Кімерійці

Kimerian.jpg
Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів

Кіммері́йці або Кіммери (грец. κιμμέριοι, лат. Cimmerii) — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор’я (півдня України)[1] в IX — VII століттях до н. е.. Більша частина яких у VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії з-за нашестя скіфів[1]. Мала частина яких осіла у Північному Причорномор’ї змінивши кочовий образ життя[2][3], і стала відомою як таври[1], що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)[1]. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову[3][2]. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру[4]. Назва племені кімерійців не їх самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор’я[3][2].

Походження

Інформація про походження кіммерійців знаходиться в стародавніх Ведах та Іранських клинописах, вважається, що вони були індоєвропейцями. Історики вважають, що мова кіммерійців належала до іранської мовної групи, або принаймні, кіммерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з ассирійських джерел імена кіммерійських царів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кіммерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир).

В археології дуже мало відомо про кіммерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв’язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (40001200 до н. е.).

Декілька кам’яних стел, знайдених в Україні і Північному Кавказі, були віднесені до кіммерійців. Їх стиль явно відмінний як від пізніших скіфських стел, так і раніших стел ямної культури й Кемі-Обської культури.

Кіммерійці на півночі Анатолії (сучасна Туреччина) між Фригією та Урарту

Історичні згадки

Біблія

Кіммерійців пов’язують з біблійним Тоґармом, сином Ґомера, онуком Ноя. Країну кімерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Антична топоніміка пов’язує з кімерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кімерійський, Кімерік, Кімерійський вал, кімерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кімерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кімерійцями слід розглядати могутні об’єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

Територія України в передскіфську добу. Кімерійські пам’ятки

Одісея

Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім’ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII–VII століть до н. е.

Ассирійські джерела

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахериба, Езарґадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Халдейського королівства Ван (Вірменія) та королівства Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (Скити). Кімерійці з’явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до н. е. і окупували королівство Ван десь по 714 році до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімри разом з королем Вана Rusas (680–645 до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію. Відомо про перебування кіммерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фрігії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скитів, які посувалися на схід до королівства Ван. Ассирійський король Езаргадон (Асархаддон) та скитський Бартатуа створили союз проти кімрів та калкедонців. Внаслідок цього у 679678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір короля Лідії, але вже в 652 році до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 році до н. е. ассирійці зі скитами знищили силу кімрів, зменшуючи їх до частини в Кападосії, яка залишилася надалі кіммерійською. Місце кіммрів в Малій Азії зайняли скити, які втрималися там аж до 606 року до н. е., за винятком двох областей в Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скитськими назавжди.

М. Ростовцев каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скитів. Основуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з’явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скитів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли. М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скити витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотки доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скитів і після їх приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців. Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з’явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Та й цей великий прихильник іранської теорії все ж визнає кімрів індоєвропейським (арійським) народом — траками на підставі того факту, що в Босфорській державі королі мали тракійські імена, а так само багато людей з тракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина їх залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Походи кіммерійців на Колхіду і Урарту

Царі Кіммерійців

Грецькі джерела

За грецькими джерелами, вона виглядає трохи інакше. Вже їхня «Одіссея» називає народ, що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор’ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені Амазонки, що воюють Греків. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Матеріальна культура, господарство і побут кімерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кімерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам’яні стели. Відомі пам’ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам’яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Одяг

На підставі образотворчого мистецтва сусідніх народів відновлюють одяг кімерійців. Вони носили шкіряні куртки, штани, чоботи і гостроверхі шапки.

Походження болгар й валлійців

Вчені говорять про походження булгар від кімерійців (кімерії). На це вказують записи у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир), кімерійський цар Колед, мав двох синів: Брема та Болга. Після війни зі скитами, частина кімерів переселилася на захід, де Брем захопив західно-європейські землі. Кельти та бритони стали наступниками Брема. Це підтверджується самоназвою кельтського народу валлійці Британії — кимри. Інша частина кімерів на чолі з Болгом, за свідченням цих джерел, переселилися на південь й оселилися на Балканах. Археологічні розкопки виявили столицю Болга Казанлак у центральній Болгарії.

Писемні джерела

  • Гомер близько VIII ст. до РХ (автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї») згадує про кімерійців: Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство…
  • Геродот у V ст. до РХ, називає кімерійців «Дивними козодоями» та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі.

А також автори початку першого тисячоліття н. е.:

  • Прісциан (Priscian, 644–721): « …вони савромати живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» ;
  • Руфій Фест Авіен (Ruf. Fest. Avien, 852–891): « найближчі до Танаїсу місцевості займають кіммерійці й сінди» ;
  • Діонісій (Dion., 652–710): « …у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…»
  • Також існують вавилонські, урартські, іудейські, перські писемні джерела про кіммерійців.

Археологія

На певних етапах існування кімерійці відповідають археологічній Кизил-кобинській культурі, Катакомбній культурі.

Скіфи

Скіфи (скити) (грец. Σκύϑαι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх кочових племен, що належали до народів іранського кола, і мешкали у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватися до населення Речі Посполитої і Російської Імперії, зокрема козаків. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

Походження

За найбільш розповсюдженою версією скіфи належали до іранської групи народів індоєвропейської сім’ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які трапляються у писемних пам’ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей.) . Існують версії про їхній зв’язок зі слов’янськими, германськими та тюркськими народами, які розглядаються як їхні прямі нащадки та спадкоємці їхньої культури.

У персидських та індійських джерелах скіфи відомі як сака та шака відповідно.

Мапа розселення Скіфських племен

Прихід скіфів у Північне причорномор’я

Обставини появи скіфів у степах Північного Причорномор’я не зовсім ясні. Стародавні джерела тлумачать цю подію по-різному. Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев’яти книг своєї «Історії», викладав таку версію[1]: прабатьківщина скіфів розташована десь на схід від Кіммерії, однак під тиском сусідніх кочових племен — массагетів вони покинули свої землі й вирушили в пошуках нової долі на захід. Урешті-решт їхні орди наблизилися до кіммерійських пасовищ. «При навалі скіфів кіммерійці,— пише далі Геродот,— почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися… На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, зостаючись віч-на-віч із багаточисельним ворогом. А на думку царів, слід було битися за країну проти загарбників. І народ не хотів коритися, й царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. А царі, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали і скільки можливого лиха спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони ухвалили це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірас, і могилу їхню й тепер видно».

Події, описані Геродотом у V ст. до н. е., датуються початком VII ст. до н. е. До цього ж часу належать і найраніші згадки про скіфів у писемних джерелах, а саме в ассірійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

Територія України в скіфську добу. Скіфські пам’ятки

Скіфи в Передній Азії

На час приходу скіфів у Причорномор’я ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680—669 рр. до н. е.), якому, так само як і майже всім його попередникам, доводилося вести напружену дипломатичну та збройну боротьбу за збереження ассірійської зверхності в Передній Азії. А поява скіфів на північних кордонах Ассирійської держави стурбувала її володарів. Тому вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша: чи дотримуватиметься свого слова Партатуа — цар «країни Ішкуза» (проводир скіфів), якщо візьме за дружину ассірійську царівну. Невідомо, чи було реалізовано плани щодо цього династичного шлюбу, але, як свідчать дальші події, ассірійці все таки досягли якоїсь домовленості з кочовиками.

Скіфи допомогли новому союзнику в його боротьбі проти повсталих 673 року до н. е. мідійських племен (територія розселення останніх прилягала до східного кордону Ассірії і входила до зони її впливу). Ще значнішу роль цей союз відіграв кілька десятиліть по тому, коли Мідія, вже здобувши незалежність, рушила своїм військом в Ассірію. Мідійці взяли в облогу столицю Ассірії Ніневію. На поміч обложеним прийшло «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» (Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 103.). Більшість дослідників уважає, що Прототій Геродота і Партатуа ассірійських джерел — одна й та сама особа. У такому разі цілком можливо, що матір’ю Мадія була дочка Асархаддона (згадаймо його спробу владнати династичний шлюб)[2].

Розбивши мідійців, загони скіфів могутньою хвилею затопили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш як чвертьвікове володарювання в Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е. Вирішальною мірою до цього спричинилося втручання скіфів у боротьбу Ассірії з ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин висунув північних кочовиків на роль третьої і вирішальної сили в цьому регіоні. Однак через деякий час ситуація змінилася. 612 року до н. е. об’єднані сили Мідії та Вавілонського царства здобули Ніневію, а за кілька років остаточно загинула Ассірійська держава. Усе це змінило розташування сил на політичній арені Передньої Азії, а разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіфського панування. Та, незважаючи на несприятливі для них події, скіфи ще досить довго залишалися тут значним військовим чинником, про що свідчить, наприклад, їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром і володарем малоазійського царства Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до н. е.).

Свідчення писемних джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, яка тривала близько 100 років, підтверджуються й археологічними даними. Йдеться насамперед про характерні бронзові наконечники стріл, знайдені в різних пунктах Закавказзя, Малої та Передньої Азії. З тим, ці знахідки не обов’язково фіксують безпосередню присутність степовиків в якомусь конкретному місці,— адже разом зі скіфським луком цей тип стріл досить широко увійшов до арсеналу бойових засобів місцевих народів (так, Геродот розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів Кіаксара[3]). Але, в будь-якому випадку поширення згаданих наконечників пов’язане з походами північнопричорноморських кочовиків до Передньої Азії й археологічно відбиває ці події. На Близькому Сході виявлені кілька форм для відливання таких наконечників. Одна з них, що походить з іракського міста Мосул (зберігається у Британському музеї в Лондоні), виготовлена з бронзи й призначена для одноразової відливки трьох виробів. Л. Ундервуд експериментував із цією формою й дійшов висновку: за допомогою кваліфікованих помічників він особисто здатний щотижня виготовляти до 10 тис. наконечників, а в давнину кілька таких портативних «майстерень» могли б цілком задовольнити потреби п’ятитисячного загону лучників.

Серед знахідок, пов’язаних зі скіфами, чи не найцікавішою є так званий Саккизький скарб, виявлений в Іранському Курдистані. Цей комплекс являє собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Значну частину скарбу становлять ювелірні вироби східного типу. Відповідь на запитання: як вони потрапили до рук степового можновладця є у Геродота [4]: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в [Передній] Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об’їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів».

Скіфи та Північний Кавказ

У період передньоазіатських походів основною територією, де мешкали скіфські племена, були степи Прикубання й Північного Кавказу, сполучені зручними природними комунікаціями — через східне узбережжя Чорного моря, центральнокавказькі перевали, узбережжя Каспійського моря — із Закавказзям та Передньою Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях сучасних Краснодарського і Ставропольського країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії, відкрита найбільша кількість відомих на сьогодні скіфських поховальних пам’яток VII—VI ст. до н. е. Тому є всі підстави локалізувати в цьому регіоні найдавніше скіфське об’єднання, відоме в ассірійських джерелах як «царство Ішкуза».

Багата здобич, яка стікалася в кочовища «царства» з Передньої Азії, поступово осідала в підкурганних могилах кочової знаті. Найвідоміші з тутешніх скіфських курганів — Келермеські, Ульські, Ставропольські — зберігали під своїми насипами зразки ювелірного мистецтва, величезну кількість предметів озброєння, різноманітний посуд тощо. Наприклад, взимку 1903—1904 рр. гірничий технік Д. Г. Шульц, зовсім не маючи археологічного досвіду, по-грабіжницькому розкопав на околицях станиці Келермеської (поблизу Майкопа) чотири кургани. З них походять «золота пантера» (прикраса щита), золоті чаші, діадеми, меч у золотих піхвах, оздоблених зображеннями фантастичних звірів, коштовні деталі ассірійських тронів, а також чимало інших цікавих знахідок. З-поміж речей Келермеса, крім безсумнівної воєнної здобичі (прикраси тронів), було багато золотих предметів, виконаних у відповідності до уподобань скіфів, але майстрами, котрі явно не до кінця розуміли мистецькі канони суспільства, з якого походили замовники. Не виключено, що ці предмети виготовлялися в царських майстернях злотоковалями, захопленими скіфами в полон у південних країнах і виведеними в далекі степи. В 1904 р. до Келермеса виїхав відомий археолог М. І. Веселовський, який дослідив тут два кургани. Вони були пограбовані ще в давнину, але важливіше те, що вчений з’ясував конструкцію келермеських поховань. Вони здійснювалися у великих підквадратних у плані ямах (8,5X8,5 і 10,7X10,7 м), по краях яких укладали забитих коней із пишно оздобленими вуздечками. Взагалі коні — головне багатство і предмет гордощів кочовика — присутні майже в усіх заможних скіфських могилах «царства Ішкуза», однак абсолютним «рекордсменом» у цьому відношенні є курган № 1 поблизу Ульського аула (тепер — аул Уляп Адигейської АО). В 1898 р. Веселовський розкрив у ньому скелети більш ніж 400 коней; 360 лежали біля дерев’яних конов’язів, 50 — у насипу на спеціальному майданчику.

Ці та подібні до них пам’ятки дають яскраве уявлення про один із найвищих піків у розвитку скіфських племен, який у часі збігався з періодом передньоазіатських походів, а територіально був пов’язаний зі степовими районами між Кубанню на заході та сучасним Дагестаном на сході.

Однак після завершення перебування скіфів у Передній Азії центр їхньої життєдіяльності поступово зміщується в північнопричорноморські степи. За Геродотом[5], на шляху до Північного Причорномор’я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв’язок з рабами… Від цих-то рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє поодження, юнаки почали противитись скіфам, коли ті повернулись із Мідії». Звісно, напівлегендарний, фольклорний характер цієї оповіді не івдозволяє сприймати її як конкретне історичне свідчення, проте немає ніякого сумніву, що Геродот спирався на усні перекази, що у трансформованому вигляді відображали якісь реальні події, пов’язані з остаточним утвердженням скіфів на степових обширах Північного Причорномор’я.

Відомі скіфи

Серед відомих скіфів:

  • Анахарсіс — один із засновників європейської, «грецької», античної філософії, один із «7 мудреців античності».
  • Демосфен — давньогрецький оратор. Його бабуся по материній лінії була скіфянкою.
  • Мардоній Русус — вчитель імператора Юліана Відступника (331–362 рр.), освічений, хрещений таємно, у 358 р. прийняв римське громадянство 348. З 359 по 376 на римській службі. Великий шанувальник філософії епохи язичництва, євнух. Служив при трьох імператорах отримавши звання префекта (360 р.), хоча майже не служив в римській армії.
  • Діонісій Малий (475—†550 роки життя).

Скіфи у християнській літературі

У святому Писанні кілька разів згадано про скіфів, зокрема в посланні апостола Павла до Колоссян (3:11) говориться «де немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос».

За свідченням візантійських істориків, зокрема істориків церкви V–VII ст. (напр. Тертулліан), а також Повісті минулих літ та деяких інших джерел, в I ст. н. е. серед скіфів починає поширюватись християнське вчення, яке їм проповідував сам апостол Андрій (за іншими даними — Хома). На жаль про ті часи відомо дуже мало, оскільки в цей час християнська віра тільки починала поширюватись у світі, не існувало усталеної практики богослужінь, богослужебних книг, церковних споруд, не проводилися церковні собори і т. д. — православне християнське вчення, особливо серед варварів передавалося в усній формі (Святий Переказ) безпосередньо через проповідників.

Як би там не було вже з III ст. стає відомою Скіфська єпархія єдиної вселенської християнської Церкви. Про те, що у Скіфії існує сильна християнська спільнота з власною християнською традицією довідуємось з історії Вселенських Соборів, на одному з яких (Халкідонському) група присутніх там монахів-скіфів твердо стала на захист православної віри, проти несторіанської єресі. Див. Карташев, История Вселенских Соборов. Движение монахов-скифов

В часи Великої Гунії і Болгарії, які судячи з усього включили до свого складу колишні скіфські племена, християнська віра дещо занепадає, багато її прибічників переселяються на землі Ромейської Імперії. Варто зауважити, що з часом тут розселяються племена слов’ян, які переймають християнську православну культуру, що може свідчити про передачу стародавньої традиції. Багато даних вказують на те, що слов’яни були племенами змішаного походження, у формуванні яких колишні скіфські і сарматські племена зіграли важливу роль. Хай там як, але саме на слов’янську (староболгарську) мову вперше на цих землях перекладають богослужебні книги і книги Святого Письма.

Зарубинецька культура

Зарубине́цька культу́ра — одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку.

Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип’яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Час — приблизно з 200 року до РХ до 200 року після РХ. Була визначена у 1899 і засвідчена понад 500 пам’ятками, які охоплюють простір від Прип’яті й Подесення до Середнього Подніпров’я.::||

Зарубинецька культура (червено)

Україна у ІІІ — І ст. до н. е. Зарубинецька культура позначена зеленим кольором

 

Загальний опис

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. Зарубинці Канівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров’ї: м. Ржищеві, селах Віта, Пищальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.
Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам’ятки відносять до III ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип’ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров’я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев’яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.

Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, це свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.

На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.

Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Також відомі трупопокладення, хоча вони зустрічаються рідко.

Дослідження зарубинецької культури

Важливе значення для вивчення зарубинецької культури мали розкопки великого могильника, розташованого на околиці Києва, у с. Корчуватому, проведені в 1940—1941 рр. У післявоєнні роки у Середньому Придніпров’ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях м. Канева, поблизу сіл Сахнівка (а саме Сахнівські поселення), Межиріч, Лютіж та інших, могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка.

На території Верхнього Придніпров’я, між гирлами Березини та Сожу, на початку 1950-х років були виявлені численні зарубинецькі пам’ятки. На поселеннях і могильниках на берегах Прип’яті було виявлено близько 40 пам’яток. Розкопками було повністю досліджено могильники Велемичі І та II, значні роботи проведено на могильниках Воронине, Черськ, Отвержичі, Ремель.

Зарубинецькі пам’ятки в басейні Південного Бугу, а також Дністра (поселення Мар’янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належать до пізніх проявів зарубинецької культури.

Етнічна приналежність зарубинецької культури

Перший дослідник зарубинецьких пам’яток Вікентій Хвойка вважав їх слов’янськими, місцевими за своїм походженням. На його думку, вони становили собою проміжну ланку між пам’ятками ранішої скіфської доби і пізнішої черняхівської культури.

До думки Вікентія Хвойки про слов’янську приналежність зарубинецької культури та про її автохтонне походження приєдналися Олександр Спицин, Микола Біляшівський та інші. Проти неї виступили західноєвропейські дослідники. Німецькі археологи П.Рейнеке і К.Такенберг оголосили зарубинецькі пам’ятки приналежними германським племенам, що з’явилися на Подніпров’ї внаслідок переселення. Французький вчений Дешеле вважав Зарубинці кельтською пам’яткою. Ці припущення лишились недоведеними.

Більшість вчених поділяє точку зору Вікентія Хвойки про приналежність зарубинецької культури місцевим давньослов’янським племенам. Вважається, що зарубинецька культура має не одне, а три джерела: місцеву культуру скіфського часу правобережної лісостепової смуги України та елементи прип’ятсько-поліської і латенської культур.

Зарубинецька культура має чітко виражені локальні особливовсті. Так, середньодніпровський локальний варіант відрізняється виразними рисами культури місцевих племен пізньоскіфського часу. На думку Бориса Рибакова зарубинецька культура є продовженням праслов’янської пізньоскіфської (пізньосколотської) культури, носії якої під впливом несприятливих обставин, що склались після сарматського вторгнення в степи Північного Причорномор’я, були вимушені мігрувати з лісостепів у лісову зону у верхів’ях Дніпра.

« Сучасні дослідники не мають єдиної думки щодо етнічного складу зарубинецьких племен. Їх пов’язують зі слов’янами, германцями, балтами. Проте, дані мовознавства, типологічна близькість зарубинецьких памяток з київською культурою III-V ст. Р.Х. та культурами ранньосередньовічних слов’ян V-VII ст. Р.Х. – пеньківською і колочинською – дають підстави вважати зарубинецьку культуру ранньослов’янською ». (Цитата з книги «Археологія України» І.С. Винокура, Д.Я. Телегіна)

Спорідненість з іншими культурами

У західній половині слов’янського (?) світу синхронною зарубинецькій була пшеворська культура. Сарматського ярма там не було, і ця культура була більш повнокровною, ніж зарубинецька. Ці культури разом формують один археологічний комплекс.

Зарубинецька культура, як і її наступниця Черняхівська культура, має впливи інших культур: кельтської Латенської культури, степових скитів і сарматів. Згодом мала вплив цивілізації Римської імперії на Дунаї. Вплив Скитсько-сарматської цивілізації був значний у гончарстві, зброї, домашньому господарстві і орнаментації.

Носії культури займалися сільським господарством, скотарством і мисливством. Відома торгівля шкірами диких звірів з містами Причорномор’я. Небіжчиків спалювали і вкладали попіл в урни і ями.

Етнічна належність переважно була слов’янська. Про це свідчать стародавні, що не змінювалися з часом, слов’янські назви річок (гідроніми). Також можливі іноземні елементи. Так бастарни, народ який був згаданий у класичній літературі, відповідає територіально і у часі Зарубинецькій культурі. Не має впевненості, якою мовою цей народ розмовляв, але скоріш — балтійською, аніж германською.

З 200 року культура населення зазнала змін. Це було пов’язано, на думку деяких дослідників, з приходом германського народу готів з території сучасної Польщі. Територія Зарубинецької культури стала частиною Готської держави, яка археологічно характеризується Черняхівською культурою. Цю думку обґрунтував Борис Рибаков у монографії «Язичество давньої Русі».

3D визуализация и интерьер

Венеди

Roman Empire 125.png
Карта 125 р., із зазначенням місця розташування Венедів

Вене́ди, венети, венти — найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах. Територія, яку населяли венеди, охоплювала широкі простори від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра. З венедами пов’язують зубрицьку культуру. Асиміляція гепідів з готами породила етнос слов’ян, місце осілості їх німецькі джерел назвали «вендами» (Венеди)[1].

Історія

Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й річки Вісли по сусідству з германськими народами. Геродот (5 століття до н. е.), перелічуючи племена прибалтійських земель, називає «енетів». Можливо, це є першою згадкою про венедів. У 1-2 століттях венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея,Тацита, пізніше — в творах Йордана, в Пейтингерових таблицях тощо. Зокрема, Тацит у праці «Германія» писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї венедської затоки», як у ті часи називали Балтійське море.

Венедам доводилось вести війни проти Риму, готів, гуннів, аварів та інших племен. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул «венедського». Проте, встановити своє панування над венедами римлянам не вдалося.

Йордан повідомляє, що в 6 ст. венедів частіше називали антами і склавінами, але, разом з тим, він перелічує венедів, антів і склавінів як три окремі групи племен.

Можливо, в той час частина венедів зберігалась як самостійна група слов’янських племен. Безпосередні нащадки венедів були основою при формуванні східних, західних і південних слов’ян.

Слов’яни — східна група індоєвропейських народів VI столітті.

Культура та побут

Венеди жили родовим ладом, який був на стадії розкладу. Відомі городища і невеликі неукріплені поселення венедів, що належали общинам або родовим групам, а також могильники з трупоспаленнями.

Венеди займалися землеробством, скотарством, а також мисливством, рибальством, збиральництвом. Високого рівня венеди досягли у видобуванні та обробці металу, гончарстві та інших галузях виробництва. Але процес відокремлення ремесла від сільського господарства був на початковій стадії. У венедів була розвинута торгівля, існувала військова організація. Свідченням цього є знахідки зброї в похованнях.

 

Прабатьківщина слов’ян

Розселення слов’ян у VI столітті

Прабатьківщина слов’ян (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни (праслов’яни), носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання.

Теорія

Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов’янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук. З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов’ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов’янській мові з інших мов і в інші мови з праслов’янської та результати реконструкції структурних елементів праслов’янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Нестор про походження слов’ян пише так:

« «По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ.»[1]  »

Існує теорія О. М. Трубачова про прабатьківщину слов’ян на Середньому Дунаї, в Західному Норіку[2].

« Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен», „Славен», і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці», що говорити не вміють.[3] 

 

Історичний розподіл слов’янських мов.

   Заштрихований у рожевий колір є ПразькоПеньківськоКолочинський комплекс культур 6-го — 7 ст. н.е, що відповідає поширенню слов’янсько-мовних племен в цей час.
   Менша (червона) — територія, на якій знаходяться найдавніші слов’янські гідроніми, або назви річок і озер (after Mallory & Adams (1997:524ff).

Розселення

Розселення слов’ян у 1-му тисячолітті

З часом прабатьківщина слов’ян не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше середини І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків інших індоєвропейських народів — прабалтів, прагерманців та інших. Це могло мати місце в південно-східній частині Центральної Європи, можливо, в середньому Подунав’ї або в північному Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення прабатьківщини слов’ян у північному напрямі приблизно до верхів’я Прип’яті. Звідси почалося поширення праслов’ян на схід до Дніпра (можливо, спочатку по території північніше Прип’яті з наступним переміщенням на південь по правобережжю Дніпра і на захід до Вісли та Одера). В VI ст. звідси почалося масове розселення слов’ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани.

Аль-Фазарі у 772–773 рр. згадує володіння слов’ян, площа котрих складала 3.500 на 700 фарсангів.[4]

У XI ст. слов’яни займали вже значну територію в Східній і Центральній Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського моря і Ладозького озера та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра. Дивись також Слов’янські мови.

3D визуализация и интерьер

1 2 3 6