Прабатьківщина слов’ян

Розселення слов’ян у VI столітті

Прабатьківщина слов’ян (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни (праслов’яни), носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання.

Теорія

Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов’янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук. З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов’ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов’янській мові з інших мов і в інші мови з праслов’янської та результати реконструкції структурних елементів праслов’янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Нестор про походження слов’ян пише так:

« «По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ.»[1]  »

Існує теорія О. М. Трубачова про прабатьківщину слов’ян на Середньому Дунаї, в Західному Норіку[2].

« Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен», „Славен», і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці», що говорити не вміють.[3] 

 

Історичний розподіл слов’янських мов.

   Заштрихований у рожевий колір є ПразькоПеньківськоКолочинський комплекс культур 6-го — 7 ст. н.е, що відповідає поширенню слов’янсько-мовних племен в цей час.
   Менша (червона) — територія, на якій знаходяться найдавніші слов’янські гідроніми, або назви річок і озер (after Mallory & Adams (1997:524ff).

Розселення

Розселення слов’ян у 1-му тисячолітті

З часом прабатьківщина слов’ян не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше середини І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків інших індоєвропейських народів — прабалтів, прагерманців та інших. Це могло мати місце в південно-східній частині Центральної Європи, можливо, в середньому Подунав’ї або в північному Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення прабатьківщини слов’ян у північному напрямі приблизно до верхів’я Прип’яті. Звідси почалося поширення праслов’ян на схід до Дніпра (можливо, спочатку по території північніше Прип’яті з наступним переміщенням на південь по правобережжю Дніпра і на захід до Вісли та Одера). В VI ст. звідси почалося масове розселення слов’ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани.

Аль-Фазарі у 772–773 рр. згадує володіння слов’ян, площа котрих складала 3.500 на 700 фарсангів.[4]

У XI ст. слов’яни займали вже значну територію в Східній і Центральній Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського моря і Ладозького озера та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра. Дивись також Слов’янські мови.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Website Protected by Spam Master