Категорія: Історія

Радянсько-фінська війна

Leave a comment

Winter_war

Радя́нсько-фі́нська війна́, або Зимо́ва війна́ (фін. talvisota)  — збройний конфлікт між СРСР і Фінляндією у період від 30 листопада 1939 року до 13 березня 1940 року. На думку низки істориків — наступальна операція СРСР проти Фінляндії з метою окупації скандинавської країни під час Другої світової війни. У радянській і частині російської історіографії ця війна розглядалася як окремий двосторонній локальний конфлікт, що не є частиною Другої світової війни, так само як і бої на річці Халхин-Гол у Монголії.

Війна завершилася підписанням Московського мирного договору, що зафіксував відторгнення від Фінляндії значної частини її території.

Передумови

На початку 19 століття Швеція була змушена передати Фінляндію Російській імперії. Щоб запобігти прошведським настроям у фінському суспільстві, Росія охоче надала Фінляндії статус автономії та навіть певною мірою сприяла національному зростанню фінського народу, доки це віддаляло фінів від Швеції.

Коли ж 1917 року у Петрограді стався Жовтневий переворот та влада потрапила до рук більшовиків, Фінляндія проголосила державну незалежність та організувавши (не без допомоги з боку Німеччини) власні збройні сили, спромоглася звільнити свою територію від військових частин Червоної гвардії, що знаходились на її території, як на землях Російської імперії. Згодом у Фінляндії було прийнято Конституцію, обрано Президента. У 30-тих роках Фінляндія разом зі Швецією, Норвегією та Данією проголосили курс на нейтралітет та позаблоковість.

Тим часом, у Радянському Союзі багато впливових політиків не бажали сприймати Фінляндію як суверенну державу. Йосип Сталін неодноразово наголошував, що незалежність Фінляндії «було надано» та що Радянський Союз «терпить» незалежну фінську державу, «поки що». 1934 року між Фінляндією та СРСР було укладено угоду про мирне співіснування терміном на десять років і значна частина фінів розглядали її як вагому гарантію миру. Втім Сталін дивився на речі інакше.

Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія була віднесена до радянської «сфери впливу», стосунки між СРСР та Фінляндією загострились. Ще більш напруженими вони стали коли СРСР разом із Німеччиною 1939 року знищили Польську державу та на вимогу СРСР були підписані угоди «про взаємодопомогу» з країнами Прибалтики і СРСР розмістив свої військові контингенти на їх території.

У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фінляндією. За цими планами Червона армія одним потужним ударом мала розгромити фінські війська та зайняти всю територію країни за кілька днів. За словами головного маршала артилерії Воронова, на нараді у наркома оборони СРСР йому було доручено вести розрахунки потрібних обсягів набоїв та обладнання виходячи з того, що війна буде продовжуватись дванадцять діб.

Переговори

Таємні переговори

Winter-War-Overview

Вперше переговори, що мали безпосереднє відношення до майбутніх подій, розпочалися 14 квітня 1938 року, коли другий секретар радянського посольства у Фінляндії Борис Ярцев приватним порядком звернувся до кількох офіційних осіб із фінського уряду з проханням про таємні переговори. Ярцев (справжнє прізвище — Рибкін Борух Аронович[8]), що офіційно займав невисоку посаду у посольстві, насправді був агентом НКВС, Сталіним йому було надано всі необхідні повноваження для переговорів із керівниками Фінляндії.

Переговори точилися навколо потенційної можливості нападу гітлерівської Німеччини на Фінляндію. Радянський представник давав фінам зрозуміти, що у цьому випадку Радянський Союз також оголосить Фінляндії війну та введе свої війська на її територію — аби забезпечити свій північний кордон біля Ленінграду. Щоб запобігти такому перебігу подій, радянська сторона, турбуючись про безпеку своїх кордонів, пропонувала терміново укласти між країнами угоду про військову взаємодопомогу. Фінляндію перспектива такої угоди не тішила, бо по-перше, Фінляндія сподівалася зберегти нейтралітет — а угода явно ставила під сумнів позаблоковий статус Фінляндії; а по-друге, маючи угоду, у разі війни Радянський Союз вже на законних підставах вводив до Фінляндії свої війська — тож отримував ще більшу нагоду її окупувати.

Після двох місяців таємних переговорів, уряд Фінляндії визнав їх безперспективними та почав грати у відкриту: уряд Радянського Союзу отримав від уряду Фінляндії офіційну ноту, в якій було зазначено, що Фінляндія є нейтральною позаблоковою державою та не надасть дозволу на розташування на своїй території іноземних військ, до якої держави ті би не належали.

У відповідь СРСР вже офіційно оголосив свої пропозиції. Окрім вже згадуваної військової угоди, Радянський союз хотів брати участь у озброєнні Аландських островів (що їх раніше було демілітаризовано за Тартуською угодою). Також було запропоновано, щоб Фінляндія дозволила створити радянські військові та морські бази на фінському острові Суурсаарі.

Якраз тоді у керівництві зовнішніми справами відбулися значні зміни, головою комісаріату замість Литвинова став Молотов, який і запросив фінську сторону провести у Москві переговори «щодо конкретних питань» у радянсько-фінських відносинах.

Перший раунд переговорів

Фінську делегацію очолював авторитетний фінський політик Юго Паасиківі, з радянської сторони переговори вів безпосередньо Сталін. Переговори почалися у Москві, 12 жовтня 1939 року.

Радянські вимоги було уточнено та деталізовано, загалом вони виглядали таким чином: у випадку війни між СРСР з одного боку та Німеччиною або Британією з іншого, одне з найважливіших міст Радянського Союзу, Ленінград, опиниться у дуже вразливому становищі, зокрема для нападу через Фінську затоку Балтійського моря. Щоби відвернути загрозу, мають бути зроблені такі кроки: демілітаризовані за попередніми угодами Аландські острови мають бути укріплені та озброєні фінською стороною під наглядом та за участі радянських військових. Фінляндія має надати Радянському Союзу у тридцятирічну оренду півострів Ханко, для розташування на ньому радянських військових баз. Фінляндія має передати Радянському Союзу кілька островів у Фінській затоці для розміщення на них радянських військових сил. Також від Фінляндії очікується передача Радянському Союзу приблизно двох з половиною тисяч квадратних кілометрів фінської території на Карельському перешийку, аби відсунути сухопутний кордон від Ленінграду. Радянський Союз, у свою чергу, передає Фінляндії більше п’яти тисяч квадратних кілометрів власної території — далі на північ, у Карелії.

Відповідь Фінляндії на ці пропозиції була в цілому негативною. Фінляндію не обходять проблеми Радянського Союзу, але турбують власні. Участь радянських військових у озброєнні Аландських островів ставить під сумнів нейтралітет Фінляндії, так само як і передача в оренду півострова Ганко. До того ж радянські війська на Ганко та Суурсаарі створюватимуть небезпеку вже для Гельсінкі. Територія на Карельському перешийку, що її хоче собі Радянський Союз, є однією з найбільш промислово розвинених областей Фінляндії до того ж там міститься друге за розміром та значенням місто країни, Віїпурі. Та ж місцевість, яку СРСР пропонує на заміну, хоча й значно більша за розміром, але порожня та нерозвинена. До того ж, на Карельському перешийку розташовані основні оборонні споруди Фінляндії, залишившись без них вона стане беззахисною у військовому плані. Втім, Фінляндія загалом згодилася на обмін кількох островів Фінської затоки на аналогічну за розмірами територію у Карелії. Оренда фінських територій для військових цілей Радянського Союзу теоретично також можлива, але оскільки вона зачіпає позаблоковий статус держави, то така концесія мала би бути схвалена конституційною більшістю фінського парламенту, тобто п’ятьма шостими голосів.

Радянський Союз у свою чергу не пристав на пропозиції Фінляндії, тож після трьох зустрічей фінська делегація відбула додому для консультацій із урядом.

Другий раунд переговорів

Вдруге радянська та фінська делегації зустрілися 23 жовтня. Ніяких зрушень не відбулось, сторони продовжували стояти на своїх попередніх позиціях. Фіни також висловили протест щодо регулярних, останнім часом, польотів радянських розвідувальних літаків над фінською територією — але будь-якого обговорення цього питання також не відбулося.

Третій раунд переговорів

3 листопада відбулася остання спроба розв’язати питання шляхом переговорів. Радянська сторона зменшила свої пропозиції щодо можливої радянської залоги на Ганко, але фінські представники вкотре оголосили, що розміщення будь-яких іноземних сил на Ганко неможливе. Переговори так і закінчились нічим. Фінська делегація повернулась до Гельсінкі 13 листопада.

Casus belli

Микита Хрущов у своїх спогадах пише, що на нараді в Кремлі Сталін сказав: «давайте почнемо сьогодні» — і того самого дня привід для війни знайшовся, так званий «Майнільский інцидент»: 26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, у якій повідомлялось, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев’ятеро радянських військовослужбовців.

Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з кількох точок спостереження численні гарматні постріли, і як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок, звідки вони лунали, було занотовано. Зіставлення нотаток показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв’язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад.

29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено.

Тактико-військові дії

  • загальний опис — фінська Карелія
  • загальний опис — напрямок Віїпурі (Виборг)

Озброєння та сили сторін

Співвідношення сил станом на 30 листопада 1939 року[9]:

Дивізії Особовий
склад		 Гармати і
міномети		 Танки Літаки
Фінська армія 14 265 000 534 26 270
Червона армія 24 425 640 2 876 2 289 2446
Співвідношення 1:1,7 1:1,6 1:5,4 1:88 1:9,1

До складу фінської дивізії входили: штаб, три піхотні полки, одна легка бригада, один полк польової артилерії, дві інженерні роти, одна рота зв’язку, одна саперна рота, одна інтендантська рота. До складу радянської дивізії входили: три піхотні полки, один полк польової артилерії, один полк гаубичної артилерії, одна батарея протитанкових гармат, один батальйон розвідки, один батальйон зв’язку, один інженерний батальйон.

Фінська дивізія поступалася радянській як за чисельністю (14 200 проти 17 500), так і за вогневою потужністю, що видно з наступної порівняльної таблиці:

Озброєння Фінська
дивізія		 Радянська
дивізія
Гвинтівок 11 000 14 000
Пістолет-кулеметів 250 —
Автоматичних і напівавтоматичних гвинтівок 250 419
Кулеметів 7,62 мм 116 200
Кулеметів 12,7 мм — 6
Зенітних кулеметів (чотирьохствольних) — 32
РГД — 261
Мінометів 81−82 мм 18 18
Мінометів 120 мм — 12
Польова артилерія (калібр 37−45 мм) 18 48
Польова артилерія(калібр 75−90 мм) 24 38
Польова артилерія (калібр 105−152 мм) 12 40
Танки — 40-50
Бронемашини — 15

Червоноармійці, убиті у Фінляндії

Підбитий радянський танк Т-26. Січень 1940

Перший період війни — наступ Червоної Армії

Основного удару червона армія завдала з двох напрямків — 7-а армія мала подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-а армія завдавала удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Добре озброєна 9 А маючи велику кількість танків та артилерії стрімко почала просуватися вперед, фінські війська відступали не маючи достатньої кількості протитанкових засобів. Втім, одразу далася взнаки неузгодженість дій радянських військ — артилерія та авіація діяли окремо від задач піхоти, танки використовувалися неефективно. До того ж фіни не були приголомшені — евакуація мирного населення з небезпечних районів розпочалася одразу після Майнільського інциденту, війська при відступі густо мінували територію, почали діяти численні лижні загони — добре обізнані з місцевістю вояки зненацька атакували колони радянських військ, добре замасковані снайпери завдавали значних втрат червоній армії. На додачу, зіпсувалась погода — червоноармійці ще були у літній формі, радянське рушничне мастило на морозі тверділо, акумулятори вантажівок виходили з ладу. У війну вступило «Державне управління спиртних напоїв» Фінляндії, яке взялося до масового виготовлення пляшок із запалювальною сумішшю — саме фіни назвали цей витвір «коктейль Молотова».

На Віїпурі

Радянські війська мали значну перевагу у повітряних силах. На 1 фінський літак було 9 радянських. Вже 30 листопада відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі та інших фінських міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та коло Ленінграду. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

Уряд Куусінена

1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу».

Фінська народна армія

В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко… Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

Боєздатність її «вояків» була вкрай низькою. За весь період війни участі в бойових діях вони практично не брали.

Битва при Суомуссалмі

Бойові дії між радянськими і фінськими військами біля селища Суомуссалмі, що тривали з 7 грудня 1939 року по 8 січня 1940 року отримали найменування — Битва при Суомуссалмі.

Результатом битви стала поразка Червоної Армії, яка мало вплинула на результат війни, але значно зміцнила бойовий дух фінів. Подіям воєнного часу присвячена виставка в музеї Raatteen Portti (Ворота на Раате) і справжня (відновлена в 1993–1994 роках) землянка з траншеями на лінії річки Пурасйокі.

Другий період війни — «гнізда»

Третій період війни — прорив лінії Маннергейма

Основна стаття Лінія Маннергейма

Закінчення війни, наслідки

Ця війна, що увійшла в історію під назвою «зимової», по суті, була нерівною, хоча Червона Армія воювала неефективно і зазнала набагато більших втрат, ніж Фінляндія.

12 березня був підписаний радянсько-фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ганко.

До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.

Оборона Фінляндії здійснювалася дисциплінованими, грамотно керованими солдатами, що звикли до місцевих кліматичних і погодних умов, і застосовували тактику, цим умовам відповідну. Радянський же наступ був спланований без урахування характеру місцевості, погодних умов і відповідних проблем постачання. Зрештою вдалим він видався лише тому, що Радянський уряд не звертав уваги на втрати такого масштабу. На підставі радянських невдач Гітлер і його генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини. Цю думку поділяли і багато хто з іноземних спостерігачів, включаючи і міністерство оборони США.

Радянсько-фінська війна тривала всього 105 днів. За цей час Радянський Союз втратив, за деякими даними, понад 722 тис. убитих, поранених і обморожених. 17 тис. чоловік зникли безвісти[Джерело?].

Червона армія втратила більш ніж 412 тисяч убитими, пораненими, обмороженими й полоненими, в фінському полоні опинились до 6 000 осіб, у тому числі понад 300 командирів. Втрати СРСР становили до 40% бойового складу задіяних частин і суттєво переважали втрати фінської сторони (понад 70 000 чоловік, у тому числі 50 000 поранених і тих, хто пропав без вісти, та 23 000 убитих і померлих від ран, до радянського полону потрапили 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів), було засвідчено чисельні негаразди в бойовій, організаційній і технічній підготовці РСЧА.[10][11]

За участь в Радянсько-фінській війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 412 військовослужбовцям, серед них були такі відомі воєначальники як С. К. Тимошенко, К. П. Мерецков, Г. І. Кулик, М. П. Кирпонос, Д. Д. Лелюшенко. Понад 50 тисяч радянських солдатів та офіцерів були нагороджені орденами і медалями.

Українці в радянсько-фінській війні

Маршал Радянського Союзу С. К. Тимошенко

Українські добровольці у Фінляндії

Під час радянсько-фінської війни Північно-Західним фронтом командував майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Тимошенко Семен Костянтинович, уродженець Фурманівки Одеської області. Його війська здійснили прорив лінії Маннергейма у лютому 1940 року.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Кулик Григорій Іванович, уродженець с. Дудникове (Полтавський район) Полтавської області. В якості заступника наркома оборони СРСР брав участь у підготовці армійських і артилерійських частин до радянсько-фінській війні. Був репресований і розстріляний в 1950 році.

Командиром 70-ї дивізії був Кирпонос Михайло Петрович, уродженець Вертіївки Чернігівської області. За вміле командування дивізією і проявлений героїзм Михайло Кирпонос був удостоєний звання Герой Радянського Союзу (1940). Загинув у 1941 році.

У бомбардуванні населених пунктів в центральній і південній Фінляндії брав участь льотчик-ас і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Григорій Пантелійович, уродженець Голубівки Дніпропетровської області. Загинув у 1943 році.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Москаленко Кирило Семенович, уродженець с. Гришине Донецької області. Під час війни був начальником артилерії 51-ї Перекопської стрілецької дивізії Одеського військового округу, був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Майбутній генерал-полковник танкових військ і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Андрій Григорович, уродженець с. Сулимівка (Яготинський район) Київської області. Під час війни був начальником штабу 173-ї мотострілецької дивізії.

На боці СРСР у війні брали участь дві дивізії, які комплектувались в Україні. Це 44-та та 70-та стрілецькі дивізії. Перша з них потрапила в оточення і майже вся загинула, намагаючись вирватись з фінського кільця. Ті, хто вирвався, були піддані військово-польовому суду. Командир дивізії, начальник штабу, начальник політвідділу та комісар були розстріляні. Загалом репресій зазнали кілька тисяч учасників цієї війни. Повчально, що фінська сторона впорядкувала могили загиблих радянських бійців. У місті Суомуссалмі встановлено монумент воїнам 44-ї дивізії.

Загиблим українцям присвячені другий та третій томи з серії «Загиблі на чужині», які під назвою «Полягли в снігах Суомі» випустило видавництво «Книга пам’яті України», вони містять інформацію про відповідно 9 000 і 18 000 осіб. В цілому кількість загиблих українців, що воювали в складі Червоної Армії оцінють в близько 40 000.

Перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії, були сформовані у 1940 році. Добровольці здебільшого набиралися з радянських військовополонених. На озброєнні була фінська та радянська зброя. Однострої були фінськими з чорними кашкетами із синьо-жовтою околицею і тризубом, хоча в багатьох випадках українські добровольці продовжували носити радянську форму, доповнюючи її мазепинками. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції[12]. Одним з найвідоміших командирів українських добровольців у Фінляндії був письменник Юрій Горліс-Горський.

Втрачені фінські землі після завершення війни

Українці в радянсько-фінській війні

Під час радянсько-фінської війни Північно-Західним фронтом командував майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Тимошенко Семен Костянтинович, уродженець Фурманівки Одеської області. Його війська здійснили прорив лінії Маннергейма у лютому 1940 року.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Кулик Григорій Іванович, уродженець с. Дудникове (Полтавський район) Полтавської області. В якості заступника наркома оборони СРСР брав участь у підготовці армійських і артилерійських частин до радянсько-фінській війні. Був репресований і розстріляний в 1950 році.

Командиром 70-ї дивізії був Кирпонос Михайло Петрович, уродженець Вертіївки Чернігівської області. За вміле командування дивізією і проявлений героїзм Михайло Кирпонос був удостоєний звання Герой Радянського Союзу (1940). Загинув у 1941 році.

У бомбардуванні населених пунктів в центральній і південній Фінляндії брав участь льотчик-ас і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Григорій Пантелійович, уродженець Голубівки Дніпропетровської області. Загинув у 1943 році.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Москаленко Кирило Семенович, уродженець с. Гришине Донецької області. Під час війни був начальником артилерії 51-ї Перекопської стрілецької дивізії Одеського військового округу, був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Майбутній генерал-полковник танкових військ і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Андрій Григорович, уродженець с. Сулимівка (Яготинський район) Київської області. Під час війни був начальником штабу 173-ї мотострілецької дивізії.

На боці СРСР у війні брали участь дві дивізії, які комплектувались в Україні. Це 44-та та 70-та стрілецькі дивізії. Перша з них потрапила в оточення і майже вся загинула, намагаючись вирватись з фінського кільця. Ті, хто вирвався, були піддані військово-польовому суду. Командир дивізії, начальник штабу, начальник політвідділу та комісар були розстріляні. Загалом репресій зазнали кілька тисяч учасників цієї війни. Повчально, що фінська сторона впорядкувала могили загиблих радянських бійців. У місті Суомуссалмі встановлено монумент воїнам 44-ї дивізії.

Загиблим українцям присвячені другий та третій томи з серії «Загиблі на чужині», які під назвою «Полягли в снігах Суомі» випустило видавництво «Книга пам’яті України», вони містять інформацію про відповідно 9 000 і 18 000 осіб. В цілому кількість загиблих українців, що воювали в складі Червоної Армії оцінють в близько 40 000.

Перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії, були сформовані у 1940 році. Добровольці здебільшого набиралися з радянських військовополонених. На озброєнні була фінська та радянська зброя. Однострої були фінськими з чорними кашкетами із синьо-жовтою околицею і тризубом, хоча в багатьох випадках українські добровольці продовжували носити радянську форму, доповнюючи її мазепинками. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції[12]. Одним з найвідоміших командирів українських добровольців у Фінляндії був письменник Юрій Горліс-Горський.

Маршал Радянського Союзу С. К. Тимошенко

Українські добровольці у Фінляндії

ХУТИН – ПУЙ!

One comment

Хутин - пуй

«Партия – это Гитлер; Германия – это Гитлер; Гитлер – это Германия.»
(Рудольф Гесс, съезд нацистской партии 1934 год) de.metapedia.org

«Пока есть Путин – есть Россия, нет Путина – нет России.»
(Вячеслав Володин, дискуссионный клуб “Валдай” 2014 год) kommersant.ru

Памяти Рудольфа Гесса

Исполняется 80 лет с того дня, когда на партейтаге (съезде нацистской партии) заместитель Гитлера по партии Рудольф Гесс произнес: Die Partei ist Hitler; Deutscland ist Hitler; Hitler ist Deutschland ( Партия – это Гитлер; Германия – это Гитлер; Гитлер – это Германия).

Rudolf Hess – Adolf Hitler

«Американский президент усиливал своё влияние, чтобы создавать конфликты, раздувать существующие и, прежде всего, препятствовать мирному окончанию конфликтов. Годами этот человек выискивал споры по миру, но прежде всего в Европе, чтобы связать одну из сторон узами американских экономических обязательств, что ввергло бы Америку в войну и, таким образом, отвлекло внимание от его собственной запутанной внутренней экономической политики.
Его действия против Германской империи были особенно прямолинейны. Начав в 1937 году, он произнёс ряд речей, — включая презреннейшую речь от 5 октября 1937 года в Чикаго, в которой этот человек систематически возбуждал американское общественное мнение против Германии. Он угрожал установить своего рода карантин против так называемых авторитарных стран.»
(Адольф Гитлер, 11 декабря 1941 года) www.vlastitel.com.ru

«Нужно было провести разумную реконструкцию, адаптировать к новым реалиям систему международных отношений. Однако, Соединенные Штаты, объявившие себя победителями в холодной войне, самоуверенно, считаю, подумали, что в этом просто нет нужды. И вместо установления нового баланса сил, который является необходимым условием порядка и стабильности, напротив, были предприняты шаги, которые привели к резкому усугублению дисбаланса.
Холодная война закончилась. Но она не завершилась заключением «мира». Понятными и прозрачными договорённостями о соблюдении имеющихся и или о создании новых правил и стандартов. Создалось впечатление, что так называемые «победители» в холодной войне решили «дожать ситуацию», перекроить весь мир исключительно под себя, под свои интересы. »
(Владимир Путин, 24 октября 2014 года) www.kremlin.ru

“Я посмотрел на первую реакцию наших американских коллег. Первое, что сделала госсекретарь – дала оценку выборов, сказав, что они нечестные и несправедливые, хотя еще не получила даже материалов наблюдателей БДИПЧ. Она задала тон некоторым нашим деятелям внутри страны и дала сигнал. Они этот сигнал услышали и при поддержке Госдепа США начали активную работу“.
(Владимир Путин, 8 декабря 2011 года) www.gazeta.ru

Заседания Международного дискуссионного клуба «Валдай» в октябре 2014 года в Сочи вошли в историю России сразу двумя позорнейшими эпизодами, оба из которых подчеркнули стремительно нарастающую схожесть режима Путина в России с режимом Гитлера в Германии. Сначала первый заместитель руководителя Администрации Президента Российской Федерации Вячеслав Володин процитировал Рудольфа Гесса, перепутав Путина и Гитлера, а Россию с фашистской Германией. Впрочем, может быть не препутал, а уподобил, но Володину из Кремля виднее, поэтому оставим выбор за ним самим.

Затем Владимир Путин выступил с очередной “мюнхенской” речью, в которой рехнувшийся президент России по сути целый час просто пересказывал речь рейхсканцлера А. Гитлера в Рейхстаге по случаю объявления войны Соединённым Штатам Америки от 11 декабря 1941 года.

В лучших традициях Гитлера и его пропагандиста доктора Геббельса президент России В.В. Путин обвинил США и западные страны ровно во всем том, чем он сам занимался все годы своего правления: в попрании всех норм морали и справедливости, норм международного права, в применении силы, агрессии и в нарушении территориальной целостности соседних стран. Правда, Путин стыдливо не назвал эти страны и учиненные им лично кровавые войны и конфликты. Не рассказал Путин и о своей тайной дипломатии по разжиганию конфликтов и поддержке кровавых диктаторов по всему миру. Отнесем это к его личной скромности, внешне сближающей его с фюрером еще больше.

Россия бросает вызов самому существованию Европы

Dzhordzh_Soros_ZHizn_idei_i_sila_velichayshego_investora_v_mire

“В Европе думают, что Путин не Гитлер и, выполнив его условия, мы, таким образом, остановим его. Или его могут остановить наши санкции. Не будьте наивными, его остановит не поддакивание, а серьёзное сопротивление, и нам нужно разработать план «Б», — заявил американский финансиcт Джордж Сорос 23 октября 2014 года на пресс-конференции International Crisis Group в Брюсселе.

Джордж Сорос представил журналистам ЕС эссе «Проснись, Европа», которое было опубликовано в издании New York Review of Books, и озвучил основные его тезисы.

«Россия бросает вызов самому существованию Европы. Ни ваши лидеры, ни граждане пока этого не понимают и не знают, как лучше с этим справиться. Я объясняю это тем фактом, что ЕС потерял ориентиры после финансового кризиса 2008 года. Недавние изменения в налогообложении и жесткая экономия вызвали существенное недовольство среди населения, что отразилось на недавних выборах 25 мая и позволило антиевропейским партиям занять 30% кресел в Европарламенте. У этих партий пока нет альтернативы Европейскому союзу, зато она есть у России, которая бросила вызов тем ценностям и принципам, на которых был выстроен ЕС. Россия предлагает альтернативный путь, который подразумевает репрессии внутри страны и агрессивное поведение в отношении соседей в обход всех законов. И меня шокирует, что путинская Россия успешно тактически обыгрывает Европу, во всяком случае в последнее время.

Dzhordzh_Soros

Европа и США, имея на то собственные основания, уходят от прямого военного конфликта с Россией. А Россия используя это нежелание войны в своих интересах, аннексирует Крым и параллельно создаёт сепаратистские анклавы на юго-востоке Украины. В августе, когда вновь созданное новое правительство Украины уже почти одержало победу над сепаратистами, российские войска вторгаются в эту страну, нарушая даже собственный закон, запрещающий новобранцам нести воинскую службу за границей без их согласия», — комментирует Сорос. «Через 72 часа российские войска полностью уничтожают несколько сотен единиц военной техники Украины, что фактически лишает Украину возможности продолжать борьбу».

Сорос выразил беспокойство по поводу применения кассетных бомб в ходе военного конфликта «По словам генерала Уэсли Кларка, бывшего командующего войсками НАТО в Европе, Россия использовала против Украины системы залпового огня, кассетные бомбы и боеголовки объемного взрыва (так называемые термобарические), обладающие одним из самых разрушительных неядерных поражающих эффектов. Справедливости ради стоит заметить, что в рапорте организации Human Rights Watch, опубликованном в „Нью-Йорк Таймс“, говорится, что 2 октября и 5 октября украинские силы тоже использовали кассетные бомбы. Я призываю НАТО не замалчивать этот факт.»

Сорос не доверяет России и пояснил это на следующем примере: «Президент Путин формально придерживается плана перемирия, заключенного 5 сентября, но вместе с этим он сохраняет за собой право выбора: либо следовать этому плану и дальше, пока это удобно, либо возобновить полномасштабный конфликт. Какую помощь при этом получает Украина? Когда в сентябре президент Порошенко приехал в Вашингтон, на словах ему был оказан тёплый приём, но на деле ему было отказано в предоставлении летального и нелетального оборонного оружия, включая даже противотанковые ракеты „Джавелин“. Зато ему подарили радары в утешение. ЕС в принципе поступает так же, опасаясь русского возмездия».

Далее Джордж Сорос продолжил: “Аналогичную тревогу вызывает уклонение международных лидеров от новых финансовых обязательств перед Украиной до выборов 26 октября. Это привело к вполне логичному давлению на резервы украинской валюты и к угрозе полномасштабного финансового кризиса в стране.

В Европе и США кредиторы предлагают финансовую поддержку Украине на таких условиях, выполнение которых приведёт Украину к дефолту. А с другой стороны, Россия проводит политику “кнута и пряника “. То обещает выгодную сделку по газу, но отказывается подписывать какие-либо бумаги и одновременно пытается помешать реверсу газа из Словакии. По тому же принципу РФ действует в военном вопросе: пытается договориться с ОБСЕ о контроле над границей и одновременно продолжает атаки на донецкий аэропорт и Мариуполь. Президент Путин тоже ждёт результатов выборов 26 октября, и тогда он начнёт настоящие переговоры. Я предполагаю, что это будет выглядеть так: Украина получит газ по сниженной цене, но должна будет поставить премьер-министром Украины удобного для Путина человека, и это не должен быть ни в коей мере один из тех, кто привёл Майдан к победе. Я не думаю, что Порошенко на это согласится. Путин может поступить и по-другому: силой получить возможность сообщения Крыма с Россией до зимы либо просто подождать, пока Украина окончательно финансово выдохнется, либо начать торговаться с США, обещая поддержку в борьбе с «Исламским государством», а именно — прекращение поставок оружия в Сирию в обмен на то, что США закроют глаза на путинский способ решения украинской проблемы. И я думаю, что Обама вполне может согласиться.

Я считаю возможный обмен Украины на «Исламское государство» трагической ошибкой с далеко идущими геополитическими последствиями. Коллапс Украины будет невосполнимой потерей для НАТО, для Европы, для США. Окрылённая победой Россия усилит свое влияние в Европе и двинется дальше в страны Прибалтики, где тоже живёт много этнических русских, и тогда нам точно не удастся избежать войны с Россией.

В Европе думают, что Путин не Гитлер и, выполнив его условия, мы таким образом остановим его. Или его могут остановить наши санкции. Не будьте наивными, его остановит не поддакивание, а серьёзное сопротивление, и нам нужно разработать план «Б».

Сорос указал журналистам, что, по его мнению, «на последнем Майдане родилась новая Украина, этот факт западные авторитеты пока опрометчиво игнорируют. В противоположность бытующему мнению лидерами Майдана были не националисты и антисемиты, а новая молодая элита, большинство которой училось за границей, и, вернувшись домой, они отказались жить в существующем режиме.

Эта „новая Украина“ вынуждена противостоять одновременно российской агрессии и сопротивлению бюрократических структур как у себя, так и за границей. Нельзя не видеть существенных различий между западом и востоком страны в восприятии истории, языке и мировоззрении, но сейчас Украина — единая, полностью европейская страна, как никогда ранее».

Сорос напомнил: «Я давно занимаюсь инвестициями на Украину, это началось ещё до развала СССР, но последние 10 лет не бывал в этой стране, поэтому, вернувшись, нашёл значительные перемены. У современных лидеров Украины есть убедительное желание противостоять российской агрессии и параллельно проводить необходимые реформы в стране. Но для этого нужна финансовая поддержка. Напомню, что в начале сентября в рапорте МВФ рассматривалось выделение 19 млрд долларов, но ситуация уже изменилась, после выборов 26 октября МВФ надо будет немедленно выделить как минимум 20 млрд, а остальное должны добавить украинские партнёры, контроль за расходом будет осуществляться обеими сторонами. 4 млрд долларов нужно потратить для текущих потребностей страны, а 2 млрд долларов — на восстановление шахт на востоке Украины, ещё 2 млрд долларов нужны на покупку газа на зимний период. Остальное должно пойти на поддержку Центрального банка Украины.

Новый пакет помощи должен включать конвертацию долга Украины по еврооблигациям (это составляет $18 млрд) в долгосрочные и менее рискованные облигации при участии держателей облигаций, которые должны согласиться на более низкие проценты и на более длинный срок возврата займа. Это должно облегчить долговое бремя и снизить ставки доходности,- считает финансист. — Новые облигации должны быть частично гарантированы Европой или США, например, по сценарию 80-х, когда США помогли Латинской Америке выйти из долгового кризиса, это так называемые облигации Брэйди».

Сорос обвинил госкомпанию «Нафтогаз» в коррупции, назвав её “черной дырой ” в бюджете страны. «Потребление газа в стране бесконтрольно, так как люди в домах не имеют возможности регулировать температуру, для этого нужно срочно модернизировать всю отопительную систему. Это позволит снизить потребление газа вполовину и освободиться от зависимости от российского газа. По самым скромным подсчётам, на это потребуется 10 млрд долларов, которые можно получить, выпустив облигации ЕИБ».

Напоследок Сорос посоветовал ЕС быть покритичнее к самим себе. «Если Путин так легко одерживает над вами победу, это значит, что у вас что-то не так. Вы больше не обладаете монополией на власть, для этого вам нужна глубокая реорганизация. Будьте внимательнее к „новой Украине“, она поможет вам вернуть изначальный дух, который был у вас при создании союза. Спасая Украину, вы тем самым спасаете себя. Евросоюз обязательно должен помочь Украине, так как только ее жители верят в будущее такого эксперимента, как ЕС».

Госсекретарь США Клинтон уже во вторник на заседании СМИД ОБСЕ вполне справедливо и честно назвала прошедшие в РФ в воскресенье 4 декабря 2011г. парламентские выборы “несвободными и несправедливыми”.

Ясно, что в эпоху интернета информация распространяется быстрее, чем поворачиваются мозги подполковника КГБ-ФСБ. Ничего умнее, чем объявить сотни тысяч митингующих по всей стране, несколько миллионов москвичей и несколько десятков миллионов чувствующих себя обманутыми граждан России – агентами США он не придумал.

«Одной из самых значимых для нас ценностей является защита прав человека и поддержка демократии. Выборы – это не единственная составляющая демократии, они своего рода условие для ее существования и успешного развития… Мы всегда четко заявляем о том, что США поддерживают, и в этом случае высказались о том, чего заслуживают россияне», – сказала Клинтон в интервью телеканалу PBS. «Независимые наблюдатели пришли к выводу, что, к сожалению, существовали многочисленные факты вмешательства и манипуляций в ходе голосования. Сегодня Россия является страной с населением, одним из самых высокообразованных в мире, с растущим средним классом, у которого есть соответствующие стремления. Все это не пришло извне, это произошло изнутри», – цитирует Клинтон РИА «Новости».

«Путин думал, что у него есть особое право принимать решения за свой народ, но мне кажется, что становится очевидным: такого права у него не было и нет.

Он поверил, что его популярность вечна, что он, как Голый Король (персонаж сказки Андерсона), может разгуливать без одежды и что он воссоздал Россию, воссоздал русскую самоидентификацию и представил ее на международной арене.

Однако для граждан страны нет ничего более обескураживающего, чем сознание того, что их голоса ничего не значат. Это то, чем сейчас обеспокоены россияне. И мне кажется, Путину придется с этим считаться», – сказала бывший госсекретарь США Мадлен Олбрайт, выступая в Фонде Карнеги за международный мир в Вашингтоне.

Ну кто скажет, что Путин – не идиот?

Начинаю верить президенту Франции, который заявил, что Путин – сумасшедший.

Похоже, что недаром В.В.Путина в народе метко прозвали – Путлер.

15 декабря 2011 года отвечая на вопрос Венедиктова о том, что он может сообщить разгневанным массовыми фальсификациями избирателям, Путин послал все эти миллионы граждан юридически в суд, а фактически НА ПУЙ, причем, на свой собственный. Ведь народ России хорошо знает, как вертит этим судом путинская “вертикаль”. Следуя политической логике извращенца, протестную белую ленточку Путин первым делом воспринял как использованный презерватив, причем опять же, как свой собственный. Прицелившись в очко ближайшей телекамеры, он прорычал в адрес обладателей российского паспорта, которые якобы изменяют ему с иностранцами: «Идите ко мне, бандерлоги!»

Все остальные четыре с половиной часа телевизионного мозгоимения Путин домогался любви сограждан в грубой и извращенной форме. Правда, эффектно кончить так и не смог.

Граждане отвечают Путину взаимностью.

Фактически по всей стране выдвинут лозунг ХУТИН – ПУЙ, а юридически граждане ждут не дождутся когда же, наконец, они смогут отправить в суд самого Путина и всю его банду.

Вот сюда послал Вас Путин:

ТУАЛЕТ ДЛЯ ОБЫЧНЫХ ЛЮДЕЙ В МОЖАЙСКОМ ГОРОДСКОМ СУДЕ:

ТУАЛЕТ-ДЛЯ-ОБЫЧНЫХ-ЛЮДЕЙ-В-МОЖАЙСКОМ-ГОРОДСКОМ-СУДЕ

 

обращайтесь-в-суд

 

Кімерійці

Leave a comment

Kimerian.jpg
Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів

Кіммері́йці або Кіммери (грец. κιμμέριοι, лат. Cimmerii) — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор’я (півдня України)[1] в IX — VII століттях до н. е.. Більша частина яких у VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії з-за нашестя скіфів[1]. Мала частина яких осіла у Північному Причорномор’ї змінивши кочовий образ життя[2][3], і стала відомою як таври[1], що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)[1]. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову[3][2]. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру[4]. Назва племені кімерійців не їх самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор’я[3][2].

Походження

Інформація про походження кіммерійців знаходиться в стародавніх Ведах та Іранських клинописах, вважається, що вони були індоєвропейцями. Історики вважають, що мова кіммерійців належала до іранської мовної групи, або принаймні, кіммерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з ассирійських джерел імена кіммерійських царів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кіммерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир).

В археології дуже мало відомо про кіммерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв’язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (4000–1200 до н. е.).

Декілька кам’яних стел, знайдених в Україні і Північному Кавказі, були віднесені до кіммерійців. Їх стиль явно відмінний як від пізніших скіфських стел, так і раніших стел ямної культури й Кемі-Обської культури.

Кіммерійці на півночі Анатолії (сучасна Туреччина) між Фригією та Урарту

Історичні згадки

Біблія

Кіммерійців пов’язують з біблійним Тоґармом, сином Ґомера, онуком Ноя. Країну кімерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Антична топоніміка пов’язує з кімерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кімерійський, Кімерік, Кімерійський вал, кімерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кімерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кімерійцями слід розглядати могутні об’єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

Територія України в передскіфську добу. Кімерійські пам’ятки

Одісея

Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім’ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII–VII століть до н. е.

Ассирійські джерела

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахериба, Езарґадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Халдейського королівства Ван (Вірменія) та королівства Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (Скити). Кімерійці з’явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до н. е. і окупували королівство Ван десь по 714 році до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімри разом з королем Вана Rusas (680–645 до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію. Відомо про перебування кіммерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фрігії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скитів, які посувалися на схід до королівства Ван. Ассирійський король Езаргадон (Асархаддон) та скитський Бартатуа створили союз проти кімрів та калкедонців. Внаслідок цього у 679—678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір короля Лідії, але вже в 652 році до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 році до н. е. ассирійці зі скитами знищили силу кімрів, зменшуючи їх до частини в Кападосії, яка залишилася надалі кіммерійською. Місце кіммрів в Малій Азії зайняли скити, які втрималися там аж до 606 року до н. е., за винятком двох областей в Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скитськими назавжди.

М. Ростовцев каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скитів. Основуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з’явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скитів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли. М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скити витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотки доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скитів і після їх приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців. Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з’явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Та й цей великий прихильник іранської теорії все ж визнає кімрів індоєвропейським (арійським) народом — траками на підставі того факту, що в Босфорській державі королі мали тракійські імена, а так само багато людей з тракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина їх залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Походи кіммерійців на Колхіду і Урарту

Царі Кіммерійців

Грецькі джерела

За грецькими джерелами, вона виглядає трохи інакше. Вже їхня «Одіссея» називає народ, що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор’ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені Амазонки, що воюють Греків. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Матеріальна культура, господарство і побут кімерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кімерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам’яні стели. Відомі пам’ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам’яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Одяг

На підставі образотворчого мистецтва сусідніх народів відновлюють одяг кімерійців. Вони носили шкіряні куртки, штани, чоботи і гостроверхі шапки.

Походження болгар й валлійців

Вчені говорять про походження булгар від кімерійців (кімерії). На це вказують записи у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир), кімерійський цар Колед, мав двох синів: Брема та Болга. Після війни зі скитами, частина кімерів переселилася на захід, де Брем захопив західно-європейські землі. Кельти та бритони стали наступниками Брема. Це підтверджується самоназвою кельтського народу валлійці Британії — кимри. Інша частина кімерів на чолі з Болгом, за свідченням цих джерел, переселилися на південь й оселилися на Балканах. Археологічні розкопки виявили столицю Болга Казанлак у центральній Болгарії.

Писемні джерела

  • Гомер близько VIII ст. до РХ (автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї») згадує про кімерійців: Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство…
  • Геродот у V ст. до РХ, називає кімерійців «Дивними козодоями» та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі.

А також автори початку першого тисячоліття н. е.:

  • Прісциан (Priscian, 644–721): « …вони савромати живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» ;
  • Руфій Фест Авіен (Ruf. Fest. Avien, 852–891): « найближчі до Танаїсу місцевості займають кіммерійці й сінди» ;
  • Діонісій (Dion., 652–710): « …у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…»
  • Також існують вавилонські, урартські, іудейські, перські писемні джерела про кіммерійців.

Археологія

На певних етапах існування кімерійці відповідають археологічній Кизил-кобинській культурі, Катакомбній культурі.

Скіфи

Leave a comment

Скіфи (скити) (грец. Σκύϑαι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх кочових племен, що належали до народів іранського кола, і мешкали у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватися до населення Речі Посполитої і Російської Імперії, зокрема козаків. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

Походження

За найбільш розповсюдженою версією скіфи належали до іранської групи народів індоєвропейської сім’ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які трапляються у писемних пам’ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей.) . Існують версії про їхній зв’язок зі слов’янськими, германськими та тюркськими народами, які розглядаються як їхні прямі нащадки та спадкоємці їхньої культури.

У персидських та індійських джерелах скіфи відомі як сака та шака відповідно.

Мапа розселення Скіфських племен

Прихід скіфів у Північне причорномор’я

Обставини появи скіфів у степах Північного Причорномор’я не зовсім ясні. Стародавні джерела тлумачать цю подію по-різному. Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев’яти книг своєї «Історії», викладав таку версію[1]: прабатьківщина скіфів розташована десь на схід від Кіммерії, однак під тиском сусідніх кочових племен — массагетів вони покинули свої землі й вирушили в пошуках нової долі на захід. Урешті-решт їхні орди наблизилися до кіммерійських пасовищ. «При навалі скіфів кіммерійці,— пише далі Геродот,— почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися… На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, зостаючись віч-на-віч із багаточисельним ворогом. А на думку царів, слід було битися за країну проти загарбників. І народ не хотів коритися, й царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. А царі, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали і скільки можливого лиха спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони ухвалили це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірас, і могилу їхню й тепер видно».

Події, описані Геродотом у V ст. до н. е., датуються початком VII ст. до н. е. До цього ж часу належать і найраніші згадки про скіфів у писемних джерелах, а саме в ассірійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

Територія України в скіфську добу. Скіфські пам’ятки

Скіфи в Передній Азії

На час приходу скіфів у Причорномор’я ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680—669 рр. до н. е.), якому, так само як і майже всім його попередникам, доводилося вести напружену дипломатичну та збройну боротьбу за збереження ассірійської зверхності в Передній Азії. А поява скіфів на північних кордонах Ассирійської держави стурбувала її володарів. Тому вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша: чи дотримуватиметься свого слова Партатуа — цар «країни Ішкуза» (проводир скіфів), якщо візьме за дружину ассірійську царівну. Невідомо, чи було реалізовано плани щодо цього династичного шлюбу, але, як свідчать дальші події, ассірійці все таки досягли якоїсь домовленості з кочовиками.

Скіфи допомогли новому союзнику в його боротьбі проти повсталих 673 року до н. е. мідійських племен (територія розселення останніх прилягала до східного кордону Ассірії і входила до зони її впливу). Ще значнішу роль цей союз відіграв кілька десятиліть по тому, коли Мідія, вже здобувши незалежність, рушила своїм військом в Ассірію. Мідійці взяли в облогу столицю Ассірії Ніневію. На поміч обложеним прийшло «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» (Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 103.). Більшість дослідників уважає, що Прототій Геродота і Партатуа ассірійських джерел — одна й та сама особа. У такому разі цілком можливо, що матір’ю Мадія була дочка Асархаддона (згадаймо його спробу владнати династичний шлюб)[2].

Розбивши мідійців, загони скіфів могутньою хвилею затопили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш як чвертьвікове володарювання в Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е. Вирішальною мірою до цього спричинилося втручання скіфів у боротьбу Ассірії з ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин висунув північних кочовиків на роль третьої і вирішальної сили в цьому регіоні. Однак через деякий час ситуація змінилася. 612 року до н. е. об’єднані сили Мідії та Вавілонського царства здобули Ніневію, а за кілька років остаточно загинула Ассірійська держава. Усе це змінило розташування сил на політичній арені Передньої Азії, а разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіфського панування. Та, незважаючи на несприятливі для них події, скіфи ще досить довго залишалися тут значним військовим чинником, про що свідчить, наприклад, їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром і володарем малоазійського царства Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до н. е.).

Свідчення писемних джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, яка тривала близько 100 років, підтверджуються й археологічними даними. Йдеться насамперед про характерні бронзові наконечники стріл, знайдені в різних пунктах Закавказзя, Малої та Передньої Азії. З тим, ці знахідки не обов’язково фіксують безпосередню присутність степовиків в якомусь конкретному місці,— адже разом зі скіфським луком цей тип стріл досить широко увійшов до арсеналу бойових засобів місцевих народів (так, Геродот розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів Кіаксара[3]). Але, в будь-якому випадку поширення згаданих наконечників пов’язане з походами північнопричорноморських кочовиків до Передньої Азії й археологічно відбиває ці події. На Близькому Сході виявлені кілька форм для відливання таких наконечників. Одна з них, що походить з іракського міста Мосул (зберігається у Британському музеї в Лондоні), виготовлена з бронзи й призначена для одноразової відливки трьох виробів. Л. Ундервуд експериментував із цією формою й дійшов висновку: за допомогою кваліфікованих помічників він особисто здатний щотижня виготовляти до 10 тис. наконечників, а в давнину кілька таких портативних «майстерень» могли б цілком задовольнити потреби п’ятитисячного загону лучників.

Серед знахідок, пов’язаних зі скіфами, чи не найцікавішою є так званий Саккизький скарб, виявлений в Іранському Курдистані. Цей комплекс являє собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Значну частину скарбу становлять ювелірні вироби східного типу. Відповідь на запитання: як вони потрапили до рук степового можновладця є у Геродота [4]: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в [Передній] Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об’їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів».

Скіфи та Північний Кавказ

У період передньоазіатських походів основною територією, де мешкали скіфські племена, були степи Прикубання й Північного Кавказу, сполучені зручними природними комунікаціями — через східне узбережжя Чорного моря, центральнокавказькі перевали, узбережжя Каспійського моря — із Закавказзям та Передньою Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях сучасних Краснодарського і Ставропольського країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії, відкрита найбільша кількість відомих на сьогодні скіфських поховальних пам’яток VII—VI ст. до н. е. Тому є всі підстави локалізувати в цьому регіоні найдавніше скіфське об’єднання, відоме в ассірійських джерелах як «царство Ішкуза».

Багата здобич, яка стікалася в кочовища «царства» з Передньої Азії, поступово осідала в підкурганних могилах кочової знаті. Найвідоміші з тутешніх скіфських курганів — Келермеські, Ульські, Ставропольські — зберігали під своїми насипами зразки ювелірного мистецтва, величезну кількість предметів озброєння, різноманітний посуд тощо. Наприклад, взимку 1903—1904 рр. гірничий технік Д. Г. Шульц, зовсім не маючи археологічного досвіду, по-грабіжницькому розкопав на околицях станиці Келермеської (поблизу Майкопа) чотири кургани. З них походять «золота пантера» (прикраса щита), золоті чаші, діадеми, меч у золотих піхвах, оздоблених зображеннями фантастичних звірів, коштовні деталі ассірійських тронів, а також чимало інших цікавих знахідок. З-поміж речей Келермеса, крім безсумнівної воєнної здобичі (прикраси тронів), було багато золотих предметів, виконаних у відповідності до уподобань скіфів, але майстрами, котрі явно не до кінця розуміли мистецькі канони суспільства, з якого походили замовники. Не виключено, що ці предмети виготовлялися в царських майстернях злотоковалями, захопленими скіфами в полон у південних країнах і виведеними в далекі степи. В 1904 р. до Келермеса виїхав відомий археолог М. І. Веселовський, який дослідив тут два кургани. Вони були пограбовані ще в давнину, але важливіше те, що вчений з’ясував конструкцію келермеських поховань. Вони здійснювалися у великих підквадратних у плані ямах (8,5X8,5 і 10,7X10,7 м), по краях яких укладали забитих коней із пишно оздобленими вуздечками. Взагалі коні — головне багатство і предмет гордощів кочовика — присутні майже в усіх заможних скіфських могилах «царства Ішкуза», однак абсолютним «рекордсменом» у цьому відношенні є курган № 1 поблизу Ульського аула (тепер — аул Уляп Адигейської АО). В 1898 р. Веселовський розкрив у ньому скелети більш ніж 400 коней; 360 лежали біля дерев’яних конов’язів, 50 — у насипу на спеціальному майданчику.

Ці та подібні до них пам’ятки дають яскраве уявлення про один із найвищих піків у розвитку скіфських племен, який у часі збігався з періодом передньоазіатських походів, а територіально був пов’язаний зі степовими районами між Кубанню на заході та сучасним Дагестаном на сході.

Однак після завершення перебування скіфів у Передній Азії центр їхньої життєдіяльності поступово зміщується в північнопричорноморські степи. За Геродотом[5], на шляху до Північного Причорномор’я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв’язок з рабами… Від цих-то рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє поодження, юнаки почали противитись скіфам, коли ті повернулись із Мідії». Звісно, напівлегендарний, фольклорний характер цієї оповіді не івдозволяє сприймати її як конкретне історичне свідчення, проте немає ніякого сумніву, що Геродот спирався на усні перекази, що у трансформованому вигляді відображали якісь реальні події, пов’язані з остаточним утвердженням скіфів на степових обширах Північного Причорномор’я.

Відомі скіфи

Серед відомих скіфів:

  • Анахарсіс — один із засновників європейської, «грецької», античної філософії, один із «7 мудреців античності».
  • Демосфен – давньогрецький оратор. Його бабуся по материній лінії була скіфянкою.
  • Мардоній Русус — вчитель імператора Юліана Відступника (331–362 рр.), освічений, хрещений таємно, у 358 р. прийняв римське громадянство 348. З 359 по 376 на римській службі. Великий шанувальник філософії епохи язичництва, євнух. Служив при трьох імператорах отримавши звання префекта (360 р.), хоча майже не служив в римській армії.
  • Діонісій Малий (475—†550 роки життя).

Скіфи у християнській літературі

У святому Писанні кілька разів згадано про скіфів, зокрема в посланні апостола Павла до Колоссян (3:11) говориться «де немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос».

За свідченням візантійських істориків, зокрема істориків церкви V–VII ст. (напр. Тертулліан), а також Повісті минулих літ та деяких інших джерел, в I ст. н. е. серед скіфів починає поширюватись християнське вчення, яке їм проповідував сам апостол Андрій (за іншими даними — Хома). На жаль про ті часи відомо дуже мало, оскільки в цей час християнська віра тільки починала поширюватись у світі, не існувало усталеної практики богослужінь, богослужебних книг, церковних споруд, не проводилися церковні собори і т. д. — православне християнське вчення, особливо серед варварів передавалося в усній формі (Святий Переказ) безпосередньо через проповідників.

Як би там не було вже з III ст. стає відомою Скіфська єпархія єдиної вселенської християнської Церкви. Про те, що у Скіфії існує сильна християнська спільнота з власною християнською традицією довідуємось з історії Вселенських Соборів, на одному з яких (Халкідонському) група присутніх там монахів-скіфів твердо стала на захист православної віри, проти несторіанської єресі. Див. Карташев, История Вселенских Соборов. Движение монахов-скифов

В часи Великої Гунії і Болгарії, які судячи з усього включили до свого складу колишні скіфські племена, християнська віра дещо занепадає, багато її прибічників переселяються на землі Ромейської Імперії. Варто зауважити, що з часом тут розселяються племена слов’ян, які переймають християнську православну культуру, що може свідчити про передачу стародавньої традиції. Багато даних вказують на те, що слов’яни були племенами змішаного походження, у формуванні яких колишні скіфські і сарматські племена зіграли важливу роль. Хай там як, але саме на слов’янську (староболгарську) мову вперше на цих землях перекладають богослужебні книги і книги Святого Письма.

Зарубинецька культура

Leave a comment

Зарубине́цька культу́ра — одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку.

Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип’яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Час — приблизно з 200 року до РХ до 200 року після РХ. Була визначена у 1899 і засвідчена понад 500 пам’ятками, які охоплюють простір від Прип’яті й Подесення до Середнього Подніпров’я.::||

Зарубинецька культура (червено)

Україна у ІІІ — І ст. до н. е. Зарубинецька культура позначена зеленим кольором

 

Загальний опис

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. Зарубинці Канівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров’ї: м. Ржищеві, селах Віта, Пищальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.
Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам’ятки відносять до III ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип’ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров’я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев’яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.

Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, це свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.

На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.

Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Також відомі трупопокладення, хоча вони зустрічаються рідко.

Дослідження зарубинецької культури

Важливе значення для вивчення зарубинецької культури мали розкопки великого могильника, розташованого на околиці Києва, у с. Корчуватому, проведені в 1940—1941 рр. У післявоєнні роки у Середньому Придніпров’ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях м. Канева, поблизу сіл Сахнівка (а саме Сахнівські поселення), Межиріч, Лютіж та інших, могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка.

На території Верхнього Придніпров’я, між гирлами Березини та Сожу, на початку 1950-х років були виявлені численні зарубинецькі пам’ятки. На поселеннях і могильниках на берегах Прип’яті було виявлено близько 40 пам’яток. Розкопками було повністю досліджено могильники Велемичі І та II, значні роботи проведено на могильниках Воронине, Черськ, Отвержичі, Ремель.

Зарубинецькі пам’ятки в басейні Південного Бугу, а також Дністра (поселення Мар’янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належать до пізніх проявів зарубинецької культури.

Етнічна приналежність зарубинецької культури

Перший дослідник зарубинецьких пам’яток Вікентій Хвойка вважав їх слов’янськими, місцевими за своїм походженням. На його думку, вони становили собою проміжну ланку між пам’ятками ранішої скіфської доби і пізнішої черняхівської культури.

До думки Вікентія Хвойки про слов’янську приналежність зарубинецької культури та про її автохтонне походження приєдналися Олександр Спицин, Микола Біляшівський та інші. Проти неї виступили західноєвропейські дослідники. Німецькі археологи П.Рейнеке і К.Такенберг оголосили зарубинецькі пам’ятки приналежними германським племенам, що з’явилися на Подніпров’ї внаслідок переселення. Французький вчений Дешеле вважав Зарубинці кельтською пам’яткою. Ці припущення лишились недоведеними.

Більшість вчених поділяє точку зору Вікентія Хвойки про приналежність зарубинецької культури місцевим давньослов’янським племенам. Вважається, що зарубинецька культура має не одне, а три джерела: місцеву культуру скіфського часу правобережної лісостепової смуги України та елементи прип’ятсько-поліської і латенської культур.

Зарубинецька культура має чітко виражені локальні особливовсті. Так, середньодніпровський локальний варіант відрізняється виразними рисами культури місцевих племен пізньоскіфського часу. На думку Бориса Рибакова зарубинецька культура є продовженням праслов’янської пізньоскіфської (пізньосколотської) культури, носії якої під впливом несприятливих обставин, що склались після сарматського вторгнення в степи Північного Причорномор’я, були вимушені мігрувати з лісостепів у лісову зону у верхів’ях Дніпра.

« Сучасні дослідники не мають єдиної думки щодо етнічного складу зарубинецьких племен. Їх пов’язують зі слов’янами, германцями, балтами. Проте, дані мовознавства, типологічна близькість зарубинецьких памяток з київською культурою III-V ст. Р.Х. та культурами ранньосередньовічних слов’ян V-VII ст. Р.Х. – пеньківською і колочинською – дають підстави вважати зарубинецьку культуру ранньослов’янською ». (Цитата з книги «Археологія України» І.С. Винокура, Д.Я. Телегіна)

Спорідненість з іншими культурами

У західній половині слов’янського (?) світу синхронною зарубинецькій була пшеворська культура. Сарматського ярма там не було, і ця культура була більш повнокровною, ніж зарубинецька. Ці культури разом формують один археологічний комплекс.

Зарубинецька культура, як і її наступниця Черняхівська культура, має впливи інших культур: кельтської Латенської культури, степових скитів і сарматів. Згодом мала вплив цивілізації Римської імперії на Дунаї. Вплив Скитсько-сарматської цивілізації був значний у гончарстві, зброї, домашньому господарстві і орнаментації.

Носії культури займалися сільським господарством, скотарством і мисливством. Відома торгівля шкірами диких звірів з містами Причорномор’я. Небіжчиків спалювали і вкладали попіл в урни і ями.

Етнічна належність переважно була слов’янська. Про це свідчать стародавні, що не змінювалися з часом, слов’янські назви річок (гідроніми). Також можливі іноземні елементи. Так бастарни, народ який був згаданий у класичній літературі, відповідає територіально і у часі Зарубинецькій культурі. Не має впевненості, якою мовою цей народ розмовляв, але скоріш — балтійською, аніж германською.

З 200 року культура населення зазнала змін. Це було пов’язано, на думку деяких дослідників, з приходом германського народу готів з території сучасної Польщі. Територія Зарубинецької культури стала частиною Готської держави, яка археологічно характеризується Черняхівською культурою. Цю думку обґрунтував Борис Рибаков у монографії «Язичество давньої Русі».

1 … 5 6 7 8 9