Венеди

Roman Empire 125.png
Карта 125 р., із зазначенням місця розташування Венедів

Вене́ди, венети, венти — найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах. Територія, яку населяли венеди, охоплювала широкі простори від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра. З венедами пов’язують зубрицьку культуру. Асиміляція гепідів з готами породила етнос слов’ян, місце осілості їх німецькі джерел назвали «вендами» (Венеди)[1].

Історія

Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й річки Вісли по сусідству з германськими народами. Геродот (5 століття до н. е.), перелічуючи племена прибалтійських земель, називає «енетів». Можливо, це є першою згадкою про венедів. У 1-2 століттях венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея,Тацита, пізніше — в творах Йордана, в Пейтингерових таблицях тощо. Зокрема, Тацит у праці «Германія» писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї венедської затоки», як у ті часи називали Балтійське море.

Венедам доводилось вести війни проти Риму, готів, гуннів, аварів та інших племен. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул «венедського». Проте, встановити своє панування над венедами римлянам не вдалося.

Йордан повідомляє, що в 6 ст. венедів частіше називали антами і склавінами, але, разом з тим, він перелічує венедів, антів і склавінів як три окремі групи племен.

Можливо, в той час частина венедів зберігалась як самостійна група слов’янських племен. Безпосередні нащадки венедів були основою при формуванні східних, західних і південних слов’ян.

Слов’яни — східна група індоєвропейських народів VI столітті.

Культура та побут

Венеди жили родовим ладом, який був на стадії розкладу. Відомі городища і невеликі неукріплені поселення венедів, що належали общинам або родовим групам, а також могильники з трупоспаленнями.

Венеди займалися землеробством, скотарством, а також мисливством, рибальством, збиральництвом. Високого рівня венеди досягли у видобуванні та обробці металу, гончарстві та інших галузях виробництва. Але процес відокремлення ремесла від сільського господарства був на початковій стадії. У венедів була розвинута торгівля, існувала військова організація. Свідченням цього є знахідки зброї в похованнях.

 

Прабатьківщина слов’ян

Розселення слов’ян у VI столітті

Прабатьківщина слов’ян (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни (праслов’яни), носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання.

Теорія

Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов’янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук. З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов’ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов’янській мові з інших мов і в інші мови з праслов’янської та результати реконструкції структурних елементів праслов’янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Нестор про походження слов’ян пише так:

« “По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ.”[1]  »

Існує теорія О. М. Трубачова про прабатьківщину слов’ян на Середньому Дунаї, в Західному Норіку[2].

« Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен”, „Славен”, і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово – то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці”, що говорити не вміють.[3] 

 

Історичний розподіл слов’янських мов.

   Заштрихований у рожевий колір є ПразькоПеньківськоКолочинський комплекс культур 6-го — 7 ст. н.е, що відповідає поширенню слов’янсько-мовних племен в цей час.
   Менша (червона) — територія, на якій знаходяться найдавніші слов’янські гідроніми, або назви річок і озер (after Mallory & Adams (1997:524ff).

Розселення

Розселення слов’ян у 1-му тисячолітті

З часом прабатьківщина слов’ян не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше середини І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків інших індоєвропейських народів — прабалтів, прагерманців та інших. Це могло мати місце в південно-східній частині Центральної Європи, можливо, в середньому Подунав’ї або в північному Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення прабатьківщини слов’ян у північному напрямі приблизно до верхів’я Прип’яті. Звідси почалося поширення праслов’ян на схід до Дніпра (можливо, спочатку по території північніше Прип’яті з наступним переміщенням на південь по правобережжю Дніпра і на захід до Вісли та Одера). В VI ст. звідси почалося масове розселення слов’ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани.

Аль-Фазарі у 772–773 рр. згадує володіння слов’ян, площа котрих складала 3.500 на 700 фарсангів.[4]

У XI ст. слов’яни займали вже значну територію в Східній і Центральній Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського моря і Ладозького озера та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра. Дивись також Слов’янські мови.

Слов’яни

Країни, де слов’янські мови є державними. Світло-зелений — західні, темно-зелений — східні, чорний — південні слов’янскі мови

 

Слов’яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов’янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов’янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Слов’яни розмовляють слов’янськими мовами.

Етимологія

Термін «слов’яни» загальноприйнятої етимології не має.[1][2] Існують кілька версій походження етноніму «слов’яни»:

  • Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов’янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва ріки; порівняйте Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати»[1][3]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма[4].
  • Часто етимологію самоназви зв’язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов’яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов’янського (тобто іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов’язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями[3]. Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон[4].
  • Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов’яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава[5]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов’янською є саме огласовка з –о-, у той час як огласовка з –а– є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI–XVII в.[3]; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.
  • Писемні пам’ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов’ян, особливо на землях Візантії, де слов’яни, ймовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичують інші європейські мови в різних трансформаціях. Слов’янські люди своєю хоробрістю, відданістю і працьовитістю заслужили собі добру славу в античному, а потім і ранньосередньовічному світі Середземномор’я, їх цінували як добрих і невимогливих службовців і робітників (в тодішній термінології — слуг і рабів, слів, які в сучасних слов’янських мовах набули презирливого відтінку), а у випадку крайньої потреби — чудових воїнів, що знайшло своє відображення в більшості європейських мов, зокрема у грецькій (середньогрецьке σκλάβος — раб, звідси пізнолатинське sclavus, німецьке Sklave, арабське сакаліба, зворотна калька з латини — склавіни тощо)[6][7][8]. Тому слов’янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об’єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їх загонів, які утримували владу в слов’янських землях. В арабській мові для позначення слов’ян довгий час був поширений термін сакаліба. Так зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов’яни (сакаліба).

Цей етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.

Слов’яни — східна група індоєвропейських народів VI столітті.

Східнослов’янські племена (700–850)

Зародження і розселення

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христовім, але звуть їх венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення «словен», «славен», і то звуть так не всіх слов’ян, тільки західних. Саме наймення слов’ян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не «німці», що говорити не вміють.[9]
Докладніше у статті Прабатьківщина слов’ян

Докиївські часи

Більша частина майбутніх слов’янських земель в III–IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях завдяки союзам племен Великого Степу — скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів тощо.

Історія слов’янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов’янських, тюркських та угро-фінських народів Євразії, а також історія постійної взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов’янами.

Так середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народа слов’янського», яка була видана 1609 року зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов’яни або словіни отримали своє ім’я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало слово, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

У середині 1 тисячоліття н. е. слов’янські племена ще не мали об’єднуючо-загальної назви «слов’яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їх племена одержували окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венети (сьогоднішенім. Wenden), Візантійці звали східну групи словянських племен Анти, а південних подунайських слов’ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країна з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов’янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов’янські племена.

Історик XV ст. Ян Длугош стверджував про існування слов’янської країни «Склавінія», «Склавонія» (див. склавіни)[10]

Розселення слов’ян у 7—8 століттях

Слов’янський історик Мавро Орбіні, на основі доступних йому джерел, на межі 16-17ст. у книзі «Слов’янське царство» свідчить:

«…Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів найкращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Ось, що пише Орбіні про походи русів і слов’ян

«.. брали вони (слов’яни) участь і в спустошливих походах в Європу та інші країни. При цьому, за свідченням Герберштейна, по імені провідників тих походів їх всіх назвали готами. Потім вчитил русси велике спустошення і Грецькій Імперії. При імператорі Леві Лакопені у Великому морі флотилія з 15000 парусних суден з незліченною, як пише Зонара, кількістю воїнів, осадило Константинополь. Те ж повторювалось і при імператорі Констянтині Мономаху. На основі цього можна говорити про величність і могутність слов’янського народу, який зміг за короткий час створити такий великий флот, що до цього ніякому іншому народу не вдавалось. Але грецькі письменники, намагаючись звеличити діяння свого народу, пишуть, що руси повернулись додому майже з пустими руками. Єремія Руський в своїх літописах, напроти, свідчить про те, що руси перебили багатьох греків і повернулись додому з великою здобиччю..»

Таким чином, слов’яни, так само як і їхні предки і нащадки під різними назвами зі стародавніх часів становлять важливу складову населення Європи і Великого Євразійського Степу і зробили значний внесок у розвиток суспільства і господарства у цій частині світу.

Нестор Літописець про походження слов’ян зазначав так:

По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами [11]

.

“По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ.”[12]

Сучасність

Слов’яни займають близько 20% території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Згідно з географічним критерієм, поділяються на західну, східну і південну групу.

В наш час до західнослов’янської групи належать польська, кашубська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька та мертві полабська й словінська мови.

У східнослов’янських племен, розташованих на території сучасної Білорусі, України і Росії сформувалися білоруська, українська та російська мови.

До південнослов’янських — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови.

Перші слов’янські літературні пам’ятки збереглися з XI ст.

Писемність на основі кирилиці та латинської графіки

Сучасне розподіл по регіонах

Східні самоназва однина назва мови мова
Українці українці українець украї́нська мо́ва українська
Білоруси белару́сы беларус белару́ская мо́ва білоруська
Росіяни русские русский русский язык російська
Західні самоназва однина назва мови
Поляки Polacy Polak język polski, polszczyzna
Чехи Češi, Čechové Čech český jazyk, čeština
Словаки Slováci Slovák, slovenský slovenský jazyk, slovenčina
Лужичани Serby, Serbja Serb dolnoserbska rěc, hornjoserbska rěč
Кашуби Kaszëbi kaszëb kaszëbsczi jãzëk
Південні самоназва однина назва мови мова
Болгари българи българин бъ̀лгарски езѝк болгарська
Македонці Македонци Македонец македонски јазик македонська
Серби Срби Србин српски језик сербська
Хорвати Hrvati Hrvat hrvatski jezik хорватська
Словенці Slovenci slovenski slovenski jezik, slovenščina словенська
Боснійці Bošnjaci Bošnjak bosanski jezik боснійська мова
Чорногорці Црногорци Црногорац црногорски језик чорногорська

 

 

 

 

Хазары

640px-Khazar_1

Хаза́ры (ивр. כוזרים‎ (кузарим), араб. الخزر‎‎ (ал-Хазар), перс. خزر‎ (хазар), греч. Χαζαροι (хазарой), арм. խազիր (хазир), др.-рус. козаре, лат. chazari, caziri, gazari) — тюркоязычный кочевой народ. Стал известен в Восточном Предкавказье (равнинный Дагестан) вскоре после гуннского нашествия.

Этноним

Имя хазары является самоназванием, его этимология до конца не ясна. По одной из версий, происходит от тюркской основы kaz — обозначающей кочевание. Также высказаны предположения, что оно восходит:

Хазарским назывались Чёрное и, реже, Азовское моря (в тот период позиции хазар в Крыму были очень сильны). Также именем хазар в ближневосточных языках называется Каспийское море (см. Хазарское море). На суше название «Хазария» (Газария) дольше всего сохранялось за Крымомвизантийских и итальянских источниках до XVI века).

Происхождение

По мнению некоторых исследователей (Б. Н. Заходер), хазарский этнос имел дуалистическую основу, объединяя два главных племени — белых и чёрных хазар (калис-хазары и кара-хазары). Сторонники другой точки зрения (М. И. Артамонов, А. П. Новосельцев) считают это деление не этническим, а социальным и указывают на более сложную организацию. В тесной связи с хазарским племенным союзом находились барсилы, савиры, баланджары и др. В дальнейшем они были частично ассимилированы. Наиболее близки к хазарам были барсилы, в паре с которыми они часто упоминаются в начальный период истории, а страна Берсилия выступает в источниках исходным пунктом, из которого начинается хазарская экспансия в Европе.

Хазарский каганат

Дань славян хазарам, миниатюра в Радзивиловской летописи, XV век

Относительно происхождения хазар и их прародины высказаны следующие гипотезы:

Последняя точка зрения (в разных вариациях) занимает доминирующее положение в российской и украинской науке[1].

В средневековых генеалогических легендах хазары возводились к потомку Ноя Тогарме. В еврейской литературе они иногда признавались потомками колена Симеона.

Территория расселения, политическая экспансия

До VII века хазары занимали подчинённое положение в сменявших друг друга кочевых империях. В 560-е гг. оказались в составе Тюркского каганата, после распада последнего в середине VII века создали собственное государство — Хазарский каганат (650969), который стал одним из самых долговечных кочевых объединений в этом регионе[2].

Первоначально обитая в районе к северу от Дербента в пределах современного равнинного Дагестана, хазары стали расселяться в контролируемых регионах: в Крыму, на Дону и особенно в Нижнем Поволжье, куда в VIII веке была перенесена столица государства. Несколько групп хазар в результате длительных войн против Ирана и Арабского халифата были насильно переселены в Закавказье. Позже хазарское происхождение имели многие высокопоставленные гулямы Аббасидского халифата. Также известно о существовании хазарского гарнизона в Константинополе и хазарско-еврейской общины в Киеве (урочище Козары существует в Киеве и по сей день). В первой половине IX века три хазарских рода, называемых каварами, из-за политических междоусобиц покинули страну и присоединились к венграм, вместе с которыми пришли в Паннонию и в дальнейшем ассимилировались.

Культура, религия и социальная система

Общей для Хазарского каганата считается салтово-маяцкая археологическая культура, но твёрдо связанные с собственно хазарами памятники пока не идентифицированы.[3]

Социальная организация в целом не отличалась от подобных этнополитических образований кочевников, но по мере становления государственности прогрессивно эволюционировала. Первоначально выборные правители уступили место наследственной династии каганов, которая, в свою очередь, сменилась диархией кагана и бека. К X веку от кочевого образа жизни хазары перешли к полукочевому, зимнее время проводя в городах.

Религиозные верования состояли из общетюркских языческих ритуалов, характерной чертой которых было поклонение богу Тенгри и обожествление кагана. Благодаря географическому положению и веротерпимой политике правительства в хазарскую среду интенсивно проникали христианство и ислам. В VIII—IX вв. часть хазар во главе с правящим родом перешла в иудаизм.

Исчезновение, возможные потомки

После падения Хазарского каганата во второй половине X века хазары растворились в среде тюркоязычных кочевых народов. Какая-то часть этнических хазар, исповедовавших иудаизм, по всей вероятности, влилась в состав центральноевропейских еврейских общин. Потомками хазар считают себя некоторые представители тюркоязычных еврейских народностей — караимов[4] и крымчаков, а также ираноязычные горские евреи. Хазарские корни, возможно, имеют некоторые тюркоговорящие народы Северного Кавказа.

Галерея археологических находок

ВП Женские украшения хазарские 8-9 века.jpg
ВП детали поясного набора хазарские 8-9 века.jpg
ВП посуда хазарская 8-9 век.jpg
Женские украшения, VIII—IX века Детали мужского поясного набора, VIII—IX века Посуда

 

Гунны

Huns_empire

Империя гуннов. Около 450 г. н.э.

Hunnen

П. Гайге. «Гунны сражаются с аланами».

Гу́нны  (греч. Ούννοι, лат. Hunni) — кочевой народ, вторгшийся в 70-х годах IV века из Азии в Восточную Европу. Гипотеза о происхождение гуннов от центрально-азиатского народа хунну, упоминаемого в предшествующее время в китайских источниках, принимается большинством учёных[1]. Гуннский язык по оценкам многих исследователей относился к тюркской семье. Также высказаны мнения о его принадлежности к финно-угорским или енисейским языкам.

Вторжение гуннов положило начало Великому переселению народов. В правление Аттилы (434—453) гуннское объединение с центром в Паннонии достигло максимальной экспансии, охватив территорию от Волги и Кавказа до Рейна. После смерти Аттилы Гуннская держава распалась, и гунны были поглощены новыми группами прибывавших с востока кочевников.

В средневековых источниках «гуннами» именовался ряд кочевых объединений в других частях Евразии, в частности ираноязычные эфталиты («белые гунны»), кидариты («чёрные гунны»), хиониты в Средней Азии и Индии и сменявшие друг друга кочевые группы в Прикаспийском Дагестане («хоны», в современной литературе именуются «кавказскими гуннами»). Их родство с европейскими гуннами является не доказанным. В византийских и латинских источниках этноним «гунны» превратился в нарицательное обозначение кочевников и помимо собственно гуннов позднее применялся к другим народам, обитавшим в Причерноморье (савирам, аварам, венграм и др.).

Происхождение

Карта продвижения гуннов.

 

Происхождение

Господствующая гипотеза связывает гуннов с хунну (сюнну) — народом, который обитал на севере Китая, в излучине реки Хуанхэ. Он упоминается в китайских источниках с III века до н.э[2], и это был первый народ, создавший в Центральной Азии обширную кочевую империю. В 48 году н. э. хунну разделились на две ветви, северную и южную. Потерпев поражение от сянби и Китая, объединение северных хунну распалось и его остатки мигрировали в западном направлении. Помимо созвучия имён на генетическую связь между гуннами и хунну Центральной Азии указывает ряд категорий материальной культуры[3], в особенности в сфере военного дела, характерной чертой которого было использование сложносоставного лука[4].

Этническая принадлежность гуннов остаётся дискуссионным вопросом, который не может быть однозначно разрешён, поскольку о гуннском языке сохранилось крайне мало сведений. В историографии XVIII — 1-й пол. XIX вв. гунны считались монголами. Впервые эту точку зрения высказал Паллас, а затем поддержали Бергман и Тьерри. Жозеф де Гинь первым высказал мнение, что гунны могли быть по происхождению тюрками или прототюрками[5]. В настоящее время эта точка зрения пользуется наибольшей популярностью в историографии. Так английский ученый Питер Хизер считает гуннов т. н. «первой группой тюрков», вторгнувшихся в Европу[6]. Турецкий исследователь Кемаль Джемаль видит подтверждение этой версии в фактах сходства названий и имён в тюркских и гуннских языках. Данную версию принимает также венгерский исследователь Дьюла Немет[7]. Большинство советских и российских историков также склонны определять гуннов как тюрков.

История

В европейских источниках первые упоминания о гуннах датируются II веком н. э. и относятся к региону в восточной области Прикаспия. Однако среди исследователей нет уверенности, касаются ли данные известия собственно гуннов, либо являются простым созвучием.

В 70-х годах IV века гунны покорили аланов на Северном Кавказе, а затем разгромили остготское государство Германариха.

Гунны, возглавляемые царём Баламбером, подчинили большую часть остготов (они жили в низовьях Днепра) и заставили вестготов (живших в низовьях Днестра) отступить во Фракию (в восточной части Балканского полуострова, между Эгейским, Чёрным и Мраморным морями). Затем, пройдя в 395 году через Кавказ, опустошили восточно-римские провинции Сирию[8] и КаппадокиюМалой Азии). С этого времени основная ветвь гуннов обосновалась в Паннонии (западно-римской провинции на правом берегу Дуная, ныне — территория Венгрии) и Австрии, совершая оттуда набеги на Восточную Римскую империю (по отношению к Западной Римской империи до середины V века гунны выступали как союзники в борьбе против германских племён). В гуннском союзе к этому времени оказался уже чрезвычайно пестрый состав германских и негерманских народов: булгары, остготы, герулы, гепиды, сарматы и др. Все покорённые племена облагались данью и принуждались к участию военных походах.

248px-Huns450

Империя Аттилы

В 422 году гунны вновь атаковали Фракию. Восточно-римский император Феодосий II согласился выплачивать гуннам дань в размере 350 фунтов золота в год. В 433 году вождь гуннов Ругила стал грозить Восточной Римской империи разорвать мирные соглашения из-за беглецов, укрывшихся на территории империи. В ходе переговоров Ругилла скончался.

После смерти Ругиллы, правителями гуннов стали его племянники Аттила и Бледа, последний при невыясненных обстоятельствах в 445 году погиб на охоте и власть Атиллы стала единоличной. Приск писал, что «Аттила это человек, который рожден потрясти Мир». По сообщению Аммиана «Аттила сравнял с землёй всю Европу». По мнению Томпсона, «Аттила был „бичом Божьим“ только для римских священников и властей, заинтере­сованных в сохранении народов под вла­стью Рима»[9].

Аттила перешёл от тактики кавалерии к осаде городов и к 447 году взял 60 городов и укреплённых пунктов на Балканах, территории современной Греции и в других провинциях Римской империи. К 450 году гуннам выплачивала дань как Восточная так и Западная Римская империя[источник не указан 304 дня]. При Аттиле сумма дани составила 2000 фунтов золота. В 451 году в битве Каталаунских полях в Галлии, продвижение гуннов на запад было остановлено объединённой армией римлян под началом полководца Аэция и Тулузского королевства вестготов. В 452 году гунны вторглись в Италию, разграбив Аквилею, Милан и ряд других городов, но затем отступили назад.

После смерти Аттилы в 453 году возникшими внутри империи распрями воспользовались покорённые гепиды, возглавившие восстание германских племён против гуннов. В 454 году в битве при реке Недао в Паннонии гунны были разбиты и вытеснены в Причерноморье. Попытки гуннов прорваться на Балканский полуостров в 469 году были тщетными[10].

1024px-450_roman-hunnic-empire_1764x1116

 

Империя Аттилы. Исторический атлас (Shepherd, William R. New York, 1923.).

 

 

640px-Eugene_Ferdinand_Victor_Delacroix_Attila_fragment

Аттила. Фрагмент фрески Делакруа, 1840.

Гунны быстро растворились в среде других номадов, которые продолжали непрерывно прибывать с востока. Однако их имя ещё долго использовалось средневековыми авторами в качестве общего наименования всех кочевников Причерноморья, безотносительно к реальным связям таковых с бывшим гуннским союзом. Следующей волной Великого переселения народов стало появление племён огуров в 460-х гг. и савиров в начале VI века. С начала VI века и до 1-й пол. VIII века на территории Прикаспийского Дагестана существовало политическое объединение, называемое в закавказских источниках «царством гуннов» («хонов»). Большая часть исследователей полагает, что под этим именем скрывается одно из племён савиров[11]. По другой точке зрения, это союз местного кавказского происхождения[12]. Его столицей был город Варачан, но большая часть населения сохраняла кочевой быт. Во 2-й пол. VII века его правитель носил тюркский титул эльтебер и признавал себя вассалом хазар, хотя на деле обладал большой долей самостоятельности, совершая походы в Закавказье. В 682 году глава гуннов Алп Илитвер принял посольство из Кавказской Албании во главе с епископом Исраэлем и вместе со знатью перешёл в христианство. О судьбе кавказских гуннов после начала VIII века ясных сведений нет.

Образ жизни и военное дело

Образ жизни

Гунны внушали цивилизованному миру наибольший из всех варваров страх. Германцы были знакомы с земледелием, тогда как гунны являлись кочевниками. В этих всадниках с непривычной монголоидностью римляне видели не столько людей, сколько порождения демонов[13].

Римский историк Аммиан Марцеллин, «крёстный отец гуннов», так описывает их:

« …все они отличаются плотными и крепкими руками и ногами, толстыми затылками и вообще столь чудовищным и страшным видом, что их можно принять за двуногих зверей или уподобить сваям, которые грубо вытёсываются при постройке мостов. »
« «Гунны никогда не прикрываются никакими строениями, питая к ним отвращение как к гробницам… Кочуя по горам и лесам, они с колыбели приучаются переносить холод, голод и жажду; и на чужбине они не входят в жилища за исключением крайней необходимости; у них даже не считается безопасным спать под кровлей. »
« …но зато, как бы приросшие к своим выносливым, но безобразным на вид лошадёнкам и иногда сидя на них по-женски, они исполняют все свои обычные дела; на них каждый из этого племени ночует и днюет… ест и пьёт и, пригнувшись к узкой шее своей скотины, погружается в глубокий чуткий сон… »

В противоположность Аммиану, посол к гуннскому царю Аттиле Приск Панийский так описывает гуннов:

« Переправившись через какие-то реки, мы приехали в огромное селение, в котором, как говорили, находились хоромы Аттилы, более видные, чем во всех других местах, построенные из брёвен и хорошо выстроганых досок и окружённые деревянной оградой, опоясывавшей их не в видах безопасности, а для красоты. За царскими хоромами выдавались хоромы Оногесия, также окружённые деревянной оградой; но она не была украшена башнями подобно тому, как у Аттилы. Внутри ограды было множество построек, из которых одни были из красиво прилаженых досок, покрытых резьбой, а другие – из тёсаных и выскобленых до прямизны брёвен, вставленных в деревянные круги… »
« Поскольку дружина у них состоит из различных варварских народов, то и дружинники, кроме своего варварского языка, перенимают друг от друга и гуннскую, и готскую, и италийскую речь. Италийскую — от частого общения с Римом »
« Преодолев определённый путь вместе с варварами, мы, по приказу скифов, приставленных к нам, выехали на другой путь, а тем временем Аттила остановился в каком-то городе, чтобы вступить в брак с дочкой Эски, хотя уже и имел многих жён: скифский закон разрешает многожёнство. »
« Каждый из присутствующих по скифской учтивости вставал и подавал нам полный кубок, затем, обняв и поцеловав выпившего, принимал кубок обратно[14]. »

Хотя Аммиан отметил отсутствие у гуннов привычки есть варёную пищу, они на деле были вполне знакомы с кулинарным искусством, но весьма неприхотливы в длительных походах. В бытовых и культовых целях использовались бронзовые котлы, которые по форме восходили к хуннским прототипам в Центральной Азии[15].

«Пир Аттилы» (1870). Справа изображён византийский дипломат и историк Приск.

Приск, посол к гуннскому царю Аттиле, в противоположность Аммиану, описывает гуннов иначе, в некоторых местах своего изложения называя их скифами и «царскими скифами». Описывая свой путь, пролегавший «через какие-то реки», Приск сообщает, что они приехали в «огромное селение», где находились хоромы Аттилы, «построенные из брёвен и хорошо выстроганых досок», украшенные башнями и окруженные оградой, внутри которой находилось множество построек, некоторые из которых «были из красиво прилаженых досок, покрытых резьбой».

Отмечая учтивость гуннов Приск сообщает, что «Каждый из присутствующих по скифской учтивости вставал и подавал нам полный кубок, затем, обняв и поцеловав выпившего, принимал кубок обратно». Так же Приск сообщал, что во время поездки в составе этого посольства к Аттиле, на скифской стороне, послам теперь предлагали «вместо вина — мёд», а провожатым «напиток из ячменя, называемый по-варварски „камос“»[16].

Приск отмечал, что скифский закон разрешает многожёнство. По-видимому, основу социальной организации составляла большая патриархальная семья. Социальный строй гуннов Европы охарактеризован Энгельсом как военная демократия. Аммиан писал: «Если случится рассуждать о серьезных делах, они все сообща советуются».

Гунны применяли дальнобойный лук, который достигал в длину более 1,5 метра. Лук делался составным, а для большей прочности и упругости его укрепляли накладками из костей или рогов животных. Стрелы употреблялись как с костяными, так и с железными или бронзовыми наконечниками. Иногда к стрелам прикреплялись костяные шарики, с просверленными в них отверстиями, издававшие в полёте устрашающий свист. Лук вкладывался в особый футляр и прикреплялся к поясу слева, а стрелы находились в колчане за спиной воина справа. «Гуннский лук», или «скифский лук» (scytycus arcus) — по свидетельствам римлян, самое современное и эффективное оружие античности, — считался очень ценным трофеем у римлян. Флавий Аэций, римский полководец, проживший 20 лет заложником среди гуннов, поставил скифский лук на вооружение в римской армии.

Религия

Главным божеством был Тенгри-хан[17]. В качестве охранительных амулетов гунны носили на себе золотые и серебряные изображения фантастических животных (драконов). Человеческих жертвоприношений (как у хунну), по-видимому, не было. У гуннов были капища и идолы (литые из серебра)[18]. Существовали специальные служители культа: жрецы, колдуны, чародеи и знахари, которые призывали силы земли[19]. Этнолог Л. П. Потапов, основываясь на сообщениях Приска, жившего некоторое время при дворе Аттилы, полагает, что у гуннов были шаманы («кам»). Это слово даже входило в некоторые титулы гуннской правящей верхушки: ata kam (букв. «шаман-отец») — носил верховный шаман, который среди прочего определял «какие месяцы и годы будут благоприятными для народа»; второй титул (у тестя Аттилы) — as kam («соучастник», «товарищ» или «сподвижник»)[20].

Подробное описание верований кавказских гуннов VII века сохранилось в сочинении Мовсеса Каланкатваци. Для них было характерно обожествление солнца, луны, огня, воды; почитание «богов дорог». Священным деревьям и почитаемым богам жертвовали лошадей, кровь которых проливалась вокруг дерева, а голову и шкуру жертвенного животного вешали на сучья. Во время религиозных церемоний и похорон проходили состязания в борьбе и сражения на мечах, скачки на конях, игры и пляски. Существовал обычай нанесения себе ран и увечий в знак скорби по умершему.

1 6 7 8 9