападками на президента России, предполагая, что недавние неудачи в Украине и в сирийских мирных переговорах толкнули и так уже натянутые отношения к новому минимуму.

“Путин имеет иной взгляд на многие из этих вопросов [основные свободы], и я не думаю, что это какой-то секрет,” сказал он.

«Наш подход в Соединенных Штатах, чтобы не рассматривать эти страны в качестве некоторой холодной войны на шахматной доске, в которой мы находимся в конкуренции с Россией. Наша цель, чтобы убедиться, что народ Украины в состоянии сам за себя принимать решения о своем будущем, что народ Сирии может принимать решения, не под бомбами.

“Надеюсь, придет время, когда Россия признает, что в долгосрочной перспективе ей тоже следует учитывать эти ценности и интересы. Но в данный момент наступило время, когда у нас большие разногласия”, – сказал президент США.

И Обама, и премьер-министр Канады Стивен Харпер, который делили сцену на пресс-конференции в Толука, были осторожны по поводу сообщений о перемирии с украинскими протестующими, призывая политических лидеров в Киеве пойти еще дальше и создать переходное правительство.

“Я надеюсь, что сейчас может быть перемирие”, сказал Обама. “Но Стивен прав, что в конечном счете именно правительство несет ответственность за то, чтобы мы перешли к какому-то правительству национального единства, даже если оно временное, что позволяет нам двигаться к справедливым и свободным выборам так, чтобы воля украинского народа могла быть справедливо выражена без такого хаоса, как мы видели на улицах, без кровопролития, которое все мы, как я думаю, решительно осуждаем “.

События в Киеве затмили саммит в Мексике и сопровождались быстрым ужесточением позиции США в течение последних 24 часов. Прибыв в среду утром, Обама направил свою критику исключительно на украинское правительство, которое как он сказал, было “в первую очередь ответственно за то, что оно обращается с мирными демонстрантами соответствующим образом”.

Позже в Вашингтоне государственный департамент был более откровенным в своих замечаниях о причастности России, но сказал, что трудно быть точно уверенным, какую роль играет поддержка Кремля.

“Мы видели образец [финансовой поддержки], начиная с $ 15 млрд. в виде займов, которые Россия предложила в декабре”, заявил высокопоставленный чиновник отдела. “Но это были непрозрачные переговоры. Так что это очень трудно анализировать. В том числе, как это, возможно, повлияло на ход мысли президента Януковича, а я лично уже давно перестал пытаться прочитать его мысли “.

Обама показал некоторые колебания, обвиняя российскую поддержку в обострении украинского кризиса.

“Когда я говорю с г-ном Путиным, я очень откровенен об этих разногласиях”, добавил Обама. “Но я хочу это подчеркнуть. Ситуация, которая произошла в Украине связана с тем, может или нет народ Украины самостоятельно определять свою судьбу”.

Сразу после пресс-конференции на саммите североамериканских лидеров в Мексике президент США Барак Обама позвонил Владимиру Путину. Судя по последствиям, ничего приятного Путин не услышал. Обама пригрозил – Путин взял под козырек.

Телефонный разговор
Обамы и Путина

Вчера поздно вечером состоялся очень важный разговор между президентами России и США.
Об этом сообщает пресс-служба Кремля.
«По инициативе американской стороны состоялся телефонный разговор Владимира Путина с Президентом Соединенных Штатов Америки Бараком Обамой», — говорится в сообщении.
Особое место было уделено украинской повестке.

«Владимир Путин и Барак Обама обстоятельно обсудили актуальные вопросы двусторонней и международной повестки дня, включая ситуацию на Украине. Президент России подчеркнул необходимость принятия срочных мер по стабилизации обстановки, акцентировав важность работы с радикальной оппозицией, которая довела противостояние на Украине до крайне опасной черты», — утверждают в Кремле…

Комментарий: Друзья, это сообщение появилось в 01-45 по Москве на сайте Кремля. В такое время пресс-служба Кремля просто не проявляет активности. Его предназначение имеет одну цель — отмежеваться от разрушительной активности Виктора Януковича накануне съезда депутатов местных советов в Харькове, где должен присутствовать Виктор Янукович. Собственного говоря, это черная метка Виктору Федоровичу. В череде других черных меток.

Андрей Илларионов
22 февраля 2014 года

Скорее всего, в этом телефонном разговоре Обама предупредил Путина о серьезных последствиях, если тот не уймется.

Янукович нашелся

23 февраля 2014 года

Президент Украины Виктор Янукович пока не покинул территорию государства Украина.

В настоящий момент глава государства находится под Харьковом на даче одного из влиятельных местных чиновников. Об этом изданию “Донецкие вести” сообщил заслуживающий доверия источник. По словам собеседника издания, авиационный борт президента вчера вылетел в эмираты для того, чтобы отвлечь внимание. Сам Янукович под прикрытием прибыл в Харьков для участия в съезде депутатов всех уровней.

Первоначальный план предусматривал выступление Виктора Януковича на съезде, провозглашение новой республики юго-востока и отделении от Украины. Гарантом безопасности новой республики должен был выступить российский президент Владимир Путин, который должен был официально поддержать новое государство и ввести ограниченный военный контингент для защиты республики.

Однако, вопреки ожиданиям, Владимир Путин в достаточно жесткой форме отказал Виктору Януковичу не просто в военной поддержке, но даже в признании нового государства. После этого демарша сторонники проекта отказались от его реализации и приняли решение на съезде объявить о приверженности украинской территориальной целостности. Янукович ехать на съезд отказался.

В настоящий момент команда действующего президента Украины ищет варианты для бегства из Украины. Пока главной проблемой остается отказ нескольких стран предоставить убежище.

23 февраля 2014 г. Помощник президента США по национальной безопасности Сюзан Райс дала интервью об Украине компании NBC, в котором предостерегла Путина от ввода войск на Украину. Райс сообщила, что ввод российских войск на Украину был бы “серьезной ошибкой” Путина.

“Янукович утратил огромную долю легитимности, повернув против своего народа, применив насилие против мирных демонстрантов, поправ волю украинского народа, хотя изначально был избран демократическим путем”. Райс обратила внимание на то, что бегство Януковича из Киева было не спонтанным, а хорошо организованным. И подчеркнула: “Факт заключается в том, что он не руководит (страной) в данный момент”. Где он сейчас, Райс не знает.

Также Сюзан Райс сообщила, что дезинтеграция Украины не в интересах России, Европы и США. “Мы хотим увидеть деэскалацию насилия. Мы хотим увидеть конституционные изменения. Мы хотим увидеть демократические выборы”, – подчеркнула она.

Посол США в Киеве Джеффри Пайетт тоже дал свои комментарии по поводу смены власти. “Мы отбрасываем любые намеки на то, что то, что здесь происходит, является переворотом, и на то, что якобы легитимность того, что здесь происходит, находится под сомнением в связи с какой-то иностранной поддержкой”, – подчеркнул он. Джеффри Пайетт отметил, что мнения США и Евросоюза по поводу ситуации на Украине сходятся, но отличаются от российского.

Канцлер Германии Ангела Меркель также позвонила президенту России Владимиру Путину и обсудила с ним по телефону последние события на Украине. Канцлер Германии и глава российского государства “сошлись во мнении, что Украина должна срочно обрести дееспособное правительство” при “обязательном сохранении ее территориальной целостности”, уточнил официальный представитель правительства ФРГ Штеффен Зайберт.

Глава Министерства иностранных дел Великобритании Уильям Хейг призвал Россию не препятствовать Евросоюзу в деле предоставления экономической помощи Украине. По словам Хейга, “если дело дойдет до экономической помощи Украине (со стороны Евросоюза), важно, чтобы Россия не делала ничего, что могло бы поставить Украину под угрозу, и чтобы она ее поддерживала”. В своем интервью телерадиокорпорации BBC глава министерства рассказал, что британские чиновники поддерживают регулярные контакты со своими российскими коллегами, пытаясь убедить их в том, что более тесные отношения между Украиной и ЕС не должны беспокоить РФ. “Возможность торговать с Евросоюзом более свободно служит интересам украинского народа. То же самое отвечает и интересам россиян”, – пояснил Хейг.

ЕС готов предоставить Киеву 20 млрд евро на проведение реформ. Об этом заявил глава комитета по иностранным делам Европейского парламента Элмар Брок. “Мне кажется, что будет 20 млрд евро на столе на проведение реформ, и эту поддержку можно будет предоставить немедленно, для предотвращения дефолта”, – сказал Брок. Евродепутат выразил надежду, что на Украине скоро появится новое правительство, которое и проведет нужные реформы. “Мы поддержим это правительство. Людям не стоит бояться того, что произойдет дефолт и не будет обеспечено проведение реформ и Украина останется сама, без поддержки”, – добавил он. По словам Брока, помощь ЕС будет направлена на “создание лучших экономических условий для экономического будущего – чтобы приготовить страну к подписанию Соглашения об ассоциации с ЕС”.

ТЕЛЕКАНАЛ “РОССИЯ 24” В ПРЯМОМ ЭФИРЕ
ВЗЯЛ ИНТЕРВЬЮ У “НЕПРАВИЛЬНОГО” НЬЮСМЕЙКЕРА

20 февраля 2014 года за комментарием о ситуации в Крыму редакторы телеканала «Россия 24» обратились к депутату Верховной рады Автономной Республики Крым оппозиционеру Леониду Пилунскому. Леонид Пилунский является заместителем председателя фракции «Курултай-Рух». Помимо депутатства, он занимается правозащитной деятельностью и возглавляет Крымский центр прав человека имени Петра Григоренко. Вот что из этого получилось:

Депутат Крыма Пилунский о титушках, воровстве и провокациях

Мало кто заметил, что кризис и резкое падение ВВП России с +5% до -9% случились сразу же всего через несколько месяцев после агрессии Путина в Южной Осетии 08.08.2008г. Ссылки на мировой кризис при этом – от лукавого. Ведь тогда Россия заняла первое место в мире по глубине падения ВВП, причем с огромным отрывом даже от Украины, заняв 176-е место в мировом рейтинге успешности прохождения кризиса. (Смотри статью РОССИЯ – РОДИНА СЛОНОВ)

В начале 2014 года рубль упал, пав первой жертвой развязанной Путиным новой холодной войны. Авантюра Путина в Крыму обчистит карманы граждан России почище, чем в 1998 году. Только идиоты могут надеяться, что их валютные вклады в российских банках при этом уцелеют. Умные люди уже во всю выходят в кэш.

Полковник Андреев

Саакашвили об Украине, Путине и России.