Позначка: Історія

Катынский расстрел (польск. zbrodnia katyńska — «катынское преступление») — массовые убийства польских граждан (в основном пленных офицеров польской армии), осуществлённые весной 1940 года сотрудниками НКВД СССР. Как свидетельствуют опубликованные в 1992 году документы, расстрелы производились по решению «тройки» НКВД СССР в соответствии с постановлением Политбюро ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 года^[1][2][3]. Согласно обнародованным архивным документам, всего было расстреляно 21 857 польских пленных^[4].

Термин «Катынский расстрел» первоначально использовался в отношении казни польских офицеров в Катынском лесу (Смоленская область) близ Катыни. После нахождения других массовых захоронений польских граждан, а также свидетельствующих о расстрелах советских архивных документов, термины «Катынский расстрел» и «Катынское преступление» стали употреблять также по отношению к проведённым в апреле-мае 1940 года расстрелам польских граждан, содержавшихся в разных лагерях и тюрьмах НКВД СССР^[4].

Впервые о нахождении массовых захоронений в Катынском лесу в 1943 году заявил Рудольф-Кристоф фон Герсдорф^[5], представитель Германии, оккупировавшей эти территории во время Второй мировой войны. Созванная Германией международная комиссия провела экспертизу и заключила, что расстрелы произведены НКВД весной 1940 года. В свою очередь, Советский Союз отрицал свою причастность к происшедшему.

После освобождения Смоленска советскими войсками была создана комиссия Николая Бурденко, которая, проведя собственное расследование, заключила, что польские граждане были расстреляны в Катыни в 1941 году немецкими оккупационными войсками. Это заключение было официальной точкой зрения в СССР и странах Варшавского договора до 1990 года, когда руководство СССР официально признало ответственность НКВД СССР^[6].

Завершившееся в 2004 году расследование Главной военной прокуратуры России подтвердило вынесение «тройкой НКВД» смертных приговоров 14 542 польским военнопленным по обвинению в совершении государственных преступлений и достоверно установила смерть 1803 человек и личность 22 из них^[7][8].

Тема Катынского расстрела длительное время осложняла польско-российские отношения. В 2010 году президент России Д. А. Медведев отметил: «Катынская трагедия — это следствие преступления И. Сталина и ряда его приспешников. Позиция российского государства по этому вопросу давно сформулирована и остается неизменной»^[9].

26 ноября 2010 года Госдума России приняла заявление «О Катынской трагедии и её жертвах», в котором признает, что массовый расстрел польских граждан в Катыни был произведен согласно прямому указанию Сталина и других советских руководителей^[10] и является преступлением сталинского режима^[11].

В апреле 2012 года ЕСПЧ классифицировал Катынский расстрел как военное преступление^[12].

Пленение польских офицеров

Раздел Польши

1 сентября 1939 года Германия напала на Польшу.

3 сентября 1939 года Англия и Франция, выполняя принятые перед Польшей обязательства, объявили Германии войну, получившую название «Странная война», поскольку 110 французских и английских дивизий «абсолютно бездействовали» против 23 немецких дивизий^[13].

17 сентября на территорию Польши вступили силы РККА. В официальной ноте Москва объясняла эти действия развалом польского государства и необходимостью защитить преобладавшее в этих областях украинское и белорусское население^[14][15]. Англия и Франция не объявили войну СССР.

Ввод советских войск в Польшу был осуществлён в соответствии с разграничением сфер интересов по Секретному дополнительному протоколу к Договору о ненападении между Германией и Советским Союзом^[16][17][18].

Красная Армия заняла территории Западной Украины и Западной Белоруссии, входившие по Рижскому мирному договору 1921 года в состав Польши, а до 1917 г. — в состав Российской и Австро-Венгерской империй (Гродненская, Волынская и др. губернии, Галиция).

Заместитель наркома иностранных дел СССР В. П. Потёмкин в 1938 году высказывался о возможности в скором будущем «четвёртого раздела Польши»^[19][20]. Такое наименование для событий сентября-октября 1939 иногда употребляется и в современной историографии^[17][21].

Пленные и интернированные

19 сентября 1939 приказом Народного комиссара внутренних дел СССР № 0308 было создано Управление по делам военнопленных и интернированных (УПВИ) при НКВД СССР и организовано 8 лагерей для содержания польских военнопленных (Осташковский, Юхновский, Козельский, Путивльский, Козельщанский, Старобельский, Южский и Оранский). Начальником управления был назначен майор П. К. Сопруненко^[22].

Всего в ходе продвижения Красной Армии было взято в плен до полумиллиона^[23] польских граждан. Большинство из них были вскоре освобождены, и в лагеря НКВД попало 130 242 человека^[24], среди которых были как военнослужащие польской армии, так и другие лица, которых руководство Советского Союза сочло «подозрительными» из-за их стремления к восстановлению независимости Польши.

По решению Политбюро ЦК ВКП(б) от 3 октября 1939 года^[25], рядовых и унтер-офицеров, уроженцев территорий Польши, отошедших к СССР, распустили по домам, а более 40 тысяч жителей Западной и Центральной Польши передали Германии. Оставшиеся военнопленные были распределены следующим образом^[26]:

С апреля-мая 1940 года от офицеров, содержавшихся в трёх лагерях — Осташковском, Козельском и Старобельском, — перестали приходить письма, ранее регулярно доходившие до семей через Международный Красный Крест, и семьи этих офицеров уже больше не получили ни одного почтового отправления^[27][28].

Расстрел

Как свидетельствуют обнародованные в 1992 году документы, 3 марта 1940 года^[30] народный комиссар внутренних дел Л. П. Берия предложил Политбюро ЦК ВКП(б):

5 марта было принято соответствующее решение Политбюро:

К концу марта в НКВД была завершена разработка плана по вывозу польских военнопленных из лагерей и тюрем к местам расстрела. Заключённых из всех украинских тюрем везли на расстрел в Киев, Харьков и Херсон, из белорусских — в Минск^[34][35].

Для уничтожения заключённых Осташковского лагеря была приготовлена Калининская тюрьма, заранее освобождённая от других заключённых. Одновременно неподалёку от Калинина, в посёлке Медное, экскаваторы вырыли несколько огромных ям^[17]. Руководил массовым расстрелом польских офицеров в Осташковском лагере В. М. Блохин^[36][37].

С начала апреля военнопленных начали вывозить на расстрел эшелонами по 350—400 человек. Этапируемые заключённые полагали, что их готовятся отпустить на свободу, поэтому настроение в их рядах было приподнятое^[17][38].

В работе «Катынский лабиринт» В. Абаринов приводит последние строки из дневника польского военнопленного — майора Адама Сольского, отправленного по этапу из Козельского лагеря 7 апреля 1940 года. В дневнике, впоследствии найденном немецкой комиссией Г. Бутца, значится^[39]:

Непосредственно в Катыни расстрел осуществлялся следующим образом: расстреливаемых связывали (иногда также накидывали на голову шинель) и подводили ко рву, после чего стреляли из пистолета в затылок. В Харькове и Калинине расстрелы производились в тюрьмах.

Использовались в основном пистолеты «Вальтер» и «Браунинг» под патрон «Браунинг» калибра 7,65 мм (в меньшей степени 6,35 мм). Тот факт, что при эксгумации в Катыни в 1943 году были обнаружены исключительно патроны немецкого производства, длительное время считался одним из основных доказательств того, что расстрелы были осуществлены немецкими оккупационными войсками. В настоящее время собрано достаточно свидетельств и косвенных доказательств того, что эти патроны использовались в пистолетах фирмы «Вальтер» или «Маузер», применявшихся сотрудниками НКВД при расстрелах^[42]. Кроме того, в начале 1990-х гг. при раскопках на полигоне НКВД «Медное» под Тверью, где, в частности, были похоронены расстрелянные в Калининской тюрьме поляки — узники Осташковского лагеря, следователями Главной военной прокуратуры и польскими исследователями были обнаружены гильзы, аналогичные катынским^[43].

Казни длились с начала апреля до середины мая 1940 года в рамках «Операции по разгрузке лагерей»^[17][38].

По данным, указанным в записке председателя КГБ Шелепина (1959), всего было расстреляно 21 857 человек, из них в Катыни 4 421 человек, в Харькове 3 820 человек, в Калинине 6 311 человек и 7 305 человек в лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии^[44][45].

Среди казненных были как кадровые офицеры (в том числе Якуб Вайда, отец известного кинорежиссёра Анджея Вайды), так и офицеры военного времени — мобилизованные адвокаты, журналисты, инженеры, учителя, врачи и т. д.^[28][46], включая университетских профессоров, которых только в Козельском лагере находилось 20 человек^[47].

Вопрос о «пропавших» офицерах

Осенью 1940 года офицеров польского Генерального штаба перевели из Грязовецкого лагеря в Москву. Группа офицеров, не настроенных антисоветски, была переведена в Бутырскую тюрьму и на Лубянку, а затем привезена на подмосковную дачу. Там Берия и Меркулов, по воспоминаниям Юзефа Чапского, собрали поляков для обсуждения с ними вопроса об организации ядра Польской Красной Армии. В ходе дискуссий был поднят вопрос и о пропавших из Козельска, Старобельска и Осташкова польских офицерах. Юзеф Чапский так описывает дальнейшее в своей книге воспоминаний «На бесчеловечной земле»:

В октябре 1940 года — за восемь месяцев до начала советско-германской войны — большевики перевезли в специальный лагерь недалеко от Москвы несколько офицеров нашего штаба, среди которых был подполковник Берлинг, и предложили им организовать польскую армию, чтобы воевать против немцев. Берлинг с одобрением отнесся к этому предложению, сделав при этом одну существенную оговорку, чтобы в эту армию могли вступить все офицеры и другие польские военнослужащие независимо от их политических взглядов. Во встрече участвовали Берия и Меркулов.
— Ну конечно же, — заявили они, — поляки всех политических взглядов будут иметь право вступить в эту армию.
— Очень хорошо, — ответил Берлинг, — в лагерях в Козельске и Старобельске находятся прекрасные кадры для этой армии.
На что Меркулов заметил:
— Нет, не эти. Мы совершили с ними огромную ошибку^[34][48].

Польский писатель Ромуальд Свёнтек однако цитирует рапорт польского полковника Е. Горчинского, написанный в 1943 г. (уже в дни эксгумации в Катыни), где фраза приведена в несколько иной редакции^[49]:

«Когда мы сказали комиссару Берия, что большое число первоклассных офицеров для активной службы находится в лагерях в Старобельске и Козельске, он заявил: „Составьте их список, однако немного из них осталось, поскольку мы совершили большую ошибку, передав большую их часть немцам“».

После нападения Германии на СССР ситуация изменилась. Сталин установил дипломатические отношения с союзным теперь польским правительством в изгнании. По указу об амнистии от 8 августа 1941 года захваченным в плен и интернированным польским гражданам была предоставлена амнистия и право свободного передвижения по территории Советского Союза^[50]. Началось формирование польской армии в СССР (см. Армия Андерса).

3 декабря 1941 Сталин и Молотов встретились с главой польского правительства генералом Сикорским и генералом Андерсом. При этом состоялся такой диалог (цитируется по польской официальной записи):

СИКОРСКИЙ: Я заявляю вам, господин президент, что ваше распоряжение об амнистии не выполняется. Большое количество наших людей, причём наиболее ценных для армии, находится ещё в лагерях и тюрьмах.
СТАЛИН (записывает): Это невозможно, поскольку амнистия касалась всех, и все поляки освобождены. (Последние слова адресованы Молотову. Молотов поддакивает.)(…).
СИКОРСКИЙ: У меня с собой список, где значится около 4 000 офицеров, вывезенных насильно и находящихся в данный момент в тюрьмах и лагерях, и даже этот список неполон, потому что содержит лишь те фамилии, которые названы по памяти. Я поручил проверить, нет ли их в Польше, с которой у нас постоянная связь. Оказалось, что там нет ни одного из них; так же, как и в лагерях военнопленных в Германии. Эти люди находятся здесь. Ни один из них не вернулся.
СТАЛИН: Это невозможно. Они убежали.
АНДЕРС: Куда они могли убежать?
СТАЛИН: Ну, в Маньчжурию^[51].

Между тем Андерс, ставший руководителем польской армии на территории СССР, предпринимал все возможное, чтобы отыскать «пропавших» офицеров, и даже командировал с этой целью одного из своих подчинённых, Юзефа Чапского (сидевшего ранее в Старобельском лагере). Позже он вспоминал в своих мемуарах:

Меня всё более грызла тревога. Со стороны советских властей — молчание или уклончивые формальные ответы. А тем временем появились страшные слухи о судьбе пропавших. Что их вывезли на северные острова за Полярным кругом, что их утопили в Белом море и т. п.

Фактом было то, что ни об одном из 15 000 пропавших пленных не было с весны 1940 года никаких известий и никого из них, буквально — ни одного, не удалось отыскать.

Только весной 1943 года открылась миру страшная тайна, мир услышал слово, от которого до сих пор веет ужасом: Катынь^[52]

Расследования катынского расстрела

Немецкое расследование

В феврале 1943 года немецкая полевая полиция по указаниям местных жителей обнаружила захоронения в Катыни и начала расследование; 29 марта началась эксгумация, а 13 апреля было официально объявлено о находке захоронений расстрелянных польских офицеров. Эксгумация, которой руководил профессор Герхардт Бутц, продолжалась до 7 июня с привлечением международной комиссии, состоящей из европейских врачей из подконтрольных Германии стран, а также из Швейцарии. В эксгумациях в катынском лесу принимали также участие поляки из Технической комиссии Польского Красного Креста, состоявшей из 9 человек, большинство которых было тесно связано с Сопротивлением^[47], польские представители общественности прилетели на самолете предоставленном Люфтваффе^[53]. Германия настойчиво приглашала принять участие в расследовании также Международный Красный Крест, однако МКК отказался из-за запрета Советского правительства (в соответствии с Уставом МКК не может действовать на территории государства, хотя бы и оккупированной, без согласия его официальных властей).

Выводы немецкого отчёта формулируются следующим образом:

• Из 8 братских могил изъято и заново похоронено 4143 трупа. В 70 % случаев их удалось идентифицировать. На всех трупах из могил 1—7 была зимняя одежда, в частности шинели, меховые и кожаные куртки, свитеры и шарфы. Трупы из могилы № 8 были в летней одежде. С этим согласовывается факт, что в могилах 1-7 были найдены фрагменты газет за март-апрель 1940 г., а в могиле № 8 — газеты за начало мая. На трупах не было следов насекомых (очевидно, паразитов), что подтверждает, что захоронения производились в холодное время года.

• Кроме газет, было найдено также много других документов (писем и т. д.), а также личных вещей. На жертвах часто находили табакерки ручной работы, иногда ещё наполненные, деревянные и серебряные портсигары, а также мундштуки с вырезанными монограммами и годом 1939 или 1940 и надписью «Козельск». В этом лагере находилось большинство убитых офицеров; это подтверждается тем, что найденные на жертвах письма от родственников и друзей были главным образом адресованы на Козельск.

• Состояние трупов не даёт возможности точно установить время их смерти; но найденные документы за начало 1940 г. и ранее «не оставляют сомнения, что казнь офицеров происходила в Катынском лесу весной 1940 года». Срезы деревьев, посаженных на могиле, показывают, что они были пересажены 3 года назад. Ту же датировку даёт по черепу д-р Орсос.

• Все казнённые были убиты в затылок немецкими пулями 7,65 мм калибра, марки «Geco 7,65 D» (нем. Gustav Genschow & Co. г. Карлсруэ, Германия), изготовленными в 1922-31 гг.; эти патроны, за отсутствием рынка в разоружённой Германии 20-х гг., в большом количестве экспортировались фирмой «в Польшу, в прибалтийские государства и в Советский Союз (в довольно значительном количестве до 1928 года, а потом в более ограниченном количестве)». Расстрелы происходили вне могил, возможно на краю их; расстреливали в стоячем положении, причём двое поддерживали расстреливаемого под мышки.

• Руки жертв были связаны плетёным шнуром (фабричного производства, какой употребляется для занавесок или штор) толщиной 3—4 мм. Петля была задумана так, что при попытке разъединить руки узел автоматически затягивался ещё туже. У большинства тел из могилы № 5 и в единичных случаях в других могилах, кроме обычного связывания рук, дополнительно были замотаны головы (собственными шинелями или мундирами). Шнур, которым при этом охватывали обмотку на шее, свободным концом соединяли с узлом на руках, так что каждое движение при попытке освободить голову или руки автоматически затягивало петлю. Связанными в основном оказались молодые офицеры, сопротивления которых, по-видимому, боялись. Аналогичным образом были связаны и расстрелянные ранее советские граждане. На некоторых жертвах были найдены следы ударов советским четырёхгранным штыком, которым, как предполагается, подгоняли жертвы на дороге к месту казни (упоминание о четырёхгранных штыковых отверстиях встречается и в одном советском акте^[54]; немецкий же штык был плоским). Во многих случаях жертвы носили следы побоев кулаком или прикладом винтовки (перелом нижней челюсти)^[55].

И поляки, и международная комиссия поддержали выводы Бутца. Основные положения отчета международной комиссии сводились к следующему:

• Опрошенные комиссией местные свидетели «среди прочего подтвердили, что в течение марта и апреля 1940 г. железнодорожные эшелоны с польскими офицерами почти ежедневно прибывали на станцию Гнездово и там разгружались. Военнопленных везли на грузовиках в сторону Катынского леса. После этого никто никогда их больше не видел». Комиссия отметила, что способ связывания поляков «идентичен тому, какой был установлен на трупах русского гражданского населения, также эксгумированных в Катынском лесу, но погребённых в более давнее время. Выстрелы в затылок, которыми были убиты эти русские, были сделаны также опытной рукой». Все убиты выстрелом в затылок. Убитые в зимнем обмундировании. Деревья, росшие на могиле, пересажены 3 года назад. На тот же срок указывают изменения в черепах убитых, согласно опытам д-ра Орсоса (венгерский член комиссии). В целом, «из показаний свидетелей и судя по письмам, дневникам, газетам и т. д., найденным на трупах, следует, что расстрелы происходили в марте и апреле 1940 года»^[56].

(Следует отметить, что метод датировки по состоянию черепа, применённый проф. Орсосом, в дальнейшем «не нашёл достаточного последующего подтверждения медицинской практикой»^[57]).

Польская комиссия также поддержала выводы немцев, о чём и сообщила в отчете, направленном в Лондон правительству в изгнании. Согласно служебному отчету, «члены комиссии ПКК получили возможность вместе ос­мотреть как рвы, так и документы». Хотя немцы не давали полякам самостоятельно просматривать на месте найденные документы, у поляков, не возникло подозрений в подлоге документов. В частности, поляки отметили, что немцы не скрывали еврейских имен ряда убитых, хотя этот факт и противоречил их пропагандистским установкам, по которым евреи могли фигурировать исключительно в роли палачей. Всего в Катыни были найдены 3.184 документа (письма, открытки, дневники, обрывки газет); все они имели даты не позднее 6 мая 1940^[58]. Обрывки газет немцы в большинстве выбрасывали в лес, и поляки их свободно подбирали; в основном это оказался «Głos Radziecki», советская газета на польском языке за весну 1940 г.^[59] С местными жителями поляки общались свободно, причем, по их словам, жители «полностью подтверждали немецкую версию как о том, что Козьи Горы — давно известное место казни, так и о том, что польские офицеры были расстреляны большевиками». Подробные записи такого рода разговоров и рассказов есть в книге польского писателя Юзефа Мацкевича (участник эксгумации)^[60][61][62].

Согласно выводам комиссии, поляки были убиты в апреле-мае 1940 г. Несмотря на факт немецкого происхождения пуль, который немцы, как отмечается в отчете, пытались всячески скрыть, у ПКК не было сомнений в виновности НКВД: «да и доверенные сотрудники НКВД — исполнители катынского преступления — могли иметь оружие любого происхождения» — отмечали поляки^[63].

Советское расследование

С октября 1943 года в Смоленской области начала действовать специальная комиссия из представителей НКВД и НКГБ, созданная распоряжением Чрезвычайной государственной комиссии. Главными целями этой комиссии были: поиск не обследованного немцами захоронения, подготовка подложных документов и особенно лжесвидетелей^[64]. Официальный отчет о деятельности комиссии гласил, что ею было допрошено 95 свидетелей, проверено 17 заявлений, поданных в ЧГК, рассмотрены и изучены различные документы, относящиеся к делу, проведена экспертиза, осмотрено место расположения катынских могил. Далее в отчете, с приведением многочисленных свидетельских показаний, утверждалось, что к западу от Смоленска находились три лагеря особого назначения для польских военнопленных: ОН-1, ОН-2 и ОН-3. Находившиеся там пленные были заняты на дорожных работах. Летом 1941 г. эти лагеря не успели эвакуировать, и пленные были захвачены немцами. Некоторое время они по-прежнему работали на дорожных работах, но в августе-сентябре 1941 г. были расстреляны. Расстрелы осуществлялись «немецким военным учреждением, скрывающимся под условным наименованием „штаб 537-го строительного батальона“ во главе с обер-лейтенантом Арнесом». Штаб его находился на бывшей даче НКВД в Козьих Горах (в Катынском лесу). Весной 1943 г. немцы раскопали могилы и изъяли оттуда все документы, датированные позднее весны 1940 г., а проводивших эти раскопки советских пленных расстреляли. Местных жителей силой и угрозами заставили давать лжесвидетельства.^[65]

Таким образом, в этом «совершенно секретном» отчете была изложена версия событий и распространённая система доказательств (свидетельские показания и т. д.), на которую затем опиралась официальная «Комиссия Бурденко».

В 1990-е гг. на допросе в Главной военной прокуратуре РФ многие из оставшихся в живых свидетелей, допрошенных комиссией «органов» в 1943 году, отказались от своих показаний как данных под давлением^[57].

12 января 1944 года ЧГК объявила о создании «Специальной комиссии по установлению и расследованию обстоятельств расстрела немецко-фашистскими захватчиками в Катынском лесу (близ Смоленска) военнопленных польских офицеров», председателем которой был назначен главный хирург Красной Армии, академик Н. Н. Бурденко. 14 января начались раскопки; сама же комиссия вела эксгумационные работы и опросы свидетелей 5 дней — с 17 по 23 января. Было эксгумированно и исследовано 925 трупов. Согласно утверждению комиссии, на телах убитых было найдено несколько документов с датами позже весны 1940. Впоследствии расследование Главной Военной Прокуратуры РФ доказало, что документы являлись плодом прямой фальсификации^[57][66][67]. В ходе работы комиссий Меркулова-Круглова и Бурденко часть польских могил (в том числе отдельные могилы генералов и прежде всего не до конца раскопанная немцами могила № 8) была уничтожена; часть черепов была изъята Бурденко «для коллекции», а обезглавленные останки свалены в беспорядке^[68][69].

26 января комиссия Бурденко опубликовала итоговое сообщение, во многом повторявшее (вплоть до ошибок в написании фамилий) текст отчета комиссии «органов»^[57].

Катынское дело в Нюрнберге

С 20 ноября 1945 года по 1 октября 1946 года в Нюрнберге проходил судебный процесс над 23 главными военными преступниками в Международном военном трибунале (МВТ). По настоянию советской стороны, катынский эпизод был внесен в обвинительное заключение трибунала^[70].

13 февраля 1946 заместитель главного советского обвинителя, полковник Ю. В. Покровский, предъявил подробное обвинение по Катынскому делу, основанное на материалах комиссии Бурденко и возлагавшее вину за организацию расстрелов на немецкую сторону. 1-3 июля 1946 суд выслушал свидетелей. Свидетелями обвинения выступили бывший заместитель обер-бургомистра Смоленска профессор-астроном Б. В. Базилевский, профессор В. И. Прозоровский (как эксперт-медик) и болгарский эксперт М. А. Марков, бывший член международной комиссии в Катыни, подписавший её заключение. Готовили для такой роли и бургомистра Смоленска Б. Г. Меньшагина, однако он отказался. Марков был арестован с установлением в Болгарии коммунистического правительства, затем освобожден, после чего кардинально изменил свои взгляды на Катынь; его роль на процессе заключалась в компрометации выводов международной комиссии. Базилевский на суде повторил показания, данные в комиссии НКВД-НКГБ и потом перед иностранными журналистами в комиссии Бурденко; в частности, заявив, что о расстреле поляков немцами ему сообщил бургомистр Б. Г. Меньшагин; сам Меньшагин в воспоминаниях называет это ложью^[71]

Главным свидетелем защиты явился бывший командир 537 полка связи полковник Фридрих Аренс, который был объявлен комиссиями «органов» и Бурденко главным организатором расстрелов как оберст-лейтенант (подполковник) Арнес, командир «537 строительного батальона» (который обвинение объявило специальной карательной частью). Адвокаты без особого труда доказали суду, что Аренс, который действительно квартировал на бывшей даче НКВД в Катынском лесу, появился в Катыни лишь в ноябре 1941 г. и по роду деятельности (связь) не мог иметь ничего общего с массовыми расстрелами, после чего Аренс и превратился в свидетеля защиты, наряду с двумя своими сослуживцами. 1—3 июля 1946 суд выслушал свидетелей. Трибунал не поддержал советское обвинение, и в приговоре трибунала катынский эпизод отсутствует. Это было воспринято как фактическое признание трибуналом советской вины за Катынь.

Комиссия Конгресса США 1951—1952

В 1951 году была создана специальная комиссия Палаты представителей Конгресса США по вопросам Катыни под председательством Р. Дж. Мэддена. Заключение Комиссии объявляло СССР виновным в катынском убийстве на основании следующих признаков:

1. Противодействие расследованию МКК в 1943 г.
2. Нежелание приглашать нейтральных наблюдателей во время работы «Комиссии Бурденко», кроме корреспондентов, согласно оценивших акцию как «целиком организованное шоу».
3. Неспособность предъявить в Нюрнберге достаточно свидетельств немецкой вины.
4. Отказ от сотрудничества с расследованием Конгресса, несмотря на публичное и формальное обращение Комитета.
5. Неоспоримые свидетельства лиц, ранее заключенных в трёх лагерях, медицинских экспертов и наблюдателей.
6. Тот факт, что Сталин, Молотов и Берия до весны 1943 г. не отвечали полякам, где находятся лица, обнаруженные в Катыни.
7. Массированная пропагандистская кампания, устроенная против расследования Конгресса, что было расценено как выражение страха разоблачения.^[77] Комиссия приняла решение вынести результаты расследования на публичное обсуждение в Организации Объединённых Наций с целью созыва Международного трибунала, однако Белый дом не поддержал эту инициативу.

В 2012 году в США было обнародовано более тысячи засекреченных документов, посвященных Катынскому расстрелу. Главный вывод, который сделали изучившие их историки — американцы с 1943 года знали о причастности СССР к расстрелу польских граждан, однако по соображениям стратегического характера ничего не предприняли^[78].

Советско-польская комиссия учёных по изучению истории двух стран

В годы перестройки в СССР начала работать польско-советская комиссия историков по трудным вопросам. С самого начала работы польская часть комиссии подвергла резкой критике версию комиссии Бурденко и, ссылаясь на провозглашенную в СССР политику гласности, требовала предъявить дополнительные материалы. Советская часть комиссии, не располагая никакими новыми документами, отказывалась менять прежнюю официальную позицию. Тем не менее, работа комиссии (май 1987 — январь 1990) позволила развернуть в печати ПНР открытое обсуждение всех этих вопросов, и версия о виновности НКВД получила там повсеместное распространение.^[79]

Прямых доказательств вины СССР комиссия не нашла, однако в декабре 1987 в польском секторе ЦК, на основе работы комиссии, была подготовлена «записка четырёх» о необходимости признать вину сталинского режима. Её подписали секретари ЦК, члены Политбюро А. Н. Яковлев, В. А. Медведев, министр иностранных дел Э. А. Шеварднадзе и министр обороны маршал С. Л. Соколов. Однако тогда записка в повестку включена не была и на Политбюро не рассматривалась.^[79]

Весной-летом 1989 г. были обнаружены документы, свидетельствующие, что дела поляков подлежали рассмотрению на Особом совещании при НКВД СССР, и что содержавшиеся во всех трех лагерях лица были этапированы в распоряжение областных управлений НКВД и в статистических отчетах в дальнейшем не фигурировали. 21 июля 1989 историк Юрий Зоря (сын прокурора Николая Зори, предположительно убитого или покончившего с собой в Нюрнберге из-за катынского вопроса) — сравнивая списки НКВД Смоленской области на выбывающих из лагеря в Козельске «в распоряжение управления делами НКВД Смоленской области» (весна 1940) с эксгумационными списками из немецкой «Белой книги» по Катыни, обнаружил, что это — одни и те же лица, причём очередность лежащих в могиле (по Белой книге) совпадала с очередностью списков на отправку. Зоря составил доклад начальнику КГБ Крючкову, но тот отказался продолжать расследование.^[80]. Перспектива публикации этих документов, однако, заставила руководство СССР в апреле 1990 г. официально признать советскую ответственность за Катынский расстрел.

Расследование Института национальной памяти

С 1991 г. сбором и изучением материалов, связанных с Катынским расстрелом, в Польше занималась Главная комиссия по исследованию преступлений против польского народа — Институт национальной памяти (с 1998 г. Институт национальной памяти — Комиссия по расследованию преступлений против польского народа).

Расследование Главной военной прокуратуры СССР и РФ

27 сентября 1990 Главная военная прокуратура приступила к расследованию уголовного дела по факту убийств в Катыни, которое получило порядковый номер 159. В ходе ведения дела, действия ряда высокопоставленных должностных лиц СССР были квалифицированы по п. «б» ст. 193-17 УК РСФСР (1926 г.), как «превышение власти, имевшее тяжелые последствия при наличии особо отягчающих обстоятельств».^[81] Следствие достоверно установило гибель в результате исполнения решений «тройки» 1803 польских военнопленных и установило личность 22 из них.^[81]

21 сентября 2004 года ГВП РФ приняла решение о прекращении уголовного дела по «катынскому расстрелу» в связи со смертью виновных^[81][82].

По инициативе польской стороны в ходе расследования по делу исследовалась версия о геноциде польского народа во время событий весны 1940 года.^[81] ГВП сочла эту версию не подтвердившейся и уголовное дело по признакам геноцида было прекращено за отсутствием события преступления.^[81]

Из 183 томов дела, польской стороне было передано 67, так как остальные 116, по словам военного прокурора, содержат государственную тайну^[6][7]. 26 января 2011 Верховный суд России признал законным засекречивание материалов дела, отклонив жалобу просветительского центра «Мемориал» на решение Мосгорсуда об отказе рассекретить материалы дела^[83]. В то же время, идёт процесс постепенного рассекречивания материалов и передачи их копий польской стороне (в частности, за 2010 год были переданы копии 137 томов)^[84].

Официальное признание советской ответственности за Катынь

Заявление ТАСС

22 февраля 1990 года заведующий Международным отделом ЦК КПСС В. Фалин направил на имя М. С. Горбачёва записку, в которой сообщил о новых архивных находках (прежде всего документах, обнаруженных Ю.Зорей). Он указывал, что опубликование таких материалов полностью подорвёт официальную позицию советского правительства (о «недоказанности» и «отсутствии документов») и рекомендовал срочно определиться с новой позицией. В связи с этим предлагалось сообщить Ярузельскому, что прямых свидетельств (приказов, распоряжений и т. д.), позволяющих назвать точное время и конкретных виновников катынской трагедии, не найдено, но «на основании означенных индиций можно сделать вывод о том, что гибель польских офицеров в районе Катыни — дело рук НКВД и персонально Берия и Меркулова.»^[85].

13 апреля 1990 года, во время визита в Москву Ярузельского было опубликовано заявление ТАСС о катынской трагедии, гласившее:

Горбачёв передал Ярузельскому обнаруженные этапные списки НКВД из Козельска, из Осташкова и из Старобельска.

Вслед за тем, Главная военная прокуратура СССР начала расследование по факту катынского убийства.

Обнародование Пакета № 1

Все то время, когда советские и польские историки вели поиск документов по Катыни, ключевые документы Политбюро, связанные с Катынью, продолжали храниться в секретной Особой папке Архива ЦК КПСС (в дальнейшем Президентского архива); М. С. Горбачев знал об их существовании. Б. Н. Ельцин получил документы Особой папки лично от Горбачева при передаче последним власти^[68]. 8 месяцев спустя, 24 сентября 1992 года был вскрыт пакет № 1, содержащий документы, связанные с Катынью. 14 октября копии этих документов были вручены главой Государственной архивной службы Рудольфом Пихоя президенту Польши Леху Валенсе и таким образом обнародованы^[86]; одновременно они были переданы в российский журнал «Вопросы истории», где 3 месяца спустя состоялась их публикация.^[32][68] В настощее время в научной литературе эти документы однозначно признаются подлинными.

Катынь в контексте общественно-политической жизни и польско-российских отношений (начало XXI века)

Тема Катынского расстрела регулярно появляется в польской и российской печати. По мнению покойного ныне польского президента Леха Качиньского, она продолжает занимать важное место в национальной исторической памяти поляков^[90], в то время как подавляющее большинство россиян, согласно опросу ФОМ, считают её неактуальной.

Судебные разбирательства

24 октября 2008 года Хамовнический суд Москвы отклонил жалобу родственников расстрелянных офицеров на отказ ГВП в политической реабилитации погибших^[92]. После этого 15 родственников 12 убитых офицеров подали жалобу на РФ в Европейский суд по правам человека, обвинив Россию в неэффективном расследовании и пренебрежительном отношении к родственникам жертв^[93][94]. 16 апреля 2012 года Палата ЕСПЧ вынесла решение, в котором квалифицировала расстрел пленных офицеров «советской тайной полицией» как военное преступление. При этом Палата отказалась рассматривать вопрос о Катынском расстреле по существу, так как основные следственные действия по этому вопросу были произведены до вступления в силу в России Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод, конвенция же обратной силы не имеет. Также Палата решила, что по отношению к заявителям, родившимся до 1940 года и имевшим эмоциональную связь со своими родственниками — жертвами Катынского расстрела, российские власти проявили бесчеловечное обращение в нарушение статьи 3 Конвенции, тогда как в отношении других заявителей статья 3 Конвенции нарушена не была. В результате Палата обязала Россию выплатить 10 истцам из 15 по 5000 евро каждому в виде компенсации судебных издержек.

Официальная позиция власти РФ

В. В. Путин в статусе президента и премьер-министра России несколько раз делал заявления, осуждающие Катынский расстрел как преступление сталинского режима, вместе с тем высказав «личное мнение», что расстрел был местью Сталина за поражение в советско-польской войне (1920), в которой он лично принимал участие как член Реввоенсовета Юго-Западного фронта^[97]. Аналогичные заявления делал и президент Д. А. Медведев, призывая к дальнейшему расследованию и подчеркнув неизменность российской позиции^[98], 18-19 апреля 2010 года.

28 апреля 2010 года, по просьбе Д. А. Медведева, документы «пакета № 1» были официально опубликованы на сайте Росархива.^[99][100] Ведется постепенная работа по рассекречиванию и передаче польской стороне материалов уголовного дела; по состоянию на 2011 год, 35 из 183 томов уголовного дела, а также текст постановления Главной военной прокуратуры о закрытии уголовного дела в 2004 году, оставались засекреченными^[101]. В заявлении польским СМИ Медведев также осудил попытки поставить под сомнение документы «особой папки»^[102]:

Попытки поставить эти документы под сомнение, говорить о том, что их кто-то сфальсифицировал, это просто несерьёзно. Это делается теми, кто пытается обелить природу режима, который создал Сталин в определённый период в нашей стране.

26 ноября 2010 Госдума России, при противодействии со стороны фракции КПРФ^[11], приняла заявление «О Катынской трагедии и её жертвах», в котором признаёт Катынский расстрел преступлением, совершенным по прямому указанию Сталина и других советских руководителей и выражает сочувствие польскому народу^[103]:

В 2011 году российские официальные лица заявили о готовности рассмотреть вопрос о реабилитации жертв расстрела.

Поддержка первичной советской версии событий

После официального признания ответственности НКВД СССР за расстрелы польских офицеров некоторые советские и российские историки, политики, юристы и публицисты продолжали настаивать на подлинности выводов комиссии Бурденко о том, что расстрелы проводились немецкими оккупантами в 1941 году. До конца 1991 года такие утверждения печатались в советских военных журналах^[105].

Аргументы о непричастности к этому преступлению советской стороны высказывали, в частности, заместитель Председателя Комитета Госдумы по конституционному законодательству и государственному строительству, член фракции КПРФ Виктор Илюхин^[106], лидер партии «Великая Россия» Андрей Савельев^[107], публицисты Александр Широкорад, Юрий Мухин и Владислав Швед, журналист и политконсультант Анатолий Вассерман^[108], Сергей Стрыгин, журналистка Елена Прудникова^[109].

В прессе в поддержку данной версии (в том или ином её виде) высказывались шесть докторов исторических наук: Жуков Ю. Н., Колесник А. Н., Сахаров В. А., Плотников А. Ю., Осадчий И. П. и Зимонин В. П.^{[110][111][112]}. 19 апреля 2010 года в Государственной думе КПРФ организовала круглый стол на тему «Катынь — правовые и политические аспекты». В его работе приняли участие сторонники первичной советской версии катынского расстрела. Результатом проведённой работы стало письмо В. И. Илюхина президенту России Д. А. Медведеву^[106][110].

По мнению сторонников советской версии, ключевые документы катынского дела («Пакет № 1») являются преднамеренной фальшивкой, созданной с целью исказить роль Иосифа Сталина и СССР в истории XX века^[.

Самое интересное из событий марта-2014 состоит в том, что к истории передачи  Крыма в состав Украинской ССР Никита Хрущев, которому приписывают этот подарок якобы с барского плеча Киеву, на самом деле  официально не имеет никакого отношения. Дело в том, что событие происходило 19 февраля 1954 года, в канун 300-летия Переяславской Рады. А к этому времени Н. Хрущев еще самолично ничего не решал, хотя и был первым секретарем КПСС с сентября 1953-го.

Крым же  передавал Украине Г. Маленков, а подписывал указ Президиума Верховного Совета СССР К. Ворошилов.

Есть еще одна очень важная деталь, о которой почему-то все сегодня стыдливо умалчивают. Что взамен Крыма от Украины в Российскую Федерацию тогда же (протокол Президиума ЦК КПСС №49 от 25 января 1954 г.) передали Таганрог и приграничные к нему земли, по территории равные площади полуострова в Черном море. К этому нужно было бы добавить, что Киев получил взамен богатых черноземных районов засушливую солончаковатую степь, без воды, какого-либо намека на орошение, без электричества и энергоресурсов.  Но сегодня вряд ли кто берет это в расчет. Выгодно говорить, что Н. Хрущев будто бы расщедрился чуть ли не под пьяную лавочку. Но все ведь обстояло совсем не так.

По этому поводу влиятельная американская газета The Washington Post вчера опубликовала статью своего журналиста Гленна Кесслера. В ней, в частности, говорится: Путин прав, говоря о том, что причины для передачи Крыма в состав Украинской ССР до конца не ясны, однако утверждение о том, что они нарушали «конституционные нормы» – софизм. В 1954 году Хрущев еще не обладал всей полнотой власти и был вынужден получить одобрение партийной верхушки. 5 февраля 1954 года с инициативой передать Крым выступил Президиум Верховного Совета РСФСР. 19 февраля 1954 года Президиум Верховного Совета СССР издал соответствующий указ, который 26 апреля того же года был утвержден Верховным Советом СССР.

Газета пишет и о других  существенных странностях, неточностях, искажениях действительности при захвате Россией и присоединения к своим территориям Крыма. В том числе, что касается якобы наличия в Киеве националистов, неонацистов, русофобов и антисемитов, которых кроме господина В. Путина почему-то никто не видал. По утверждению В. Путина, будто бы именно эти силы совершили в столице Украины переворот.

«У каждого свое представление о государственном перевороте, но, говоря о терроре и убийствах в ходе беспорядков, Путин, сам того не желая, описывает действия поддержанного Россией правительства Крыма», – подчеркивает автор. Президент также явно преувеличивает роль ультраправых, националистических сил. При этом явно искажает международное право, игнорирует Конституцию Украины, закрывает глаза на то, что так называемый референдум проводился в спешке, без наблюдателей ОБСЕ, прессы, под дулами пулеметов.

Гленн Кесслер разработал свою систему оценки правдивости заявлений политиков. Он измеряет ее в «Пиноккио» (как известно, нос у героя сказки Карло Коллоди удлинялся всякий раз, когда он лгал). У американского журналиста «один Пиноккио» означает легкое искажение правды, «четыре Пиноккио» – явную ложь.

Как вы думаете, сколько «Пиноккио» поставил американский журналист хозяину Кремля? Думаю, вы догадались – максимальное количество. И, видимо, заслужено.

Электронный адрес этой статьи я сбросил своему киевскому другу, профессору университета, он хорошо владеет английским. «Пусть почитает…» – подумал. Через пару часов вместо отклика на публикацию я получил удивительный ответ. Вот он:

«Если ты будешь писать что-то об этой публикации о Пиноккио в «ЭХО Москвы, заверстай туда  и мои слова к россиянам.

Когда, друзья, вам было плохо, мы всегда сочувствовали вам. Плакали вместе с вами, когда у вас был Норд-Ост, когда случилась трагедия Беслана. Плакали вместе  с вами, когда у вас рушились дома, когда взрывали метро и трамваи. И объявляли даже в Украине минуты молчания, когда случались у вас подобные трагедии.

Когда у нас случилась беда, когда мы поднялись на борьбу против коррупционеров, воров и казнокрадов, и в нас стали гибнуть люди, вы откровенно насмехались… Задорнов называл нас еврохохлами, отдельные известные политики обругивали наших активистов майданунами, бандеровцами, фашистами. Так вот знаете, почему мы не хотим в Таежный союз в обнимку с Россией, а изо всех сил рвемся в Евросоюз? Потому, что когда гибли наши люди, ваш Жириновский кричал, что пришлет патронов… В это время Европа помогала гуманитарной помощью. В то время, когда Медведев требовал от Януковича не быть тряпкой, применять к протестующим силу, призывал: «надо душить Майдан!», Польша в это время своими самолетами вывозила к себе на лечение наших раненных…

А когда мы победили своего внутреннего врага, вы ударили нам в спину, захватили Крым, отчего весь мир содрогнулся, согнали под наши границы армады танков и другой бронетехники, захватили наш флот. От этого нам больно. И разве, скажите, так делают братья?» Мне добавить к этому нечего. Только замечу, что сегодня Украина в Брюсселе наконец-то подпишет договор об ассоциации с ЕС. Я счастлив от того, что не ошибся в прогнозе по этому поводу. 23 ноября 2013 года, когда на этом интеграционном пути нашей страны Янукович и Азаров, казалось, уже навсегда поставили крест,  на интернет ресурсе радиостанции «ЭХО Москвы» я разместил свой пост, который назывался «Украина будет силой прорываться в Евросоюз». Как надежду на светлое будущее нашего народа.

Все так оно и случилось… При чем, даже, кажется, мы  уже прорвались…

Мир не без добрых людей… Особенно это остро чувствуешь тогда, когда в дружбе изменяют братья и самые близкие соседи…

Олександр Горобець

Джерело: http://uainfo.org/blognews/295891-chto-poluchila-rossiya-vzamen-kryma-v-1954-godu.html

Нет, не целиком. Одну книжечку не издавали. Не издавали. Не переводили. Не упоминали.
Одну, но знаковую. Ту, в которой Маркс проанализировал историю России. Что же он там такого ужасного написал, что ее в совке (!!!) не издавали?

«Чудь и чудь кругом», — написал он. — Россия – это Московия, которая возникла после распада Золотой Орды.

Он написал, что колыбель Московии — «кровавое болото монгольского рабства, а не суровая слава эпохи норманнов» (©).

Он написал, что политика России продолжала политику Орды, а не политику Руси.

Что Московия (будущая Россия) была правопреемницей не Руси, а Золотой Орды.

Проще говоря, он обнаружил вранье имперских историков, о чем и написал.

Эта книга называется «Секретная дипломатия XVIII века».
Marx Karl. Secret diplomatic history of eigtheen century. London, 1899

Отрывок на русском и ссылка на полный текст с переводом.
Но давайте обо всем по порядку.

ПОЯВЛЕНИЕ РУСИ
Русь — как государство с центром в Киеве — создали племена полян.
Поляны давно жили на правом берегу среднего течения Днепра.
И Киевскую землю (землю полян) задолго до создания государства называли Русью. Полянские города: Киев, Чернигов, Переяслав.
Со временем поляны объединись с другими славянскими племенами.
Поляны, древляны, северяны, дреговичи, радимичи, вятичи, кривичи, ильменские словены. Объединившись, ассимилировавшись, эти восемь племенных союзов, стали основой Руси. Вот эту общую народность позже и стали называть русинами. Русы или русины были основой Руси, с центром в Киеве.
Как бы теперь сказали, это была титульная народность Руси.

РУСЬ ИМПЕРСКАЯ
Русь с центром в Киеве была своего рода имперским государством.
Был центр (Киев и Киевщина) и были колонии, платившие русинам дань.
Среди тех, кто платил дань, были и литовские племена, и финно-угорские.

Из летописи Нестора: «А се суть инии язици, иже дань дають Руси: чюдь, меря, весь, мурома, черемись, морьдва, пермь, печера, ямь, литва, зимигола, корсь, норома, либь: си суть свой язык имуще, от колена Афетова, иже живут в странах полунощных»

Все завоеванные земли тоже считались Русью. Но население этих колоний не было этнически русинами. И сами себя они русинами не считали. Они были «руськими людьми» только в том смысле, что дань Руси платили. Ну и веры одной были (церковь общая) стала после того как Русь эти племена завоевала. Культурное влияние было, да.
Русью в узком смысле долго считалась только Киевщина. Потом еще Черниговщина и Переяславщина этнически стали Русью. И намного позже (в конце XII века) русинами стали жители Галичины и Волыни. Потом Русью стали именовать Галицко-Волынское княжество. Больше русинов нигде не было. И никакой другой Руси больше не было.

ЧУДЬ (ФИННО-УГОРСКИЕ ПЛЕМЕНА)
Финно-угры, платившие Руси дань, проживали между Волгой и Окой и в Приуралье. На Руси эти территории называли Залесьем. Это центральная часть современной России. Залесье к Руси присоединили где-то в X-XI веке. На то время Русь уже век-два как существовала. И русины сформировались как этнос.
Точных данных о завоевании Залесья нет. Известно только, что не сразу его завоевали, а когда Русь окрепла. Когда «завоевалка» появилась.

В конце XI века в Залесье образовалось отдельное княжество: Ростово-Суздальское. В нем было два центра: Ростов и Суздаль. В XII веке появился еще один центр: Владимир. Именно это земли в литературе XIX века называют Ростово-Суздальской или Владимиро-Суздальской Русью.
Но нет и не было в летописях многих Русей: Киевской, Северной или Серобуромалиновой. Тем более Ростово-Суздальской или Владимиро-Суздальской Руси.

Это историки Российской империи в XIX веке понапридумывали.
«Киевская Русь» — такое же искусственное название, как и «Россия».
Русь была только одна. И она так и называлась «Русь». Вот так просто.

ФОРМИРОВАНИЕ МОСКОВИТСКОГО (РОССИЙСКОГО) ЭТНОСА

В X веке Ростово-Суздальская земля была в основном заселена финскими племенами. На этих землях и начал формироваться этнос современного российского народа.

Как любая метрополия, Киев влиял на завоеванные народы. Славянские переселенцы на Залесье, конечно, перемешались с финскими племенами.
И, конечно, финно-угры и прочие племена со временем обрусинились.
И язык они перенимали, и веру православную. Но до сих пор российская глубинка хранит историю финно-угров, а не славян. Вот здесь об этом писали, и здесь, и здесь, и здесь.

Российский народный костюм ничего общего со славянской одеждой не имеет.

Фольклор московитский тоже нетипичный для славян.
Выдумки «самом славянском» первом и главном русском народе просто смешны.

Города на финно-угорских землях порой назывались на руський манер.
Тем не мене речки и большинство поселений до сих пор сохранили финские названия.

Например, куча речек и приток имеет финское окончание (-ва, что значит «вода»).

Залесье, можно сказать, находилось на задворках Руси.
Народности, населяющие его, из-за непростых условий жизни бедовали.
Торговых путей почти не было. Кругом леса и болота.
Поэтому Киевские князья не считали эти земли «лакомым куском».
На них долго не обращали почти никакого внимания.
Русины со своих богатых и теплых краев в Залесье толпами не валили.
Переселенцев-русинов было мало.

В общем, Русь в Московию массово никогда не переезжала.
И Московия изначально не была руськой, а московиты не были русинами.
Московитский этнос сформировался где-то во второй половине XII века.
Русины как этнос с отдельным государством и названием существовали с X века.

То есть современные россияне – это самый молодой восточно-славянский этнос.

Не старший, а младший. Не брат, а сосед.
Россиянка в комментах мне как-то сказала, что «нет, наши предки не угро-финнами, потому что у что этих народов совсем другое строение скелета».

Железный аргумент! А теперь посмотрите на фото современных финнов.
Угадайте: кем были их предки? Да не может быть!

РУСЬ И ЧУДЬ
Сами финно-угры (чудь) Русью себя не называли.
Они себя в своих летописях напротив противопоставляли Руси.
Какая колония не противопоставляла бы себя чуждой ей метрополии?
В Лаврентиевской летописи и в Ипатеевской хорошо видно это противопоставление.

А в них описаны события XII-XIII века.
То есть даже в XII веке и в начале XIII века Новгород-Суздальская земля не считалась Русью.

Ни Ростово-Суздальская земля, ни Рязань, ни Смоленщина, ни Владимирская земля.

Русью была только земля полян, то есть метрополия на Киевских землях.
И да, Киев – мать городов руських; мать Руси – земли полянской.
И других городов расширяющейся Руси, которые будущей Московии никогда не принадлежали.

Россияне же считают… внимание:
что их первое государство (Русь) появилось где-то на 400 лет раньше, чем они сами.
…и что это было именно их государство.
Как так вышло, напишу ниже. Пока про татар два слова.

ЗАВОЕВАНИЕ РУСИ ТАТАРАМИ
В начале XIII века из-за междоусобных войн Русь ослабела и пала под натиском татар.
Татары завоевали и Русь, и Польшу, и Венгрию, и северные Балканы.
Вернувшись из победоносного похода, татары создали свое государство.
Так появилось государство Золотая Орда, на нижней Волге.
Земли Руси не вошли в Золотую Орду, как часть государства, а стали его вассалами.
Теперь Русь сама была вынуждена платить дань.
Распад Руси еще больше отделил земли Руси и Залесья друг от друга.
И культурно, и этнически, и политически.

МОСКОВИЯ, ИЛИ МОСКОВСКОЕ ГОСУДАРСТВО
Откуда же взялась Московия?
Финно-угры сначала были под Русью, потом под татарской Ордой.
Частично под влиянием Руси они обрусинились, а под влиянием Орды – отатарились.

Причем, отатарились они очень сильно.
Но влияние Руси российские историки умышленно преувеличивают. А влияние Орды – умышленно преуменьшают.
Доходит до смешного: практически отрицают влияние Орды на Московию.
И это при том, что под Золотой Ордой московитские земли были почти 300 лет.

Что нам эти 300 лет? Ха-ха! Мы и не заметили! Так вот. Только после распада Золотой Орды, образовались:
Московское княжество
Казанское ханство
Касымовское ханство
Крымское ханство
Астраханское ханство
Сибирское ханство

Москва как небольшое поселение с этим финским названием упоминается в сохранившихся письменах только с середины XII века.
В XVI веке это название распространилось на все Московское княжество.
Обычное дело для тех времен: город Рим дал название Римской империи, Москва – Московской.

Собственно, тогда и само Московское княжество появилось на международной арене.

Только в XVI веке. Это и есть начало российской государственности.
Большинство народов Европы, как пишет Евгений Наконечный, начинают свои историю с появления их независимых государств в IX-X веке.
Россияне, наверное, единственные считают, что их первое государство (Русь) появилось где-то на 400 лет раньше, чем они сами.
Но было иначе: сначала московитский этнос появился во второй половине XII века.

Потом, в XV века появилось Московское государство, а в XVI – показалось соседям.

О чем и писал Маркс (в сети есть переведенные отрывки): «Изумленная Европа, в начале царствования Ивана III едва замечавшая существование Московии, стиснутой между Литвой и татарами, – была ошеломлена внезапным появлением огромного государства на ее восточных границах» ©

Итак, Москва, Московия, Московское государство.
Правил им князь, а первый царь московский появился в XVII веке.
То есть сначала татарского хана заменил князь, а позже князя сменил царь.

Центр перенесли в Москву.

Но. Знать при московском князе осталась почти в полном составе татарской.
Земли Московия завоевали ордынские.
И политика Московии была продолжением политики Орды.
О чем, собственно, и писал Карл Маркс.
И Маркс, и Гумилев, и Платонов. Многие писали на самом деле.
Потом Екатерина II просто переписала историю (точнее: продолжила это дело).
А у тех историков, которые писали правду, была очень печальная судьба.

ГУБА, РАСКАТАННАЯ НА ПОЛМИРА
Московское княжество было приемником Владимиро-Суздальского княжества.
Которое само почти 300 лет было в составе Золотой Орды.
Если Московия и была чей-то преемницей, то преемницей Золотой Орды.
Московия не была и не могла быть преемницей Руси.
Какая Русь? Каким боком?
Трубецкой:
«Московское государство возникло благодаря татарскому игу. Московские цари, далеко не закончив еще „собирания Русской земли“, стали собирать земли западного улуса Великой монгольской монархии: Москва стала мощным государством лишь после завоевания Казани, Астрахани и Сибири. Русский царь явился наследником монгольского хана. „Свержение татарского ига“ свелось к замене татарского хана православным царем и к перенесению ханской ставки в Москву» ©

Вот так вот.
С одной стороны Московия собирала ордынские земли, а с другой – земли Руси.

До сих пор собирает.

Крым – это тоже земля бывшей Золотой Орды.

Так что Московия объявила себя преемницей и Руси, и Золотой Орды.
Раскатала царскую губу на полмира, до сих пор подобрать не может.

КАК ПОЯВИЛАСЬ «РОССИЯ»?

До 1721 года официально употреблялось только название «Москва» или «Московское государство».

До этого времени официально не было России, якобы наследницы Руси.
Потому, что до того времени московиты еще не успели украсть ни имя, ни историю Руси.

Потом сознательно имя московского государства изменили.
В 1721 году Московское царство захватило земли Руси, имя Руси и историю Руси.

Сделали ребрендинг, что называется: украли название Русь и превратили его в Россию.
Это название не народное. Оно искусственное.
Но именно с этого началось мифотворчество Великой России или Великороссии.

Не прошло и 100 лет как Россию-Московию стали называть истинной Русью.

Московитов стали называть русскими или великоросами.
Русины-украинцы вдруг стали «малороссами».
Ложь столько раз повторили, что она стала казаться правдой.
Но не стала правдой.

При этом завоевание Руси Московией перестало признаваться.
Какое завоевание? Одна земля, один народ.
Разве можно завоевать свой народ?

Нет. Максимум объединить, собрав воедино.
Благое дело, да?

Ложь, имеющая начало, но не имеющая конца.
Подлость, аналогичную которой в истории и найти трудно.
Когда Московия изменила свое название, русины изменили название своей земли.

Чтобы не отожествлять Русь и Московию, Русь стали чаще называть Украиной.

И себя стали чаще называть не русинами, а украинцами.
Потому что разные народы и называться должны по-разному.
Теперь русинам-украинцам усиленно рассказывают, что их не было.
Что названия у народа не было, поэтому народа не было.
Что народа не было, потому что названия у него не было.
Что государства своего в русинов-украинцев не было.
Все эти бла-бла-бла о едином народе и братстве – все оттуда.
Из вранья во благо империи.

Откуда взялся старший брат?

Придумался только XX веке. Только в 30-х годах XX века.
То есть, этому понятию всего около 70 лет.
Старший брат – это типа россиян украинцу, Россия Украине.
И всем остальным народам СССР Россия тоже старший брат.
Сталин – отец, а Россия – старший брат.
Три «славянских народа» огласили равными, но русских ВСЕГДА писали первыми.

Российский народ был первым среди равных.
Некоторые, как известно, всегда равнее других.
Хотя нет. Разве важна национальность? Ни в коем случае.
Поэтому 5-я графа была обязательна к заполнению (национальность).
Поэтому народы СССР депортировали, исходя из записи в этой графе.
Поэтому сейчас Россия свою агрессию в Украине оправдывает «защитой русских».

Неважно, что в Крыму русских только половина.

Неважно, что в восточных регионов Украины русских еще меньше.
Кого волнуют другие народы и нации?

Видим только русских, остальные подвинутся.

Миф про первенство и старшинство россиян до сих пор пропагандируется.
Как же иначе возобновить Российскую империю или подобие СССР во главе с Россией?

На каком основании иначе украинские земли снова захватить?
Три (не) братских народа

Предки украинского народа – это племена, которые жили на территории современной Украины (волиняны, деревляны, поляны, белые хорваты, уличи, тиверцы и сиверяны) и никуда не переселялись. В X веке русины уже сформировались как отдельный этнос.

Племена, занимающие территорию современной Беларуси (дреговичи, кривичи, радимичи смешавшись с балтами, которые на этой территории поселились раньше них) стали предками беларуского народа.
Ильменские словены сформировали отдельный псковско-новгородский этнос, который только в XV-XVI веке был частично уничтожен, а частично ассимилирован Москвой.

На землях Залесья славянские переселенцы перемешались с финскими племенами и сформировался самый молодой восточно-славянские этнос – московиты, будущие россияне. Это было где-то во второй половине XII века.

Тогда и появились на исторической сцене «великоросы».
Первым из них был Андрей Боголюбский.
Он прославился тем, что разрушил в 1169 году Киев.
Сжигал, убивал, грабил, брал в плен.

Свои города так не уничтожают. Только чужие.

Это не было что-то типа «гражданской войны» между русинами.

Русь и Киев были чужими князю из Залесья и его войску.

Кстати, его российская церковь не так давно признала святым.
Факты историков-врунов, обосновывающих великодержавие, не смущают.
Для этой цели ложь – самое первое средство.

Ломоносов, Миллер, Соловьев, Ключевский, Покровский и куча других ученых писали, что основа народа Московии – это финно-угорские племена (чудь).
Некоторые из них говорили, что в россиянах 1/5 славянской крови.
И это бы все неважно было, если бы сами россияне не хотели быть первым и главным славянским народом.

В дополнение к статье.

Московия (Россия) платила дань Крымскому Хану, своему суверену и хозяину, правопреемнику Золотой Орды, вплоть до 1700 года. Царь Московии встречал крымского посла на Поклонной горе, садил его на своего коня, сам пешим, под узду, вел коня с крымским послом в Кремль, садил его на свой трон и вставал перед ним на колени…

1. Державу с названием Московия царь Петр I переименовал в Россию аж в 18 веке, в 1721 году.

2. Племя Мокши назвало свою речку Москва, а перевод этого названия, с языка Мокши, звучит как «грязная вода». Любые другие языки Мира не могут перевести слово Москва. Слово «кремль» — татарское и обозначает укрепления на возвышенности.

З. В средние века все картографы Европы писали и проводили границу Европы вдоль границ Руси (Русь — это территория нынешней Украины). Московия — улус, со своими финскими народами, всегда была составляющей Орды, и ее Европа справедливо относила к Азии.

4. Московия (Россия) платила дань Крымскому Хану (!), своему СУВЕРЕНУ и ХОЗЯИНУ, который был правопреемником Золотой Орды, вплоть до 1700 года. Царь Московии встречал крымского посла на Поклонной горе, садил его на своего коня, сам пешим, под узду, вел коня с крымским послом в Кремль, садил его на свой трон и вставал перед ним на колени (!?).

5. В 1610 году, в Московии на Борисе Годунове (мурза Гудун) закончилась династия Ченгизидов (родственник Чингисхана), и на трон возвели Алексея Кошку из финского рода Кобылы, а при венчании его на Царство церковь дала ему фамилию Романов, который якобы прибыл из Рима править Московией.

6. Екатерина II, после оккупации последней свободной Руськой Державы — Великого Княжества Литовского (территория Беларуси) в 1795 г., своим приказом велела назвать угро-финские племена Московии какими-то великороссами, а украинцев — истинных русичей — малороссами.

7. Никто и никогда не видел в оригинале договор о воссоединении между Московией и Украиной, якобы подписанный Б. Хмельницким и Царем А. Романовым.

8. Уже несколько столетий археологи Московии ищут артефакты, подтверждающие достоверность Куликовской битвы, но пока безуспешно, вот только басню о победе Д. Донского над Мамаем распевают до сих пор, на все голоса.

9. Псковская, Новгородская, Смоленская области России, — это бывшие славяно-руськие Княжества, и к угро-финской Московии не имели никакого отношения, покуда Московия-Орда не оккупировала их соответственно в 1462, в 1478 и в 1654 годах. А в других областях России (Московии) никогда не обитали славянские племена и народы.

10. Золотая Орда и ее дочь — Московия, — это единственные страны мира, которые держали в рабах собственный народ. Это и объясняет вечную отсталость богатой на природные ископаемые Московию от сравнительно обделенных на природные ресурсы европейских стран. Ведь эффективность работы свободных людей гораздо выше, чем рабов.
Источник

Перевод главы из книги К. Маркса «Секретная дипломатия XVIII века». В тексте нет такого понятия, как Русь, вместо него используется Россия, русские, даже когда речи идет о времени, известная нам, как Киевская Русь. Умышленно это сделано, или это особенность повествования самого автора, можно узнать, ознакомившись с оригинальным источником.

http://scepsis.net/library/id_883.html#a129

http://slid-ua.com/index.php/ru/blog/blogi-see-ru/entry/karl-marks-sekretnaya-diplomatiya-xviii-veka-poyavlenie-rusi-preemstvennost-otryvki-iz-knigi

http://exlibris.org.ua/nakonechny/

http://egil-uloff.livejournal.com/223041.html

http://www.hrono.ru/statii/turan_ru.html

Джерело: http://smotriinfo.net/o-zolotoj-orde-i-kievskoj-rusi-ili-pochemu-marksa-ne-izdavali-v-sssr.html

Дру́га світова́ війна́ — наймасштабніша світова війна в історії людства. Почалася 1 вересня 1939 і тривала до 2 вересня 1945, коли на борту лінкора «Міссурі» підписано капітуляцію Японії перед союзними державами. Друга світова війна значно вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна (80 % населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн осіб у всьому світі. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн осіб, з них загинуло на фронтах 27 млн.

Датою початку війни прийнято вважати 1 вересня 1939 року, коли Німеччина розпочала окупацію Польщі, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Велика Британія та Франція оголосили війну Німеччині через два дні, що дозволяє вважати початком світової війни саме цю дату. Інші дати, що розглядаються деякими авторами як дати початку війни: початок японської інтервенції в Манчжурію 13 вересня 1931 та початок другої японсько-китайської війни 7 липня 1937 року.

Друга світова війна мала кілька театрів воєнних дій:

• східноєвропейський
• західноєвропейський
• середземноморський
• африканський
• тихоокеанський

Причини

Питання про причини Другої світової війни залишається в історичній науці досить дискусійним і неоднозначним. Але більшість дослідників^{[Джерело?]} виділяють такі основні причини:

• Версальсько-Вашингтонська система, що встановила несправедливі кордони (ігнорування етнічного принципу) та систему економічних і політичних взаємин;
• фашистські та мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великої Британії, Франції і США;
• підготовка СРСР до світової революції;
• неефективність Ліги націй;
• загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу;
• політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія та Франція, сподіваючись задовольнити їхні апетити.

Передумови війни в Європі

Територіальні втрати Німеччини після Першої світової війни

Версальський мирний договір значно обмежив можливості Німеччини у військовій сфері. У квітні-травні 1922 року у місті Рапалло, що на півночі Італії відбулася Генуезька конференція. Основною темою конференції була спільна відмова від висунення вимог щодо компенсації за шкоду, завдану протягом бойових дій у Першій світовій війні. Одним із результатів конференції стало підписання 16 квітня 1922 року Рапалльського договору між РРФСР і Німеччиною (Веймарською республікою). Угода передбачала негайне відновлення у повному обсязі дипломатичних зв’язків між РРФСР і Німеччиною. Для Радянської Росії це був перший в її історії міжнародний договір. Для Німеччини, що до того у міжнародній політиці перебувала поза законом, ця угода мала принципове значення, оскільки тим самим Німеччина розпочала своє повернення до визнаних світовою спільнотою держав.

Не меншого значення для Німеччини мали і секретні домовленості, підписані 11 серпня 1922 року, згідно з якими Радянська Росія гарантувала поставку до Німеччини стратегічних матеріалів і, більш того, надавала свою територію для виробництва та випробування нових зразків бойової техніки^[1], заборонених до розробки Версальським договором 1919 року.

27 липня 1928 в Парижі підписано пакт Бріана-Келлога — угоду про відмову від війни як знаряддя національної політики. Пакт мав набути чинності 24 липня 1929 року. 9 лютого 1929, до набуття пактом чинності, у Москві підписано так званий «протокол Литвинова» — Московський протокол про дострокове запровадження зобов’язань пакта Бріана-Келлога між СРСР, Польщею, Румунією, Естонією і Латвією. 1 квітня 1929 до нього приєдналась Туреччина і 5 квітня — Литва.

25 липня 1929 року Радянський Союз і Польща уклали договір про ненапад.

1933 року після приходу до влади Націонал-соціалістичної робочої партії на чолі з Адольфом Гітлером Німеччина починає ігнорувати усі обмеження Версальського договору (ігнорування договору і подальші дії Гітлера були вчинені за згоди Англії і Франції^[2]) — розпочинає призов до армії і швидко нарощує виробництво озброєнь і військової техніки. 14 жовтня 1933 року Німеччина виходить з Ліги Націй і відмовляється від участі у Женевській конференції з роззброєння. 26 січня 1934 підписується Угода про ненапад між Німеччиною та Польщею. 24 липня 1934 року Німеччина пробує здійснити аншлюс Австрії, інспірувавши у Відні урядовий заколот, але змушена відмовитись від своїх планів через різку і негативну позицію італійського диктатора Беніто Муссоліні, що відправив до австрійського кордону 4 дивізії.

У 1930-ті роки Італія провадила не менш агресивну зовнішню політику. 3 жовтня 1935 року вона вторглась до Ефіопії і до травня 1936 року повністю її окупувала. В липні 1936 року проголошено Італійську імперію. Середземне море отримує назву «Наше море» (Mare Nostrum — так само його називали у Римській імперії). Акт невиправданої агресії викликає незадоволення західних держав і Ліги Націй. Погіршення відносин із західними державами штовхає Італію на зближення з Німеччиною. У січні 1936 року Муссоліні дає принципову згоду на анексію німцями Австрії за умови їхньої відмови від експансії в Адріатиці. 7 березня 1936 року німецькі війська увійшли до Рейнської демілітаризованої зони. Велика Британія і Франція не чинили опору, обмежившись формальним протестом. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія ухвалили Антикомінтернівський пакт про спільну боротьбу з комунізмом. 6 листопада 1937 року до пакту приєдналась Італія.

Вважається, що об’єктивні умови також робили СРСР противником Версальської системи. Внаслідок внутрішньої кризи, спричиненої подіями Першої світової війни, Жовтневого перевороту і громадянської війни, рівень впливу країни на європейську і світову політику суттєво зменшився. Водночас, посилення радянської держави і результати здійсненої індустріалізації стимулювали керівництво СРСР вживати заходи для повернення статусу світової держави. Радянське керівництво вправно використовувало офіційні дипломатичні канали, нелегальні можливості Комінтерну, соціальну пропаганду, пацифістські ідеї, антифашизм, допомогу деяким жертвам агресорів для створення іміджу головного борця за мир і соціальний прогрес. Політика боротьби за «колективну безпеку» стала зовнішньополітичною тактикою Москви, спрямованою на посилення ваги СРСР в міжнародних справах і недопущення консолідації решти великих держав без своєї участі. Однак Мюнхенська угода показала, що СРСР ще далекий від того, щоб стати рівноправним суб’єктом європейської політики^[3].

23 лютого 1927 року міністр закордонних справ Великобританії Джозеф Остін Чемберлен вимагає від СРСР припинити військову і політичну підтримку гоміньданівсько-комуністичного уряду. Відмова СРСР погіршила відносини між Британією і СРСР. Китайський наліт на посольство СРСР в Пекіні 6 квітня і обшук радянсько-британського АТ «Аркос» в Лондоні 12 травня британською поліцією надали консервативному уряду Болдуїна секретні радянські документи, які підтверджували «підривну діяльність» московського Комінтерну у Великобританії і Китаї. 27 травня Британія розірвала торгові і дипломатичні відносини з СРСР. В радянському Союзі це сприйняли як підготовку «хрестового походу» проти СРСР^[4] і стали активно готуватися до війни. Можливість нападу коаліції капіталістичних сил тиражувалась офіційною пропагандою. Військові, щоб мати навчений мобілізаційний резерв, почали активно навчати міське населення військовим спеціальностям, розпочалось масове навчання парашутизму, авіамоделізму тощо. Гідним вважалося скласти норми ГТО (готовий до праці і оборони), здобути за влучну стрільбу значок «Ворошилівський стрілець». Разом з новим титулом «орденоносець» з’явилось також престижне звання «значкіст».

Великобританія відновила дипломатичні відносини з СРСР 1929 року.

Внаслідок досягнених Рапалльських домовленостей і секретних домовленостей (так званий «Договір Радека-фон Секта»^[1][5]), в Ліпецьку 1925 року створено Ліпецький авіацентр, де німецькі інструктори навчали радянських і німецьких курсантів. Під Казанню 1929 року створено центр підготовки командирів танкових з’єднань, в якому німецькі інструктори також навчали німецьких і радянських курсантів. Для німецької сторони за час функціонування школи було підготовлено 30 офіцерів рейхсверу^[6][7]. В 1926–1933 роках у Казані також випробувались німецькі танки (німці для секретності називали їх «тракторами»)^[8]. У Вольську було створено центр для навчання використання хімічної зброї (об’єкт Томка)^[1][9][10]. 1933 року після приходу до влади Гітлера всі ці школи було закрито.

11 січня 1939 року ліквідовано Наркомат оборонної промисловості, замість нього створено Народний комісаріат боєприпасів СРСР, Народний комісаріат озброєнь, Наркомат судобудівельної промисловості, Наркомат авіаційної промисловості. Всі наркомати виробляли лише військову продукцію^[11].

В 1940-му році в СРСР стали посилювати режим праці і збільшувати тривалість робочого дня робітників і службовців. Всі державні, кооперативні і громадські підприємства і установи було переведені з шестиденного на семиденний робочий тиждень, вважаючи сьомий день — неділю — днем відпочинку^[12]. Жорсткішою стала відповідальність за прогули. Під загрозою тюремного ув’язнення заборонялись звільнення і перехід в іншу організацію без дозволу директора.

В армії поспіхом приймають на озброєння і починають масовий випуск нового винищувача Як-1, навіть не закінчивши держвипробувань. 1940 — це рік освоєння у виробництві найновіших танків Т-34, допрацювання ґвинтівки СВТ і прийняття на озброєння пістолета-кулемета ППШ зразка 1941. У 1940 році збройні сили СРСР мали 243 танки КВ і 115 Т-34. Лише у першій половині 1941 року виготовлено 393 КВ та 1110 Т-34^[13].

Визрівання Другої світової війни

Колоніальні володіння станом на 1936 р.

Друга італо-ефіопська війна

Докладніше: Друга італо-ефіопська війна

Без оголошення війни 3 жовтня 1935 року Італія напала на Ефіопію. Підсумком війни стала анексія Ефіопії й проголошення разом з Еритреєю та Італійським Сомалі колонії Італійська Східна Африка. Ця війна показала неспроможність Ліги Націй, членами якої були Італія й Ефіопія, врегульовувати міжнародні конфлікти. У цій війні італійські війська широко застосовували заборонену хімічну зброю: іприт і фосген.

Руїни Герніки після бомбардувань німецькою авіацією

Громадянська війна в Іспанії

Докладніше: Громадянська війна в Іспанії

Наприкінці 1935 року активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 року партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот.

Антиурядовий заколот націоналістичних сил 17 липня 1936 року став початком громадянської війни в Іспанії. Довготривалому та кривавому характеру громадянської війни сприяла інтервенція СРСР (на боці урядових сил) та Німеччини й Італії (на боці правих сил). Німеччина та СРСР використовували посередницьку війну для перевірки своєї зброї та тактики.

В березні 1939 року «п’ята колона» в Мадриді за підтримки британської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид захопили заколотники, республіку було повалено. 2 квітня 1939 року США офіційно визнали франкістський уряд. Війна закінчилась встановленням авторитарного (диктаторського) режиму генерала Франко.

Японське вторгнення в Китай

Докладніше: Японсько-китайська війна 1937—1945

Японський Імператор Сьова (Хірохіто)

Китайська кулеметна точка (Битва за Шанхай, 1937 р.)

Інцидент на мосту Луґоуцяо(англ.) (неподалік від Пекіна) 7 липня 1937 року став початком другої японсько-китайської війни. Після серії провальних переговорів між Китаєм та Японією, 26 липня 1937 року Японія почала повномасштабні бойові дії. 8 серпня — 8 листопада відбулась Друга шанхайська битва, під час якої численні японські десанти у складі 3-го експедиційного корпусу Мацуі Іване, за інтенсивної підтримки з моря та повітря, захопили місто, незважаючи на сильний опір китайців. 13 грудня захоплено Нанкін, уряд евакуювався у місто Ханькоу. Японська армія 5 днів вирізала в місті цивільне населення, загинуло 50 тисяч осіб. Внаслідок битви за Нанкін китайська армія втратила всі танки, артилерію, авіацію та військово-морський флот. У червні — липні 1938 року китайці зупинили стратегічний наступ японців на Ханькоу через Чженчжоу, зруйнувавши греблі, що не давали розлитися річці Хуанхе. При цьому загинуло безліч японських солдатів, багато танків, вантажівок та гармат опинилося під водою або загрузло в багнюці.

З листопада 1938 року Японія вирішує змінити стратегію активної боротьби стратегією виснаження. Японська імперія обмежується лише локальними операціями на фронті та переходить до посилення політичної боротьби.

Радянсько-японські прикордонні конфлікти

Політична карта світу Азіатсько-тихокеанського регіону, 1939 рік

9 липня 1938 року радянські війська стали підтягуватися до кордону з Маньчжурією. 11 липня японські газети опублікували повідомлення про порушення радянськими прикордонниками кордону Маньчжурії, а 12 липня прикордонники захопили сопку Заозерну, яка перебувала на території маріонеткової держави. Уряд Маньчжурської держави 14 липня 1938 року заявив протест про порушення свого кордону. Після цих подій неминучим став збройний конфлікт. 29 липня японські війська перейшли кордон СРСР. Бої тривали до 11 серпня 1938 року і закінчилися повним розгромом японських військ на радянській території.

У травні 1939 року на допомогу Монгольській народній республіці, яка боролася проти Японії, відповідно до радянсько-монгольського договору про взаємодопомогу, СРСР направило війська в МНР під командуванням комкора Жукова. У запеклих боях біля ріки Халхин-Гол радянські і монгольські війська розгромили японські військові частини. У серпні 1939 року Японія визнала свою поразку.

Розгром японської армії на Халхин-Голі став провалом десятилітнього японського зовнішньополітичного курсу, спрямованого на розв’язання війни з СРСР і зіграв вирішальну роль у ненападі Японії на СРСР.

Європейські угоди та окупації

У березні 1938 року Німеччина приєднала до себе Австрію (див. Аншлюс).

Горті Міклош

Беніто Муссоліні та Адольф Гітлер 1937 рік

Едвард Бенеш

30 вересня 1938 року британський прем’єр-міністр Чемберлен і Гітлер підписали декларацію про ненапад і мирне врегулювання суперечок між Великою Британією та Німеччиною — угоду, відому в СРСР як Мюнхенська змова. 1938 року Чемберлен тричі зустрічався з Гітлером, а після зустрічі в Мюнхені повернувся додому зі своєю знаменитою заявою «Я привіз вам мир!». Фактично ця угода, укладена без участі Чехословаччини, призвела до її розподілу Німеччиною, за участі Угорщини і Польщі. Вважається прикладом задобрення агресора, що тільки спонукало його на ще більше поширення своєї агресивної політики і стало однією з причин початку Другої світової війни.

У жовтні 1938 року за Мюнхенською угодою Німеччина анексувала Судетську область, що належала Чехословаччині. Згоду на цей акт дали Велика Британія та Франція, при цьому думка самої Чехословаччини до уваги не бралась. Радянський Союз також не вжив заходів, передбачених договорами з Францією і Чехословаччиною (1935 року).

• докладніше див.: Судетська криза

6 грудня 1938 року Жорж Бонне, міністр закордонних справ Французької республіки і Йоахим фон Ріббентроп, міністр закордонних справ німецього рейху, підписали франко-німецьку декларацію. Під час переговорів Жорж Бонне заявив: «Залиште нам нашу колоніальну імперію, і тоді Україна буде вашою» ^[14].

15 березня 1939 року Німеччина порушила угоду і окупувала Чехію. На чеській території створюється «протекторат Богемії і Моравії» (нім. Protektorat Böhmen und Mähren stand). Угорщина і Польща беруть участь у розподілі Чехословаччини: Угорщина захопила південні райони Словаччини з переважно угорським населенням, а Карпатська Україна, що проголосила незалежність того ж дня, до кінця травня після тяжких боїв угорських військ з місцевим ополченням повністю окупована військами адмірала Хорті; на околиці міста Чеськи-Тішин вступають польські війська.

24 лютого 1939 до Антикомінтернівського пакту приєдналась Угорщина, 27 березня — Іспанія, де до влади після закінчення громадянської війни прийшов Франсіско Франко.

До цього агресивні дії Німеччини не зустрічали значного опору з боку великих європейських країн: Великої Британії, Франції, Радянського Союзу. Велика Британія та Франція не наважувались розпочати війну і намагались врятувати систему Версальського договору розумними, на їхню думку, поступками (так звана «політика замирення агресора»). Однак, після порушення Гітлером Мюнхенської угоди, в обох країнах все більше починають усвідомлювати необхідність жорсткішої політики і, на випадок подальшої агресії Німеччини, Велика Британія та Франція дають військові гарантії Польщі.

7 квітня Італія напала на албанський порт Дураззо. Наступного дня італійські війська увійшли до столиці Албанії Тірани.

Після захоплення Італією Албанії 7-12 квітня 1939 року такі ж гарантії отримують Румунія, Туреччина і Греція.

В період політичної кризи 1939 року в Європі утворились два військово-політичні блоки: британо-французький і німецько-італійський, кожен з них був зацікавлений в угоді з СРСР.

15 серпня 1939 посол Німеччини в СРСР фон Шуленбург зачитав Молотову послання міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа, де він висловлював готовність особисто прибути до Москви для «з’ясування німецько-російських відносин». Того ж дня до РККА направляються директиви про розгортання додаткових 56 дивізій до вже існуючих 96.

19 серпня 1939 року у Берліні підписано торгівельно-кредитну угоду між Німеччиною і Радянським Союзом. Повідомлення про цю подію з’явилось у радянській пресі 21 серпня.

Радянська сторона припинила британо-франко-радянські переговори у Москві.

21 серпня Гітлер пішов на безпрецедентний крок: він особисто звернувся до Сталіна. Гітлер надіслав Сталіну телеграму, у якій офіційно прийняв запропонований Молотовим проект пакту про ненапад, а також заявив про готовність обговорити додатковий протокол. У телеграмі була пропозиція прийняти райхсміністра Ріббентропа не пізніше 23 серпня. Відповідь Сталіна, у якій він приймав усі пропозиції Гітлера, була вручена послу Німеччини через дві години^[15].

23 серпня 1939 року в Москві СРСР підписує з Німеччиною договір про ненапад. В секретному додатковому протоколі передбачався розподіл сфер інтересів у Східній Європі, включно з прибалтійськими державами і Польщею.

Радянські війська під час боїв на Халхин-Голі в Монголії, 1939 рік

Чемберлен, Даладьє, Гітлер, Муссоліні, та Чіано перед підписанням Мюнхенської угоди.

Йосип Сталін та Йоахим фон Ріббентроп, Москва 23 серпня 1939 року

Початок Другої світової війни (вересень 1939 — червень 1941 року)

Хід Другої світової війни у Європі у вигляді анімації

Вторгнення в Польщу

ольська кампанія (1939) та Вторгнення СРСР до Польщі (1939)

Едвард Ридз-Смігли, головнокомандувач польської армії 1939 р.

Спільний парад німецького Вермахту та радянської Червоної Армії 23 вересня 1939 року в Бресті. В центрі Гудеріан і Кривошеїн

1 вересня 1939 року Німеччина та Словаччина розпочали військову операцію проти Польщі. У відповідь Велика Британія і Франція (а слідом за ними й залежні від них країни), згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, з локального конфлікту між Німеччиною та Польщею війна переросла у світову.

Наступ німецьких військ розвивався за планом. Польські війська виявилися слабкою військовою силою порівняно з узгоджено діючими танковими з’єднаннями та люфтваффе. На Західному фронті союзні англо-французькі війська не проявляли активності (див. Дивна війна). Тільки на морі війна почалася одразу: 3 вересня німецький підводний човен U-30 без попередження напав на англійський пасажирський лайнер «Атенія»

5 вересня США і Японія оголошують про свій нейтралітет у європейській війні^[16].

17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз. Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії.

В силу распоряжения Советского правительства войска Украинского и Белорусского фронтов, выполняя приказ Главного Командования, 17 сентября перешли границу бывшего польского государства, чтобы взять под свою защиту жизнь и имущество населения Западной Украины и Западной Белоруссии. Стремительным натиском части Красной Армии разгромили польские войска, выполнив в короткий срок свой долг перед Советской Родиной.[17]

Відповідно до таємної угоди з Німеччиною СРСР окупував східні області Польщі (землі Західної України та Західної Білорусі).

28 вересня німці увійшли до Варшави. Цього ж дня в Москві підписано Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною, який встановив лінію розмежування між німецькими і радянськими військами на території колишньої Польщі приблизно по «лінії Керзона».

6 жовтня капітулювали останні підрозділи польської армії.

Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територію Польщі поділено між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не воювала, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно з яким литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель — Віленську область. Червона Армія окупувала східну частину Польщі (землі Західної України та Західної Білорусі). Пізніше Західна Україна (1 листопада 1939 року) і Західна Білорусь (2 листопада 1939 року) увійшли до складу СРСР (формально до УРСР та БРСР відповідно).

Битва за Атлантику

Пожежа на лінкорі «адмірал граф Шпее» під час його затоплення в гирлі Ла-Плати

Незважаючи на відмову від мирної конференції, Велика Британія та Франція з вересня 1939 по квітень 1940 року продовжували пасивну війну без жодних спроб наступу, тому цей етап війни називають «Сидяча» або «Дивна війна». Активні бойові дії відбувались лише на морських комунікаціях. Ще до війни німецьке командування направило в Атлантичний океан 2 лінкора і 18 підводних човнів, які з початком військових дій розпочали напади на торговельні судна Великої Британії і союзних їй країн. З вересня по грудень 1939 року Велика Британія втратила від ударів німецьких підводних човнів 114 суден, а 1940 року — 471 судно, німці ж 1939 року позбулися лише 9 підводних човнів. Удари по морським комунікаціям Великої Британії призвели до втрати до літа 1941 року 1/3 тоннажу британського торговельного флоту і створили серйозну загрозу економіці країни.

23 жовтня німецький військовий корабель «Дойчланд» привів до Мурманська перехоплений в Атлантиці американський пароплав-рефрижератор «Сіті оф Флінт» з німецькою командою на борту. Це спричинило скандал: США мали всі підстави оголосити СРСР війну чи принаймні розірвати всі відносини, але не зробили цього. Взагалі, за домовленістю з Кремлем, німецькі пароплави могли ховатися від англійського флоту у Мурманську, і там у вересні—жовтні зібралося близько 40 німецьких суден, серед яких — один із найбільших і найшвидших трансатлантичних лайнерів «Бремен», здатний швидко перекидати дивізії на великі відстані. У жовтні розширено й розбудовано надану Рейху на Кольському півострові військово-морську базу Териберка (на схід від Мурманська), німецька назва «Basis Nord», яка доти могла приймати тільки підводні човни.

Радянсько-фінська війна

 

Територіальні придбання СРСР за результатами Радянсько-фінської війни

В ході радянсько-фінських переговорів 1938–1939 років СРСР намагався домогтися від Фінляндії передачі частини Карельського перешийка (передача цих територій розривала «лінію Маннергейма» на найголовнішому, виборзькому напрямку), А також передачі в оренду кількох островів і частини півострова Ханко (Гангут) під військові бази, пропонуючи натомість територію в Карелії загальної площею удвічі більше ніж та, що вимагалась у Фінляндії^[18]. Фінляндія, не бажаючи йти на поступки і брати на себе зобов’язання військового характеру, наполягала на укладенні торгової угоди і згоди на ремілітаризацію Аландських островів.

30 листопада 1939 року СРСР напав на Фінляндію, розпочавши радянсько-фінську війну. 14 грудня за розв’язання війни СРСР виключено з Ліги Націй. Під час розгляду питання щодо виключення СРСР з Ліги Націй, з 52 держав-членів Ліги, 12 своїх представників на конференцію взагалі не прислали, а 11 не стали голосувати.

З грудня по лютий 15 радянських стрілецьких дивізій неодноразово пробували прорвати «лінію Маннергейма», що її обороняли 15 піхотних дивізій фінів, проте великих успіхів у цьому не досягли. Невдачею у Суомуссалмі закінчується спроба розрізати територію Фінляндії і вийти на Оулу^[19]..

Надалі йшло безперервне нарощування сил Червоної Армії на всіх напрямках.

На початку березня 1940 року радянські війська прорвали «Лінію Маннергейма» і захопили 3/4 Виборга. 13 березня 1940 року в Москві підписано мирний договір між Фінляндією та СРСР, згідно з яким кордон СРСР на Карельському перешийку, в районі Ленінграда і Мурманської залізниці пересунуто в бік Фінляндіїи на північний захід з 32 до 150 км, до СРСР відійшли деякі острови у Фінській затоці^[20].Завдяки цьому утворилась ділянка кордону СРСР з Норвегією в районі м. Петсамо (Печенга). Формально більшість історіографічних праць радянсько-фінську війну не включають до складу Другої Світової, а розглядають окремо.

Європейський бліцкриг

Військові дії в Європі (1940 рік)

Морська битва біля норвезького узбережжя. 10 квітня 1940

Німецькі війська на вулицях Парижу

9 квітня 1940 року Німеччина вторгається в Данію та Норвегію (Операція «Везерюбунг»).

У Данії німці морськими і повітряними десантами безперешкодно займають всі найважливіші міста і за кілька годин знищують данську авіацію. Під загрозою бомбардувань цивільного населення данський король Крістіан X змушений підписати капітуляцію і наказує армії скласти зброю.

У Норвегії німці 9 — 10 квітня захоплюють головні норвезькі порти Осло, Тронхейм, Берґен, Нарвік. 14 квітня англо-французький десант висаджується під Нарвіком, 16 квітня — в Намсуса, 17 квітня — в Ондальснесе. 19 квітня союзники розгортають наступ на Тронхейм, але зазнають невдачі і на початку травня змушені вивести свої сили з центральної Норвегії. Після низки боїв за Нарвік союзники на початку червня також евакуюються з північної частини країни. 10 червня 1940 року капітулюють останні частини норвезької армії. Норвегія опиняється під управлінням німецької окупаційної адміністрації (рейхскомісаріат); Данія, оголошена німецьким протекторатом, змогла зберегти часткову самостійність у внутрішніх справах.

Після окупації Данії британські та американські війська, щоб не допустити вторгнення Німеччини в данські неконтинентальні володіння, окупували її заморські території, що мали важливе стратегічне значення — Фарерські острови, Ісландію та Ґренландію (див. Фарерські острови у Другій світовій війні, Вторгнення в Ісландію (1940), Гренландія в роки Другої Світової війни(англ.)).

• 10 травня Вінстон Черчіль став прем’єр-міністром Великої Британії.

Центр Роттердама після німецьких бомбардувань

10 травня 1940 року Німеччина перервала «дивну війну», почавши швидкий і активний наступ на Бельгію, Нідерланди та Люксембург, увівши до цих країн 135 дивізій. Цей наступ став класичним прикладом «швидкої війни» («Бліцкриг», нім — Blitzkrieg), внаслідок якої Німеччина окупувала Норвегію, Данію, Бельгію, Люксембург, Нідерланди, північні та центральні райони Франції.

Перша група союзних армій висувається на територію Бельгії, але не встигає допомогти голландцям, оскільки німецька група армій «B» стрімко наступає в південних Нідерландах і вже 12 травня захоплює Роттердам. 15 травня Нідерланди капітулюють.

У Бельгії німецькі десантники 10 травня захоплюють мости через канал Альберта, що дає можливість великим німецьким танковим силам форсувати його до підходу союзників і вийти на Бельгійську рівнину. 17 травня захоплено Брюссель.

Але головного удару завдала група армій «A». Окупувавши 10 травня Люксембург, три танкові дивізії Гудеріана перетинають південні Арденни і 14 травня переправляються через річку Маас західніше Седана. Одночасно танковий корпус Гота проривається через північні Арденни і 13 травня форсує річку Маас на північ від Дінана. Німецька танкова армія вирушає на захід. Запізнілі атаки французів, для яких удар німців через Арденни виявляється повною несподіванкою, не в змозі стримати її. 16 травня частини Гудеріана досягають Уази; 20 травня вони виходять до узбережжя Па-де-Кале поряд з Абвілем і повертають на північ в тил союзних армій. 28 англо-франко-бельгійських дивізій потрапляють в оточення.

Спроба французького командування організувати 21 — 23 травня контрудар біля Арраса могла бути успішною, але Гудеріан ціною майже повністю знищеного танкового батальйону зупиняє його. 22 травня Гудеріан відрізає союзникам шлях відступу до Булоні, 23 травня — до Кале і виходить до Гравліна за 10 км від Дюнкерка, останнього порту, через який англо-французькі війська могли евакуюватися, проте 24 травня він змушений зупинити наступ на дві доби за особистим наказом Гітлера («Диво під Дюнкерком») (за іншою версією, причиною зупинки був не наказ Гітлера, а вхід танків у зону дії корабельної артилерії британського флоту, яка могла розстрілювати їх практично безкарно). Перепочинок дозволяє союзникам зміцнити оборону Дюнкерка і почати операцію «Динамо» з евакуації своїх сил морем. 26 травня німецькі війська прорвали бельгійський фронт в Західній Фландрії, і 28 травня Бельгія всупереч вимогам союзників капітулювала. Того ж дня біля Лілля німці оточують велике французьке угрупування, яке здається в полон 31 травня. Частина французьких військ і майже вся британська армія (224 тис.) вивезено на британських кораблях через Дюнкерк. Німці захоплюють всю британську та французьку артилерію і бронетехніку, транспортні засоби, кинуті союзниками при відступі. Після Дюнкерка Британія опинилася практично беззбройною, хоча і зберегла особовий склад армії.

5 червня німецькі війська почали наступ на ділянці Лан — Аббевіль. Спроби французького командування спішно залатати прорив в обороні непідготовленими дивізіями безуспішні. Французи програють один бій за іншим. Оборона французів розпадається, і командування спішно відводить війська на південь.

10 червня Італія оголосила війну Великій Британії та Франції. Італійські війська вторглись у південні райони Франції, однак далеко просунутися не змогли. Того ж дня французький уряд евакуювався з Парижа. 11 червня Канада оголосила війну Італії. 11 червня німці переправились через Марну біля Шато-Тьєррі. 14 червня вони без бою зайшли до Парижа, а через два дні вийшли в долину Рони. 16 червня маршал Петен сформував новий уряд Франції, який вже в ніч на 17 червня звернувся до Німеччини з проханням про перемир’я. 18 червня французький генерал де Голль, який втік у Лондон, закликав французів продовжувати опір. 21 червня німці, не зустрічаючи вже практично жодного опору, досягли Луари на ділянці Нант — Тур, того ж дня їхні танки увійшли до Ліону.

22 червня в Комп’єні підписано франко-німецьке перемир’я, за яким Франція погодилась на окупацію більшої частини своєї території, демобілізацію майже всієї сухопутної армії та інтернування військово-морського флоту та авіації. У вільній зоні внаслідок державного перевороту 10 липня встановився авторитарний режим Петена (Режим Віші), який взяв курс на тісну співпрацю з Німеччиною (колабораціонізм).

Головнокомандувач вішіськими військами Дарлан віддав наказ про відхід усього французького флоту до берегів Французької Північної Африки. Через побоювання, що весь французький флот може потрапити під контроль Німеччини та Італії, 3 липня 1940 року британські військово-морські сили і авіація в рамках операції «Катапульта» завдають удару французьким кораблям в Мерс-ель-Кебір. До кінця липня британці знищують або нейтралізують майже весь французький флот.

Анексія Прибалтики

Докладніше: Окупація Прибалтики

Радянські війська входять до Риги. 17 червня 1940

Ще восени 1939 року Естонія, Латвія та Литва під загрозою окупації, прямо висловленої Сталіним^[21], уклали з СРСР договори про взаємодопомогу, також відомі як договори про бази, відповідно до яких на території цих країн розміщено радянські військові бази. 17 червня 1940 року СРСР пред’являє прибалтійським державам ультиматум, вимагаючи відставки урядів, формування замість них народних урядів, розпуску парламентів, проведення позачергових виборів і згоди на введення додаткового контингенту радянських військ. Прибалтійські уряди змушені прийняти ці вимоги. При активній підтримці з Москви, в Естонії, Латвії та Литві одночасно відбуваються державні перевороти. До влади приходять уряди, прихильні до СРСР.

Після введення на територію Прибалтики додаткових частин Червоної Армії в середині липня 1940 року в Естонії, Латвії та Литві, в умовах значної радянської військової присутності, проводять безальтернативні вибори до верховних органів влади. Партії комуністичного спрямуванн були єдиними партіями, допущеними до виборів. У своїх передвиборчих програмах вони не згадували про плани приєднання до СРСР^[22]. 21 липня 1940 року новообрані парламенти, більшість у складі яких була прорадянськи налаштована^[22], проголошують створення радянських соціалістичних республік і направляють Верховній Раді СРСР прохання про вступ до Радянського Союзу. 3 серпня Литовська РСР, 5 серпня — Латвійська РСР, а 6 серпня — Естонська РСР прийняті до СРСР.

Приєднання Бессарабії та Північної Буковини до СРСР

Докладніше: Бессарабсько-буковинський похід 1940

28 червня — 3 липня 1940 року Червона армія здійснила військову операцію для примусової передачі Румунією Бессарабії та Північної Буковини до складу СРСР. Радянська сторона планувала повномасштабне військове вторгнення до Румунії, але, за кілька годин до початку операції, король Румунії Кароль II прийняв ультимативну ноту радянської сторони й погодився передати Бессарабію (анексовану нею в УНР 1918 року) та Північну Буковину до СРСР.

Військова операція із зайняття території радянськими військами тривала 6 днів^[23], в результаті захоплено^[24][25][26] територію Бессарабії (44 000 км² з населенням 3,2 млн чол.), Північної Буковини (6 000 км ² з населенням 500 000 чол.) та регіон Герца (304 км² з населенням 25 000 чол.).

2 серпня 1940 з частини захоплених земель, а також території Молдавської АРСР створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка, попередник сучасної Республіка Молдова. Північна Буковина і Південна Бессарабія увійшли до складу Української РСР.

Битва за Британію

Битва за Британію зупинила наступ нацистів у Західній Європі.

Після капітуляції Франції Німеччина пропонує Великій Британії укласти мир, однак отримує відмову. 16 липня 1940 року Гітлер видає директиву про вторгнення до Великої Британії (операція «Морський Лев»). Проте командування німецьких ВМС і сухопутних сил, посилаючись на міць британського флоту та відсутність у вермахту досвіду десантних операцій, вимагає від ВПС спочатку забезпечити панування в повітрі. З серпня німці починають бомбардування Великої Британії для підриву її військово-економічного потенціалу, знищення британських військово-повітряних сил, деморалізації населення, підготовки вторгнення і зрештою примусу її до капітуляції. Німецькі ВПС та ВМС здійснюють систематичні напади на англійські кораблі і конвої в Ла-Манші. З 4 вересня німецька авіація розпочинає масовані бомбардування британських міст на півдні країни: Лондона, Рочестера, Бірмінгема, Манчестера.

Незважаючи на великі втрати серед мирного населення від бомбардувань, британці по суті виграли Битву за Британію — Німеччина змушена відмовитися від проведення десантної операції. З грудня активність німецьких ВПС значно знижується через погіршення погодних умов. Німцям не вдалося досягти своєї головної мети — вивести Велику Британію з війни.

Битви в Африці, Середземномор’ї та на Балканах

 

Після вступу Італії у війну, італійські війська починають бойові дії за контроль над Середземномор’ям, Північною та Східною Африкою. 11 червня 1940 року італійська авіація завдає удару британській військово-морській базі на Мальті. 13 червня італійці бомбардують британські бази в Кенії. На початку липня італійські війська вторгаються з території Ефіопії та Сомалі в британські колонії Кенію та Судан, однак через нерішучість дій далеко просунутися їм не вдається. 3 серпня 1940 італійські війська вторгаються в Британський Сомаліленд. Користуючись чисельною перевагою, їм вдається витіснити британські і південноафриканські війська через протоку в британську колонію Аден.Після капітуляції Франції адміністрації деяких колоній відмовилися визнати вішіський уряд. У Лондоні генерал Де Голль сформував рух «Вільна Франція», що не визнав капітуляцію. Британські збройні сили разом з загонами «Вільної Франції» починають боротьбу з вішіськими військами за контроль над колоніями. До вересня їм вдається мирним шляхом встановити контроль практично над усією Французькою Екваторіальною Африкою. 27 жовтня в Браззавілі створено вищий орган управління французькими територіями, зайнятими військами Де Голля, — Раду Оборони Імперії. 24 вересня британсько-французькі війська зазнають поразки від фашистських військ в Сенегалі (Дакарська операція). Проте в листопаді їм вдається захопити Габон (габонська операція).

13 вересня італійці вторглись з території Лівії в британський Єгипет. Зайнявши 16 вересня Сіді-Баррані, італійці зупинились, а британці відійшли до Мерса-Матрух. Для поліпшення своїх позицій в Африці та Середземномор’ї, італійці вирішують захопити Грецію. 28 жовтня 1940 Італія зажадала від Греції віддати їй стратегічні пункти на своїй території — для підтримки нейтралітету у війні. Після відмови грецького уряду пропустити італійські війська на свою територію Італія починає наступ. Італійцям вдалося захопити частину грецької території, проте до 8 листопада їх зупинено, а 14 листопада грецька армія переходить в контрнаступ, і повністю звільняє територію країни і вступає в Албанію.

Генерал Ервін Роммель

Австралійські солдати в Північній Африці. 21 січня 1941

У листопаді 1940 року британська авіація завдає удару італійському флоту в Таранто, що вкрай ускладнює морські перевезення вантажів для італійських військ в Північну Африку. Скориставшись цим, 9 грудня 1940 року британські війська переходять у наступ в Єгипті, в січні займають всю Кіренаїку і до лютого 1941 року виходять в район Ель-Агейла.

На початку січня британці починають наступ у Східній Африці. Відбивши 21 січня у італійців Кассалу, вони вторгаються із Судану в Еритрею, захоплюють Керен (27 березня) Асмар (1 квітня) і порт Массава (8 квітня). У лютому британські війська з Кенії проникають в Італійське Сомалі; 25 лютого вони займають порт Могадишо, а потім повертають на північ і вступають в Ефіопію. 16 березня британський десант висаджується в Британському Сомалі і незабаром завдає поразки італійцям. Разом з британськими військами в Ефіопію прибуває повалений італійцями в 1936 році імператор Хайле Селассіє I. До британців приєднуються численні загони ефіопських партизан. 17 березня британські та ефіопські війська займають Джиджига, 29 березня — Харар, 6 квітня — столицю Ефіопії Аддис-Абебу. Італійська колоніальна імперія в Східній Африці припиняє існування. Залишки італійських військ продовжують чинити опір на території Ефіопії і Сомалі до 27 листопада 1941 року.

У березні 1941 року в морській битві біля острова Крит британці завдали чергової поразки італійському флоту. 2 березня в Греції починають висадку британські та австралійські війська. 9 березня італійські війська здійснюють новий наступ проти греків, проте впродовж шестиденних запеклих боїв зазнають повної поразки і до 26 березня змушені відійти на початкові позиції.

Зазнавши цілковитої поразки на всіх фронтах, Муссоліні змушений просити допомоги у Гітлера. У лютому 1941 року в Лівії прибуває німецький експедиційний корпус під командуванням генерала Роммеля. 31 березня 1941 року італо-німецькі війська переходять у наступ, відбивають в британців Кіренаїку і виходять до кордонів Єгипту, після чого фронт в Північній Африці стабілізується до листопада 1941 року.

Зміни у воюючих коаліціях

27 вересня 1940 року Німеччина, Японія, Італія створили військовий союз, уклавши союзний договір — Троїстий пакт. Пакт передбачав, що наступних 10 років країни-учасниці будуть підтримувати одна одну та співпрацювати для досягнення геополітичних цілей, головною з яких було встановлення нового світового порядку.

Відповідно до пакту країни-учасниці зобов’язувалися надавати одна одній політичну, економічну і військову допомогу та визначили власні сфери впливу у світі. Німеччина та Італія мали пануванти в Європі, а Японія — у Східній Азії.

Договір визначив розвиток німецько-японського співробітництва у військово-політичній сфері, започаткованого Антикомінтернівським пактом 1936 року, та дозволив Німеччині вирівняти відносин з Японією, які певною мірою погіршилися внаслідок укладання у 1939 році Пакту Молотова — Ріббентропа.

Протягом 1940-41 року до Троїстого пакту приєдналися країни, залежні від однієї з держав, які його уклали, а також тих, що через співробітництво з цими державами бажали вирішити власні зовнішньополітичні завдання — реалізувати територіальні претензії, забезпечити безпеку від нападу ззовні тощо.

Королівство Угорщина відповідно до Тріанонського договору, укладеного з союзними державами Антанти 4 червня 1920 року, втратило порівняно з кордонам 1914 року понад половину території. У 1920-30-их pp. угорські ревізіоністичні кола домагалися скасування Тріанонського договіру і повернення втрачених земель до «Великої Угорщини». Територіальні претензії Угорщини до Чехословаччини та Румунії було частково задоволено Віденськими арбітражами відповідно 1938 та 1940 років, ініційованими Німеччиною та Італією. Це сприяло зближенню Угорщини з лідерами Осі та приєднанню країни до Троїстого пакту 20 листопада 1940 року.

Як союзник Антанти у Першій світовій війні, по її завершенні Королівство Румунія отримало території Трансильванії, що раніше входили до складу Австро-Угорщини. За результатами ініційованого Німеччиною та Італією Другого Віденського арбітражу 1940 року північну частину Трансильванії передано (повернуто) Угорщині. Того ж року за результатами Крайовської угоди Болгарії передано південну частину Добруджи, а територію Бессарабії згідно з положеннями Пакту Молотова — Ріббентропа окупували радянські війська. Відчутні територіальні втрати спричинили зростання в країні ультрапатріотичних настроїв, прихід до влади крайньо-правої фашистської організації «Залізна Гвардія» та приєднання 23 листопада 1940 року Румунії до Троїстого пакту.

Перша Словацька республіка була утворена 14 березня 1939 року на основі Словацької автономії, яка існувала в Чехословаччині згідно з Мюнхенською угодою 1938 року. Проголошення незалежної держави відбулося під тиском Гітлера як єдина альтернатива розділенню словацьких земель між створеним Німеччиною на території Чехії протекторатом Богемії і Моравії та Угорщиною. Утворена за таких умов держава була приречена на існування під значним впливом Німеччини та фактично була її сателітом. Формально Словаччина приєдналася до Троїстого пакту 24 листопада 1940 року, хоча виконання своїх союзницьких зобов’язань перед Німеччиною розпочала вже у перші дні Другої світової війни, взявши участь у Польській кампанії вермахту у вересні 1939 року.

Після поразки у Першій світовій війні Болгарське царство зазнало територіальних втрат на користь Сербії та Греції. З початком Другої світової війни Болгарії запропоновано приєднатися до країн Осі та пообіцяно повернути втрачені раніше землі. Цар Борис III пристав на цю пропозицію і 1 березня 1941 року підписав Троїстий пакт.

Пронімецьки налаштований регент Королівства Югославія князь Павло підписав Троїстий пакт 25 березня 1941 року. Це викликало масові протести у Югославії і вже за два дні у країні за підтримки уряду Великої Британії відбувся військовий заколот. Нове керівництво держави на чолі з генералом Душаном Симовичем планувало денонсацію Пакту, однак пізніше підтвердило готовність Югославії виконувати прийняті цим договором зобов’язання. Попри це на початку квітня 1941 року німецькі війська розпочали операцію по захопленню Югославії і вже 17 квітня територію країни було окуповано.

Після захоплення Югославії її територію було поділено між низкою маріонеткових режимів та протекторатів. Зокрема, утворена 10 квітня 1941 року Незалежна Держава Хорватія формально приєдналася до Пакту 15 червня 1941.

14 серпня 1941 року на борту британського лінкора «Принц Вельський» в бухті Арджентія (о. Ньюфаундленд) підписано Атлантичну хартію — спільну декларація президента США Рузвельта і прем’єр-міністра Великої Британії Черчілля.

Учасники декларації проголошували «деякі загальні принципи національної політики» своїх країн, а саме: суверенітет, територіальну недоторканність, безпеку й економічне співробітництво країн, прагнення добиватися для всіх людей «більш високого рівня життя, економічного розвитку і соціального забезпечення», утворення системи загальної безпеки і роззброєння агресивних країн.

Американська сторона обумовлювала свою допомогу Британії у війні з нацистами розпуском її колоніальної імперії. Міжнародні банкіри, які від початку XX століття перебралися з Британії в США, прагнули отримати доступ до ресурсів і ринків, без посередництва адміністративних важелів британської колоніальної влади. Черчілль пручався, але змушений був погодитися на компромісне формулювання, що колонії звільняться «за вільно висловленим бажанням зацікавлених народів». Британській імперії був підписаний вирок.

На наступній нараді в Лондоні 24 вересня 1941 згоду з принципами хартії висловили представники урядів Бельгії (у еміграції), Чехословаччини (у еміграції), Греції, Люксембурга (у еміграції), Нідерландів (у еміграції), Норвегії (у еміграції), Польщі (у еміграції), СРСР, і Югославії, а також «Вільної Франції» Шарля де Голля.

Битви на Балканах та Близькому Сході

Балканські держави (1942 рік)

6 квітня 1941 року, після масованого бомбардування великих міст, залізничних вузлів та аеродромів, Німеччина та Угорщина вторгаються в Югославію. Одночасно італійські війська за підтримки німців проводять черговий наступ в Греції. До 8 квітня збройні сили Югославії розділені на кілька частин і фактично перестають існувати як єдине ціле. 9 квітня німецькі війська, пройшовши через югославську територію, виходять до Греції і захоплюють Салоніки, змусивши капітулювати грецьку Східно-Македонську армію. 10 квітня німці захопили Загреб. 11 квітня лідер хорватських нацистів Павелич проголошує незалежність Хорватії і закликає хорватів покинути ряди югославської армії, що ще більше підриває її боєздатність. 13 квітня німці захоплюють Белград. 15 квітня югославський уряд тікає з країни. 16 квітня німецькі війська входять в Сараєво. 16 квітня італійці займають Бар і острів Крк, а 17 квітня — Дубровник. Того ж дня югославська армія капітулює, а 344 тис. її солдатів і офіцерів потрапляють в полон.

Після розгрому Югославії німці та італійці перекидають всі сили до Греції. 20 квітня капітулює Епірська армія. Спроба британсько-австралійського командування створити оборонний рубіж у Фермопілах, щоб закрити вермахту шлях до середньої Греції, не увінчалася успіхом, і 20 квітня командування союзних військ ухвалює рішення про евакуацію своїх сил. 21 квітня здобуто Яніну. 23 квітня Цолакоглу підписує акт про загальну капітуляцію грецьких збройних сил. 24 квітня король Георг II разом з урядом тікає на Крит. Того ж дня німці захопили острови Лемнос, Фарос та Самотракі. 27 квітня захоплено Афіни.

Німецький десант на Криті

20 травня німці висаджують десант на Криті, який знаходиться в руках британців. Хоча британський флот і зриває спробу німців доставити підкріплення морем, 21 травня десантники захоплюють аеродром в Малеме і забезпечують перекидання підкріплень повітрям. Незважаючи на запеклу оборону, британські війська змушені до 31 травня залишити Крит. До 2 червня острів повністю окупований. Але зважаючи на великі втрати німецьких парашутистів, Гітлер відмовляється від планів проведення подальших десантних операцій із захоплення Кіпру та Суецького каналу.

Внаслідок вторгнення Югославія розчленована. Німеччина анексувала північну Словенію, Угорщина — західну Воєводіну, Болгарія — Вардарську Македонію, Італія — південну Словенію, частину узбережжя Далмації, Чорногорію та Косово. Хорватія оголошена незалежною державою під італо-німецьким протекторатом. В Сербії створено колаборантський уряд Недича.

Після розгрому Греції Болгарія анексувала східну Македонію і західну Фракію; іншу частину країни поділено на італійську (західну) і німецьку (східну) окупаційні зони.

Британські війська в Багдаді після битви

1 квітня 1941 року внаслідок перевороту в Іраку владу захопило пронімецьке націоналістичне угрупування Рашида Алі-Гайлані. За домовленістю з режимом Віші, Німеччина 12 травня почала транспортування через Сирію, підмандатну Франції, військового спорядження до Іраку. Але зайняті підготовкою до війни з СРСР німці неспроможні надати суттєвої допомоги іракським націоналістам. Британські війська вторгаються в Ірак і скидають уряд Алі-Гайлані. 8 червня британці разом з частинами «Вільної Франції» вторгаються в Сирію і Ліван і до середини липня змушують вішістські війська капітулювати.

За оцінками керівництва Великої Британії та СРСР існувала загроза залучення в 1941 році на бік Німеччини Ірану як активного союзника. Тому з 25 серпня по 17 вересня 1941 року здійснено спільну британсько-радянську операцію з окупації Ірану. Її метою був захист іранських нафтових родовищ від можливого захоплення їх військами Німеччини та захист транспортного коридору (Трансіранський маршрут), через який союзниками здійснювалися поставки за ленд-лізом для Радянського Союзу. В ході операції збройні сили союзників вторглися в Іран і встановили свій контроль над залізницями і нафтовими родовищами Ірану. При цьому війська Великобританії окупували південний Іран, війська СРСР окупували північний Іран.

Азія

Докладніше: Японсько-китайська війна 1937—1945 та Французько-таїландська війна

В Китаї японці в 1939 — 1941 роках захопили південно-східну частину країни. Китай через складну внутрішньополітичну обстановку в країні не міг чинити серйозного опору (див.: Громадянська війна в Китаї). Після капітуляції Франції адміністрація Французького Індокитаю визнала вішістській уряд. Таїланд, скориставшись ослабленням Франції, виступив з територіальними претензіями на частину Французького Індокитаю. У жовтні 1940 року таїландські війська вторглися до Французького Індокитаю. Таїланду вдалося завдати кількох поразок вішістській армії. 9 травня 1941 року під тиском Японії Режим Віші змушений був підписати мирний договір, за яким Таїланду відійшов Лаос і частина Камбоджі. Після втрати вішістскім режимом колоній в Африці, виникла також загроза захоплення Індокитаю британцями і «Вільною Францією». Щоб не допустити цього, в червні 1941 року фашистський уряд погодився на введення в колонію японських військ.

Італійські війська в Північній Африці під час Єгипетської операції

Глобалізація війни (червень 1941 — квітень 1942 року)

Напад на СРСР

22 червня 1941 року рано вранці Німеччина за підтримки своїх союзників — Італії, Угорщини, Румунії, та Словаччини — раптово^[27][28] і без попередження^[29] напала на СРСР. Почалася Німецько-радянська війна, яку у радянській та сучасній російській^[30] історіографії називають Великою Вітчизняною Війною.

Німецькі війська завдали потужного раптового удару по всьому західному радянському кордону трьома групами армій: «Північ», «Центр» та «Південь». Першого ж дня знищено або захоплено значну частину радянських боєприпасів, пального і військової техніки; знищено близько 1200 літаків. 23 — 25 червня радянські фронти намагаються завдати контрудари, проте зазнають невдачі.

22 червня о 6.05 ранку радянські літаки бомбардували фінські лінкори у ВМБ Соттунга, о 6.15 — укріплення острова Альшер в архипелазі перед містом Турку, а о 6.45 — транспортні судна в порту Корпо. О 7.55 почали діяти батареї радянської артилерії на острові Ханко. В Петсамо по одному из суден вівся артилерійський вогонь через державний кордон^[31]. 25 червня радянські літаки бомбардують фінські аеродроми, цього ж дня Фінляндія оголошує війну СРСР. Фінські війська переходять у контрнаступ і незабаром повертають собі Карельський перешийок, раніше захоплений Радянським Союзом, не перетинаючи старий фінсько-радянський кордон на Карельському перешийку. 29 червня німецькі та фінські війська проводять наступ в Заполяр’ї, Але просування вглиб радянської території зупинено.

Підбитий радянський важкий штурмовий танк КВ-2. Червень 1941 року.

В Україні 30 червня — ОУН Бандери (Бандерівці) у Львові проголосила акт відновлення Української Держави. Німецька окупаційна влада заарештувала керівників ОУН і відправила їх у концтабори.

До кінця першої декади липня німецькі війська захопили Латвію, Литву, Білорусь, значну частину України, Молдову та Естонію. Основні сили радянського Західного фронту розгромлені в Білостоцько-Мінській битві.

Радянський Північно-Західний фронт зазнав поразки в прикордонній битві і був відкинутий. Проте радянський контрудар під Сольцами 14 — 18 липня призупинив німецький наступ на Ленінград майже на 3 тижні.

Радянські артілерісти під Одесою. 1941 рік

Німецькі штурмові гармати Sturmgeschütz III. Операція «Барбаросса». Червень 1941

Німецька кіннота на вулицях радянського села. Смоленська битва. 16 липня 1941

Хрещатик після пожежі — радянські війська активно використовували тактику спаленої землі

Німці ведуть бої в Харкові, жовтень 1941

Радянський Південно-Західний фронт також зазнав поразки і був відкинутий від кордону, але провальний контрудар радянських мехкорпусів не дозволив німецьким військам здійснити глибокий прорив і захопити Київ. Причинами невдалої спроби контрнаступу і великих втрат радянських військ (на один підбитий німецький танк припадало 20 радянських) вважаються відсутність прикриття авіацією (майже всі літаки були знищені у перші години війни на аеродромах першої лінії), відсутність організації взаємодії танкових сил з іншими родами військ, брак досвіду командирів^[32].

Влітку 1941 року вся німецька авіація, що діяла в Середземномор’ї, перекидається на радянсько-німецький фронт. Це полегшує завдання британців, які, користуючись пасивністю італійського флоту, перехоплюють ініціативу в Середземному море.

В липні СРСР і Велика Британія уклали договір про спільні дії у війні проти Німеччини. Аналогічні договори було підписано з емігрантськими урядами Чехословаччини та Польщі. Ці договори започаткували утворення антигітлерівської коаліції.

У новому наступі на центральній ділянці радянсько-німецького фронту, розпочатому 10 липня, група армій «Центр» вже 16 липня захопила Смоленськ та оточила основні сили відновленого радянського Західного фронту. На хвилі цього успіху, а також враховуючи необхідність підтримати наступ на Ленінград і Київ, 19 липня Гітлер, незважаючи на заперечення армійського командування, наказує перенести спрямування головного удару з московського напрямку на південний (Київ, Донбас) і північний (Ленінград)^[33]. Відповідно до цього рішення танкові групи, що наступали на Москву, виведено зі складу групи «Центр» і спрямовано на південь (2-а танкова група) і на північ (3-а танкова група). Наступ на Москву мали продовжити піхотні дивізії групи армій «Центр», але бої в районі Смоленська тривали, і 30 липня група армій «Центр» отримала наказ перейти до оборони. Таким чином, наступ на Москву було відкладено.

Жителі блокадного Ленінграда набирають воду, що з’явилася після артобстрілу в пробоїнах асфальту

8 — 9 серпня група армій «Північ» відновила наступ на Ленінград. Фронт радянських військ розділено, вони змушені відходити різними напрямками до Таллінна та Ленінграда. Оборона Талліна скувала частину німецьких сил, однак 28 серпня радянські війська змушені розпочати евакуацію. 8 вересня, з захопленням Шлиссельбурга, німецькі війська беруть Ленінград в кільце.

В серпні США та Велика Британія підписали Атлантичну хартію, а у вересні до неї приєднався СРСР. В Атлантичній хартії було визначено цілі війни та принципи повоєнного влаштування світу.

4 вересня начальник головного штабу збройних сил Німеччини генерал Йодль отримує від маршала Маннергейма категоричну відмову наступати на Ленінград^[34].

6 вересня Гітлер своїм наказом зупиняє наступ групи військ «Північ» на Ленінград, і віддає наказ фельдмаршалу Леебу віддати всі танки і значну частину військ, щоб «якомога швидше» розпочати наступ на Москву^[35][36]. Відмовившись від штурму Ленінграда, група армій «Північ» 16 жовтня наступає на Тихвинському напрямку, з наміром з’єднатися з фінськими військами на схід від Ленінграда. Однак контрудар радянських військ під Тихвином звільняє місто та зупиняє противника.

В Україні на початку серпня війська групи армій «Південь» відрізали від Дніпра та оточили під Уманню дві радянські армії. Однак захопити Київ їм знову не вдалося. Тільки після повороту військ південного флангу групи армій «Центр» (2-ї армії і 2-ї танкової групи) на південь становище радянського Південно-Західного фронту різко погіршилося. Німецька 2-а танкова група, відбивши контрудар Брянського фронту, форсувала Десну та 15 вересня з’єдналась з 1-ї танкової групою, що наступала з Кременчуцького плацдарму. Внаслідок битви за Київ повністю розгромлений радянський Південно-Західний фронт.

Катастрофа під Києвом відкрила німцям шлях на південь. 5 жовтня 1-а танкова група вийшла до Азовського моря у Мелітополі, відрізавши війська Південного фронту. У жовтні 1941 року німецькі війська захопили майже весь Кримський півострів, крім Севастополя.

Поразка на півдні відкрила німцям дорогу на Донбас та Ростов. 24 жовтня захоплено Харків, до кінця жовтня зайнято основні міста Донбасу. 17 жовтня захоплено Таганрог. 21 листопада 1-а танкова армія увійшла в Ростов-на-Дону, досягнувши цілей плану «Барбаросса» на півдні. Однак 29 листопада радянські війська вибивають німців з Ростова, і до літа 1942 лінія фронту на півдні встановлюється на рубежі річки Міус.

30 вересня 1941 року німецькі війська почали наступ на Москву. Внаслідок глибоких проривів німецьких танкових з’єднань основні сили радянських Західного, Резервного та Брянського фронту опинилися оточеними біля Вязьми та Брянська. Всього в полон потрапило більше 660 тис. осіб.

Залишки Західного і Резервного фронтів 10 жовтня об’єднано в єдиний Західний фронт під командуванням генерала армії Жукова.

15 — 18 листопада німецькі війська із закінченням бездоріжжя відновлюють наступ на Москву, проте до грудня зупинені на всіх напрямках.

1 грудня командувач військами групи «Центр» генерал-фельдмаршал фон Бок доповідає, що війська видихалися і не здатні продовжувати наступ^[35].

5 грудня 1941 року Калінінський, Західний та Південно-Західний фронти переходять в контрнаступ. Успішне просування радянських військ змушує противника перейти до оборони по всій лінії фронту. До початку 1942 року німці відкинуті на 100–250 км на захід. Поразка під Москвою стала першою великою поразкою вермахту в цій війні.

7 грудня Японія раптовим нападом на американську військову базу Перл-Харбор (Гавайські острови) розпочала війну проти США та Великої Британії на Тихому океані і в Азії. Війну Сполученим Штатам після Японії оголосили Німеччина та Італія. 1 січня у Вашингтоні підписано Декларацію Об’єднаних Націй (Декларація 26 країн, зокрема СРСР, США, Велика Британія) про спільну боротьбу з Німеччиною до повної перемоги.

Успіх радянських військ під Москвою спонукає радянське командування перейти в широкомасштабний наступ. 8 січня 1942 року сили Калінінського, Західного та Північно-Західного фронту переходять у наступ проти німецької групи армій «Центр». Їм не вдається виконати визначеного завдання, і після кількох спроб, до середини квітня, доводиться припинити наступ, зазнавши великих втрат. Німці зберігають Ржевсько-Вяземський плацдарм, який становить небезпеку для Москви. Спроби Волховського та Ленінградського фронтів деблокувати Ленінград також не увінчалися успіхом і призвели до оточення в березні 1942 року частини сил Волховського фронту.

Японська агресія

Військові дії в Азії (1937–1942 рр)

Докладніше: Напад на Перл-Харбор, Філіппінська операція (1941-1942), Малайська операція та Голландсько-Ост-Індська операція

Американський лінкор USS West Virginia (BB-48) горить після японської атаки на Перл-Харбор

Полонені японцями солдати союзників після Битви за Сингапур

Японські солдати ведуть бої на вулицях Куала-Лумпур

7 грудня 1941 року Японія завдала удару американській військово-морській базі Перл-Харбор. Під час нападу, в якому брав участь 441 літак, що базувалися на шести японських авіаносцях, потоплено і серйозно пошкоджено 8 лінкорів, 6 крейсерів і більше 300 літаків США. Таким чином, за один день знищено більшу частину лінкорів Тихоокеанського флоту США. Однак головна на той час сила флоту — авіаносне з’єднання за дивним збігом обставин було відсутнє на базі.

Крім США, цього дня війну Японії оголосили також Велика Британія, Нідерланди (уряд в еміграції), Канада, Австралійський Союз, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Куба, Коста-Рика, Домініканська Республіка, Сальвадор, Гондурас та Венесуела. 11 грудня Німеччина та Італія, а 13 грудня — Румунія, Угорщина та Болгарія — оголосили війну США.

8 грудня японці блокували британську військову базу в Гонконзі і почали вторгнення в Таїланд, британську Малайю та американські Філіппіни. Британська ескадра зазнає ударів з повітря, і два лінкори — ударна сила британців у цьому районі Тихого океану — йдуть на дно.

Таїланд після нетривалого опору погодився на військовий союз з Японією і оголосив війну США та Великій Британії. Японська авіація з території Таїланду почала бомбардування Бірми.

10 грудня японці захопили американську базу на острові Гуам, 23 грудня — базу на острові Вейк, 25 грудня захоплено Гонконг. 8 грудня японці проривають британську оборону в Малайї і, стрімко наступаючи, відтісняють британські війська в Сінгапур. Японці захопили Малайю за 54 дні. Швидкий розгром британських військ не дозволив британському командуванню підвезти в Сінгапур додаткові сили для створення потужної оборони міста. Втрати британських і австралійських військ під час операції склали 5,5 тис. убитих, 5 тис. поранених і 40 тис. полонених. Японські втрати склали 1,8 тис. убитих і 3,4 тис. поранених. Сингапур захоплено 15 лютого 1942 року, після 6-денної облоги. Близько 80 тис. британських і австралійських солдатів потрапило в полон.

Падіння Сінгапуру стало подією стратегічного значення. Після цього японський наступ пішов розбіжним напрямками, і японці швидко захопили Бірму і Голландську Ост-Індію, наблизившись до Індії та Австралії.

Ще більшими виявились моральні збитки від падіння Сінгапуру. Сінгапур був символом могутності Заходу в Південно-Східній Азії. Після Першої світової війни створенню великої військово-морської бази в Сінгапурі надавалося таке велике значення, що її символічна важливість стала перевершувати навіть її стратегічну цінність. Легкість, з якою японці її захопили, завдала нищівного удару по престижу Великобританії (і Європи загалом) в Азії. Розвіявся міф про «непереможність білої людини».

На Філіппінах в кінці грудня 1941 року японці захопили острови Мінданао та Лусон. Залишкам американських військ вдалось закріпитися на півострові Батаан і острові Коррехідор.

11 січня 1942 року японські війська вторглись до Голландської Ост-Індії і невдовзі захопили острови Борнео та Целебс. 28 січня японський флот переміг британсько-голландську ескадру в Яванському морі. Союзники намагались створити потужну оборону на острові Ява, однак до 2 березня капітулювали.

23 січня 1942 року японці захопили архіпелаг Бісмарка, в тому числі острів Нова Британія, а потім опанували західною частиною Соломонових островів, в лютому — острова Гілберта, і на початку березня вторглись у Нову Гвінею.

На Філіппінах 9 січня почалась Битва за Батаан — японська армія під командуванням генерал-лейтенанта Масахару Хомма атакувала східний фланг лінії Абукай-Маубан. Союзники залишили лінію Абукай-Маубан 22 січня і зайняли оборону на лінії Оріон-Багак. Японці кілька разів намагалися прорвати цю лінію і висадити десант на півдні півострова, але ці атаки були відбиті. 8 лютого генерал-лейтенант Хомма наказав призупинити бойові дії для перегрупування військ. Японські війська страждали від тропічних хвороб і не пробували прорвати оборону союзників до початку квітня. 12 березня генерал Макартур покинув зону бойових дій. 3 квітня, після артилерійської підготовки і бомбардування, японці прорвали лінію Оріон-Багак. 8 квітня генерал-майор Едвард Кінг надіслав пропозицію про капітуляцію, а наступного дня армія союзників здалася.

8 березня, наступаючи в Бірмі, японці захопили Янгон, в кінці квітня — Мандалай, до травня опанували майже всю Бірму, завдавши поразки британським і китайським військам і відрізавши південний Китай від Індії. Проте початок сезону дощів і нестача сил не дозволили японцям розвинути свій успіх та увійти в Індію.

Другий етап битви за Атлантику

Докладніше: Битва за Атлантику (1939—1945)

Американський конвой направляється до Британії. Листопад 1941

З літа 1941 року основною метою дій німецького та італійського флотів в Атлантиці стає знищення торгових суден, щоб ускладнити доставку у Велику Британію озброєння, стратегічної сировини та продовольства. Німецьке та італійське командування використовувало в Атлантиці переважно підводні човни, які діяли на комунікаціях, що зв’язували Велику Британію з Північною Америкою, африканськими колоніями, Південно-Африканським Союзом, Австралією, Індією та СРСР.

З кінця серпня 1941 року за домовленістю урядів Великобританії та СРСР почались взаємні військові поставки через радянські північні порти, після чого значна частина німецьких підводних човнів почала діяти в Північній Атлантиці. Восени 1941 року, ще до вступу у війну США, німецькі підводні човни нападають на американські кораблі. У відповідь конгрес США 13 листопада 1941 року прийняв дві поправки до закону про нейтралітет, згідно з якими знімалась заборона на вхід американських кораблів у зони військових дій та дозволялось озброювати торгові судна.

Із зміцненням протичовнової оборони на комунікаціях в липні — листопаді 1941 істотно зменшились втрати торгового флоту Великобританії, її союзників і нейтральних країн.

Однак невдовзі німецький флот на короткий час перехопив ініціативу. Після вступу у війну США значна частина німецьких підводних човнів почала діяти в прибережних водах Атлантичного узбережжя США. У першій половині 1942 року втрати британсько-американських суден в Атлантиці знову зростають. Але удосконалення методів протичовнової оборони дозволяє британсько-американському командуванню з літа 1942 року поліпшити обстановку на атлантичних морських комунікаціях, завдати ударів німецькому підводному флоту і відтіснити його в центральні райони Атлантики.

Загалом, незважаючи на деякі успіхи, Німеччина не змогла зірвати британсько-американські морські перевезення. До того ж, з березня 1942 року британська авіація починає стратегічні бомбардування важливих економічних центрів і міст Німеччини, союзних і окупованих країн.

Середземноморсько-африканські кампанії

Докладніше: Битва на Середземному морі (1940—1943) та Північно-Африканська кампанія

Австралійці на позиціях під Тобруком (1941)

Підбитий німецький танк біля Тобрука. 27 листопада 1941

Влітку 1941 року всю німецьку авіацію, що діяла в Середземномор’ї, перекинуто на радянсько-німецький фронт. Це полегшило становище британців, які, користуючись пасивністю італійського флоту, захопили ініціативу в Середземному морі. До середини 1942 року британці, незважаючи на деякі невдачі, повністю порушили морське сполучення між Італією та італійськими військами в Лівії та Єгипті.

До літа 1941 року значно покращилось становище британських сил в Північній Африці. Цьому значною мірою посприяла повна поразка італійців в Ефіопії. Британське командування тепер отримало можливість перекинути сили зі Східної Африки в Північну.

Використовуючи вигідну обстановку, британські війська 18 листопада 1941 року перейшли у наступ. 24 листопада німці намагались завдати контрудар, однак він не вдався. Британці деблокували Тобрук і, розвиваючи наступ, увійшли в Бахр-ель-Газаль, Дерну та Бенгазі. До січня британці знову опанували Кіренаїку, проте їхні війська виявились розпорошеними на величезному просторі, чим і скористався Роммель. 21 січня італо-німецькі війська перейшли у наступ, прорвали британську оборону і вирушили на північний схід. У Бахр-ель-Газаль їх зупинено, і фронт знову стабілізується на 4 місяці.

Призупинення просування країн осі (травень 1942 — травень 1943 року)

 

Створення Антигітлерівської коаліції

Після вторгнення Німеччини в СРСР представники Великобританії і США оголосили про свою пітримку Радянського Союзу і почали надавати йому економічну допомогу. 1 січня 1942 року у Вашингтоні представники СРСР, США, Великобританії і Китаю підписали Декларацію Об’єднаних Націй, до якої згодом долучились 22 країни. 26 травня підписано договір між СРСР та Великою Британією про союз у війні з Німеччиною. 11 червня підписано аналогічний договір між СРСР та США.

Східний фронт: другий німецький наступ

Радянська і німецька сторони чекали від літа 1942 року реалізації своїх наступальних планів. Гітлер націлював основні зусилля вермахту на південний сектор фронту, переслідуючи найперше економічні цілі.

Стратегічний план радянського командування на 1942 рік полягав у тому, щоб «послідовно здійснити ряд стратегічних операцій на різних напрямках, щоб змусити противника розпорошити свої резерви, не дати створити йому сильне угруповання для зупинення наступу в жодному з пунктів»^[37].Основні зусилля Червоної Армії, відповідно до задумів Ставки ВГК, передбачалося зосередити на центральному секторі радянсько-німецького фронту. Планувалося також здійснити наступ під Харковом, у Криму і прорвати блокаду Ленінграда.

Однак розпочатий радянськими військами в травні 1942 року наступ під Харковом закінчився провалом. Німецькі війська зуміли відбити удар, розгромили радянські війська і самі перейшли в наступ. Також нищівної поразки зазнали радянські війська у Криму. 9 місяців радянські моряки утримували Севастополь, і до 4 липня 1942 року залишки радянських військ евакуювалися в Новоросійськ. У підсумку оборона радянських військ на південній ділянці виявилася ослабленою. Користуючись цим, німецьке командування розпочало стратегічний наступ на двох напрямках: на Сталінград та на Кавказ.

Після запеклих боїв під Воронежем та на Донбасі німецьким військам групи армій «Б» вдалося прорватися до Дону. В середині липня почалася Сталінградська битва, у якій радянським військам з великими втратами вдалося скувати ударне угруповання противника.

Група армій «A», що наступала на Кавказ, 23 липня здобула Ростов-на-Дону і продовжила наступ на Кубань. 12 серпня здобуто Краснодар. Однак в боях у передгір’ях Кавказу та під Новоросійськом радянським військам вдалося зупинити противника.

Тим часом на центральній ділянці радянське командування розпочало велику наступальну операцію з розгрому Ржевсько-Сичевського угруповання противника (9-ї армії групи армій «Центр»). Однак здійснена з 30 липня до кінця вересня Ржевсько-Сичовська операція не увінчалася успіхом.

Комбат веде в атаку своїх солдатів. Україна. 1942 рік. (Фото Макса Альперта)

Полонені під Харковом бійці Червоної армії

 

Солдати Вермахту ведуть бої в Сталінграді. Осінь 1942

Радянські солдати. Сталінград, 1943 рік.

Початок наступу на Ленінградському фронті. 1943 рік.

Нацисти окупували майже всю Європу під час Другої Світової Війни, Європа 1941-42

19 листопада 1942 року Червона армія перейшла в контрнаступ під Сталінградом, і до 2 лютого неймовірними зусиллями завдала переломну поразку німецьким військам, внаслідок якої вдалось оточити і розгромити дві німецькі, дві румунські та одну італійську армії; загалом 330 тис. солдатів знищено, близько 92 тис. взято в полон^[38]. Це була найбільша наземна битва війни.

Радянський наступ 25 листопада — 20 грудня 1942 р. на центральній ділянці радянсько-німецького фронту (операція «Марс») закінчився невдало.

Німецька окупація України

 

Питання остаточних легальних форм Райхскомісаріату Україна та правового статусу його мешканців Гітлер залишив неясними. Національні почування українців у Райхкомісаріаті Україна мали підтримуватись настільки, наскільки така політика ділила українців та росіян, усуваючи небезпеку спільного протинімецького фронту. Це були головні мотиви, наприклад, для введення в Райхкомісаріаті Україна, поряд з німецькою урядовою мовою української з виключенням російської; карбованця замість рубля тощо. Поза тим нацистська політика ослаблювала та сповільнювала ті потенційні чинники національної свідомості, які могли стати важливим елементом у змаганнях до незалежності взагалі. Ослаблення населення з біологічного погляду велося виморенням голодом, обмеженням санітарно-медичної обслуги, нелюдською поведінкою з вивезеними до Німеччини українськими робітниками (приблизно 1,5 млн) і радянськими військовополоненими та масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Жорстокий окупаційний режим призвів до різкого посилення антинімецьких настроїв в Україні. Одним із безпосередніх наслідків стало розгортання на території райхскомісаріату радянського партизанського та українського націоналістичного повстанського рухів. Повстанські і партизанські загони контролювали значну частину території райхскомісаріату і перешкоджали постачанню техніки і продовольства для німецьких військ. Окремі керівники нацистської партії мали намір віддати Коха під партійний суд за розладнання надійного тилу, відсутність якого стала однією з головних причин поразки німецьких військ на Східному фронті. Після вигнання німців Радянською армією з українських територій «Райхскомісаріат Україна» офіційно ліквідовано 10 листопада 1944.

Розподіл сфер впливу Японії та Німеччини. Зображено максимальні межі експансії країн Осі. Осінь 1942 року

Темно-зелений — СРСР та сателіти
Зелений — Союзники, незалежні держави
Світло-зелений — Союзники, колонії та окуповані території
Червоний — Гітлерівська коаліція, незалежні держави
Коричневий — Гітлерівська коаліція, колонії та окуповані території
Хакі — Франція, Режим Віші
Сірий — Нейтральні держави

Тихоокеанський фронт: Перелом

6 травня капітулювало останнє угруповання американських і філіппінських військ на Філіппінах. До кінця травня 1942 року Японія з незначними втратами встановила контроль над Південно-Східною Азією і Північно-Західною Океанією. Американські, британські, голландські та австралійські війська зазнали нищівної поразки, втративши всі свої основні сили в цьому регіоні.

У червні 1942 року відбулася Битва біля атолу Мідвей — великий морський бій в Тихому океані. Перемога флоту США над Об’єднаним флотом Японії стала поворотною точкою у війні на Тихому океані. Японський флот, що втратив 4 важкі авіаносці, 250 літаків та найкращих пілотів, назавжди втратив можливість ефективно діяти поза зонами прикриття берегової авіації. Японія перейшла до оборони (доти вона захопила величезні території у Тихому океані та в Азії — 3,8 млн км².).

Кампанія на Соломонових островах була однією з основних кампаній в Тихоокеанському театрі військових дій під час Другої світової війни.

Кампанія розпочалася з висадки японського десанту та окупації значних територій Британських Соломонових Островів та острова Бугенвіль протягом перших шести місяців 1942 року.

Союзники, оберігаючи свої комунікації та лінії поставок в південній частині Тихого океану, організували контрнаступ у Новій Гвінеї, ізолювали японську базу в Рабаулі та контратакували японців 8 серпня 1942 року на Соломонових островах. Контрнаступ розпочався з висадки в Гуадалканалі і на малих прилеглих островах. Ці висадки потягли за собою кілька битв на суходолі і на морі між противниками, починаючи з десанту в Гуадалканалі і продовжилися кількома сутичками в центральних і північних Соломонах, на острові Нью-Джорджія і його околицях, на Бугенвілі. З серпня 1942 року по лютий 1943 року японські та американські війська бились за контроль над островом Гуадалканал з архіпелагу Соломонових островів. У цій битві на виснаження зрештою перемогли США. Необхідність направляти підкріплення на Гуадалканал ослабила японські сили в Новій Гвінеї, що сприяло звільненню острова від японських військ, яке завершилось на початку 1943 року.

18-я японська армія генерала Адаті висадилась в Папуа 21-22 липня 1942, почались битви, відомі як Битва за Кокода. Японська армія майже вийшла до Порт-Морсбі, однак проблеми під Гуадалканалом змусили командування розпочати відступ. До 23 січня 1943 року австралійці та американці очистили від японців острів, втративши 8500 осіб при дванадцятитисячних японських втратах.

11 травня 1943 року американці розпочали операцію з відвоювання острова Атту. Захисники острова не перешкоджали десантуванню, але окопалися на висотах. 29 травня захисники острова раптово атакували американські позиції у Массакра Бей. Після тривалого і запеклого бою всі японці загинули.

Американський пікіруючий бомбардувальник атакує японський важкий крейсер Мікума під час Битви за Мідвей, червень 1942.

Північна Африка

У Північні Африці 23 жовтня британці, якими командував Монтгомері, перейшли в наступ щоб повернути втрачену територію і знищити німецько-італійські війська в Північній Африці. На початку наступу під Ель-Аламейном Монтгомері мав значну перевагу в силах і засобах над німецько-італійськими військами. Певний час, використовуючи недостатню рішучість британців, Роммелю вдавалося більш ніж на тиждень утримати британців. Але натиск противника все зростав: він вводив у бій все нові й нові сили. У ніч на 3 листопада Роммель був змушений віддати своїм військам наказ про відступ, оскільки всі можливості для подальшого опору були вже вичерпані. 12 листопада, переслідуючи розрізнені сили противника, британці досягли Тобрука та захопили його. Ще більше погіршило ситуацію для нацистів те, що 8 листопада 1942 року британо-американське командування розпочало вторгнення в Північно-Західну Африку — операцію «Смолоскип». Британці продовжили свій наступ і 19 листопада знову захопили Бенгазі, а потім, 17 грудня, — Ель-Агейлу.

Друга битва під Ель-Аламейном (23 жовтня — 4 листопада 1942 року) закінчилася повною поразкою німецько-італійської танкової армії (1 листопада 1942 танкову армію «Африка» перейменовано в німецько-італійську танкову армію). Її втрати становили 55 тисяч осіб, 320 танків і приблизно 1 тисячу гармат. Залишки розгромлених під Ель-Аламейном військ Роммеля уникли повного знищення тільки через те, що британці переслідували надто повільно.

8 листопада 1942 року в Марокко висадився великий британо-американський десант. Зламавши слабкий опір військ, підконтрольних вішистському уряду в Алжирі, до кінця листопада, подолавши 900 км, союзники увійшли в Туніс. Німці зі згоди вішиського уряду зайняли неокуповану південну частину Франції і почали перекидати частину своїх військ в Туніс.

Ервін Роммель, через практично повну відсутність постачання, не міг обладнати досить потужні оборонні позиції чи контратакувати, і вирішив відступити до німецького плацдарму в Тунісі. Цю операцію відступу на тисячу міль Роммель провів блискуче, не втративши жодного солдата. 19 лютого 1943 Роммель почав свій останній наступ у Північній Африці. Наприкінці лютого війська нової групи армій завдали поразки американцям в боях на перевалі Кассерін, але на початку березня самі зазнали серйозної невдачі при Ме-Денін.

Тим часом британська армія почала наступ в Лівії. Італо-німецькі війська не змогли утриматися біля Ель-Аламейну і до лютого 1943 року, зазнавши великих втрат, відступили в Туніс. 20 березня об’єднані британо-американські війська перейшли у наступ вглиб території Тунісу. Італо-німецьке командування намагалося евакуювати свої війська в Італію, однак до того часу королівський військово-морський флот Великої Британії повністю опанував Середземномор’я та перерізав всі шляхи для відступу. 13 травня італо-німецькі війська капітулювали.

Операція «Смолоскип» — 8 жовтня 1942 року.

Бернард Монтгомері

Італійські військовополонені в Тунісі.

Британські танки «Крусейдер» у Північній Африці

Наступ союзників (червень 1943 — травень 1944 року)

Східний фронт

18 січня внаслідок наступу Червоної Армії прорвано кільце блокади навколо Ленінграда. Блокада тривала з 8 вересня 1941 року по 27 січня 1944 року — 872 доби.

Впродовж зимового наступу Червоної армії і наступного контрнаступу вермахту у Східній Україні в центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 і шириною до 200 кілометрів, обернений на захід (так звана «Курська дуга»). Німецьке командування вирішило здійснити стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього розроблено і в квітні 1943 року затверджено військову операцію під кодовою назвою «Цитадель». Маючи дані про підготовку німецьких військ до наступу, Ставка Верховного Головнокомандування вирішила тимчасово перейти до оборони на Курській дузі і в ході оборонної битви знекровити ударні угрупування ворога і цим створити сприятливі умови для переходу радянських військ у контрнаступ, а потім у загальний стратегічний наступ.

5 липня розпочалася, а 23 серпня завершилася Курська битва. Було знищено 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових (серед яких елітні дивізії військ СС «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», «Мертва Голова», «Рейх», «Вікінг»). Почався відступ німецьких військ по всій лінії фронту — їм доводиться залишити Орел, Бєлгород, Новоросійськ. Почались бої за Білорусію і Україна. В битві за Дніпро Червона Армія завдала Німеччині чергової поразки, звільнивши Лівобережну Україну і Кримський півострів.

Наприкінці 1943 — у першій половині 1944 року основні бойові дії проходили на південній ділянці фронту. Німці залишили територію України. Червона Армія зайняла землі Правобережної України, Крим, вийшла до Карпат, вступила на територію Румунії. Крім того Червона армія здійснила грандіозний наступ у Білорусі (Білоруська операція 1944 р.) та Західній Україні. Радянські війська вийшли до кордонів Східної Пруссії, вступили на землі Польщі, разом із польськими військами продовжили наступ.

• 23–25 квітня відбувся бій під Гурбами — найбільший бій між військами УПА та НКВС. В бою брало участь близько 10 тисяч бійців УПА. Проти повстанців НКВС кинуло 5 бригад солдатів і деякі частини Червоної Армії, авіацію, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти — всього близько 30 000 солдатів^[39]. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА.

Радянські Іл-2 атакують колону Вермахту під час Курської битви, 1 липня 1943 р.

Катюша (реактивна установка)

Німецькі піхотинці 2-ої танкової дивізії СС «Дас Райх» за підтримки танків Panzer VI «Тигр» в боях на Курській дузі. Воронезький фронт. Літо 1943

Британо-американський десант в Італії

10 липня 1943 року союзники висадилися в Сицилії. Італійські війська здалися майже без бою, а опір союзникам чинив німецький 14-й танковий корпус. 22 липня американські війська захопили місто Палермо, і німці відступили на північний схід острова до Мессинської протоки. До 17 серпня німецькі частини, втративши всю бронетехніку і важке озброєння, переправилися на Апеннінський півострів. Одночасно з висадкою на Сицилії сили «Вільної Франції» висадилися на Корсиці (операція «Везувій»). Поразка італійської армії значно погіршила становище в країні. Зросло невдоволення режимом Муссоліні. Король Віктор Емануїл III вирішив заарештувати Муссоліні і поставити на чолі країни уряд маршала П’єтро Бадольо.

У вересні 1943 року британо-американські війська висадилися на півдні Аппеннінского півострова. Бадольо підписав з ними перемир’я і оголосив про вихід Італії з війни. Однак, скориставшись розгубленістю союзників, Гітлер звільнив Муссоліні (див. Операція «Дуб»), і на півночі країни було створено маріонеткову державу Італійська соціальна республіка.

Восени 1943 року війська США та Великобританії просувалися на північ. 1 жовтня союзники та італійські партизани звільнили Неаполь, до 15 листопада союзники прорвали оборону німців на річці Вольтурно і форсували її. До січня 1944 року союзники досягли німецьких укріплень «Зимової лінії» біля Монте-Кассіно і річки Гарільяно. У січні, лютому й березні 1944 року вони тричі атакували німецькі позиції, щоб прорвати оборону противника на річці Гарільяно й увійти в Рим, але через погіршення погоди (сильні дощі) їм це не вдалося й лінія фронту стабілізувалася до травня. Водночас 22 січня союзники висадили війська в Анціо, південніше Риму. В Анціо німці робили безуспішні контратаки. До травня погода покращилася й 11 травня союзники почали наступ (Битва при Монте-Кассіно), прорвали оборону німецьких військ в Монте-Кассіно і 25 травня з’єдналися з висадженим раніше десантом у Анціо. 4 червня 1944 року союзники звільнили Рим.

Тихоокеанський фронт

Британські солдати під час Битви за Імпхал, Північно-східна Індія, 1944 рік.

З червня і до кінця 1943 року союзні війська після запеклих боїв зайняли острови Гілберта, Соломонові (крім острова Бугенвіль, де бої тривали до кінця війни), західну частину острова Нова Британія та південно-східну частину Нової Гвінеї. У північній частині Тихого океану американські війська в травні-серпні 1943 року повернули Алеутські острови. 22 листопада 1943 року президент США Франклін Рузвельт, прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль і лідер Гоміньдану Чан Кайші зустрілися в Каїрі для обговорення подальшого ходу бойових дій.

З 1 до 23 лютого 1944 року американські війська здобули Маршаллові Острови, з 15 червня до 10 серпня — Маріанські острови та з 15 вересня до 12 жовтня — західну частину Каролінських островів. Боротьба за північну частину Нової Гвінеї тривала з січня до вересня 1944 року. В Бірмі в березні 1944 року японські війська почали наступ на індійський штат Ассам, який після 4-місячних боїв закінчився повним провалом, і союзні війська, перейшовши в контрнаступ, до кінця року зайняли більшу частину Північної Бірми. Японське командування в 1944 році вело активні дії в Китаї, де японці захопили безперервну наземну комунікацію, що зв’язувала північні та південні райони Китаю.

Стратегічні бомбардування Німеччини

У січні 1943 на Касабланкській конференції вирішено розпочати стратегічні бомбардування Німеччини спільними британо-американськими силами. Цілями бомбардувань повинні були стати об’єкти військової промисловості і міста Німеччини. Операція отримала кодову назву «Пойнт-бланк».

У липні-серпні 1943 року масованого бомбардування зазнав Гамбург. Першим масованим нальотом на об’єкти в глибині Німеччини став подвійний рейд на Швайнфурт і Регенсбург 17 серпня 1943 року. Підрозділи бомбардувальників виявилися нездатними захистити себе від атак німецьких винищувачів, і втрати виявилися значними (близько 20 %). Такі втрати було визнано неприйнятними і 8-а повітряна армія (США) зупинила повітряні операції над Німеччиною аж до прибуття винищувачів, North American P-51 Mustang, що мали достатню дальність польоту щоб долетіти до Берліна і назад.

Відтворити

Документальне відео бомбардування Гамбурга союзниками.

Тегеранська конференція

Швидкий розвиток подій на всіх фронтах, особливо на радянсько-німецькому, вимагав від союзників уточнення та узгодження подальших планів ведення війни. 28 листопада — 1 грудня 1943 року в столиці Ірану Тегерані відбулася конференція, глав урядів трьох держав — СРСР, США і Великої Британії. Основним питанням було відкриття другого фронту в Західній Європі. Водночас обговорювались питання про надання незалежності Ірану («Декларація про Іран»), про початок СРСР війни з Японією після розгрому нацистської Німеччини й де-факто закріплено за Радянським Союзом право як контрибуцію приєднати до себе після перемоги частину Східної Пруссії.

Розгром Німеччини в Європі (червень 1944 — листопад 1944 року)

 

Західний фронт Німеччини

 

6 червня 1944 року союзні сили після двох місяців відволікаючих маневрів висаджуються в Нормандії. Головну роль у проведенні операції відіграли війська Сполучених Штатів, Великої Британії та Канади.

6 червня 1944 року, у «День Д», операція з висадки західних союзників у Північно-Західній Європі, якою відкрили Другий фронт, розпочалася з наймасштабнішої на той час у світовій історії висадки повітряного десанту із залученням 12 000 літаків, який передував морській десантній операції. Майже 160 000 солдат союзників одночасно перетнули Ла-Манш та вторглися до Франції.

Протягом 3-х тижнів після захоплення плацдарму концентрувалась певна кількість військ, відтак операція «Кобра» розпочалась завданням з цих плацдармів міцних ударів по всьому фронту для прориву в глибину оборони військ Вермахту. Битва за Нормандію тривала протягом двох місяців, до 24 серпня, коли головні сили противника (6 дивізій) оточено у Фалезькому котлі, а 25 числа звільнено Париж^[40]. Операція «Оверлорд» завершилася 31 серпня 1944 форсуванням союзними військами річки Сена. До кінця серпня союзники зосередили майже 3 000 000 особового складу на території континентальної Європи^[41][42].

У серпні американські і французькі війська висадилися на півдні Франції, звільнили міста Тулон та Марсель. 25 серпня союзники увійшли до Парижу, і звільнили його разом із загонами французького опору.

28 вересня німці почали відходити з території Північної Франції на укріплену лінію Зігфрида. Не зумівши з ходу прорвати її, союзники спробували прорвати її обходом з півночі через Нідерланди. 17 вересня в ході Голландської операції (1944) року в Нідерландах висаджено повітряні десанти. Проте наступ союзників просувався недостатньо швидко і лише до 10 листопада війська 21-ї групи армій очистили гирло річки Шельди і вийшли до Маасу від Граве до гирла.

До кінця 1944 року німцям з великими труднощами вдалось стабілізувати лінію фронту на заході.

Шарль де Голль

Американські солдати на пляжі Омаха

Канадські солдати в Нормандії, 6 червня 1944 року

Радянський наступ

1 березня 1944 року був повністю звільнений Ленінград від блокади противника. Під час Виборзько-Петрозаводської операції Червона Армія розгромила фінські війська в Карелії, створивши передумови для виходу Фінляндії з війни. Радянські війська захопили міста Виборг і Петрозаводськ, але були зупинені фінами під час боїв при Талі-Іхантала.

23 червня радянські війська перейшли в широкомасштабний наступ на фронті від Балтики до Карпат (операція «Багратіон») на центральній ділянці фронту. Німецька армія опинилася в катастрофічному становищі під подвійним ударом і почала стрімко відкочуватись на захід. 28 червня радянські війська зайняли Могильов, 3 липня — Мінськ, 13 липня — Вільнюс, 27 липня — Львів. Метою радянських військ був вихід до кордонів Вісла — Нарев. Після важких наступальних боїв 29 липня війська 1-го Українського фронту форсували Віслу в районі Сандомира. Лише на заході Латвії оточене угруповання німецьких військ змогло протриматися до закінчення війни.

Успіх наступу в Білорусії помітно перевершив всі очікування радянського командування. В результаті двомісячного наступу була повністю звільнена Білорусія, відбита частина Прибалтики, визволені східні райони Польщі. Практично повністю була розгромлена німецька група армій «Центр». Крім того операція поставила під загрозу групу армій «Північ» в Прибалтиці.

Поширена точка зору, згідно з якою битва в Білорусії є найбільшою поразкою німецьких збройних сил у Другій світовій війні. Операція «Багратіон» є тріумфом радянської теорії військового мистецтва завдяки добре скоординованому наступальному руху всіх фронтів і проведеної операції по дезінформації противника про місце генерального наступу.

Від першого серпня до другого жовтня 1944 року відбувається Варшавське повстання, організоване Армією Крайовою у Варшаві проти Третього Рейху. Метою повстання було звільнення Варшави й відновлення некомуністичної Польщі. Повстанці зазнали поразки.

Внаслідок наступу радянських військ на півночі Фінляндія у вересні підписала угоду про перемир’я з Великобританією і СРСР і зобов’язалася сприяти виходу з країни німецьких військових з’єднань. Контроль за виконанням умов перемир’я здійснювала контрольна комісія союзників. Німецькі війська відмовились виходити з території Фінляндії, колишні союзники почали воювати один проти одного (Лапландська війна).

14 вересня 1944 року почався наступ військ Червоної Армії на Прибалтику. В результаті Прибалтійської операції від німецької окупації були звільнені Литва, Латвія і Естонія. Були розгромлені 26 дивізій групи армій «Північ» і 3 дивізії повністю знищені. Більш того, 400-тисячне німецько-латиське угруповання військ опинилася в Курляндському котлі.

У жовтні 1944 року радянські війська і флот розгромили сили вермахту на півночі Фінляндії в області Петсамо, а також в Північній Норвегії (Петсамо-Кіркенеська операція).

20 серпня почалась Яссько-Кишинівська операція. Червона Армія знищила групу німецьких армій «Південна Україна» і зайняла Румунію. 23 серпня в Бухаресті відбувся антидиктаторський переворот, підготовлений королівським двором, антинімецьки налаштованою верхівкою армії та кількома антифашистськими партіями, включаючи Компартію (КПР). 24 серпня Румунія оголосила війну нациській Німеччині.

Радянський Союз нотою від 5 вересня оголошує війну Болгарії, Червона армія входить у Болгарію 8 вересня, 9 вересня внаслідок перевороту ліквідовано монархію. Болгарія оголошує війну Німеччині.

12 вересня в Москві радянський уряд від імені союзників — СРСР, Великобританії і США — підписав угоду про перемир’я з новим румунським урядом, за якою СРСР повернув собі Бессарабію і Північну Буковину, однак Румунії поверталась Північна Трансільванія.

Німці почали евакуацію військ з території Югославії і Греції, де владу в свої руки беруть народно-визвольні рухи.

Східний фронт з серпня 1943 по грудень 1944

Радянські війська. 1-й український фронт. Літо 1944 року

Польські повстанці під час Варшавського повстання.

Стратегічні бомбардування Німеччини

Коли операція Pointblank офіційно завершилась 1 квітня 1944 року, союзні ВПС починали здобувати перевагу в повітрі над усією Європою. Стратегічні бомбардування частково тривали, а ВПС союзників переключились на тактичні бомбардування для забезпечення висадки в Нормандії. Тільки в середині вересня 1944 року стратегічні бомбардування Німеччини знову стали пріоритетними для ВПС союзників^[43].

Масштабних цілодобових бомбардувань — ВПС США вдень, Великобританії — вночі — зазнали багато промислових районів Німеччини, головним чином Рур, за якими пішли атаки безпосередньо міст Кассель, Пфорцгейм, Майнц та Дрезден.

Тихоокеанський фронт

Військові дії в Азії (1943–1945 рр)

На Тихому океані бойові дії складалися також досить успішно для союзників. У червні 1944 року американці здобули Маріанські острови. В жовтні 1944 року відбулася велика битва в затоці Лейте, в якій тактичну перемогу здобули сили США. У наземних битвах японська армія діяла більш успішно і їй вдалося захопити весь Південний Китай та об’єднатися зі своїми військами, які діяли в той час в Індокитаї.

Чан Кайши — китайський військовий та політичний діяч (1945 рік)

Перемога союзників (грудень 1944 — вересень 1945 року)

 

Перемога союзників в Європі

Канадський снайпер в ході боїв в Італії

Радянський прапор біля Бранденбурзьких воріт Берліна

Рейхстаг, 1945

Центр Берліна, 3 липня 1945.

Американські й радянські військові на Ельбі в квітні 1945 року. (Зустріч на Ельбі)

16 грудня німці перейшли в контрнаступ в Арденнах, а командування союзників направило в Арденни підкріплення з інших ділянок фронту і резерви. Німцям вдалося просунутися на 100 км вглиб Бельгії, але 22 грудня американська 3-я армія генерала Паттона почала контрнаступ, атакувавши німців з півдня і до 25 грудня 1944 року німецький наступ захлинувся, а союзники перейшли в загальний контрнаступ. До 27 грудня німці не втримали захоплених позицій в Арденнах і почали відступати. Стратегічна ініціатива безповоротно переходить до союзників, в січні 1945 року німецькі війська робили локальні відволікаючі контратаки в Ельзасі, які також закінчилися невдало. Після цього американські і французькі війська оточили частини 19-ї німецької армії біля міста Кольмар в Ельзасі і розгромили їх до 9 лютого («Кольмарскій котел»). Союзники прорвали німецькі укріплення («Лінія Зігфрида», або «Західний Вал») і почали вторгнення в Німеччину.

У лютому-березні 1945 року союзники під час Маас-Рейнської операції захопили всю територію Німеччини на захід від Рейну і форсували Рейн. Німецькі війська зазнали важких поразок в Арденській і Маас-Рейнській операціях і відступили на правий берег Рейну. У квітні 1945 року союзники оточили німецьку групу армій «Б» в Рурі і до 17 квітеня розгромили її, вермахт втратив Рурський промисловий район — найважливіший промисловий район Німеччини.

Союзники продовжили наступ вглиб Німеччини, і 25 квітня зустрілися з радянськими військами на Ельбі біля Торгау. 2 травня британські та канадські війська (21-я група армій) захопили весь північний захід Німеччини та досягли кордонів Данії.

Після завершення Рурської операції американські частини перекинули на південний фланг в 6-у групу армій, для захоплення південних районів Німеччини та Австрії.

На південному фланзі американські і французькі війська, що наступали, захопили південь Німеччини, Австрію, частини 7-ї американської армії, перейшли через Альпи по Бреннерському перевалу і 4 травня зустрілися з військами 15-ї групи армій союзників, що наступали в Північній Італії.

В Італії наступ союзників просувався дуже повільно. Незважаючи на всі спроби, їм так і не вдалося в кінці 1944 року прорвати лінію фронту і форсувати річку По. У квітні 1945 року їхній наступ відновився, вони подолали німецькі укріплення («Готська лінія»), і прорвалися в долину річки По.

28 квітня 1945 року італійські партизани захопили і стратили Муссоліні. Повністю Північну Італію було очищено від німців лише в травні 1945 року.

У лютому 1945 року проводиться Будапештська операція, після якої останній європейський союзник Німеччини — Угорщина — змушена капітулювати.

12 січня 1945 року починається наступ в Польщі. Радянські війська розгромили групу армій «А», завершили звільнення Польщі від німецької окупації та створили сприятливі умови для нанесення вирішального удару на Берлін. Почалося відтворення польської державності.

Стало очевидним те, що німецькі збройні сили не здатні ефективно вести бойові дії на два фронти.

Силами 1-го, 2-го і 3-го Білоруських фронтів успішно проведені наступальні операції, в результаті яких були розгромлені великі потужні німецькі угруповання в Східній Пруссії та Померанії. Були захоплені міста-фортеці Гдиня, Данциг, Інстербург, Хейльсберг, Кенігсберг, Піллау.

Радянські війська увійшли до Австрії з території Угорщини, а британські й американські війська вступили в південні і західні землі. Взяття «фортеці Відень» супроводжувалося запеклими вуличними боями. Австрію поділили на чотири зони окупації.

16 квітня 1945 Червона армія почала наступ на Берлін. В загалому в штурмі Берліна брало участь шість армій 1-го Білоруського фронту і три армії 1-го Українського фронту. Усвідомлюючи свою повну поразку, Гітлер та Геббельс наклали на себе руки. 1 травня розпочалася масова капітуляція гарнізону Берліна, а потім частин Західного фронту. На Східному фронті німецькі війська, за наказом голови уряду Німеччини адмірала Деніца, продовжували бойові дії в Чехословаччині. 2 травня після наполегливих двотижневих боїв за німецьку столицю генерал артилерії Вейдлінг в супроводі трьох німецьких генералів перейшов лінію фронту і здався в полон. Через годину, перебуваючи в штабі 8-ї гвардійської армії, він написав наказ про капітуляцію Берліна.

Битва за Берлін вважається однією з наймасштабніших і кровопролитних битв Другої світової війни. Безповоротні втрати радянських військ склали більше 80 тисяч чоловік, німецьких військ — понад 600 тисяч (включаючи понад 400 тисяч військовополонених).

7 травня генерал Йодль від імені німецького командування підписав у ставці Дуайта Ейзенхауера в Реймсі умови беззастережної капітуляції. Радянський уряд висловив категоричний протест і висунув вимогу підписати акт беззастережної капітуляції Німеччини у Берліні за участі СРСР.

8 травня (близько півночі) у передмісті Берліна Карлсгорсті, зайнятому радянськими військами, представники німецького головнокомандування на чолі з генералом Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію збройних сил Німеччини; цей договір за дорученням радянського уряду підписали: від СРСР — маршал Георгій Жуков; від Великої Британії — маршал Артур Теддер; від США — генерал Карл Спаатс; від Франції — генерал Жан де Латтр де Тассіньї.

Німеччину розділили на чотири окупаційні зони: радянську, американську, британську та французьку.

Бойові дії після капітуляції Німеччини

Докладніше: Акт про капітуляцію Німеччини та Празька операція

Після безумовної капітуляції Німеччини окремі німецькі частини продовжували воювати. З 5 по 11 травня військами 1-го Українського фронту була проведена Празька операція — остання стратегічна наступальна операція Червоної Армії на Європейському театрі бойових дій, в ході якої було ліквідоване велике угруповання ворога на території Чехословаччини і звільнено місто Прага.

В ніч з 11 на 12 травня в околицях міста Пльзень знищено понад сім тисяч осіб — залишки змішаних дивізій СС Валенштайн і Дас Райх, які відступали з Праги.

14—15 травня в північній Словенії відбулась остання битва Другої світової в Європі, під час якої Народно-визвольна армія Югославії розбила залишки німецьких військ і колаборантів.

Міжнародні конференції

Докладніше: Ялтинська конференція та Потсдамська конференція

Ялтинська конференція: Черчіль, Рузвельт та Сталін

Перемога союзників вже не викликала сумнівів. Проте їм треба було домовитися про післявоєнний устрій світу і, наперше, Європи. Обговорення цих питань главами трьох союзних держав відбулося в лютому 1945 року в Ялті. На конференції вирішено низку важливих питань: про участь СРСР у війні з Японією, про принципи політики щодо Німеччини і визволених європейських країн, про заснування Організації Об’єднаних Націй(ООН). Рішення, прийняті на Ялтинській конференції на багато років визначили хід післявоєнної історії.

17 липня розпочалась Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США, Великої Британії. На ній домовлено про демілітаризацію, денацифікацію, демократичне перевлаштування Німеччини, вступ СРСР у війну проти Японії та інші питання. 26 липня 1945 року від імені глав урядів Великої Британії, США, Китаю оголошено Потсдамську декларацію 1945 р., що вимагала капітуляції Японії. 2 серпня Потсдамська конференція завершилась.

Розгром Японії

Докладніше: Радянсько-японська війна, Ядерне бомбардування Хіросіми і Наґасакі та Акт про капітуляцію Японії

9 серпня 1945 року атомний гриб над Наґасакі

Після завершення війни в Європі останнім противником країн антифашистської коаліції залишалася Японія. До того часу війну Японії оголосили близько 60 країн. Однак, незважаючи на ситуацію, японці не збиралися капітулювати і оголосили про ведення війни до переможного кінця. У червні 1945 року японці втратили Індонезію, змушені були залишити Індокитай. 26 липня 1945 року від імені глав урядів Великої Британії, США, Китаю оголошено Потсдамську декларацію 1945 р., що вимагала капітуляції Японії. Японський уряд відхилив цю вимогу. 6 серпня на Хіросіму, а через три дні на Наґасакі американцями скинуто атомні бомби, загинуло та постраждало 250 тис. осіб, а міста виявилися майже стерті з поверхні землі. 8 серпня СРСР оголосив війну Японії, розірвавши Японсько-радянський пакт про нейтралітет, а 9 серпня почав наступ. Японська армія (Квантунська) була зосереджена у Маньчжурії, Кореї, на Сахаліні, Курильських островах. Радянські війська (Забайкальський, 1-й, 2-й Далекосхідні фронти) та монгольські з’єднання розгромили Квантунську армію протягом двох тижнів. 2 вересня о 9:02 за токійським часом на борту американського лінкора «Міссурі» підписано акт про беззастережну капітуляцію Японії. Найбільша війна в історії людства завершилася.

Рецидиви Другої світової війни

 

• Холодна війна.
• Війна УПА з радянською владою.
• Громадянська війна у Польщі (1945–1947).
• Війна лісових братів у Прибалтиці (1946–1947).
• Громадянська війна у Югославії (1945–1946).
• Громадянська війна у Греції.
• Корейська війна та поділ Корейського півострова на Північну та Південну частини, що є актуальним досі.
• Громадянська війна в Китаї, внаслідок якої владу в країні (за винятком Тайваню) захопили комуністи, які зберігають її понині.
• В’єтнамська війна, що на кількадесят років поділила В’єтнам на Південь і Північ.
• Примусова праця німців у СРСР

 

Наслідки

Людські жертви

Масштаби

Війна завдала народам світу величезних людських і матеріальних утрат. Кількість жертв досі точно не встановлено. За приблизними підрахунками, у війні загинуло понад 60 млн осіб, 90 млн стали інвалідами. Найбільших людських жертв зазнали СРСР (до 27 млн), Китай (до 10 млн), Польща (6 млн), Югославія (1,7 млн). Втрати держав-агресорів становили: Німеччини — до 9 млн, Японії — 2,5 млн, Італії — 500 тис. осіб. Зокрема серед українців загинуло щонайменше 14 млн осіб.^[44]

Матеріальні втрати

Військові витрати та збитки склали 4 трильйони доларів США. Матеріальні витрати досягли 60-70 % національного доходу учасників війни. Лише промисловість Великої Британії та Німеччини виготовила 652,7 тис. літаків (бойових і транспортних), 286,7 тис. танків, самохідних знарядь і бронемашин, понад 1 млн артилерійських знарядь, понад 4,8 млн кулеметів (без Німеччини), 53 млн рушниць, карабінів і автоматів і величезну кількість іншого озброєння та спорядження. Війна спричинила колосальні руйнування, знищення десятків тисяч міст і сіл, незліченні біди десятків мільйонів людей.

Підсумок німецько-радянської війни

Внаслідок німецько-радянської війни загинуло понад 30 мільйонів осіб. Це був найкривавіший театр воєнних дій під час Другої світової війни. В боях було задіяно найбільше наземних сил за всю історію воєн 20 століття. Конфлікт суповоджувався великими втратами як серед військового, так і цивільного населення. Характерною ознакою протистояння була ідеологічна боротьба — комунізму і націонал-соціалізму, яка сприяла жорстокості у війні. Під час конфлікту обидві сторони широко застосовували тактику «випаленої землі», масові розстріли, знищення населених пунктів тощо.

Жертвами цієї війни стали, за деякими оцінками, близько 27 млн громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн осіб.) За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у радянських партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб^[45].

На території України німці спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн осіб. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн були з України. Втрати українського народу у війні становили 40-44 % від загальних втрат СРСР^[46].

Геополітичні зміни

Табори-протиборці часів Холодної війни

Внаслідок війни ослабла роль Західної Європи в загальносвітовій політиці. Головними державами у світі стали СРСР і США. Велика Британія та Франція, незважаючи на перемогу, були дуже ослабленими. Війна показала нездатність їх та інших західноєвропейських країн контролювати величезні колоніальні імперії. У країнах Африки та Азії посилився антиколоніальний рух. Внаслідок війни низка країн здобули незалежність: Ефіопія, Ісландія, Сирія, Ліван, В’єтнам, Індонезія. На окупованих радянським військом територіях було встановлено соціалістичні режими. Одним із головних підсумків Другої світової стало створення на основі Антигітлерівської коаліції, що склалася в ході війни, Організації Об’єднаних Націй для запобігання світовим війнам в майбутньому.

У деяких країнах партизанські рухи, що зародилися під час війни, намагалися продовжити свою діяльність і після її закінчення. У Греції конфлікт між комуністами та довоєнним урядом переріс у громадянську війну. Антикомуністичні озброєні загони ще певний час після закінчення війни діяли в Західній Україні, Прибалтиці, Польщі. У Китаї продовжилася війна, що тривала там з 1927 року.

Під час міжнародного судового процесу в Нюрнберзі фашистську та нацистську ідеології визнано злочинними й заборонено. У багатьох західних країнах зросла підтримка комуністичних партій через їхню активну участь у боротьбі під час війни та повоєнну економічну кризу.

Європа опинилася розділеною на два табори: західний (капіталістичний) і східний (соціалістичний). Стосунки між двома блоками різко погіршилися вже за кілька років після закінчення війни. Почалася так звана Холодна війна.

Німеччина розділена на зони відповідальності та її територіальні втрати

Радя́нсько-фі́нська війна́, або Зимо́ва війна́ (фін. talvisota)  — збройний конфлікт між СРСР і Фінляндією у період від 30 листопада 1939 року до 13 березня 1940 року. На думку низки істориків — наступальна операція СРСР проти Фінляндії з метою окупації скандинавської країни під час Другої світової війни. У радянській і частині російської історіографії ця війна розглядалася як окремий двосторонній локальний конфлікт, що не є частиною Другої світової війни, так само як і бої на річці Халхин-Гол у Монголії.

Війна завершилася підписанням Московського мирного договору, що зафіксував відторгнення від Фінляндії значної частини її території.

Передумови

На початку 19 століття Швеція була змушена передати Фінляндію Російській імперії. Щоб запобігти прошведським настроям у фінському суспільстві, Росія охоче надала Фінляндії статус автономії та навіть певною мірою сприяла національному зростанню фінського народу, доки це віддаляло фінів від Швеції.

Коли ж 1917 року у Петрограді стався Жовтневий переворот та влада потрапила до рук більшовиків, Фінляндія проголосила державну незалежність та організувавши (не без допомоги з боку Німеччини) власні збройні сили, спромоглася звільнити свою територію від військових частин Червоної гвардії, що знаходились на її території, як на землях Російської імперії. Згодом у Фінляндії було прийнято Конституцію, обрано Президента. У 30-тих роках Фінляндія разом зі Швецією, Норвегією та Данією проголосили курс на нейтралітет та позаблоковість.

Тим часом, у Радянському Союзі багато впливових політиків не бажали сприймати Фінляндію як суверенну державу. Йосип Сталін неодноразово наголошував, що незалежність Фінляндії «було надано» та що Радянський Союз «терпить» незалежну фінську державу, «поки що». 1934 року між Фінляндією та СРСР було укладено угоду про мирне співіснування терміном на десять років і значна частина фінів розглядали її як вагому гарантію миру. Втім Сталін дивився на речі інакше.

Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія була віднесена до радянської «сфери впливу», стосунки між СРСР та Фінляндією загострились. Ще більш напруженими вони стали коли СРСР разом із Німеччиною 1939 року знищили Польську державу та на вимогу СРСР були підписані угоди «про взаємодопомогу» з країнами Прибалтики і СРСР розмістив свої військові контингенти на їх території.

У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фінляндією. За цими планами Червона армія одним потужним ударом мала розгромити фінські війська та зайняти всю територію країни за кілька днів. За словами головного маршала артилерії Воронова, на нараді у наркома оборони СРСР йому було доручено вести розрахунки потрібних обсягів набоїв та обладнання виходячи з того, що війна буде продовжуватись дванадцять діб.

Переговори

Таємні переговори

Вперше переговори, що мали безпосереднє відношення до майбутніх подій, розпочалися 14 квітня 1938 року, коли другий секретар радянського посольства у Фінляндії Борис Ярцев приватним порядком звернувся до кількох офіційних осіб із фінського уряду з проханням про таємні переговори. Ярцев (справжнє прізвище — Рибкін Борух Аронович^[8]), що офіційно займав невисоку посаду у посольстві, насправді був агентом НКВС, Сталіним йому було надано всі необхідні повноваження для переговорів із керівниками Фінляндії.

Переговори точилися навколо потенційної можливості нападу гітлерівської Німеччини на Фінляндію. Радянський представник давав фінам зрозуміти, що у цьому випадку Радянський Союз також оголосить Фінляндії війну та введе свої війська на її територію — аби забезпечити свій північний кордон біля Ленінграду. Щоб запобігти такому перебігу подій, радянська сторона, турбуючись про безпеку своїх кордонів, пропонувала терміново укласти між країнами угоду про військову взаємодопомогу. Фінляндію перспектива такої угоди не тішила, бо по-перше, Фінляндія сподівалася зберегти нейтралітет — а угода явно ставила під сумнів позаблоковий статус Фінляндії; а по-друге, маючи угоду, у разі війни Радянський Союз вже на законних підставах вводив до Фінляндії свої війська — тож отримував ще більшу нагоду її окупувати.

Після двох місяців таємних переговорів, уряд Фінляндії визнав їх безперспективними та почав грати у відкриту: уряд Радянського Союзу отримав від уряду Фінляндії офіційну ноту, в якій було зазначено, що Фінляндія є нейтральною позаблоковою державою та не надасть дозволу на розташування на своїй території іноземних військ, до якої держави ті би не належали.

У відповідь СРСР вже офіційно оголосив свої пропозиції. Окрім вже згадуваної військової угоди, Радянський союз хотів брати участь у озброєнні Аландських островів (що їх раніше було демілітаризовано за Тартуською угодою). Також було запропоновано, щоб Фінляндія дозволила створити радянські військові та морські бази на фінському острові Суурсаарі.

Якраз тоді у керівництві зовнішніми справами відбулися значні зміни, головою комісаріату замість Литвинова став Молотов, який і запросив фінську сторону провести у Москві переговори «щодо конкретних питань» у радянсько-фінських відносинах.

Перший раунд переговорів

Фінську делегацію очолював авторитетний фінський політик Юго Паасиківі, з радянської сторони переговори вів безпосередньо Сталін. Переговори почалися у Москві, 12 жовтня 1939 року.

Радянські вимоги було уточнено та деталізовано, загалом вони виглядали таким чином: у випадку війни між СРСР з одного боку та Німеччиною або Британією з іншого, одне з найважливіших міст Радянського Союзу, Ленінград, опиниться у дуже вразливому становищі, зокрема для нападу через Фінську затоку Балтійського моря. Щоби відвернути загрозу, мають бути зроблені такі кроки: демілітаризовані за попередніми угодами Аландські острови мають бути укріплені та озброєні фінською стороною під наглядом та за участі радянських військових. Фінляндія має надати Радянському Союзу у тридцятирічну оренду півострів Ханко, для розташування на ньому радянських військових баз. Фінляндія має передати Радянському Союзу кілька островів у Фінській затоці для розміщення на них радянських військових сил. Також від Фінляндії очікується передача Радянському Союзу приблизно двох з половиною тисяч квадратних кілометрів фінської території на Карельському перешийку, аби відсунути сухопутний кордон від Ленінграду. Радянський Союз, у свою чергу, передає Фінляндії більше п’яти тисяч квадратних кілометрів власної території — далі на північ, у Карелії.

Відповідь Фінляндії на ці пропозиції була в цілому негативною. Фінляндію не обходять проблеми Радянського Союзу, але турбують власні. Участь радянських військових у озброєнні Аландських островів ставить під сумнів нейтралітет Фінляндії, так само як і передача в оренду півострова Ганко. До того ж радянські війська на Ганко та Суурсаарі створюватимуть небезпеку вже для Гельсінкі. Територія на Карельському перешийку, що її хоче собі Радянський Союз, є однією з найбільш промислово розвинених областей Фінляндії до того ж там міститься друге за розміром та значенням місто країни, Віїпурі. Та ж місцевість, яку СРСР пропонує на заміну, хоча й значно більша за розміром, але порожня та нерозвинена. До того ж, на Карельському перешийку розташовані основні оборонні споруди Фінляндії, залишившись без них вона стане беззахисною у військовому плані. Втім, Фінляндія загалом згодилася на обмін кількох островів Фінської затоки на аналогічну за розмірами територію у Карелії. Оренда фінських територій для військових цілей Радянського Союзу теоретично також можлива, але оскільки вона зачіпає позаблоковий статус держави, то така концесія мала би бути схвалена конституційною більшістю фінського парламенту, тобто п’ятьма шостими голосів.

Радянський Союз у свою чергу не пристав на пропозиції Фінляндії, тож після трьох зустрічей фінська делегація відбула додому для консультацій із урядом.

Другий раунд переговорів

Вдруге радянська та фінська делегації зустрілися 23 жовтня. Ніяких зрушень не відбулось, сторони продовжували стояти на своїх попередніх позиціях. Фіни також висловили протест щодо регулярних, останнім часом, польотів радянських розвідувальних літаків над фінською територією — але будь-якого обговорення цього питання також не відбулося.

Третій раунд переговорів

3 листопада відбулася остання спроба розв’язати питання шляхом переговорів. Радянська сторона зменшила свої пропозиції щодо можливої радянської залоги на Ганко, але фінські представники вкотре оголосили, що розміщення будь-яких іноземних сил на Ганко неможливе. Переговори так і закінчились нічим. Фінська делегація повернулась до Гельсінкі 13 листопада.

Casus belli

Микита Хрущов у своїх спогадах пише, що на нараді в Кремлі Сталін сказав: «давайте почнемо сьогодні» — і того самого дня привід для війни знайшовся, так званий «Майнільский інцидент»: 26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, у якій повідомлялось, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев’ятеро радянських військовослужбовців.

Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з кількох точок спостереження численні гарматні постріли, і як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок, звідки вони лунали, було занотовано. Зіставлення нотаток показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв’язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад.

29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено.

Тактико-військові дії

• загальний опис — фінська Карелія
• загальний опис — напрямок Віїпурі (Виборг)

Озброєння та сили сторін

Співвідношення сил станом на 30 листопада 1939 року^[9]:

До складу фінської дивізії входили: штаб, три піхотні полки, одна легка бригада, один полк польової артилерії, дві інженерні роти, одна рота зв’язку, одна саперна рота, одна інтендантська рота. До складу радянської дивізії входили: три піхотні полки, один полк польової артилерії, один полк гаубичної артилерії, одна батарея протитанкових гармат, один батальйон розвідки, один батальйон зв’язку, один інженерний батальйон.

Фінська дивізія поступалася радянській як за чисельністю (14 200 проти 17 500), так і за вогневою потужністю, що видно з наступної порівняльної таблиці:

Червоноармійці, убиті у Фінляндії

Підбитий радянський танк Т-26. Січень 1940

Перший період війни — наступ Червоної Армії

Основного удару червона армія завдала з двох напрямків — 7-а армія мала подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-а армія завдавала удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Добре озброєна 9 А маючи велику кількість танків та артилерії стрімко почала просуватися вперед, фінські війська відступали не маючи достатньої кількості протитанкових засобів. Втім, одразу далася взнаки неузгодженість дій радянських військ — артилерія та авіація діяли окремо від задач піхоти, танки використовувалися неефективно. До того ж фіни не були приголомшені — евакуація мирного населення з небезпечних районів розпочалася одразу після Майнільського інциденту, війська при відступі густо мінували територію, почали діяти численні лижні загони — добре обізнані з місцевістю вояки зненацька атакували колони радянських військ, добре замасковані снайпери завдавали значних втрат червоній армії. На додачу, зіпсувалась погода — червоноармійці ще були у літній формі, радянське рушничне мастило на морозі тверділо, акумулятори вантажівок виходили з ладу. У війну вступило «Державне управління спиртних напоїв» Фінляндії, яке взялося до масового виготовлення пляшок із запалювальною сумішшю — саме фіни назвали цей витвір «коктейль Молотова».

На Віїпурі

Радянські війська мали значну перевагу у повітряних силах. На 1 фінський літак було 9 радянських. Вже 30 листопада відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі та інших фінських міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та коло Ленінграду. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

Уряд Куусінена

1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу».

Фінська народна армія

В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко… Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

Боєздатність її «вояків» була вкрай низькою. За весь період війни участі в бойових діях вони практично не брали.

Битва при Суомуссалмі

Бойові дії між радянськими і фінськими військами біля селища Суомуссалмі, що тривали з 7 грудня 1939 року по 8 січня 1940 року отримали найменування — Битва при Суомуссалмі.

Результатом битви стала поразка Червоної Армії, яка мало вплинула на результат війни, але значно зміцнила бойовий дух фінів. Подіям воєнного часу присвячена виставка в музеї Raatteen Portti (Ворота на Раате) і справжня (відновлена в 1993–1994 роках) землянка з траншеями на лінії річки Пурасйокі.

Другий період війни — «гнізда»

Третій період війни — прорив лінії Маннергейма

Основна стаття Лінія Маннергейма

Закінчення війни, наслідки

Ця війна, що увійшла в історію під назвою «зимової», по суті, була нерівною, хоча Червона Армія воювала неефективно і зазнала набагато більших втрат, ніж Фінляндія.

12 березня був підписаний радянсько-фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ганко.

До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.

Оборона Фінляндії здійснювалася дисциплінованими, грамотно керованими солдатами, що звикли до місцевих кліматичних і погодних умов, і застосовували тактику, цим умовам відповідну. Радянський же наступ був спланований без урахування характеру місцевості, погодних умов і відповідних проблем постачання. Зрештою вдалим він видався лише тому, що Радянський уряд не звертав уваги на втрати такого масштабу. На підставі радянських невдач Гітлер і його генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини. Цю думку поділяли і багато хто з іноземних спостерігачів, включаючи і міністерство оборони США.

Радянсько-фінська війна тривала всього 105 днів. За цей час Радянський Союз втратив, за деякими даними, понад 722 тис. убитих, поранених і обморожених. 17 тис. чоловік зникли безвісти^{[Джерело?]}.

Червона армія втратила більш ніж 412 тисяч убитими, пораненими, обмороженими й полоненими, в фінському полоні опинились до 6 000 осіб, у тому числі понад 300 командирів. Втрати СРСР становили до 40% бойового складу задіяних частин і суттєво переважали втрати фінської сторони (понад 70 000 чоловік, у тому числі 50 000 поранених і тих, хто пропав без вісти, та 23 000 убитих і померлих від ран, до радянського полону потрапили 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів), було засвідчено чисельні негаразди в бойовій, організаційній і технічній підготовці РСЧА.^[10][11]

За участь в Радянсько-фінській війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 412 військовослужбовцям, серед них були такі відомі воєначальники як С. К. Тимошенко, К. П. Мерецков, Г. І. Кулик, М. П. Кирпонос, Д. Д. Лелюшенко. Понад 50 тисяч радянських солдатів та офіцерів були нагороджені орденами і медалями.

Українці в радянсько-фінській війні

Маршал Радянського Союзу С. К. Тимошенко

Українські добровольці у Фінляндії

Під час радянсько-фінської війни Північно-Західним фронтом командував майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Тимошенко Семен Костянтинович, уродженець Фурманівки Одеської області. Його війська здійснили прорив лінії Маннергейма у лютому 1940 року.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Кулик Григорій Іванович, уродженець с. Дудникове (Полтавський район) Полтавської області. В якості заступника наркома оборони СРСР брав участь у підготовці армійських і артилерійських частин до радянсько-фінській війні. Був репресований і розстріляний в 1950 році.

Командиром 70-ї дивізії був Кирпонос Михайло Петрович, уродженець Вертіївки Чернігівської області. За вміле командування дивізією і проявлений героїзм Михайло Кирпонос був удостоєний звання Герой Радянського Союзу (1940). Загинув у 1941 році.

У бомбардуванні населених пунктів в центральній і південній Фінляндії брав участь льотчик-ас і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Григорій Пантелійович, уродженець Голубівки Дніпропетровської області. Загинув у 1943 році.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Москаленко Кирило Семенович, уродженець с. Гришине Донецької області. Під час війни був начальником артилерії 51-ї Перекопської стрілецької дивізії Одеського військового округу, був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Майбутній генерал-полковник танкових військ і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Андрій Григорович, уродженець с. Сулимівка (Яготинський район) Київської області. Під час війни був начальником штабу 173-ї мотострілецької дивізії.

На боці СРСР у війні брали участь дві дивізії, які комплектувались в Україні. Це 44-та та 70-та стрілецькі дивізії. Перша з них потрапила в оточення і майже вся загинула, намагаючись вирватись з фінського кільця. Ті, хто вирвався, були піддані військово-польовому суду. Командир дивізії, начальник штабу, начальник політвідділу та комісар були розстріляні. Загалом репресій зазнали кілька тисяч учасників цієї війни. Повчально, що фінська сторона впорядкувала могили загиблих радянських бійців. У місті Суомуссалмі встановлено монумент воїнам 44-ї дивізії.

Загиблим українцям присвячені другий та третій томи з серії «Загиблі на чужині», які під назвою «Полягли в снігах Суомі» випустило видавництво «Книга пам’яті України», вони містять інформацію про відповідно 9 000 і 18 000 осіб. В цілому кількість загиблих українців, що воювали в складі Червоної Армії оцінють в близько 40 000.

Перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії, були сформовані у 1940 році. Добровольці здебільшого набиралися з радянських військовополонених. На озброєнні була фінська та радянська зброя. Однострої були фінськими з чорними кашкетами із синьо-жовтою околицею і тризубом, хоча в багатьох випадках українські добровольці продовжували носити радянську форму, доповнюючи її мазепинками. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції^[12]. Одним з найвідоміших командирів українських добровольців у Фінляндії був письменник Юрій Горліс-Горський.

Втрачені фінські землі після завершення війни

Українці в радянсько-фінській війні

Під час радянсько-фінської війни Північно-Західним фронтом командував майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Тимошенко Семен Костянтинович, уродженець Фурманівки Одеської області. Його війська здійснили прорив лінії Маннергейма у лютому 1940 року.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Кулик Григорій Іванович, уродженець с. Дудникове (Полтавський район) Полтавської області. В якості заступника наркома оборони СРСР брав участь у підготовці армійських і артилерійських частин до радянсько-фінській війні. Був репресований і розстріляний в 1950 році.

Командиром 70-ї дивізії був Кирпонос Михайло Петрович, уродженець Вертіївки Чернігівської області. За вміле командування дивізією і проявлений героїзм Михайло Кирпонос був удостоєний звання Герой Радянського Союзу (1940). Загинув у 1941 році.

У бомбардуванні населених пунктів в центральній і південній Фінляндії брав участь льотчик-ас і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Григорій Пантелійович, уродженець Голубівки Дніпропетровської області. Загинув у 1943 році.

Майбутній Маршал і Герой Радянського Союзу, українець Москаленко Кирило Семенович, уродженець с. Гришине Донецької області. Під час війни був начальником артилерії 51-ї Перекопської стрілецької дивізії Одеського військового округу, був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Майбутній генерал-полковник танкових військ і Герой Радянського Союзу, українець Кравченко Андрій Григорович, уродженець с. Сулимівка (Яготинський район) Київської області. Під час війни був начальником штабу 173-ї мотострілецької дивізії.

На боці СРСР у війні брали участь дві дивізії, які комплектувались в Україні. Це 44-та та 70-та стрілецькі дивізії. Перша з них потрапила в оточення і майже вся загинула, намагаючись вирватись з фінського кільця. Ті, хто вирвався, були піддані військово-польовому суду. Командир дивізії, начальник штабу, начальник політвідділу та комісар були розстріляні. Загалом репресій зазнали кілька тисяч учасників цієї війни. Повчально, що фінська сторона впорядкувала могили загиблих радянських бійців. У місті Суомуссалмі встановлено монумент воїнам 44-ї дивізії.

Загиблим українцям присвячені другий та третій томи з серії «Загиблі на чужині», які під назвою «Полягли в снігах Суомі» випустило видавництво «Книга пам’яті України», вони містять інформацію про відповідно 9 000 і 18 000 осіб. В цілому кількість загиблих українців, що воювали в складі Червоної Армії оцінють в близько 40 000.

Перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії, були сформовані у 1940 році. Добровольці здебільшого набиралися з радянських військовополонених. На озброєнні була фінська та радянська зброя. Однострої були фінськими з чорними кашкетами із синьо-жовтою околицею і тризубом, хоча в багатьох випадках українські добровольці продовжували носити радянську форму, доповнюючи її мазепинками. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції^[12]. Одним з найвідоміших командирів українських добровольців у Фінляндії був письменник Юрій Горліс-Горський.

Маршал Радянського Союзу С. К. Тимошенко

Українські добровольці у Фінляндії