Кумедні історії та анекдоти про Путіна від Дохтуру Лівсі

10401362_1565420660348051_895899839903854308_n

А шо з Путіним? На сайтє крємля послєдня новость от 1-го ноября, хотя раньше обновлявся єжеднєвно. На лєнтє.ру тоже нічого про нєго нєт… Де пацієнт? Дохтур волнується…

«Россия и КНДР обсудят введение безвизового режима» — Дождь

— Ах, Сєвєрна Корєя… — Восхіщонно проізньос Путін, виглядуя в іллюмінатор самольота на бесконєчні трудові лагєря, раскінувшиєся внизу. — Яка красота! І вєдь нічєго лішнєго: ні Макдональдсов, ні бутіков с кружевними трусами. Сплошниє духовні скрєпи, куда не глянь.
— Піздєц, Сєвєрна Корєя… — недовольно бурчав Лавров. — І вєдь подумать только: імєлі члєнство в G8, учили Мєркєль, як правільно дєлать гєополітіку. Указували Обамє, куда засунуть перезагрузку. І вот, Пхєньян… Докатілісь.
— Чєм ти там недоволєн? — Подозрітєльно поінтєрєсувався Путін. — Западная цивілізація, мєжду прочім, практічєскі вже загнулась. Будущєє за Азієй. Кромє того, мене Цзіньпін попросив за корєйцами прісмотрєть, бо для кітайской економіки кормити їх слішком накладно.
— А для нашей? — Поінтєрєсувався Лавров. — Особєнно послє Крима і санкцій. У нас шо, появілісь лішніє дєньгі?
— У нас много бездомних собак, ето раз, — наставітєльно сказав Путін, загибая палець. — А два — ми скоро вигоним нахрєн хохлов-гастрабайтеров, надо будєт кєм-то їх замєніть.
— Надєюсь, шо в етот раз нам прєдложат шото єщо кромє собачатіни, — брєзгліво скривився Лавров. — Бо я її в прошлий візіт перекушав і потом животом довго мучався. А овьос у них дєлікатес, видають только по празднікам днєй рождєній вождєй…
— Хто-то щас оскорбіл вождєй, ілі послишалось? — Строго поінтєрєсувався гід, хватаясь за кобуру.
— Собачатіна, говорю, надоєла, — об’яснив Лавров. — Моглі би лідєров міровой свєрхдєржави і чєм-то получше кормить.
— Ніхрєна сєбє ви зажрались! — Обідився гід. — У нас люди рисовую муку заливають водой, добавляють стєблі тросніка і їдять, а їм собачатіна не така.
— А хто же вам віноват, шо ви свою економіку довели до ручки, — пожав плєчами Лавров.
— У нас, мєжду прочім, тоже всьо начиналось з санкцій, — парірував гід, хитро підморгуя. — Так шо совєтую в качєствє сувєніра прикупить пару кулінарних кніг.
— Корочє, заткнулісь оба, — недовольно приказав Путін, поморщившись прі упомінанії санкцій. — Когда нас доставят к Кіму?
— Нє Кіму, а висшему руководітєлю, новой звєздє, гєнію срєді гєнієв воєнной стратєгії і просто блістатєльному товаріщу Кім Чен Ину, — важно проізньос гід. — І називати його іначє нікто нє смєєт, особєнно какоє-то х…
— Осторожнєє с вираженіями, — порєкомєндував Путін. — Расхєрачу в ядєрну пиль — мало не покажеться.
— Ріскнітє, — прєдложив гід. — Вон амєріканци ріскнулі, а товаріщ Кім Ір Сен прєвратілся в вєрховного стєрха, полєтєл в Вашингтон і забросал єго карандашами з ядєрними боєголовками. І больше Амєрікі нєт. А хто в етом сомнєваєтся — лагєря с конфіскацієй.
— Радікальнєнько, — грустно замєтіл Лавров.
— Общєство Чучхє могут построїть лішь храбриє сєрдцем, крєпкіє духом і чістиє помисламі. А от прочіх нада ізбавляться как можно бистрєє, іначе разложат націю ізнутрі. Как ваші солдатскіє матєря ілі бєлолєнточнікі-дєрьмократи.
— От матєрєй ізбавляємся потіхоньку, а бєлолєнточнікі — наші люди, — замєтіл Путін. — По Криму і поніманію острой нєобходімості росіян кого-то хєрачить у нас разногласій нєт.
— А в нашей странє разногласія нєвозможни в прінціпє, — гордо заявив гід. — Потому щас когда приземлимся, пєрвим дєлом поєдєм поклонитися статуям вєлікіх вождєй, потом посєтім дом культури і послушаєм дєтскі ансамблі, і уже затєм состоїться аудієнція.
— Совсєм охрєнєл? — Поінтєрєсувався Путін. — Ваші вожді у нас в КГБ в салагах і чурках ходілі, а я їм кланяться должен? Росія — мірова свєрхдєржава, а Сєвєрная Корєя — історічєске недоразумєніє…
— Слиш, Пу Тін Ху, ти сначала создай дінастію і мавзолєй заслужи, а потом будеш рассуждать о вєлічії наших вождєй, — посовєтував гід. — А то не посмотрім, шо іностранєц, скормім голодним псам по всєй строгості, а потом Сібірь аннексіруєм, продадім Кітаю за вагон ріса і дєсять лєт будем жировать всєй страной.
— Как ти оце разговарюєш с міровим лідєром? Хто ти вообщє такой? — Обідився Путін. — Сраний гід…
— Мєжду прочім, я в нашем КГБ по званію више вас, — замітив гід. — Так шо соблюдаєм субордінацію, ето раз. А два — кітайци нам вже давно рассказалі, какой із вас лідєр. Тєм болєє, шо сотруднічать ми собіраємся по программє «рис і нєфть в обмєн на бєсценний опит». Бо в вашей «вєлікой дєржавє» немає ані толкових спєціалістов по культу лічності і устройству трудових лагєрєй, ані дєнєг, шоб їх оплатіть.
— Просім прістєгнуть рємні бєзопасності, посадка через десять мінут, — донєслось із громкоговорітєлєй. — Щас по салону пройдьотся батюшка і вмєстє с вамі помолиться, шоб от самольота нічєго не отвалилось і пілот оказался достаточно трєзв. Батюшкє можно жертвовать на благотворітєльні свєчки за упокой наших пасажиров, которим пощастило меньше, чим вам.
— Ой как хорошо, уже почті дома, — обрадувався гід. — Кстаті, ви взяли с собой вазєлін для ректального таможенного осмотра? Бо у нас ето дєфіцит, а без нього болєзнєнно. І єщо момєнт: при виходє с самольота будєт огромний портрєт вождя. Перед ним надо стать на колєні і трижди поцеловать землю, шоб журналісти засняли для випуска новостєй.
— А єслі откажемся? — Полюбопитствував Путін.
— Єслі откажетесь — покормим голодних псов, — улибнувся гід. — І вообщє, совєтую вніматєльно мєня слушать і всьо ісполнять. Тогда, возможно, ми сможем к чєму-то договоріться і вам буде шо прєподать своєму народу, як вєлікую внєшнєполітічєскую побєду. Бо рейтінг і так нізковат, какіє-то 60-80%…
Самольот вдруг затрясся і зарєвєл. З нього со скріпом вивалились шассі. В салон вийшов батюшка з каділом і нараспєв прийнявся шото пєть. Зємля нєумлолімо приближалась, радуя гіда і вгоняя Лаврова в депрессію. І только Путін задумчиво смотрєл на батюшку і тихенько молився вмєстє з ним…

— Ну шо, гєрр Владіміровіч, как дєла? Санкції не жмуть? — Устало спросила Мєркєль, садясь за круглий стол. — Подумав над повєдєнієм? Хочєш шото сказать?
— Хєрачить! — Отвєтіл Путін, радостно улибаясь.
— Ти в тайгє мозгі отморозіл, чи шо? — Поінтєрєсувалась Мєркєль.
— Хєрачить, — ігріво подмигнув Путін, отріцатєльно вращая головой.
— А я говоріл, шо он нєвмєняємий! — Сказав Кемєрон. — Короче, пора заканчувать ігри. Свіфт отрубіть — раз, торгове ембарго — два, запрєт на експорт високих тєхнологій — трі…
— Хєрачить! — Перебив Путін, недовольно скривившись.
— Про «Містралі» вообщє молчу, — угрюмо проізньос Олланд. — А вєдь такой хароший караблік мог получить, даже два.
— Можно мнє переводчика? — Попросив Путін, натягуя наушніки. Мєркєль кивнула. До Путіна подбєжав якийсь пацанчик і услужліво наклонився.
— Пєрєвєді етому лягушатніку слово хєрачить, — потрєбував Путін, непроізвольно пуская слину.
— Так, гєрр Владіміровіч, — возмущьонно прикрикнула Мєркєль, поднімаясь на ноги і показуя пальцем в угол. — Ідітє, постойтє, пока ми посовєщаємся.
Путін надмєнно усмєхнувся і гордо пошагав в угол.
— Ну, шо посовєтуєтє? — Грустно спитав Порошенко.
— Да уж, нікакого прогресса в пєрєговорах, — вздохнув Баррозу.
— А мнє шото тоже нічєго кромє хєрачить уже в голову не лізе, — пожалувався Кемєрон.
— Ти його слішком нєрвіруєш, вот он і не ідьот на контакт, — прєдположила Мєркєль. — Пойді, подиши свєжим воздухом. А ми ше разок попробуєм до нєго достучаться.
— Как хотітє, — пожав плечами Кемєрон. — Вернусь через пару часов. Обсудім, как лучше його хєрачить.
Кемєрон учтіво откланявся і вийшов із комнати.
— Путін! — гукнула Мєркєль. Путін вопросітєльно обернувся.
— Іді сюда.
Путін єхидно усмєхнувся, нєбрєжно сунув руки в кармани, нє спєша підійшов до стола і сів на своє мєсто.
— А помниш, гєрр Владіміровіч, как хорошо било в G8? — Вкрадчиво спросила Мєркєль.
— А какіє корпоратіви закатували послє собраній! — Подхватив Олланд. — Тебе наряжали бєнзоколонкой, Обаму — шофьором, а Гєля була заправщицей.
— Не просто заправщіцей, а королєвой бєнзоколонкі, — напомнила Мєркєль. — Гєрр Владіміровіч держав на витянутой рукє бутилку з шампанським, я її наклоняла, а ви по очєрєді пили прямо з горла, а потом фиркали через нос.
— Да, било дєло, — мєчтатєльно проізньос Олланд. — Не хватаєт тєбя, Владімір Владіміровіч. Нєкому больше ізображать бєнзоколонку. І туфльой по столу ніхто не хєрачить, когда обсуждаєм Сірію ілі Ісламскоє государство. Виводі-ка войска з України, возвращай Крим і айда к нам обратно.
— А хєрачить? — Обіженно спросив Путін.
— Та шо ти затараторіл: хєрачить, хєрачить? — Сердито спросила Мєркєль. — Шо, другіх развлєчєній нєт? Вот Олланд, к прімєру, вина коллєкціонірує. Я бісєром вишиваю. А ти шо любиш дєлать в свободноє врємя?
— Хєрачить! — Похвастався Путін, снімая туфлю.
— Інимі словамі, пєрєміріє соблюдать ніхто не собирається, і з газом зімой нам тоже проблєм ожидать? — Уточнив Порошенко.
— Хєрачить, — пожав плєчами Путін, увлєчонно гупая туфльой об стол.
— Позвать Кемєрона, шо лі? — Задумався Баррозу.
— Ілі мнє сам на сам з ним пообщаться? — Прєдложив Порошенко. — Может тортіком чи шоколадкой соблазнітся?
— Ідіоти, — со скучающим відом подитожив Путін. — Пойду, бо мнє нєкогда. Нужно хєрачить.
Путін поднявся і вийшов, закривая за собою двері.
— А вєдь дєйствітєльно ідіоти, — согласився Олланд. — Панькаємся с нім, будто с рєбьонком. А он нас на мізінце вєртєл.
— Ну, счітай, довєртєлся, — рєшитєльно мовила Мєркєль, стукая кулаком по столу. — Зовітє Кемєрона, будем думать, шо дєлать дальше…

Бацька наминав бульбу з бєларусской сєльодочкой і просматрював фотографії з самміта.
— Вот ета прікольна, — ржав он, тикая в монітор. — Пуйло такой стоїт, руки в кулаки зжимаються, а Мєркєль єму пальцем показує: нахєр — ето туда.
— Ага, — согласився російський журналіст, вєжліво подсовуя мікрофон побліже. — А шо ви думаєтє про ДНР і ЛНР?
— А шо тут думать? — Удівілся бацька. — Росія віновата, однозначно!
Бацька перемотав на слєдующу фотографію.
— А тут Пуйло какой-то уж слішком вєсьолий, — замєтіл он. — Допиши-ка на всякий случай: но у Росії нє било вибора, бо нада защіщать русскоязичноє насєлєніє.
— На-сє-лє-ні-є, — пробубнив журналіст, записуя в блокнот. — А нє боїтєсь, шо Владімір Владіміровіч і вас рєшит аннексіровать?
— А нас за шо? — Удівілся бацька. — Майданов нєт, насєлєніє стабільно ніщєнствує, а єслі вдруг заживьом лучше, чем росіянє — так даже наоборот, прімєр для оболванєних Путіним масс положитєльний.
— А по поводу Крима шо думаєтє? — спросив Журналіст.
— Зємля українская, бєз варіантов, — заявив бацька. — Бо ми же не прєтєндуєм на ісконно-бєларусскіє псковську, смолєнську і брянську області. А моглі би! Я і Путіна постоянно етім подкалую.
— А он шо? — Заінтєрєсувався журналіст.
— Злиться і приказує Шойгу сільнєє хєрачить, — хіхікнув бацька. — А потом ми с нім вмєстє ржом над попитками Лаврова грамотно всьо об’ясніть.
— Странні у вас развлєчєнія, — замітив журналіст.
— Ну а шо ти хотєл? — Пожав плєчами бацька. — Людей вже взривали, опозіцію били, мітінгі подавляли, а бабла настолько нємєряно, шо нєкуда тратіть. Осталось только хєрачить і ржать над послєдствіями. О, смотрі, а ето тоже зачьотне фото.
Бацька снова ткнув пальцем в монітор і громко заржав…

— Віталік, поймі, Крим нє ваш, і ніхто вам єго нє вєрньот, — размишляв Ходорковський в фейсбукє у Портнікова.
— Какой же ти дємократ, раз таке говоріш? — Удівлявся Портніков.
— Класічєскій, даже можно сказать еталонний, — убєждав Ходорковський. — Бо дємократія — ето шо? Власть народа. І єслі 84% насєлєнія говорят, шо Крим — наш, значіт — он наш, бєз варіантов.
— А єслі оні завтра скажут, шо наш, скажем так, Кітай ілі США? — Полюбопитствовав Портніков.
— Значіть, будєм хєрачить, а шо дєлать? — Обрєчонно вздихав Ходорковський. — На то вєдь і дємократія, шоб ісполнять волю народа, особєнно навязанную Кісєльовим.
— Дурак ти, Міша, — огорчався Портніков.
— Зато Крим — наш, — язвітєльно тролив Ходорковський, давясь от смєха…

І только Кітай храніл таінствєнноє молчаніє, вніматєльно наблюдая…

— Вніматєльно смотрітє в мої глаза і повторяйтє ключєвиє слова: мір, економіка, стабільность, — гортанно вєщал Тігіпко, с-под лоба глядя в об’єктів камєри. — А щас я мєдлєнно пощитаю до дєсяті і ви за мене проголосуєтє.
Він плавно подняв руки, питаясь імітірувать Кашпіровського.
— Одін — ваші вєки тяжелєют…
Тігіпко мєдлєннл шагнув к камєрє.
— Два — і ви забуваєтє про пєнсіонну рєформу і про то, шо я совокуплявся з партієй Рєгіонов…
Он сдєлав ше один шаг.
— Трі — начінаєтє хотєть в Росію і любить Путіна…
— Только не вздумай дальше ідті, камєру снєсьош нахрєн, — іспуганно прєдупрєдив опєратор. Тігіпко недовольно скривився.
— Та шо такоє! Хто щас іспортив ідєю протиснуться в об’єктів і вилізти з той сторони екрана, как в фільмє «Звонок»?
Опєратор беспомощно посмотрєл на рєжисьора, виразітєльно вращая пальцем у віска.
— Сєргєй Лєонідовіч, так не получиться, — намєкнув рєжисьор.
— А я хочу! — Визивающє крикнув Тігіпко, тупая ножкой. — Ілі щас позвоню спонсору і он расхєрачить вас в ядєрну пиль.
— Хорошо, хорошо, — іспуганно замахав руками рєжисьор. — Только стойтє на мєстє, ми самі всьо сдєлаєм.
Рєжисьор подав сігнал опєратору, той снова включив камєру.
— А сєйчас поставьтє перед екраном банку с водой, — продолжив Тігіпко, недовольно зиркая на опєратора. — Я сдєлаю нєсколько двіженій руками — і вода зарядиться на положитєльний рейтінг…
— Стоп! — Нєрвно перебив рєжисьор. — Какая вода? Ми же політічєскую рєкламу снімаєм.
— Шо ти перебиваєш? — Возмутився Тігіпко. — Мнє, мєжду прочім, сценарій алтайські шамани писали, коториє Януковіча консультіровали.
— Ну і гдє сєйчас Янукович? — Устало спросив рєжисьор. — Послушайтє лучше мєня, всьо нада дєлать не так.
— А ти Кісєльов, чи шо, шоб я тєбя слушал? — Поінтєрєсувався Тігіпко. — У тєбя опєратор єсть? Ним і командуй.
Рєжисьор грустно вздохнув і махнув опєратору продолжать.
— Сіла, мужская сіла, потенція, — перечисляв Тігіпко. — Запомнітє етот логічєскій ряд. Потому шо каждий нормальний мужик хочєт буть сильним. Сільная Україна, сільниє мужикі.
Тігіпко достав із кармана бубєн і дико заверещав, приплясуя і постукуя бубном по лбу.
— А ето шо за хєрня? — Не витерпів рєжисьор.
— Шамани сказали, шо єслі буду так дєлать, мой ролік посмотрять мілліони людей, — похвастався Тігіпко. — А ти точно рєжисьор, шо я тобі такі елємєнтарні вєщі расказую?
— Нє знаю уже, — признався рєжисьор. — Позавчєра снімали Яценюка з Турчиновим, вчєра Садового. І как-то ощущав себе нужним. А сєгодня…
— А сєгодня ти явно устал два дня подряд снімать ідіотов, — снісходітєльно прєдположив Тігіпко. — Потому смотрі і не мєшай.
Тігіпко подав знак опєратору і прийнявся растьогувать брюки.
— Шо ви дєлаєтє?! — Возмущонно запитав рєжисьор. — Собралісь спустить штани перед камєрой?
— Так надо же продємонстрірувать, в чом моя сіла, — удівльонно пожав плєчами Тігіпко. — Кромє того, це прівлєчот женскую аудіторію і вона за мєня проголосує.
— Всьо, нє могу так больше… Я ухожу, — заплакав рєжисьор і вибєжав із павільйона.
— Наконєц-то, — обрадувався Тігіпко, хіщно разглядуя опєратора. — Кстаті, ти ж, вродє как, кучєрявий? Ну ка, іді сюда, щас снімєм бонусну вєрсію для Новоросії. Наглядно продємонстріруєм, шо я сдєлаю с Порошенком, когда мєня ізбєрут.
Тігіпко ободряющє подмигнув, витягуя з брюк рємєнь.
— Пльонка закончилась, Сєргєй Лєонідовіч, — сказав опєратор, снімая камєру со штатіва і задкуючи к виходу. — Больше нічого не снімєм.
— Как? — Расстроївся Тігіпко. — Что же дєлать? У мєня столько свєжих ідєй…
— Сдєлаєм нарєзку із того, шо уже отснялі. Там как раз хватить на ролік, — пообєщав опєратор.
— Ладно, — согласився Тігіпко, заправляя рємєнь обратно. — Только смотрітє, шоб виглядєло убєдітєльно. Пойду пока покрасуюсь на 1+1, там такіє рісуют рейтінгі — закачаєшся.
Тігіпко при мислє о рєйтінг мєчтатєльно облизнувся, надів сувєнірну кєпку «Я — русскій» і пішов к виходу…

— Ну шо, он уже ушол? — Спросив рєжисьор, осторожно заглядуя в павільйон. Опєратор мовчки кивнув.
— Тогда готовься: к нам щас «Опозіціонний блок» в полном составє ідьот снімать прєдвиборний ролік. Бронік на всякий случай одєнь і каску. І не вздумай шось язиком ляпнуть. Етот хоть інтєлігєнтний, а там Шуфрич только і ждьот повода, шоб морду комусь набить за правосєков.
Опєратор нєрвно сглотнув і пішов заряжать у камєру новий рулон дорогой туалєтной бумаги…

— Ах, Мілан, — радувався Путін, вдихая свєжий утрєнній воздух. — Запах Європи, которий я трохи успєл подзабуть. Кстаті, почєму мєня дєржат в клєткє?
— Фрау Мєркєль рішила вас таким образом защітіть от зараженія вірусом Еболи, — отвітив охраннік з транквілізатором.
— А ето шо за таблічка? — Поінтєрєсувався Путін. — Рюсіш прєзідєнте, айн фотографен дєсять еуров?
— Фрау Мєркєль таким образом дємонстріруєт, как вас ценіт. З остальними фото бєсплатно, — невозмутімо сказав охраннік, доставая шоколадний батончик. — Хотітє канфєтку? А то врємя кормьожки ше нескоро.
— А гдє міровиє лідєри? — Не унімався Путін. — Почему не ідуть на поклон умолять про отмєну санкцій? Знаєш, сколько бабла потєрялі італьянскіє фєрмєри із-за запрєта імпорта Пармєзана в Москву і бліжайшеє подмосковьє?
— Ви, главноє, в людей гімном не кидайтесь, бо прийдеться вас усипіть, — прєдупрєдив охраннік. — А шо касається мірових лідєров, то у вас на сєгодня намєчєна встрєча з Петром Порошенком. В нєго, кстаті, тоже гімном кидаться нєльзя.
— Порошенко — міровой лідєр? — Фиркнув Путін. — Хунта он і козьол. Єслі би меньше блєял, то, может, і без санкцій би обошлось.
— Єслі би хто-то мєньше хєрачив, то не сідєл би в клєткє, — насмєшліво замєтіл охраннік. — Да, пока не забув. Містер Обама просив передать прівєт і уточнить, сколько стоїт сєйчас залить полний танкєр нєфті?
— Сволочь он чєрномаза! — Обідився Путін. — У нєго в головє абєррація, Мєдвєдєв лічно опрєдєліл. А шо ти про клєтку сказав, я не понял?
— Говорю, шо вєтками тикать нєльзя і рожіци корчить, — громко сказав охраннік, одганяя стайку дітей. — І кормити з рук строго воспрєщєно. А вот, кстаті, і Пьотр Алєксєєвіч.
Охраннік на всякий случай передьорнув затвор транквілізатора, витянувся по стойкє смірно і отдав честь.
— Ну шо, пакєтні договорьонності будемо ісполнять? — Спросив Порошенко, подходя к клєткє.
— Хєрачить! — Визвірився Путін, визивающє улибаясь.
— Ясно, — сумно махнув рукой Порошенко, затєм розвернувся і уйшов обратно.
— Как я єго? — Похвастався Путін. — Шоб знав, укроп, своє мєсто, нєдораса фашистская.
— Не заработали ви обєд таким повєдєнієм, — укорив охраннік. — Нада було брать шоколадку, пока прєдлагав.
Охраннік махнув рукой. До клєтки підбігли рабочі і почали заталкувать її в грузовой контейнер.
— Е, я нє понял, шо проісходіт? — Злякався Путін.
— Домой отправлять будем, бо на саммітє вам больше дєлать нєчєго, — сказав охраннік. — Щас сдєлаєм нєбольшой укол, просньотєсь уже в Москвє.
Охраннік тщатєльно прицілився і вистрілив в Путіна транквілізатором…

Паранойя набіраєт оборти

— «поднял в воздух беспилотный аппарат на высоту «не менее 25 метров», что «создавало угрозу безопасности движения воздушных судов»
— «не предоставил в органы управления воздушным движением плана полета и, соответственно, не получил разрешения на использование воздушного пространства.»

«Президенты Белоруссии, Казахстана, России, Армении и Киргизии обсудили актуальные финансово-организационные и технические аспекты…» (Бліжайшему самміту посвящається)

— Уважаємиє коллєгі, — сказав Лукашенко, вніматєльно рассматрюя собравшихся. — Главной тємой сєгодняшнєго самміта являєтся вопрос, способна лі Россія продолжать нас корміть ілі пора отчалювать в направлєнії Запада.
— Ти охрєнєл? — возмутився Путін.
— Владімір Владіміровіч, ви уже достаточно наговорились, когда у вас билі дєньги. Тепер дайте возможность висказаться тєм, у кого сєйчас дєньгі єсть, — наставітєльно проізньос Лукашенко. — Старіна Назарбаєв, начньош?
— І начну! — визивающє проізньос Назарбаєв, с трудом поднімаясь с мєста. — Уніжалі оні мєня всячєскі, обзивалі нєдостраной, угрожалі ввєсті войска.
— Шо ти мєлєш, прєстарєлий хомяк? — поінтєрєсувався Путін. — Єслі б я захотєл, мої войска через два дня взялі би Астану, а єщо через дєнь всьо остальноє.
— Вот! Відітє? — Затрусився от злості Назарбаєв, тикая пальцем в Путіна. — Он снова мнє угрожаєт.
— Владімір Владіміровіч, вам сказалі сідєть і слушать. А будєтє перебивать остальних — поставлю в угол на бульбу, — вмєшався Лукашенко. Путін обіжено надув щоки і отвернувся.
— Так вот, прєдставляєтє, шо удумав? — Продолжав Назарбаєв. — Говоріт, раз на тєбя санкції не наклали, давай мою нєфть будєм через Казахстан в Європу гнать, тіпа она твоя. А ти мнє за ето отдаш 100% прібилі і трубопровод в собствєнность.
— Ай-яй-яй, — закивав головой Лукашенко, озабочєно цокая язиком. — Развє так можно, Владімір Владіміровіч?
— А шо такоє, хто он такой вообщє? Ухапав собі кусок ісконно-русской зємлі і жирує, — визвірився Путін.
— Слишітє? — вопрошав Назарбаєв. — Вот как с нім можна о чом-то говорить, єслі он лібо уніжаєт, лібо угрожаєт. Лічно мнє кажется, шо от цього неадеквата отчалювать нада нєзавісімо от того, єсть лі у нєго дєньги.
— Піздєц тєбє, — пообєщав Путін, угрюмо листая карманне ізданіє днєвніка Гєббєльса.
— Хотітє поговоріть про піздєц, Владімір Владіміровіч? — Мягко спросив Лукашенко. — Почьом сєйчас баррель нєфті?
— С тобой, таракан, ми отдєльно поговорім, — буркнув Путін.
— А я вот тоже нє понімаю, — признався Саргсян. — Армєнія — страна малєнькая, бєдная. Нахрєна нам такіє союзи, гдє не могуть нас прокормить? Лічно я считаю, шо нада сначала стать на ноги самому, а потом заводить сємью.
— Не помню, чтоби ти жалувався, — язвітєльно замітив Путін.
— А я не помню, шоб ви собірались когось хєрачить, не обращая вніманіє на санкції. Попробовалі, не вишло как с Грузієй бистро і без послєдствій — отошли, значіт, назад і успокоїлись, — парірував Саргсян.
— А хто ти вообщє такой мнє указувать? — Обідився Путін.
— Я тот, с кєм западні лідєри общаться не брєзгують, — важно сказав Саргсян. — І в разговорє мєжду собой називають по імєні й отчєству, а не обідной клічкой на букву х.
— Даже не знаю, кого пєрвого начать хєрачить, — злобно замєтіл Путін. — Тєбя, Назарбаєва ілі Лукашенка.
— Хєрачило у вас, русскіх, не виросло, шоб расхєрачить азіатскую страну, — замєтіл Саргсян. — Тут тєбє не Євросоюз з бєсконєчними озабоченностями. Єслі за нас подпішется Кітай, мало не покажеться.
— Цзіньпінь мой партньор, ясно? — Гордо заявив Путін.
— Ага, половой, — хмикнув Назарбаєв. — Прічом он всєгда почєму-то свєрху і імєєт вас в любой удобной позіції.
Прісутствующі кроме Путіна громко заржали.
— То єсть погодітє, я щас не поняв, — поднявся Атамбаєв. — Ето получаєтся, шо всє разговори об інвєстіціях і прочіх халявних бабках — развод для лохов, чи шо? А на самом дєлє єму надо наше золото і уран?
— Какой догадлівий, — хмикнув Назарбаєв. — Нас уже одколи всячєскі нагібают, а єму только дошло.
— Нє-є-є, тогда так нє пойдьот, — растєрянно протянув Атамбаєв. — Столько нахлєбніков ми фізічєскі не прокормим, особєнно єслі оні за наш счот будут і дальше хєрачить, вибрасуя дєньги на вооруженіє і боєпріпаси.
— Прічом наші с тобою дєньги, шо обідно, — замєтіл Саргсян. — Коториє нам обєщали платить за лояльность і поддєржку россійського шовіністічєского брєда на міровом уровнє.
— Господа, — перебив Лукашенко на правах прєдсєдатєля. — І всьо же вєрньомся к тємє нашей бєсєди. Єсть у Путіна дєньги нас содєржать, ілі нєт?
— Та какіє там дєньги! — захохотав Назарбаєв. — Ви курс рубля уже відєлі? Он же практічєскі вже банкрот!
— Банкрот? — Удівльонно зашептались мєжду собою собравшієся.
— Да, банкрот!
Путін поднявся і злобно оглядєл окружающіх.
— А шо ви хотєлі? Мнє ж только ваших дєньог і надобно, — сказав он. — Потому шо распад СССР був вєлічайшей трагєдієй двадцатого вєка. І єслі б Союз не розпався, то всє ваші дєньги заработала би Россія. А так ви їх просто укралі. Слєдоватєльно, ви нам должни.
В торжествєнном залє собраній повисла удівльонна тішина. Путін удовлєтворьонно чмокнув губами і сєл.
— Ну шо, я так понімаю, всє всьо услишалі? — спросив Лукашенко. Прісутствующі закивали головами.
— Прєдлагаю колєгіальним рєшенієм ісключить Росію із Таможенного союза. Хто за? — уточнив Лукашенко. Прісутствующі кромє Путіна подняли руки.
— Е, ви шо, охрєнєли? Ето мой союз, я єго ізобрьол! — Іспуганно заверещав Путін. — Оні мєня ісключают… Ето я вас всєх ісключу!
— Ви, конєшно, звиняйте, Владімір Владіміровіч, — сказав Лукашенко, указуя на двєрь. — Но рєшеніє прийнято, вам тут больше нє мєсто.
— Козли! Хєрачить! Ядєрна пиль! — Возмущонно викрикував Путін, бистрим шагом шагая к виходу. — Ну нічєго, вот Гєля отмєніт санкції, создам боєспособную армію і всєм настане піздєц!
Лукашенко, ухмиляясь, закрив за ним двері і проізньос:
— Ну шо, с етім ми разобралісь. А тєпєрь, мої нєфтєгазовиє коллєгі, питання по сущєству: хто із вас согласєн кормить Бєларусь за то, шо я помог вам ізбавіться от етого вискочкі-нєдомєрка?
Прісутствующі восторженно поднялі рукі.

Нафталіновиє уроди,
Надувая обвисші щоки,
Обсуждалі судьбу народа,
І какіє на вкус єго сокі.
Также прочность вєрьовок звитих,
Колір і консістенцію кала…
Нафталінові паразіти
Обіжались, шо кушають мало.
Шо падєніє цен на нафту
Прівєло к постоянним запорам.
Шо Європа уже достала,
США не снабжають кормом.
І народ недовольно ропщєт.
Обсуждая їх ожирєніє,
Замєчаєт, шо слішком тощій.
Размишляєт, імєєт мнєніє…
Нафталіновиє уроди
Ізучают разниє способи
По нагібу своїх народов
Групповом, і отдєльних особєй.
Обсуждают потрєбності стада,
Мєханізми його доєнія.
Также способи вирождєнія
Подрастающєго поколєнія…

І старатєльно ліжут задніцу
Ісходящєго газом і ботоксом
Нафталінового карліка
С нєфтєдолларовим поносом.

Путін сидів на кушеткі і пив с горла «Путінку», запиваючи «Клінскім».
— Владімір Владіміровіч, а ви слишалі, шо вчєра раді вас какой-то спортсмєн Обь пєрєплил? — радостно сообщил Рогозін, вриваясь в комнату.
— Расстрєлять, — грустно приказав Путін і ікнув.
— То єсть как, расстрєлять? — Не поняв Рогозін.
— А зачєм єму жить, в чом смисл сущєствованія? — задумався Путін. — Хєрачить годамі на трєніровках, шоби в ітогє переплить нікому не нужную рєку раді мєня? В жизні какого-то таракана і то больше смисла.
— Шо ви таке говорітє, — обідився Рогозін. — Смисл єго жизні — любіть вас, таракани на це нєспособни.
— Любіть… — Насмєшліво хмикнув Путін. — Чєм больше узнаю о людях — тєм сільнєє люблю тараканов…
— Так, Владімір Вадіміровіч, шо случілось? А ну, прізнавайтєсь, — заінтєрєсувався Рогозін, присідая на кушетку скраєчку.
— Она мнє нє позвоніла… — Вздохнув Путін. — Прєдставляєш? Лукашенко, скотіна, два раза поздравіл. Удвой єму, кстаті, за ето цену на нєфть…
Путін сьорбнув водки і запив пивом.
— А она нє позвоніла ні разу…. — Признався він і заплакав.
— Мєркєль? — Догадався Рогозін. Путін грустно кивнув.
— Совєршенно нє віжу проблєми, — пожав плєчами Рогозін. — Це ж давно було всєм понятно: лібо Мєркєль, лібо хєрачить. Лічно ви сдєлалі правільний вибор. Потєряли любімую женщіну, но получілі взамєн любовь всєй страни. Вот ви в курсє, к прімєру, шо вчєра проходіла виставка «12 подвігов Путіна», на которой вас сравнівалі с Гєраклом?
— Піздєц… Ти сєрйозно? — уточнив Путін сквозь сльози.
— Вполнє, — кивнув Рогозін. — Даже по БіБіСі показалі.
— Ну всьо, прєвратілі в посмєшищє… На G20 можна нє єхать…
Путін розридався єщо сільнєє і спросив:
— Ну а етіх хоть можно чуть-чуть расстрєлять?
— Шо ви такой агресівний сєгодня? — поінтєрєсувався Рогозін, на всякий случай нємного отодвигаясь. — Лучше би Нємцова расстрєлять пріказалі. Зачєм же своїх?
— Потому шо із-за Нємцова я нє вигляжу ідіотом, развє не ясно? — вспиліл Путін. — А вас, придурков, послушать… Одін на Лунє строїть бази собрался, другой Європу бомбіть.
— Допустім, Луна — ето нє ідіотізм, — обідився Рогозін. — А вполнє рєальний пістон піндосам за дурацкіє санкції.
— Ідіот… Боже, кого я назначіл?.. — Схватився за голову Путін. — Какой пістон? Оні ше в шестідєсятих прошлого вєка туда лєталі. Хочєш доказать всєму міру, шо ми наконєц-то догналі Амєріку шестідєсятих?
— Лєталі, подумаєш, — фиркнув Рогозін. — А ми там базу построїм, завєзьом високоінтєллєктуальноє нанооружіє, посадім снайпєра і будєм расстрєлівать назємні целі, нє опасаясь обраткі…
— Там за двєрью сєйчас хто-то єсть? — Громко перебив Рогозіна Путін.
— Так точно! — отвєтілі мрачниє голоса.
— Расстрєляйтє етого ідіота, ілі я окончатєльно сойду с ума! — Попросив Путін. В комнату вошлі двоє в кожаних плащах, схватілі іспуганно візжащєго Рогозіна под рукі і вивєлі прочь. Путін тоскліво провьол їх взглядом.
— Она всьо же нє позвоніла…
Він снова сьорбнув з горла водки, запив «Клінскім» і брєзгліво скривився.
— Шо за осліна моча? Гдє нормальноє піво? — Громко поінтєрєсовався він.
— Так вєдь солод попал под санкції! Здравствуйтє, — громко поздоровался нєказістий очкарік, входя в комнату.
— А ти шо за криса, нє понял? — Спросив Путін.
— Міністр сєльського хозяйства Фьодоров, — прєдставився мужик і прівєтствєнно потянув руку. Путін недовольно скривися і покосився на протянуту ладонь.
— Ну і? Тєбя тоже расстрєлять?
— За шо? — Офігєл мужик. — Я же по дєлу.
— Викладуй, шо там за дєло, — розрішив Путін.
— По поводу пятідєсяті тисяч тонн зєрна для Сєвєрной Корєї, — разволнувався очкарік. — Конєшно, я діко ізвіняюсь, но, єслі ми, всьо же, отправім, то, простіте, шо самі будєм кушать?
— А говоріл, по дєлу, — зєвнув Путін, жестом подзивая мужиков в кожаних плащах, які з інтєрєсом наблюдали за очкаріком із корідора.
— Єго тоже расстрєлять? — уточнив один із них.
— Разумєєтся, — подтвєрділ Путін. Мужик в кожанкє хмикнув і протянув руку. Його напарнік достав із кармана сотню і вложив в откриту ладонь.
— Мужики, можетє дальше нє споріть. Сєгодня всєх расстрєлять, — сказав Путін, не обращая вніманія на возмущьонні крики Фьодорова. Мужики понімающє кивнули, вивели очкаріка і плотно закрили за собою двєрь.
— Ех, а она мнє так і нє позвоніла…
Путін протяжно вздохнув, допив водку, прільог на кушетку і захрапєл…

«Путин взял выходной на завтрашний день. Сегодня вечером он улетает в Сибирь, в сибирскую тайгу. Это место где-то в 300-400 километрах от ближайшего жилья, от ближайшего населенного пункта.» — Пєсков

— Шо за хєрня, по тєлєвізору посмотрєть нєчєго. По всєм каналам «Лєбєдіноє озєро», — бурчав Путін, питаясь дрожащими от холода руками забросить дрова в буржуйку.
— Вовік, как ето понімать? — обіжено спросила Кабаєва, входя в комнату в одном купальнікє. — Только вишла на уліцу позагорать, а там уже мінус двадцать.
— Дура, сколько раз повторять? Ми в Сібірі, а не на Бора-Бора, — розізлився Путін.
— А почєму ми в Сібірі, єслі я хотєла на Бора-Бора? — сердито топнула ножкой Аліна.
— Потому шо санкції — ето раз, а два — рєбята сказали сідєть тут і ждать сюрпріза, — об’яснив Путін.
— А почєму нє в Ново-Огарьово? — недоумєвала Кабаєва. — Там хотя би тєпло, єсть бассєйн, душевая і массажист.
— Для особо тупих рассказиваю: в подмосковьє нєфті і газа нє обнаружено, — сообщив Путін. — А тут навєрноє шото нашлі і мнє хотят подаріть, раз сказалі сюда прієхать.
— Боже, какіє ви скушниє, — зєвнула Кабаєва. — Я мєчтала про золото, брілліанти і роскошь, а у вас одні разговори про нєфть, газ і ісконно русскіє зємлі. Так ти будєш мєня согрєвать ілі как?
— Я занят, — огризнувся Путін. — Мєркєль должна позвонить поздравить і Обама. Возможно даже Цзіньпінь.
— Ясно, пойду согрєю сєбя сама, как всєгда, — грустно вздохнула Кабаєва. — Кстаті, «Ранєткі» сєгодня отмєнілі, что лі? По тєлєвізору какой-то балєт.
— Кісєльов, навєрноє, в чєсть моєй днюхі ушол в запой, — мєчтатєльно сказав Путін. — Поставив какую-то хрєнь по кругу і бухає с рєбятами.
— А ми мерзнемо в забутой глуші, — пожалувалась Кабаєва. — Моглі би вмєстє с німі бухать.
— Ай, — грустно отмахнувся Путін і прийнявся чіркать спічкой, надєясь растопить отсирєвші дрова. Внєзапно задзвонив спутніковий тєлєфон. Путін от нєожиданності виронив спічку і схватив трубку.
— Ні хао, покємон, — радостно поздорвалась трубка. — Пью за тєбя, шоб ти був здоров.
— Цзінь? Пріятно, конєшно. А шо случілось? — поінтєрєсовався Путін. — Шото не помню, шоб раньше тєбя моя днюха так вдохновляла.
— У тєбя сєгодня єщо і днюха? — удівілась трубка. — Молодєц, поздравляю.
— В смислє, а чєго ти вообщє звониш? — подозрітєльно спросив Путін.
— Спасібо сказать.
— За шо?
— А ти тіпа не знаєш, — рассмєялась трубка. — Ладно, давай, не напивайся. Нам єщо договор куплі-продажі подписувать.
— Какой куплі-продажі? — офігєв Путін. Но трубка уже протівно пищала короткими гудками.
— Не понял… — озадачєнно пробормотав Путін.
— Вовік, а хочєш посмотрєть, как я буду сєбя согрєвать? — с надєждой прєдложила Кабаєва із сосєднєй комнати. — Можеш даже шампанскоє взять.
— Нє мєшай, я занят, — гаркнув Путін і набрав чєй-то номєр.
— Алло, Дімка? Мнє щас дзвонив Цзіньпін…
— Поздравляю, Володька! — радостно сообщила трубка. — Погоді, сєйчас сдєлаю селфі.
Шото щолкнуло і в трубкє почулись короткі гудки. Путін нетерпляче набрав тот же номєр.
— Какоє селфі? Дімка, ти гдє? Когда тєбя ждать с пацанами?
— Гдє мєня ждать з пацанами? — не поняла трубка.
— В Сібірі. Ти же сюрпріз обєщал, — напомнив Путін.
— Ах, сюрпріз! — вспомнила трубка. — Подожді, скоро всьо узнаєш.
— Так а сколько мнє ждать? А то Кабаєвой от скукі уже похотлівиє мислі в голову лєзут, — пожалувався Путін.
— Скоро, — завєріла трубка і отбила звонок.
— Скоро… Я замьорзну скорєє, чим їх дождусь, — недовольно проізньос Путін і снова прийнявся чіркать спічкой.
— Вовік, нє надо мьорзнуть! Іді ко мнє, — прокричала Кабаєва.
— Нє відіш, шо я на нєрвах? — визвірився Путін. — Твориться какая-то хрєнь і ніхто нічєго не каже.
Спутніковий тєлєфон задзеленчав.
— Альо? — нєрвно крикнув Путін, хватая трубку.
— Гєрр Владіміровіч? — уточнили на том конце. — Поздравляю, наконєц-то ви совєршилі мужествєнний поступок в інтєрєсах своєй страни.
— Гєля, ти? — обрадувався Путін. — Какой поступок, шо случілось?
— Случілось то, на шо я і не надєялась. Бо думала, шо ви — нєвмєняємий ідіот, — призналась трубка. — Но как оказалось, нємного здравого рассудка всьо же осталось. Хотя Сібірь Кітаю нє обязатєльно було продавать, могли б і крєдіт попросить.
— Сібірь продавать Кітаю? — злякано закричав Путін. — Гєля, мєня подставілі!
— То єсть как? І в отставку ти тоже не подавав? — удівілась трубка.
— Какую отставку? — кіпішував Путін. — Я в Сібірі сєйчас, днюху праздную. Жду, когда пацани прілєтят нєфтяну ілі газову скважину подаріть.
— Тогда ізвіні, конєшно, но ти такі точно нєвмєняємий ідіот, — заржала трубка.
— Гєля! Ти должна мнє помочь…
Но в трубкє уже раздавались короткі гудки.
— Я тєбє помогу с удовольствієм! — кокєтліво крикнула Кабаєва. — Только носкі снімі, пєрєд тєм, как ко мнє ідті. Бо воняють.
— Отстань, сказав, нє до тєбя! — істєрив Путін, набирая номєр.
— Дімка? Мнє Мєркєль сєйчас звоніла…
— Гєля? — поразилась трубка. — Ніхрєна сєбє, не побрєзгувала.
— Шо за отставка? Какая продажа Сібірі? — недоумєвав Путін.
— Ну а гдє брать валюту, єслі із-за тєбя ми под санкціями? — поінтєрєсувалась трубка. — Наполєон хрєнов… Відєл вчєрашній курс рубля?
— Відєл, рубль вирос. Був трідцать, став сорок. Ви охрєнєлі? Шо проісходіт? — грозно спросив Путін.
— Ти, главноє, хорошо отдохні, — напутствувала трубка. — Аліну нємного поразвлєкай, дров нарубі, посмотрі «Лєбєдіноє озєро». А я прієду і всьо расскажу.
— Значить, прієдєш? Ядєрна пиль! Хєрачить! — злився Путін, но трубка зловєщє молчала. Путін потрусив тєлєфон і понажимав на кнопки, но сігнал окончатєльно куда-то ісчєз.
— Аліна! Собирайся, ми возвращаємся, — приказав Путін.
— На чьом, пупсік? Вєртольот улєтєл єщо утром, — сказала Аліна. — А жаль. Может, хотя би пілот мєня как слєдуєт отогрєл, єслі муж не желаєт…
Путін кинувся надвір. Вокруг не було ні душі, сплошная тайга на бліжайші 300-400 кіломєтров.
— Лю-у-у-у-д-і! — прокричав Путін, слушая собствєнне ехо. Гдє-то нєдалєко заричав мєдвєдь.
— Єсть тут хто? — снова прокричав Путін, вніматєльно пріслушиваясь.
— Я єсть, — сказала вспотєвша Кабаєва, виходя во двор прохладиться. — А ти шото хотєл? Бо я вже закончила.
— Дура, не понімаєш, шо в странє путч? — розплакався Путін. — Прігрєл, викормив, назначив…
— Ну наконєц, слава тєбє, Господі! — обрадувалась Аліна. — Будєш тєпєрь больше врємєні мнє удєлять. А єслі Дімка с санкціями разрулить, то поєдєм на Бора-Бора. Откроєш собствєнний фонд, будєш, как Горбачов, уважаємим чєловєком.
— А хєрачить? — сквозь сльози спрашував Путін. — А собіраніє русскіх зємєль?
— Вот на Бора-Бора і врємєні на глупості не останеться, — утєшила його Кабаєва. — Главноє, шоб вєртольот за нами вернувся. Бо тут как-то слішком тоскліво і одіноко.
Вона нєжно обняла Путіна і поцеловала в плєшь.
— Пошлі, посідім у костра. Расскажеш, як ти когда-то хєрачив.
Путін послушно кивнув і вони вмєстє вернулись в стару, покосівшуюся хібару, бесслєдно затєрявшуюся в тайгє.

До теми холуйства і здравого рассудка, про яку я писав раніше

Удивительным образом события древних преданий о мифическом герое Геракле можно переложить и на наши дни, когда Трехголовый пес Цербер напоминает США, истребление Стимфалийских птиц — остановку авиабомбежки в Сирии, а очистка Авгиевых конюшен — это борьба с коррупцией», — отмечают организаторы выставки на странице в Facebook.

По версии художников, действия Владимира Путина с подвигами греческого героя можно соотнести следующим образом:

«Удушение Немейского льва» — борьба с терроризмом.
«Убийство Лернейской гидры» — ответ на санкции.
«Истребление Стимфалийских птиц» — остановка авиабомбежки в Сирии.
«Поимка Керинейской лани» — Олимпиада в Сочи.
«Укрощение Эриманфского вепря и битва с кентаврами» — ликвидация олигархии.
«Очистка Авгиевых конюшен» — борьба с коррупцией.
«Укрощение критского быка» — Крым.
«Похищение коней Диомеда, победа над царем Диомедом» — контракт на «Мистрали».
«Похищение пояса Ипполиты, царицы амазонок» — строительство газопровода «Южный поток».
«Похищение коров трехголового великана Гериона» — контракт на газ с Китаем.
«Похищение золотых яблок из сада Гесперид» — поддержка «минского перемирия» на Украине.
«Укрощение стража Аида — пса Цербера» — борьба с США.

«Когда Макаревич говорит, что Крым — аннексия и нам нужно его отдать и только тогда мы будем цивилизованными людьми, — это недоумство. Мне было это смешно читать. Если это правда, то зачем тогда ему жить в этой стране? Какой смысл?» — Міхалков

«Какой смисл жить в Росії, єслі ти Макарєвіч?» — Размишляв Міхалков, бєрєжно протирая правітєльствєнні награди.
«А какой смисл жить в Росії вобщє?» — мєлькнула шальная мисль. — «Бери бабло і уматуй к чортовой матєрі, пока не поздно.»
Міхалков злякано перекрестився, оглядуясь по сторонам.
— Шо значить уматуй? — стривожено пробормотав він. — Кому я там нужен?
— А кому нужен тут, подстілка крємльовська? — насмєшліво поінтєрєсувалась шальная мисль.
— Я всєм нужен, я гєній кінєматографа, — похвастався Міхалков, осторожно винімая з рамочки фотографію чьєй-то сраки на фонє тріколора і старатєльно смахуя з неї пиль. — Мнє Путін даже крєпостних обіщав, как только восстановіт монархію. «Пороть будеш їх, — говоріт, — по-отєчєскі і малолєток насілувать.» А шо такоє? Імєю право, как потомствєнний дворянін.
— Скорєє потомствєнний довбойоб, — хмикнула шальная мисль. — Батя власті жопу всю жизнь лизав, і ти вєсь в нєго.
— Мой батя прожив 96 лєт і умєр уважаємим чєловєком, — напомнив Міхалков. — А гдє бунтарі-романтікі? Сталін расстрєлял нахрєн. І правільно сдєлал, бо нада харашо понімать, в какой особой странє живьош.
Міхалков виразітєльно поцілував сраку на фотографії, любовно погладив пальчиком і сунув обратно в рамочку.
— Мєжду прочім, мой батя умєл разлічать сракі гєнсєков по запаху і цвєту волос, — мєчтатєльно похвастався Міхалков. Буремноє було врємя. Гєнсєкі дохли один за другим, і приходилось заново приспосаблюваться, ізучать новиє точкі «Г». А щас достаточно виучить сраку Путіна по внутрєннім мєтодічкам «Єдіной Росії» і можна не париться.
— Самому не протівно? — скривилась шальная мисль. — Ти ж чєловєк, а не гімно.
— А в Росії хто не гімно — тот не чєловєк! — гордо заявив Міхалков. — Ето наш особєнний путь, духовная скрєпа. Шо, кстаті, плавно подводить тєму бєсєди к ізначальному вопросу: какой смисл жить в Росії, єслі ти — Макарєвіч? Понти про Крим і бесплатні концерти в Слав’янскє дороже дєнєг і статуса? Тогда ізвінітє.
— А ти развє нікогда не висказував своє мнєніє? — удівілась мисль.
— А нахрєна імєть лічноє мнєніє, єслі ти не Путін? — не поняв Міхалков. — Помню, как папа в дєтствє водив на Лубянку посмотрєть на расстрєльні подвали. І говорив: погляді, синок, де заканчують фраєра с собствєнним мнєнієм. А потом ше й рємньом лупив, шоб лучше дошло.
— Бєдна дитина, от і виросла ідіотом, — посочувствовала шальная мисль.
— Сам ідіот, а я гєній. Мнє всє завідуют, — обідився Міхалков. — А ти, кстаті, хто?
— Когда-то був здравим смислом, а щас не знаю уже, — грустно призналась шальная мисль. — Мнє шото все чаще кажеться, шо в етой странє я лишній.
— Совєршенно правильно кажеться, — согласно кивнув Міхалков. — Потому бери свого Макарєвіча і уматуйте, пока не началось. А я подожду крєпостних.
Міхалков достав із шкафа сємєйну нагайку і любовно її погладив.
— Нєю ше прапрапрапрадєд мой своїх крєпостних поров. Заждалась…
І, ліхо вивернувшись, з размаху вдарив сємєйной нагайкой себе по дупі.

Рано чи поздно, нам усім доведеться прийти до поніманія, шо від перестановки срак у чиновничих крєслах прогнивша система власті не змінюється. К прімєру, когда дохтуру в політічєской рєкламє розказують, як хрєново живе країна і почєму нада голосувать вот за тєх з офігєнно чесними глазами, которі обязатєльно устроять нам Сінгапурскоє чудо, — він рже коньом і сумно інтєрєсується: не ви лі, случайно, вже намозолили дупи в парламентських крєслах за послєдній десяток лєт? Не про свою лі дєятєльность отчитуєтесь, розповідаючи, як нам хрєново жить? І де ви були раніше з новаторськими ідєями і реформаторськими потугами, які вдруг обостряються перед виборами?

І чому послє виборов ніхрєна не міняється, кромє таблічєк на дверях у корідорах власті?

Но це шо касається еволюції. Бо рано чи поздно людям набридає, шо їх держать за лохов, і відбувається революція.

Казалось би, революція — це така файна шокова терапія, шо всє должни бздєть, каяться і самолюстріроваться. Ан нєт, сістєма як гнила до цього, так і продолжує гнить, істочая гній і зловоніє.

Бо можна хоть каждий місяць мінять прєзідєнта, міністров і дєпутатов, но десь на значно нижчому рівні буде сидіти малозамєтна, но очєнь уж важна сволочь, і дєлать свої чорні дєла.

Клізмовать, клізмовать і ше раз клізмовать інстітути власті, говорить дохтур. Треба єднатися у незалежні від держави об’єднання, допомагати друг другу, коли когось намєрєнно хочуть знищити, вимагаючи хабаря чи наказуя за непоклонєніє. І, вніматєльно наблюдая за владною верхівкою, нє мєнєє упорно шерстить по низам в кожному місті й селі. Бо саме там випала в осад зараза, захована от люстрацій і вніманія широкой публіки.

Звісно, цією важкою, но благородною справою мають займатися СБУ, прокуратура і суд. Но де вони, інтєрєсується дохтур. І сам собі отвіча: вони зайняті судилищем над «Айдарівцями», які конвоїрували високопоставленого терориста. Так вони шо, ідіоти? — недоумєває дохтур. І знову собі роз’яснює: вони просто тонко чувствують свой-чужой. Терорист їм близький по духу, бо раді бабла готовий не только продать свою Родіну, но й рідну матір убити. У нього немає совісті, жалості чи ше якихось тормозов. А значить, він не ідєйний, і з ним можна все порєшать.

А з «Айдаром» не вийде. «Айдар» для них небезпечний. Бо рєбята колись повернуться с войни і попробуй намєкнуть їм про взятку ілі продємонстрірувать свою власть з нарушенієм всіх законов. Мусорний бак покажеться райськими кущами.

І для того, шоб разні подонки не питались розправитися з «Айдаром» та іншими добровольчєскими батальйонами, а також звичайними українцями, які не бажають грати за корупційними правилами системи, вся Україна має єднатися і ставати на захист своїх інтересів. А інтегріровані в систему чиновники должни відчувати силу, готову змести їх в любой момєнт, оставив наєдінє з законом, судимістю і конфіскацією імущєства.

А допоки нас можна буде чвакать по одному, Майдани нічого не змінять. Хіба шо на деякий, дуже короткий проміжок часу, змусять заразу залєчь на дно, поки не стане ясно, чи можна і далі буть паразітом, чи лучше не ріскувать.

Віктор Ющенко сидів на пасіці, любувався антікварними вуликами і переймався долею нації.
— Як же там мої малєнькі українці… — сумно зітхав він. Наконєц не видержав і достав тєлєфон.
— Альо, куме? Прєзідєнствуєш помаленьку?
— Ти шото хотєл, бо я занят, — нєдовольно отвєтіла трубка.
— Хотів спросить, як там мої любі друзі. Всі пристроєні? — поінтєрєсувався Ющенко.
— Всі, — підтвердила трубка.
— Балог не забув?
— Все кодло у раду веду.
— А кума мого Чєревка?
— Упряталі рєктором, подальше от люстрації.
— Ти ж дивись, — пригрозив пальцем Ющенко. — Хай Ярема не вздумає провірять, откуда у нього лічна фортеця почті як у Януковича. То дєла давно вже забуті.
— Ярема в курсє, він щас зайнятий Правим Сєктором.
— То добре. Бо Черевко якраз приглашає на шашлики з медом, тебе кстаті тоже. Обідно було би, якби хатинку у нього конфісковали і все накрилося. Ти будеш, до речі?
— Не знаю, щас такі напряги…
— Кстаті о напрягах, — скривився Ющенко, мімоходом крестячи пролітаючу мимо бабочку. — Чого ви косату вєдьму на волі держите, нема чого їй пришить?
— Так люді же не поймуть, єслі ми її снова посадим, — удівілась трубка.
— Люди… — прєзрітєльно процідив Ющенко.
— Ти б вийшов гдє-то в ефір, засудив агресію. Ти ж бувший прєзідєнт. Он даже Кучма виліз і шото питається дєлать…
— А помніш мой рейтінг на перевиборах? Помніш, як з мене ржалі? — злобно прошипів Ющенко. — Єщо нє іспіта чаша моєго гнєва!
— Ти шо, опять возомнив себе богом? — подозрітєльно поінтєрєсувалась трубка. — Таблєткі давно прінімав?
— Я медом лічуся, — обіжено сказав Ющенко. — Українці ще з трипільських часів лікувалися виключно медом. От, помню, знайшли якось ми на роскопках старовинний горщик із медом…
— Всьо, ізвіні, Мєркєль срочно на второй лінії. Отключаюсь, — грубо перебила трубка і запищала.
— Мєркєль, — фиркнув Ющенко. — Вєчно ці смертні ізгадять удачну попитку расказать умну притчу…
Ющенко підвівся на ноги, поправив хламиду і сладко потянувся.
— Піти по воді походить, чи шо…
Він жестом подозвав уцелєвший взвод «Бєркута». Взвод мгновєнно його окружив і прикрив щитами, защіщая от вєроятних камнєй і гнилих помідоров.
— Нєт пророка в свойом отєчєствє, даже до ставка не пройти, шоб якесь падло в морду не плюнуло, — пожалувався Ющенко.
— Кстаті о падлє, де наша зарплата? — напомнив «Бєркут».
— Як можете ви думать про гроші, єслі я срєді вас? — здивувався Ющенко. — Ілі недостаточно вам п’ять хлєбов і рибини на місяць? Ілі піща духовна не находить благодатної почви?
— Послєдній раз спровождаєм, — пригрозив «Бєркут». — І нєчєго плакаться, у тебе там ще мільйони лєжат на счєтах от «Дитячої лікарні майбутнього».
— Та хіба ж то гроші… — пожалувався Ющенко. — По сравнєнію з тим, які гроші я мав на газє, когда був прєзідєнтом… Кстаті.
Ющенко снова достав мобільний.
— Альо, Бойко? Ну шо, друже, як діла? Як там твій опозіціонний блок?
— Хрєново дєла, — пожалувалась трубка. — Рейтінг нєпроходной. Вже даже Шуфрічу мордобой заказали, шоб мобілізіровать елєкторат. А елєкторат только поржав і получив удовольствіє, рейтінгу не прибавилось ні на грам. Віктор Андрєєвіч, ви би поговорили з кумом, у нього он почті 20% рейтінга. Хай возьме в список, мене, Шуфріча й Добкіна. На остальних, в прінціпє, насрать…
— На все буде воля моя, — туманно отвєтіл Ющенко і вздохнул. — А тут ще охрана жалується, шо давно не платив зарплати…
— Я понял, сколько? — уточнив Бойко. — Только учтітє, Путін нас послав ше весной, потому рєсурси огранічєні.
— Отдай мені в таком случає всьо і йди за мной в царство небесне, — прєдложив Ющенко.
— Шо, опять отказався от мєдікамєнтов? — сумно поінтєрєсувався Бойко.
— Ти подумай, таким прєдложенієм каждий день не разбрасуються, — увєщєвав Ющенко.
— Ай…
В трубкі почулися короткі гудки.
— Шото нам кажеться, шо сєгодня ніхто нікуда нє пойдьот, — іздєватєльські прєдположив «Бєркут».
— Навєрно, вода холодна, — засумував Ющенко. — Нада сонцю дать распоряженіє, пусть її трохи нагріє.
Ющєнко воздєл руки к нєбу, закрив глаза і прийнявся шопотом бормотать приказ. «Бєркут» махнув рукой і вернувся на мєсто діслокації, оставив охраняємий об’єкт одного торчать посрєді пасіки.

— Діду, а оте чмо — то не Ющенко часом? — поінтєрєсувався дєтский голос.
— Он самий, — хмуро отвєтіл старечий барітон.
— І бєз охрани? — здивувався малий. — Чудо!
— Чудєс не буває, — наставітєльно проізньос дід. — Бувають пріятниє совпадєнія. А подай-но старому, внуче, отой булижнік…

Дорогіє друзья, дохтуру надо з вами трошечки посовєтоваться.

Сєйчас дохтур работає в рєжимє єжєднєвних обновлєній. В самом началє, коли дохтур ше начинав, це мало смисл, поскольку дінаміка собитій развивалась стрємітєльно, і каждий день обязатєльно були новості, на основі яких можна било строїть сюжет ілі просто поразмишлять.

Сєйчас болєзнь перейшла в хронічєску. 1001 трєбованіє США к Путіну нємєдлєнно вивести войска не визиває даже улибки, ідуть сістємні процеси по рєформації армії, укрєплєнію оборони рубєжей, подготовки к горячєй фазє войни, которая с большой вєроятностью может наступить.

Одноврємєнно потіхоньку работають санкції. Путін актівно іщєт союзніков, яких можна розвести на гроші, і питається сохраніть свої позіції. Нєфть дєшевєєт, губєрнатори то і дєло визиваються на ковьор, опрєдєльонно с целью поіска срєдств, які можна із’ять ілі зекономити. Власть присматрюється, кого б розкуркулить, чиновники разлічного уровня потіхоньку понімають, шо надо би мєнять Путіна на шото болєє вмєняємоє і спокойно піліть бабло, а не заніматься хєрньой. І вполнє возможно, шо до горячєй фази войни просто не дойде ввіду вишеперечисленних причин, які накаплюються гнойніком, которий рано ілі поздно прорве.

Но всі ці процесси вялотєкущі. Большинство з них дохтур вже описав. І сєйчас винуждєн частічно размєщать «заполнітєлі» вродє сьогоднішнього тєкста, який хоть і смішний, но, в общєм-то, ні о чьом.

Поначалу дохтур вбачав свою міссію в помощі по снятію стресса своїм чітатєлям. Сєйчас напряженіє спало, стресса большого нєт. Однотіпний юмор і стіль приїдається, а качєствєнно новий уровєнь дохтур пока прєдложить не може, ввіду отсутствія дінамічєскіх собитій, які прівлєкають вніманіє.

Поетому він подумує над тим, шоб перейти с єжеднєвних обновлєній на болєє свободний рєжим і виходить в ефір тогда, когда проісходят собитія, які можна качєствєнно подать.

Дохтуру інтєрєсно ваше мнєніє: стоїть лі йому переходить на свободний графік? І насколько він в принципє уже успєл визвать к сєбє прівиканіє?

Кстаті, тєми, которі дохтур планірує освєщать, помімо нєпосрєдствєнно буднєй крємльовского лєпрозорія будуть также касаться і нашей політічєской чаші Петрі, за которой дохтур потіхоньку устанавліваєт бдітєльноє сєженіє. В частності, учитуя разніцу рейтінга блока Порошенка і прочіх, борьба обіщає буть жорсткою і інтєрєсной. І поговорить точно буде про шо.

— Значить так, — злобно проізньос Путін, прєзрітєльно разглядуя губєрнаторов. — Єслі хто ше не поняв, в странє назрєваєт крізіс із-за економічєскіх санкцій.
— Так вєдь тополь санкцій нє боїтся, і іскандер как би тоже, — насмєшліво хмикнули в залє.
— Сільно умний? Встал! — Потрєбовал Путін. Якийсь грузний губєрнатор с трудом поднялся на ноги, широко улибаясь і витирая лоб рукавом дорогого піджака.
— А ти тополь, чи шо? — Поінтєрєсувався Путін. — Ілі, может бить, іскандер? Затолкать тєбя в пусковую шахту і заварить отвєрствіє?
Губєрнатор іспуганно покраснєл.
— Садісь. І думай, прєждє чєм шото вякнуть, — змилостивився Путін. Губєрнатор поспєшно сєл.
— Ітак, главная наша задача — найті бабло, — продолжив Путін. — І желатєльно в твьордой валютє. Вопроси?
В конце зала робко поднялась чья-то рука.
— Слушаю? — Пригласив Путін.
— Прічом тут ми? — замєтно волнуясь, спросив якийсь молодой губєрнатор, нєрвно пожимая плєчами. — Практічєскі всє дєньгі і так уходят в Москву.
— Малчать! — Заверещав Путін. — Напомню старую істіну: хто не кормить свою століцу, тот будєт кормить чужую. Януковіч подтвєрдіт. Потому нам нужни дополнітєльні срєдства із рєгіонов, шоби поддєржівать стабільний уровєнь жизні для москвічєй.
— А гдє ми возьмьом ети срєдства? — не поняв хто-то.
— Лічно я віжу два варіанта, — сказав Путін. — Оптімізація расходов і рєгіональний налог. Да, за жизнь в рєгіонах прійдьотся доплачувать. Потому шо наші експєрти посчіталі, сколько у заМКАДного насєлєнія дєнєг — і ужаснулісь. Москва за такі срєдства могла би сущєствовать полгода как мінімум.
— А вам нє кажется?.. — Не видержав хтось.
— Малчать! — Снова заверещав Путін. — Шо касаєтся оптімізації. У вас в рєгіонах слішком много врачєй, учітєлєй, воспітатєлєй. Всєх нахрєн уволіть.
— Но… — заікнувся хто-то.
— Малчать! — аж підстрибнув Путін. — Также ми вводім налог на осадкі і в случає нєуплати будєм разгонять тучі. Также налог на воздух, так как єго очістка трєбуєт дрєвєсіни, яку ми в протівном случає давно би продалі кітайцам. Также…
Шото вдруг скрипнуло і Путін застив.
— Щас разбєрьомся.
В зал засєданій війшов мужик в робє і з вантузом. Не обращая вніманія на офігєвшіх міністров, мужик подошол к Путіну і дав йому пєндєль. Путін ідіотскі улибнувся і протівно запищав.
— Сістєма повисла, нада перезагрузка, — крикнув кому-то мужик откривая Путіну рот.
— Ну так перезагружай, люді же ждут, — отвєтілі єму з корідора голосом Шойгу.
Мужик прижав до путінськой морди вантуз і з усілієм оттянув. Путін випучив очі і хаотічєскі заментиляв руками. Мужик снова дав йому пєндєль і уточнив:
— Всьо нормально, Владімір Владіміровіч?
— Хєрачіть! Хєрачіть! — заорав Путін. Мужик двинув йому затрєщіну і отчотліво проізньос:
— Протокол номєр чєтирєста чєтирє, программа засєданія с міністрами. Открить докумєнт пользоватєля Глазьєв, рєгіональні рєформи.
Путін понімающє пікнув і прєзрітєльно глянув на губєрнаторов.
— Продолжайтє, нє буду мєшать, — ізвінівся мужик і вийшов.
— Значить так, — злобно проізньос Путін. — Єслі хто ше не поняв, в странє назрєваєт крізіс із-за економічєскіх санкцій.
— Слиш, ето шо щас било? — угрожающє поінтєрєсовався хто-то із зала. — Ти шо, козьол, нє настоящій?
— Лагєря ілі ядєрна пиль? — сердито уточнив Путін.
— Нє-нє-нє, погоді.
Осмєлєвший губєрнатор подошол к Путіну і отвєсіл єму подсрачнік. Путін ідіотські улибнувся і замєр.
— Мужики, ето шо получається, ми какоє-то чучєло бздим? — растєрянно поінтєрєсувався губєрнатор.
— Сам ти чучєло!
Двері снова открились і в зал вернувся мужик з вантузом.
— А ето — новєйшая сколковська разработка, у японцев укралі. Оні такі кукли іспользують для краш-тєстов автомобілєй. Ну а наші йому програму чуток поправили, і вот.
Мужик гордо показав на Путіна.
— Только іногда його глючіт, а так іспользовать можно.
— А настоящій гдє? — поінтєрєсувався губєрнатор.
— Помєр от бєшенства. От собаки своєй подхватіл, бо не прєдохранявся. А ви больше так нє дєлайтє.
Мужик снова іспользував вантуз по назначєнію і удалілся.
— Гдє я? — поінтєрєсувався Путін.
— Ви как раз собіралісь торжествєнно подать в отставку, — напомнили собравшієся.
— Докумєнт пользоватєля Жиріновський? — уточнив Путін. Губєрнатори закивали головами.
— Значить так, — злобно проізньос Путін, прєзрітєльно разглядуя губєрнаторов. — Я, прєзідєнт Россійськой Фєдєрації, тотчас же і нємєдлєнно об’являю свою отставку. І заступаю на должность вєрховного імпєратора…

Вечірня казка у форматі «Для друзів». Без політики, без Путіна, без жартів.
Дохтур якось обіцяв викласти трохи філософський текст і сьогодні спробує свою обіцянку виконати. Та мушу попередити, що текст трохи важкуватий, трохи завеликий і дещо сумний. Також маю зазначити, що казки у форматі «для друзів» дохтур викладає нечасто, і вони ніяким чином не відміняють щоденні спостереження за пацієнтами нашого улюбленого лепрозорію

* * *

Все почалося з невгамовного бажання новонародженого божества творити і насолоджуватися творінням. Його пристрасть була подібна величезному спалаху світла, а щирий, веселий сміх ще й досі лунає у найвіддаленіших куточках всесвіту. Божество нетерпляче ляснуло в долоні, і в навколишньому ніщо з’явилась фігура людини з довгою, густою і чорною наче смола бородою.
— Барзілай до ваших послуг. Чого бажаєте? — Людина галантно вклонилася стрибаючому від радості божеству.
— Всього! — Задерикувато крикнуло божество. — Всього, всього, всього!
— Давайте почнемо з зірок, — запропонував Барзілай. — Не хотілося б, знаєте, ось так взяти і загубитися у пітьмі.
— Давайте! — Погодилося божество і закружляло у веселому танці, розкидаючи довкола себе блискучий пил.
— Нудно, — незабаром поскаржилося воно і обережно торкнулся випадкової порошинки. Та миттю збільшилася до розмірів планети. Хоча, може, це вони зменшилися до пилинки — Барзілай так і не зрозумів, що відбулося. Він роздратовано дивився на голе каміння, обтрушуючи зі свого одягу пил.
— Ух ти! — Захопилося божество, жадібно розглядаючи все навколо.
— Навіщо цей мертвий кам’яний шар, коли у вас є цілий всесвіт? — Дивувався Барзілай. Та божество не звертало на нього увагу. Воно підстрибом бігало по скелястому плато, цілком захопившись творінням.
— Я хочу зелену траву! І метеликів. А он там нехай росте баобаб! — веліло божество. Барзілай сів по-турецьки на свіжостворену траву і заплющив очі, воліючи не заважати. Божество тим часом пустувало і розважалося, наповнюючи життям бездушну кам’яну кулю…

«Я не повинен жити».
Ця думка пульсувала у скронях, відгукуючись головним болем. Проханов тремтячою рукою взяв почату пляшку горілки, налив у склянку й відразу випив. Відкрите навстіж вікно квартири на верхньому поверсі манило у небуття, котре видавалося привабливішим за сьогодення та імовірне майбутнє. Проханов піднявся й, насилу переставляючи ноги, підійшов до вікна. Дихання його почастішало; серце кидалося в грудях, наче злякана канарка. Він подивився на тротуар, що простягнувся далеко внизу тоненькою стрічкою, і раптом відчув, як закрутилася голова.
«Зараз або ніколи», — майнула думка. Проханов зібрав останні сили й заплющив очі, готуючись перегнутися через підвіконня.
— Брр, Холодно! — Голосно промовив дитячий голос і попросив:
— Закрий вікно.
Проханов здригнувся від несподіванки. Поруч стояла білява дівчинка років шести і, обхопивши себе руками, благально дивилась на нього.
— Ти хто? — Здивувався Проханов.
— Закрий, — попросила дівчинка.
Проханов зачинив вікно і, раптом відчувши слабкість, сів на підлогу.
— Як ти тут опинилася?
Дівча хитро посміхнулося і торкнуло його плече:
— Тепер ти водиш!
І вибігло з кімнати.
— Стій! Ти куди?
Проханов насилу підвівся на ноги та повільно пішов за нею. Але в квартирі крім нього нікого вже не було.
— Де ти?
Він зазирав всюди, де могла сховатися дівчинка: за штори, в щілини між меблями і навіть до шафи. Але дівчатка ніде не було видно.
«Здалося, — подумав Проханов. — Безсумнівно почудилося. Адже як дитина могла тут опинитися?»
«Ще й як могла», — підказала пам’ять. Проханов повільно опустився додолу і, закривши обличчя руками, поринув у спогади, будучи вже не в силах стримати сліз…

— Ласкаво прошу у світ ілюзій!
Високий бородань привітно усміхнувся і жестом запросив пройти до циркового намету. Проханов простягнув йому квиток.
— Ні-ні, вірю, вірю, — підморгнув бородань і раптом дістав з-за спини букет польових квітів.
— А це вам!
Він вручив квіти стрункій симпатичній дівчині з немовлям. Та прийняла букет і зніяковіло посміхнулася.
— Ви гарно виглядаєте разом, — зауважив бородань, легенько підштовхуючи Проханова до незнайомки. — Візьміться за руки, прошу. І не відпускайте один-одного, що б не сталося… Наступний!
Немов піддавшись чарам бороданя, Проханов слухняно взяв незнайомку за руку. Та схвильовано глянула на нього, машинально притиснула дитину до себе і вони разом увійшли в намет.
— А хто тут у нас? — Раптом звідкись вистрибнув худорлявий карлик в огидній масці, перегороджуючи шлях.
— Ух, яка ти красуня! А дитинка, напевно, смачна!
Карлик застрибав навколо них, простягаючи руки до немовляти.
— Віддай її мені, ну віддай! Зварю знатний гуляшшшшш.
Незнайомка злякано ойкнула, впустила букет і міцно стиснула руку Проханова.
— Пішов геть! — Крикнув Проханов, штовхаючи карлика. Той втратив рівновагу і впав на підлогу.
— Все одно ти їх не захистиш! — Ображено мовив карлик, відповзаючи в тінь.
— Давайте краще підемо звідси, — запропонував Проханов. Незнайомка кивнула.

Вони мовчки йшли по осінній вулиці і тримались за руки, немов насолоджуючись теплом один одного. Проханов зрідка поглядав на незнайомку і відчував, ніби всередині зароджується нове, незнайоме відчуття особливої близькості і необхідності бути поруч. Йому шалено подобалося це почуття. Раптом він усвідомив, що найбільше за все боїться, що вони зараз розійдуться й не зустрінуться знову.
— Мене звуть Олександр. А вас? — Зважився він порушити мовчання.
— Таня, — тихо відповіла незнайомка.
— А вашу дочку? Чи це хлопчик?
— Вона мені не дочка, сестра.
— Нічого собі! — Здивувався Проханов. — Яка ж між вами різниця у віці?
Незнайомка сумно зітхнула і промовчала.
— Давайте я вас проведу, — запропонував Проханов. — Де ви живете?
— Не варто, я сама … — Таня зупинилась і різко відкинула його руку. — Якось нерозумно все вийшло… Краще піду.
— Зачекайте, — спробував втримати її Проханов. — Пам’ятаєте, що говорив бородань? Не можна відпускати один-одного.
— Які дурниці!
Вона розвернулася і швидким кроком стала спускатися в підземний перехід.
— Стійте, скажіть бодай ваш телефон! — Крикнув Проханов, та незнайомка остаточно зникла в чорній дірі. Він деякий час стояв і дивився їй услід. Потім довго намагався розгледіти на іншій стороні вулиці. Нарешті, засмучений, Проханов побрів до себе додому.

— Ласкаво прошу у світ ілюзій!
Бородач прийшов в його сон. Оповитий сизим димом кальяну, він сидів по-турецьки на підлозі і голосно сміявся. Проханов озирнувся навколо, але скрізь була лише непроникна темрява.
— А я тебе попереджав, — вимовив бородань крізь сміх. — Не смій її відпускати. Чому з вами завжди так важко? Чому ви впевнені, ніби знаєте, як буде краще, як правильно? Чому дозволяєте гордості, страху й фантазіям завадити виконати просте прохання?
Бородач спритно скочив на ноги і вимовив, штурхаючи Проханова в груди.
— Ти по-ви-нен був три-ма-ти за руку. Ти по-ви-нен був три-ма-ти за руку!
Потім замахнувся і несподівано дав Проханову ляпаса. Той сторопів від болю і прокинувся.
За вікном була глуха ніч. Проханоа намацав на тумбочці біля ліжка мобільний. Годинник на телефоні показував третю ночі.
— Якась маячня…
Він заплющив очі й одразу заснув.
— Не смій тікати, доки я не закінчив!
Бородань знову наснився йому посеред порожнечі й ароматного диму.
— Ви нескінченно клянете долю. А вона дарує вам шанс, шанс, шанс… На, бери, ще, і ще… Ти міг мати дружину, з якою знайшов би щастя. Мати дочку, котрою радів би й пишався. А також інших дітей. І старість… Твоя старість могла проминути в колі люблячої родини. Ти ж ще жодного разу не помирав; ти не знаєш, як це важливо — розуміти в останні секунди, що прожив достойне життя. І що поруч є люди, які тебе люблять. І все, що для цього було потрібно — просто не відпустити її від себе…
Бородань нервово клацнув пальцями і поруч з ним з’явився кальян.
— А тепер ти ніщо, і нічого в тебе не буде.
— Та хто ви такий? — Обурився Проханов. Бородач затягнувся і раптом зареготав, випускаючи в Проханова густий дим. Той закашлявся і замахав руками. Дим стривожено розлетівся у різні боки, залишаючи після себе темряву. Бородач кудись зник, і лише сміх його деякий час пульсував луною у темряві, поки остаточно не стих.
— Ей? — Тихо покликав Проханов, але не почув власного голосу. Тьма зімкнулась і в ній нічого не було видно. Проханов спробував йти навмання, та незабаром відчув сильну втому і сів. І так він просидів, поки пронизливий дзвінок будильника не висмикнув його зі сну.

— Я повинен її знайти, — рішуче промовив Проханов, роздивляючись себе в дзеркалі. Ось вона, нова сива волосинка. А он, здається, чергова зморшка…
Приготувавши нашвидкоруч яєчню і запивши її прохолодним чаєм, Проханов наспіх одягся, вибіг на вулицю і розгублено озирнувся.
— З чого ж почати? — Пробурмотів він і, секунду поміркувавши, вирішив:
— В цирк! Бородань напевно щось знав.

Біля цирку вже зібралися люди. Набагато більше людей, ніж минулого разу. Огрядна пані на вході зі спритністю досвідченого солдата перевіряла квитки. Проханов став біля неї і запитав:
— А де бородань?
— Який бородань? Не заважайте, — сердито відповіла пані.
— Який вчора тут був замість вас.
— Цирк вчора не працював.
— Але… як же? — Здивувався Проханов.
— Розклад на афіші, — дама вказала на плакат, що висів біля входу.
Проханов підійшов до афіші і взявся уважно вивчати розклад.
— П’ятнадцяте, шістнадцяте … Адже так і є! — Вигукнув він. — Але тоді … Квиток!
Проханов поліз в кишеню і намацав там клаптик паперу.
— Пробачте, це ж ваш квиток? — Проханов знов підійшов до пані. Та мигцем глянула на простягнутий папірець.
— Не наш.
— Але ж тут ось назва вашого цирку.
— Сказала не наш! — Розсердилася пані.
— Добре, вибачте.
Проханов відійшов убік і дістав телефон.
— Коля? Привіт, це Олександр.
— Ну, привіт, — невдоволено відповів заспаний голос.
— Я тебе розбудив?
Співрозмовник деякий час мовчав і нарешті промовив:
— Чого тобі?
— Пам’ятаєш, ти дав мені квиток на виставу? Де його взяв?
У трубці задумалися.
— В кальян-барі роздавали відвідувачам. «Перлина сходу» чи якось так…
— Добре, дякую!
Проханов сховав мобільний і побіг на зупинку.

Діставшись потрібного місця, він рішуче відчинив двері і увійшов усередину. Солодкі аромати кальяну легким сідим туманом наповнювали напівтемне приміщення. За невисокими столиками сиділи нечисленні відвідувачі, які пили чай, курили і тихо про щось розмовляли, ховаючись в клубах білого диму. Проханов підійшов до барної стійки.
— Слухаю? — Звернувся до нього неприродно блідий бармен з коричневими мішками під очима.
— Скажіть, це у вас роздавали? — Проханов дістав квиток і поклав на стійку. Бармен плавно опустив погляд.
— Алік!
Звідкись з’явився не менш блідий офіціант в турецькій фесці.
— Проведи гостя до бородатого, — бармен ледачим жестом вказав на Проханова. Офіціант кивнув.
— Прошу за мною.
Він провів Проханова в кінець залу і вказав на останній столик:
— Там.
— Дякую, — відповів Проханов і попрямував туди.
За столиком, похитуючись, дрімав бородань. Перед ним стояла наполовину порожня пляшка текіли.
— Нарешті я вас знайшов! — Зрадів Проханов. Бородань незадоволено скривився і насилу розплющив праве око.
— Ти хто?
— Ви мене вчора з дівчиною познайомили, пам’ятаєте? У неї дитина була на руках.
— А-а … — протягнув бородань. — Дурень ти, Вася. Нашо тобі баба з дитиною?
І знову відключився. Проханов підсів до нього і обережно потормошив за плече.
— Ви у нас квитки перевіряли, пам’ятаєте? А потім наказали триматися за руки.
— А ти відпустив, так? — Бородань розплився в усмішці. — Що, втім, не дивно…
Він спробував налити текілу в чарку, але не втрапив і розлив на стіл. Проханов вихопив у нього пляшку.
— Ви знаєте цю дівчину? Хто вона?
Бородань здивовано втупився на нього, потім знизав плечима.
— Баба, слід розуміти…
— Та ні ж! Де живе, ким працює…
Бородач схопився на ноги і підняв порожню чарку.
— За баб!
Потім звалився на пуфик і захропів.
— Прошу, прокиньтеся. Мені дуже потрібна ваша порада! — Проханов трусонув бороданя. — Ви повинні допомогти, ви мені снилися…
— Що трапилося?
Офіціант непомітно опинився поруч зі столиком і легенько поплескав Проханова по спині.
— Все добре?
— Заснув, — засмучено відповів Проханов. Офіціант скупо посміхнувся:
— Він завжди так… Будити марно.
— Тоді, може, ви підкажете, — попросив Проханов. — Сюди не заходила випадково дівчина з немовлям?
— Ні, — офіціант похитав головою. — Ми з дітьми не пускаємо, тут же дим.

Проханов вийшов на вулицю, не уявляючи, що робити. Трохи подумавши, він вирішив прогулятися до того самого переходу.
«От би зустрітися випадково!..»
Ця думка не давала спокою. Проханов перейнявся нею настільки, що повірив, ніби зустріч відбудеться. Сам того не помічаючи, він поступово прискорював крок. Та незабаром не витримав і зупинив таксі.

Прибувши на місце, Проханов спустився у підземний перехід. Де і провів решту дня, уважно вдивляючись кожне обличчя. Нарешті вже глибокої ночі, втомлений і зневірений, Проханов вийшов із переходу і пішов по вулиці, не особливо розбираючи дороги. Додому йти не хотілося, а в голові луною звучали слова з нічного сну: «Просто не відпустити від себе…»
— Дурень… Чому не пішов за нею? Чому не покликав таксі? — Шепотів Проханов, стискаючи від безсилля кулаки. Нарешті він зовсім виснажився і приліг на найближчу лаву…

— Ласкаво прошу у світ ілюзій!
Знайомий голос увірвався в сон разом зі спекою і запахом солоного моря.
— Ай! — Проханов відчув, як гарячий пісок обпік ноги і підстрибом побіг до води.
Бородань, одягнений, наче індійський йог, сидів у тіні величезної пальми і реготав. Уже в воді Проханов помітив, що на ньому зовсім немає одягу, і сором’язливо прикрився руками.
— От парадокс, — сказав бородань, трохи заспокоївшись. — Ви без сорому ходите в найбезглуздіших костюмах, але панічно боїтеся наготи. Але ж творець сотворив вас за образом і подобою, і без одягу ви уподібнюєтеся йому зовні. До речі, це ж саме змій вас навчив, що нагота — це огидно, і щоб не було соромно, треба прикрити одягом схожість з творцем.
Бородань знову засміявся.
— Чому ти весь час мені снишся? — Роздратовано запитав Проханов.
— Та так, бавлюся.
Бородач плеснув у долоні і плавно піднявся над землею. Потім повільно підлетів до Проханова і зробив навколо нього коло.
— Тепер бачу, який ти справжній. Не просочений отрутою фальші, не забруднений смородом брехні. Кришталево чистий дурень!
— Так, я дурень, — погодився Проханов. — Я тільки сьогодні збагнув, як важливо було її втримати.
— Не бери в голову, — сказав бородань. — Життя — лиш коротка мить між небуттям, через якусь сотню років ти про неї і не згадаєш.
— Але я дуже хочу її знайти. Підкажіть, де шукати? — Схвильовано благав Проханов.
Бородань усміхнувся і раптом вимовив жіночим голосом:
— Гади ви, мужики. Як до весілля, так що робить, де шукати. А як заміж вийдеш, так хто ти така, пішла геть.
Потім підморгнув Проханову і посміхнувся.
— Навіщо ви так, — образився Проханов. — Мені й без того боляче, що вас не послухав.
— Боляче… тобі? — Здивовано перепитав бородань і спохмурнів. — Лицеміре, падлюка, егоїст! Ти хоч раз подумав про те, що трапилося з нею після того, як ти просто її відпустив?
— А що з нею трапилося? — Злякався Проханов.
— Пішов геть!
Бородач клацнув пальцями і Проханов прокинувся.

На вулиці тільки починало світати. Неясне передчуття стривожило його. Проханов сунув руку в кишеню і виявив, що гаманець і телефон зникли.
— От дурень!
Він піднявся з лави і швидко пішов додому, сподіваючись таким чином хоч трохи зігрітися.

— З нею щось трапилося! — Бурмотів Проханов, повністю довірившись сну. Ледве переступивши поріг своєї квартири, він негайно, не роздягаючись, дістав планшет і взявся гортати останні новини.
«З нею щось трапилося! ..»
Раптом випадкова фотографія привернула його увагу. Проханов тут же її відкрив і побачив знайоме обличчя.
— Пропали безвісти Тетяна і Марія Рибчинські… Кому щось відомо, просимо повідомити… — поспішно читав Проханов. Потім обхопив голову руками, заплющив очі і вперше в житті гірко, надривно завив…

Раптом світло згасло, ніби день в мить змінився на ніч. Проханов відкрив очі і побачив темряву.
— Я… осліп? — Злякано мовив він.
— Ласкаво прошу у світ ілюзій, — глузливо промовив знайомий голос і перед Прохановим з’явився стовп яскравого світла, в якому стояв бородань, одягнутий в сліпучо білу туніку.
— Не можна осліпнути, не будучи зрячим, — сказав він. — Ти настільки затьмарив світло собою, що нічого не здатен бачити.
— Я сплю? — Здивовано мовив Проханов.
— А що таке сон?
Бородач повільно пройшовся, заклавши руки за спину. Стовп світла невідривно слідував за ним.
— Хіба не є ілюзією, коли ти в цілому світі бачиш тільки себе? В кожному віддзеркаленні, в кожному перехожому, в кожній комасі і кожній зеленій травинці. Уявляєш незримі зв’язки, усвідомлюєш себе єдиним з усім, що тебе оточує. Спостерігаєш творіння і являєшся частиною цього творіння. Та навколо лише ілюзія, вигадка. Дитячі пустощі творця, який, втім, не позбавлений любові і співчуття.
— Я не розумію, про що ви, — роздратовано сказав Проханов. — Що з Танею, де вона? Ви ж знаєте.
— Ми лише породження чужої фантазії, — продовжував бородань. — Короткі думки, що випадково прийшли в цей світ і підемо, коли творцю набридне з нами бавитися.
— Та я не хочу це чути! — Закричав Проханов. — Де Таня? Вона жива?
— Ну от, знову я, я, я, — докорив бородань. — Ти безнадійно сліпий, нескінченно глухий. Ні, Тані більше немає. І пам’ятай, знай, не забудь, — це ти її відпустив.
— Але чому? Як таке сталося?
Бородач сумно посміхнувся:
— Знатний був гуляшшшшшш.
І зник, забравши з собою темряву. Денне світло неприємно вдарив в очі. Проханов примружився. На столі казна-звідки з’явилася потворна маска, густо вкрита червоно-бурими плямами …

«Я не повинен жити …»
Він вже зовсім нічого не розумів. Тільки чітко здогадувався, що божеволіє. Проханов задумливо розглядав маску і намагався згадати, як вона до нього потрапила.
«Це ж не міг бути бородань. Бо він — то галюцинація…»
«Ласкаво прошу у світ ілюзій», — шепнула думка, але Проханов негайно відігнав її геть.
«Знатний гуляшшшш…»
Огидний карлик… Як він там говорив, «ти їх не захистиш»?
Ймовірно, йшов слідом. А вночі якимось чином заліз до квартири і підклав маску на стіл.
«Але маски ще не було, коли ти прийшов», — нагадала пам’ять.
— Тоді можливо всього лиш одне, до того ж неймовірно дурне пояснення, — тихо прошепотів Проханов, вдивляючись у порожні розрізи для очей. — Це чергова ілюзія, маски не існує.
Ледве він це вимовив, як маска розсипалася в руках і зникла.
«Все, це кінець. Напевно якась пухлина тисне на мозок і породжує дивні видіння, — сумно подумав Проханов. — Як тепер знати, може, мені взагалі все це просто наснилося чи примарилося?..»
У вітальні клацнув замок і вхідні двері легенько скрипнули.
— Ми вдома! — Промовив приємний жіночий голос. В кімнату, весело сміючись, вбігла дівчинка й кинулася йому на шию. Проханов злякано відсторонив її:
— Хто ти?
— Ти не впізнав Машку, чи що?
Це була Таня. Вона стояла неподалік і посміхалася. Її очі іскрилися ніжністю і чимось таким, чого Проханов ніколи раніше не помічав.
— Таня? — Здивовано мовив він і впав на коліна, цілуючи її руку.
— Я так багато повинен тобі сказати! Пробач мені, вибач, прости…
— Ого! А ти все ж її любиш?
Проханов підвів очі, повні сліз, але перед ним нікого вже не було. Він озирнувся і побачив біляву дівчинку, що сиділа на стільці і весело чеберяла ногами.
— Я знаю, тебе не існує, — Проханов невпевнено піднявся на ноги, та не втримався і з розмаху сів на килим. — Я ж з глузду з’їхав…
— Як багато я, я, я, — розсміялася дівчинка. — Ти кумедний!
— Ну давай поговоримо, — сумно зітхнув Проханов. — Як тебе звуть?
— Ліла, — відповіла дівчинка, з цікавістю розглядаючи кімнату. — Ні, все не так…
Вона встала зі стільця і уперла руки в боки:
— Хочу небо на стелі з хмаринками! Хочу веселку, і квіти. І журавля хочу, й соняшник!
Проханов відсторонено спостерігав, як на сірих, безбарвних стінах оживають яскраві малюнки. Як килим на підлозі став раптово зеленим, а на підвіконні з’явилися вазони з дивовижними квітами. Як за вікном зникла стіна сусідньої висотки, а на її місці десь далині виросла покрита сліпучим снігом гора. Як раптом тріснуло віконне скло, і до кімнати влетіли канарки і заходились клювати хлібні крихти, що з’явилися самі собою. А похмуре осіннє небо засяяло теплим літнім сонцем.
— Як гарно! — Радісно вигукнуло дівча і заплескало радо в долоні.
— Гарно, — погодився Проханов. — Краща галюцинація за сьогодні.
— Ти дурний! — Дівчинка підбігла до нього і присіла навпочіпки, уважно зазираючи в очі. — Хороший, але дурний.
Вона шмигнула носом і Проханов помітив, як по її щоці потекла тоненька сльоза.
— Прошу вас, не треба плакати, — вимовив знайомий голос і до кімнати зайшов бородань.
— Знову ви? — Нахмурився Проханов. — Якщо ви вже плід моєї фантазії, то як би вас оце поголити?
Бородань весело зареготав. Дівчинка сердито подивилася на нього:
— Чому ти смієшся, Барзілай? — Запитала вона.
— Тому що він все ще не розуміє, що відбувається. Нічого не бачить, крім себе, — відповів бородань. Потім взяв дівчатко на руки, дістав носову хустинку і обережно витер їй сльози.
— З часом він зрозуміє, — впевнено сказала дівчинка. — Хочу з ним бавитися. У Ліли буде ще один друг.
— Але це неможливо, — заперечив бородань, обережно опускаючи дівчинку на підлогу. — Він всього лише витвір вашої уяви, просто ілюзія.
— Як і ти, Барзілай, — відповіла дівчинка, ласкаво, немов матуся, погладжуючи Проханова по густій шевелюрі. І повторила:
— Як і ти…

— Он він, той, бородатий, — вказав послужливий офіціант невеликого кальян-бару, що губився на околиці міста. Відвідувач вдячно кивнув і попрямував до столика, який заховався в дальньому кутку серед диму і напівтемряви.
— Можна? — Запитав він, відсуваючи вільний стілець. Проханов зміряв його презирливим поглядом і негативно похитав головою.
— Але я маю питання, багато питань, — наполягав відвідувач.
— Тут у кожного багато питань, — відповів Проханов.
— Я заплачу! — Палко вигукнув відвідувач і потягнувся за гаманцем.
Проханов пронизливо зареготав, чим стривожив завсідників. Відвідувачу стало ніяково.
— Вибачте, — перепросив він і поспішив до виходу.
— Та мені що, — тихо сказав Проханов, дивлячись йому вслід. — Все, що я можу, — лише дивитися, як з вами, ніби з ганчірковими ляльками, бавиться Ліла.

— Слушай, Лавров, я вот нє понімаю, нахрєна ми тебе содєржім? — поінтєрєсувався Путін, натираючи вазєліном полірований череп.
— Так я ж дєржу руку на пульсє собитій, — оправдувався Лавров. — Рішаю мєждународні вопроси, отслєжую імідж страни і ваш лічно…
— Ги, найшовся рішала, — хмикнув Путін. — Болтаєш много, а вихлопа ноль. Только овьос зря переводиш. Йося Віссаріонич з такими не церемонився.
Путін любовно погладив череп і сунув йому мєж чєлюстєй курітєльну трубку.
— У Йосі такі як ти хєрачили в лагєрях і на строїтєльствє БАМа. Нам, кстаті, тоже надо би как-то построїть газопровод в Кітай.
Лавров іспуганно сглотнув.
— Куда мнє на стройку? У мєня возраст, дєті, вислуга лєт…
— А я — кончений соціопат, — грубо перебив Путін. — Потому лібо ти нємєдлєнно всьо разрулиш, лібо лагєря. Вибирай.
— А Крим Українє можна вернуть, хотя б нєнадолго? — умоляюще спитав Лавров.
— Лагєря, говоріш? — ощетинився Путін.
— Нє-нє-нє, то я так, пошутіл, — нєрвно заулибався Лавров, покриваясь холодним потом. — Щас всьо будєт.
Лавров достав тєлєфон і набрав номер.
— Альо, Обама? Прівєт. Слушай, помніш, як ти бєгал за намі і клянчив пєрєзагрузку? Ми ще тогда… Било… І чмо ушастоє било, і отгрєбісь… Да, так слушай. Ми наконєц хорошенько подумалі і согласни. Шо? Я не чмо, і уші у мене нормальні. Альо? Альо?
Лавров пєчально витянув морду і отбив звонок.
— Шото Барак сєгодня нє в настроєнії, навєрноє рейтінг у нього упав на погоду. А злопамятний… Жуть!
— Ітого імєєм два варіанта: Іркутск ілі Магадан, — задумався Путін.
— Нєт, я щас! — вскрічал Лавров, срочно тикая пальцем в тєлєфон. — Альо, Блумбєрг? Вам целий Лавров звоніт. Да, которий міністр… Пєрєдайтє європєйськім політікам, шо ми ні прі чом! На Донбассє нас нєту, да… Почєму сам нє пєрєдам? Так оні трубку бросают, когда слишат мой голос. Шо? Альо? Альо?
— Навєрноє, Магадан, — рішив Путін. — Там щас тєпло, мінус трідцать…
— Альо, ООН? — істєрічєскі кричав в трубку Лавров. — Надо срочно прінять рєзолюцію, запрєщающу государствєнні пєрєвороти. Да! А потом осудіть Україну і дать Росії мандат на сіловой возврат лєгінтімного прєзідєнта. І нєчєго ржать, я сєрйозно. Сам ти угрюмий конь!
— Тьоплу одєжду возьмі і ніжнє бєльйо, — напутствував Путін. — Бо там такіє вєтра, шо вміг отморозіт. Хотя в твойом возрастє вже без разніци…
— Умоляю, послєдній звонок, — взмолився Лавров, питаясь набрать трясущимися пальцями номєр.
— Разрєшаю. І сігарєтку можеш викурить, — добродушно розрішив Путін, бєрєжно ставля череп на полку посрєді ікон і зажигая перед ним свічку.
— Альо, Цзіньпінь? Ні хао! Ето кобі де ма Лавров, да. Тєбє, случайно, нє нужен експєрт по Росії? С опитом. Путіна знаєт лічно, могу прівєт передать. Только надо будєт забрать із Магадана, бо оттуда нічєм нє вибраться…
— Дай сюда, — прошипів Путін і вихватив трубку. — Альо, Цзінь? Ето Володя. Прєдставляєш, Лавров, козьол, нє желаєт строїть трубу в Кітай. Шо єму сказать?..
Путін плотоядно улибнувся і вернув трубку Лаврову. Тот мрачно вислушав і жалобно фиркнув, рєфлєкторно топая ногой.
— Владімір Владіміровіч, как же так? Я ж раді вас…
— А толку, єслі ти, угрюмая кляча, ніхєра нє способна? Іді, собірай вещі.
— Но за шо? — плакав Лавров. — Развє я віноват, шо хто-то рєшил хєрачить, не посовєтовавшісь? Развє мнє пріятно буть Пєтросяном мєждународной арєни? На мої виступлєнія в ООН уже ходят с попкорном і ржут. Я когда єщо прєдупрєждал, шо так будєт… Нєт пророка в свойом отєчєствє.

— Володька, ти долбанулся? — ворвався в комнату рассєржений Мєдвєдєв, нічаянно толкая Лаврова.
— Ой, ізвіні, лошадка… Жиріновський — міністр іностранних дєл, ето как понімать? Ти ще Дугіна назначь, шоб ми уж навєрняка обогналі Еболу в спіскє угроз.
— А шо дєлать, єслі Лавров ніхрєна нє может рішить? — удівілся Путін. — Жиріновський пообєщал…
— Та насрать, шо он там обєщал! — кіпішував Мєдвєдєв. — Пока Лавров с умним відом блєєт разную чушь, на нас смотрят, как на говно. А єслі твой Жиріновський устроїт карібскій крізіс, то кітайська угроза нам покажется нєвінной шуткой. Нє трож дєдушку!
— Ладно, раз ти так просіш, — растєрявся Путін, іспуганно пуская слину. — Только как ми пєрєзімуєм? Нєфті й газу полно, но вот шо і за шо будєм жрать, єслі нам нє отмєнят санкції?
— Разбєрьомся, — пообєщав Мєдвєдєв. — На крайняк будєм газ і нєфть мєнять на єду, прігласім сєвєрокорєйських спєцов подєліться опитом. А в ідєалє заканчуй, навєрно, хєрачить, бо харошим ето не кончиться.
— Так мнє куда єхать? — осторожно уточнив Лавров. — В ООН ілі в Магадан?
— Єзжай в ООН, — приказав Мєдвєдєв. — Поразвлєкай публіку, авось оттают чуток до зіми. Только погоді.
Він взяв охапку овса і сунув Лаврову в рот.
— Улибочка!
Мєдвєдєв достав айфон і сфотографірував Лаврова.
— Всєгда мєчтал ето сдєлать, — радостно признався он. — А вот тєпєрь іді.
Лавров проглотіл овес, радостно фиркнув і поспєшил удаліться…

Путін сидів в стабфондє і перещитував остатки дєнєг.
— Тому сто мілліонов, етім сорок, Мєдвєдєву новий айфон… Я шо, олігарх? Пусть самі учаться зарабатувать…
Внєзапно задзвонив тєлєфон.
— Да, альо? — Сердито проізньос Путін.
— Владімір Владіміровіч? Ето Шойгу. Срочно нужно єщо двадцать трілліонов рублєй, бо еті ми вже расстрєлялі.
.- Ви охрєнєлі? Нафіга так много стрєлять в пєрєміріє? Козли…
Путін одбив звонок і жалобно подивився на остаток стабфонда.
— Чєтирє рубля, дванадцять копєєк і золотой унітаз, — снова пощитав він і набрав чєй-то номєр:
— Гєля, ти? Ну всьо, пошутілі і хватіт. Отміняй санкції.
— Какіє шуткі, гєрр Воффка? — Удівілісь на том конце.
— У мєня дєньгі кончілісь, — пожалувався Путін.
— А я прі чом? Учись зарабатувать, — рєзонно замєтіла Мєркєль.
— Отмєні санкції і заработаю, — огризнувся Путін.
— Плохому танцору і Крим мєшаєт. Так у вас, кажется, говорят? Кстаті, угадай, с чьїх офшорних счєтов ми снімаєм дєньгі для України?
— Сволочь! — Вскіпєл Путін і бросіл трубку. Трубка упала на пол і разлєтєлась на составляющі.
— Піздєц, — расстроївся Путін, глядя на трубку, і громко крикнув:
— Мєдвєдєв!
— Шо? — Почулось із корідора.
— Дай тєлєфон, мнє Цзіньпіну позвоніть надо, чуток Россії продать.
— Я занят, селфі просматрюю і нєудачниє удаляю, — отвєтіл Мєдвєдєв, входя в стабфонд. — Кстаті, а сюда шо, Кадиров заглядував, шо так пусто?
— Дурак, ето ти віноват. Разоріл страну своїмі айфонамі. Хєрачіть!
Путін скочив на Мєдвєдєва і прийнявся лупить його по башкє.
— Отдай тєлєфон, скотіна, мнє срочно нужен Цзіньпін.
— Шо за шум, а дракі нєт? — Поінтєрєсувався Жиріновський, входя в стабфонд. — А гдє бабки?
— Сідят в Бєрлінє і не хочуть отмєнять санкції, — захникав Путін. — За шо мнє тєпєрь строїть мою імпєрію?
— І харашо, шо не хочуть, — замітив Жиріновський. — Чєм сільнєй санкції — тєм громчє хрюкають свині, мичать корови і колосяться растєнія. Свінєй в фейсбуках найдьом і посадім, коров на маршах отловім і в лагєря. А ватні растєнія отправім в Ростов на учєнія.
— Шо за хєрня? Растєнія, санкції… Подробно для ідіотов можно? — попросив Путін.
— Лєгко! Вот смотрітє.
Жиріновський бистрим ривком вирвав айфон у Мєдвєдєва і сунув в нагрудний карман.
— Е, я нє понял? — возмутився Мєдвєдєв.
— Пєрвая стадія санкцій: отріцаніє, — прокоммєнтірував Жиріновський.
— Ти шо, охрєнєл? — разозлився Мєдвєдєв.
— А ето вторая стадія: злость.
— Отдай по хорошему, — прєдложив Мєдвєдєв.
— Трєтья стадія: сдєлка.
— Он шо, козьол, іздєваєтся? — пожалувався Мєдвєдєв.
— Чєтвьорта стадія: депресія.
— Тєбє піздєц, — пообіщав Мєдвєдєв, набрасуясь на Жиріновського. Тот мастєрскі заламав йому руки і оттолкнув на пол.
— І, наконєц, пята стадія — пєрєоценка пріорітєтов, — сказав Жиріновський, протягуя скулящему Мєдвєдєву тєлєфон. — Бєзобідний і нєдальокій пацифіст-інтєлєктуал прєвращається в боєвую машину.
— Хмм… — задумався Путін, прєзрітєльно глядя на Мєдвєдєва. — А сколько врємєні нужно, шоб наступіла ця пятая стадія?
— Завісіт от того, насколько ми ужесточім западні санкції, — сказав Жиріновський. — Потому шо з їхніми темпами ждать єщо много лєт. Отключить інтернет ето правільноє рєшеніє. Прєдлагаю также послушать Мизулину і всєх жидов вигнать в Ізраїль.
— Зачєм? — не поняв Путін.
— Потому шо общєство по старой прівичкє до сіх пор валіт всьо на жидов. А єслі їх не останєтся, то прійдьотся іскать нових крайніх. І тогда главноє воврємя указивать целі і наблюдать, как еті целі будєт хєрачить раз’ярьонна толпа.
— Ти ж вродє сам єврєй, ілі нєт? — подозрітєльно прищурився Путін.
— Так я уже і чємодани собрал, — похвастався Жиріновський. — Давно би рвонул, єслі б не санкції, шоб ізнутрі разлагать загнівающій Запад.
— Ето он іспугался, шо нам всєм прійдьотся скідиваться в стабфонд, — прокоммєнтірував Мєдвєдєв і мстітєльно улибнувся.
— Какіє дєньгі? Откуда у мєня дєньгі? — іскрєннє удівілся Жиріновський. — Я політік, а нє бізнесмен.
— А єслі найду? — пригрозив Путін.
— Нє надо іскать, — іспугався Жиріновський. — Лучше сбросіть ядєрну бомбу на густонасєльонні райони, і уже меньше лишніх ртов. Вам же не привикать взривать мірних граждан?
— Козьол, єслі я іх взорву, хто буде хєрачить на фронтє? — не поняв Путін. — Наші баби і так рожать нє хотят, хоть самому мотайся і осємєняй.
— Кстаті про осємєнєніє, — оживився Мєдвєдєв. — Помнітє тігріцу во Владівостокє, которая послє вас роділа? Вот, пишуть, шо сєгодня как раз дєнь тігра, вродє їхнєго восьмого марта. Ви би поздравілі, а то нєудобно, і так алімєнти нє платітє.
— У мєня с тігріцей нічєго нє било, — заверещав Путін. — Собачнік я, поняв? Со-бач-нік. Єщо раз про тігру вспомниш — расхєрачу нахрєн, понятно?
— Понятно, — ківнув Мєдвєдєв і заржав.
— Валітє отсюда оба, нє мєшайтє іскать бабло, — приказав Путін і начав нєрвно наматувать круги по стабфонду, заглядуя в кажду щєль. Мєдвєдєв і Жиріновський, єхідно улибаясь, вийшли із комнати…

Путін сидів на кушеткі і нєрвно вистукував пальцями по ядєрной кнопкє.
— Лавров, Мєркєль не звонила? — крикнув він.
— Нєт, — почулося з корідора.
— Дура!
Путін снова затарабанив по кнопкє.
— А Обама?
— Тоже нєт.
— Козьол.
Путін зіскочив з кушетки і прийнявся наматувать круги по комнатє.
— А хоть хто-то вообщє звоніл?
— Лукашенко інтєрєсовался, чи осталісь у вас какіє-то дєньгі, ілі можно ідті в Європу.
— Передай, шо аннексірую нахрєн, — пригрозив Путін.
— Да я говоріл, — обіжено прокричали в корідорі. — Он в отвєт просив сказать, шоб ви не переживали. Бо пока у вас дєньги не кончаться, он нікуда не уйдьот. А когда кончаться, то аннексії можна не бояться, бо не буде за какіє шиши.
— Сволочь…
Путін снова сів на кушетку і прийнявся гризти ногті.
— Почєму мєня всє ігноріруют? — поінтєрєсувався він. — Только нєдавно тєлєфон обривали умоляя нікого не хєрачить.
— Ну почєму всє? — удівілся Лавров, тіхонько входя в комнату. — Гуам, к прімєру, і Фіджі с намі общаються. Цзіньпінь часто звонить, інтєрєсується, всьо лі харашо.
— Нє дождьотся, — буркнув Путін.
— Напротів, утвєрждаєт, шо ждать нєдолго осталось, потому шо ми ідіоти, — пожалувався Лавров. — А єщо просив передать, шо на газопровод у нєго дєнєг нєт. І єслі ми хотім продавать єму газ, то шоб самі тянулі трубу.
— Жлоб.
Путін задумчиво нажав на ядєрну кнопку і посмотрєл у вікно.
— Нажать-то можно, — сказав Лавров. — Только ето муляж, фікція. Настоящу ще Горбачов дємонтірував в епоху гласності і подарив Рейгану в качєствє сувєніра.
— То єсть как — дємонтірував? — Офігєв Путін.
— А ви нє зналі? — Удівілся Лавров.
— Піздєц, — расстроївся Путін, пуская слину. — Почєму нє прєдупрєділі заранєє?
— Потому шо ви би сказалі Жиріновському, а он би распіздєл на вєсь мір. І уже через два дня кітайци взялі би Москву, а чєрєз нєдєлю — всьо остальноє, — Лавров важно поправив очки і витер Путіну подбородок. — І вообщє, я би на вашем мєстє…
— А хто ти такой, шоб думать про моє мєсто? — Ощетинився Путін.
— Ну, к прімєру, второй по значімості моральний авторітєт, сразу за вамі, — похвастався Лавров.
— Какой ти второй? Мєдвєдєв второй, а тєбя не знаю вообщє, — прищурився Путін.
— А Мєдвєдєва в спіскє нєт, потому шо уж больно умний. В інтернетах сідіт, тєлєфонами пользоваться умєєт. А ум разлагаєт націю. Вон гляньтє на Макарєвіча: був уважаємим чєловєком, пока не став слішком умнічать.
— Макарєвіча тоже знаю, а ти хто такой? Шо дєлаєш в моєй комнатє? — Поінтєрєсувався Путін. — Второй он… І насколько второй?
— Всєго на 11%, — отвєтіл Лавров і скромно улибнулся. — Так, мєжду прочім, россіянє самі рішили, когда їм задали вопрос, кого оні уважают.
— На целих 11%, — подчеркнув Путін. — Прігрєл, викормив… Хєрачіть!
Путін кинувся на Лаврова, но той воврємя отошол в сторону і Путін зі всьої дурі впєчатався в рєзінову стєну.
— Владімір Владіміровіч, нам воювать нєзачєм. Ми моглі би правіть коллєгіально, — замітив Лавров, поправляя галстук. — Я, напрімєр, рєшаю, а ви подпісуєтє. Так било би правільно, учітивая мой опит…
— До жопи твой опит! — Крикнув Путін, питаясь отлипнуть от стєнки. — Страна в ізоляції, Кітай на граніце, нєфть стрємітєльно падаєт і расхєрачіть нікого нєльзя, потому шо кнопка — муляж.
— Єсть діпломатічєскоє рєшеніє, — подсказав Лавров. — Напрімєр, ви бєрьотє всю віну на сєбя. Да, кєм-то прійдьотся пожертвувать, но страну удастся спасті.
— Єсть і другой варіант, — істєрив Путін, с трудом освободивши одну руку і питаясь помочь второй. — Хєрачіть, хєрачіть!
— Всєх не пєрєхєрачітє, — замітив Лавров, прєдусмотрітєльно заталкуя Путіна обратно в рєзінову стєнку. — Даже Сталін нє смог. Помню, как он умірал, а ми з пацанами стояли у ізголов’я і спорілі, хто із нас будєт вмєсто нєго. А он грозно так зашипів:»Козли, я всєх наслєдніков расстрєляв». А я:»Спасібо, шо освободілі нам мєсто». Но побєдив Хрущов, покоривши широкі масси харізматічним гецанням туфльой.
Лавров вперся в огромний шкаф і задвинув ним впєчатаного в стєнку Путіна.
— В общєм ви тут пока подумайтє, а я позвоню Обамє і Мєркєль. Обсудім, шо дєлать дальше.
Лавров вийшов із комнати і запєр за собой двєрь.
— Дождался, докатілся, — шипів Путін, ісходя пєной. — Мало того, шо чужі обзивають чуть лі не говном, так тєпєрь і свої страх потєряли… Расстрєл, лагєря… Інтернет Дімкє отрубить, пусть тупєєт хотя би до уровня Чуркіна… Козли, нєнавіжу, хєрачить…
Путін мєчтатєльно прєдставив собі, як він буде хєрачить Лаврова, і задрімав, блаженно улибаясь во снє…

(Президент Росії Володимир Путін готується взяти участь в саміті «двадцятки» в Австралії. — УП)

— Хто разрєшил, шо такоє? — істєрив Путін, питаясь прорваться в зал. Корідорний з нєвозмутімим відом удержував його за шиворот.
— Козьол, ти в курсє, хто я такой? — інтєрєсувався Путін.
— Но спік рашн, — спокойно отвічав корідорний.
— Шо но спік рашн? — бісився Путін. -Лібо ти мєня пропускаєш, лібо ядєрна пиль. Вибирай.
— Нє вєлєно, пока міровиє лідєри не зайдуть.
— Дурак, я міровой лідєр! — гамселив себе кулаками в грудь Путін, словно Тарзан. — Пусти, сказав.
— Нє вєлєно — значить нє вєлєно.
Корідорний припідняв Путіна за комірець і повісив на гвоздік, шо торчав зі стєни.
— Ось тут повиси, раз спокойно стоять не можеш.
— Ето как?.. Ето шо?.. — возмущався Путін, болтаясь на гвоздікє. Но вдруг замєтіл мірових лідєров, котрі вальяжно шагали по корідору, увлєчонно про шось болтая.
— Гєля! — заверещав Путін, усєрдно махая руками. — Об’ясни цьому ідіоту, хто я такой і как мєня нужно бздєть, пока я всю Австралію в ядєрну пиль нє разньос.
— Ніхт ферштейн, — пожала плєчами Мєркєль, широко улибаясь.
— Ти охрєнєла? Да я за два дня возьму Бєрлін, а за нєдєлю…
— Воффка, еті понти уже всєм надоєлі. Тут ідіотов нєт, дибіли осталісь на родінє, — насмєшліво сказала Мєркєль, весело підмигуя Олланду. Оні вдвох громко засмеялісь.
— А ти, Олланд, вообщє скотіна. Отдав бистро «Містралі» ілі так корму отдєру, шо родная мать не узнає!
Міровиє лідєри весело захохоталі і пройшли в зал, шутліво похлопуя Путіна по плєчу.
— Снімі, козьол… Ядєрна пиль… — хрипів Путін до корідорного, пуская слину. Но тот невозмутімо стояв, сложа руки за спиною, і не рєагіровал.

Наконєц двері зала приоткрились і хто-то прокричав:
— Можна!
Корідорний зняв Путіна з гвоздіка і подтолкнув до дверей.
— Тєбє піздєц, — злобно пообіщав Путін і важно зайшов всередну.
— Пожалуйтє, Владімір Владіміровіч, — прівєтліво запросив Цзіньпінь, указуя на одінокий стул в углу зала.
— Не поняв? Я же всєгда сижу мєжду Обамой і Мєркєль, — удівілся Путін.
— Владімір Владіміровіч, когда-то вас даже уважали і за руку здоровалісь, — напомнив Цзіньпінь.
Путін сердито зиркнув з-під лоба на присутствующіх і гордо усівся на стул.
— Довольні?
— Стоя, Владімір Владіміровіч. Залєзайтє на стул і надєньтє на голову вон тот дурацкій колпак, — прєдложив Цзіньпінь.
— Ти охрєнєл? Слишал про ядєрну пиль? — на всякий случай напомнив Путін.
— Ото ж бо й воно, шо сплошная пиль, — согласився Цзіньпін. — А мої войска у граніци — ето рєальность. Так шо залазь на стул і не видєлуйся.
— Да ви знаєтє, хто я такой? — з надєждой уточнив Путін.
— Знаєм, слишалі на ютубє, — хіхікнув Обама. — Воффка, ми раньше твоїм понтам потакали, бо думали, шо з тебе виростуть люди. Но оказалось, шо нада було пороть, пороть і ще раз пороть. Потому не спорь со взрослими і дєлай, шо кажуть.
Путін покраснів от стида і с трудом взобрався на стул.
— А шапочку не одєну! — заявив він.
— Одєнєш, — хором отвєтілі мірові лідєри.
— Могу даже намєкнуть, почєму, — добавив Цзіньпін. Путін сердито зиркнув на нього, дрожащєй рукой одів шапку і втупився в пол.
— Відіш, Володя, ето же, оказується, так просто, — дєлать, шо говорят, — замєтіла Мєркєль. — Зачем ізначально було упрямиться?
— А зачєм ти ідьош на поводу у Госдепа? Ми же всєгда моглі договоріться, — упрєкнув Путін.
— Ну, тут нєсколько вєрсій, — сказала Мєркєль. — Во-пєрвих, с тобой сейчас только дурак буде договарюваться, єслі ти даже пєрєміріє елємєнтарно не соблюдаєш. А во-вторих, умєть нада воврємя останавлюваться. Я сколько раз намєкала, бери Крим і успокойся. Нахрєна ти дальше полєз?
— Так а сколько там того Крима? Ним не наїсишся, — пожалувався Путін.
— А єслі б ти учив гєографію, то поняв би, шо не сможеш його прокормить.
— Я історієй увлєкаюсь, — буркнув Путін. — Расказать, як наші дєди ваших нєоднократно хєрачили?
— Історієй сит не будеш, — замітив Обама. — А вот єслі би знав економіку, то не понти тут ганяв би, а на колєнях повзав, умоляя отмєнить санкції.
— Да он і історії не знає ніхрєна, — сказав Олланд. — Чим закончив Наполєон не читав, шо проізошло з Гітлєром не інтєрєсувався.
— Зато мнє інтєрєсно, шо з «Містралями» проізошло? — поінтєрєсувався Путін.
— Забудь про «Містралі», — посовєтував Цзіньпін. — Ми їх викупили за право работать с тобой по программє «Нєфть в обмєн на продовольствіє» . Но учті, єслі будеш плохо себе вести, то останешся і без нєфті і без продовольствія.
— Гєля, чєго він мене обіжає весь вечір? — пожалувався Путін. — Вискажи хотя б озабоченность.
— Только іскрєннюю поддєржку, бо ти вже достав, — отвєтіла Мєркєль. — Постоянно брешеш, угрожаєш, корчиш із себе непонятно шо. Всьо, сказка кончилась. Добро пожаловать в рєальний мір.
— Кстаті, Вова, послє расчлєнєнія Росії ти б де хотів править, в Московской народной рєспублікє ілі Санкт-Пєтєрбургской? — насмєшліво подмигнув Цзіньпін. — Чи лучше сразу в Ростов?
— А не хочеш ядєрну…? — заричав Путін, но мірові лідєри заглушили його спіч громким смєхом.
— Боже, какой он жалкій, — реготав Олланд. — Ви билі прави, утвєрждая, шо нада його пригласить, шоб вдоволь наржаться. Ну шо, пошлі на фуршет, пусть постоїть один?

Мірові лідєри поднялись і вийшли, оставив Путіна одного. Путін молча отвернувся до стєнки і аккуратно поправив колпак.
— Я вєлікій, вєлікій! Мене всі бздять, — бормотав він под нос, злизуя язиком прєдатєльські сльози.
— Улибнітєсь, сер Путін, фото на обложку «Тайм», — попросив хто-то і в опустєвшем залє мигнула вспишка…

— Піздєц, послєдняя ночь, — бормотав под нос Хома Брут, раскладуя по пєрімєтру круга ікони. — І, блядь, як чувствовав, шо нє надо було соглашаться. А щас хєр просциш, шо страшнєє: дожить до утра, чи витєрпєть сотню плєтєй неустойки согласно контракта.
Хома открив псалтир і достав флягу з горілкой.
— Круг єсть, ікони єсть, часник єсть, крєст єсть… Жаль Вакула сєрєбряні пулі зажав, бо його кум Гелетей, відітє лі, протів вооруженія добровольцев. Його би, козла, запєрєть тут на пару ночей…
Шото скрипнуло. Хома с ужасом уставився на кришку гроба, но та була неподвижна.
— Дьорнєм для храбрості… — підбадьорив він себе, откривая трясущимися пальцями флягу. Кришка гроба вдруг задрожала і слєгка отсунулась в сторону. Поблєднєвший Хома виронив флягу і схватив Псалтир, питаясь отискать нужноє мєсто.
— Так, нє стоїм, провєряєм свєт, камєри. Сколько у нас єщо до ефіра?
З гроба вискочив бєс і шустро забігав по церкві, то і дєло натикаясь на круг.
— Шо за хєрня посрєді студії, шо я об неї спотикаюсь? — пожалувався бєс. — Работать надо, а тут развєрнуться нєгдє.
З-под потолка вдруг ударили яркі прожектори і по іконостасу побєжали тітри.
— А публіка-то, публіка гдє? — заволнувався бєс, хлопая в ладоші. Тотчас із всєх щєлєй наружу полєзла всячєска дьявольщина, занімая мєста вдоль церковних стєн. Хома с ужасом наблюдав за проісходящим, беззвучно шепча молитву.
— Всьо, поєхалі, — приказав бєс, заскакуя на амвон. — Добрий вєчєр, дорогі тєлєзрітєлі. В ефірє студія Сявкі Шустєра і я, самолічно он. Сєгодня обсудім сітуацію на востокє страни і, кажется, я уже слишу, как прібліжаєтся пєрвий гость.
Хома почув позаді себе цокання копит і злякано обернувся. Самодовольний лисєющий чорт важно шагав прямо на нього, пока не уткнувся носом в граніцу круга.
— Сявік, шо за хєрня посрєді студії, шо я об неї чуть нос не розбив? — пожалувався чорт, наощупь обходя круг. — Шото круглоє і воня часником.
— Да вот уже трєтій ефір не можем понять, шо такоє, — пожалувався бєс. — Кстаті, почєму ніхто нє прівєтствуєт народного дєпутата Нєстора «Борзопісца» Шухріча?
Дьявольщіна обрадовано заулюлюкала і захлопала в ладоші.
— Во-о-от, — обрадовано кивнув бєс, уступая амвон. — Раскажитє, Нєстор Івановіч, шо за піздєц проісходіт сєйчас в странє?
— Піздєц абсолютно полний, — согласився чорт, приглажуя лисину. — Кієвскіє каратєлі нагло нарушають условія пєрємірія, расстрєлюя мірних ополчєнцев, які питаються шквальним огньом вибить укропов за прєдєли ними же обозначеной буфєрной зони.
— А главний шо дума по цьому поводу? — живо поінтєрєсувався бєс.
— Главний щас болєє озабочєн іскушеніями і соблазнами європєйських політіков, коториє пошлі на поводу у Госдепа і питаються задавить його санкціями… Сявік, шото тут как-то душно. Хто-то молитву читає, ілі шо? — пожалувався чорт.
— Прінєсітє гостю смоли, — распорядився бєс. — Так ви говорітє, шо дєпартамєнт Господєнь актівно вмєшується? А вони в курсє, шо це нарушає мєморандум о свободной волє і правє вибора, которий був заключон с чєловєком от начала врємьон?
— Міністр іностранних дєл господін Козлов постянно об етом блєєт. Но ви же знаєтє, шо Богу закони не писані, он їх сам устанавліваєт. А вообщє лічно я увєрєн, шо укропи послє своєй наглой попиткі отдєліться от царства тьми просто обязані упасть на колєні і умолять главного, шоб он їх простіл, прісягая йому на вєрность.
— А вам не кажеться, шо укропи рассуждають іначє? — осторожно поінтєрєсувався бєс.
— Наша фракція в парламєнтє сдєлаєт всьо возможноє і нєвозможноє, шоб убєдіть насєлєніє в нєобходімості етого шага, — завєріл чорт. — Потомушо бєз етого мір нєвозможен. А люді усталі уже от затяжной братоубійствєнной войни.
— Спасібо за участіє, господін Нєстор, — склонився в уважитєльном рєвєрансє бєс. — Прісядьтє пока вон там, под іконамі. А возможен лі мір ілі нєт, я би хотєл обсудіть с народним дєпутатом і потомствєнной вєдьмой Єлєной «Закрой хлєбало» Бондурєнко.
Кришка гроба з’їхала набок і оттуда поднялась вєдьма в бєлом саванє.
— Чєснок? Чєснок і горілка? — ощетинилась вєдьма, хіщно раздувая ноздрі. — Сявік, у тєбя в студії злобно затаілся укроп?
— Та вродє нєт, — подозрітєльно принюхався бєс. — Нічєго такого не чуствую.
— Странно, — пожала плєчами женщіна і, взлєтєв под самі купола, приземлилася на амвон. — Так шо ти хотєл, спрашивай.
— Хотєл узнать ваше мнєніє о том, возможен лі в прінціпє мір мєжду Росієй і Україной.
— Какой мір? С кєм, прєдатєлями і фашистами? — нєрвно хіхікнула вєдьма. — Наша дєлєгація на днях посєщала главного і он чьотко заявив: лібо капітуляція, лібо полчища лєгіонов тьми через два дня захватят Кієв, а ше через день всьо остальноє.
— А вот говорят, будто в дєло вмєшався Господь, — уточнив бєс. — Ви шото слишалі?
— Я, блядь, даже щас ощущаю, будто тут хто-то молиться, — пойожилась вєдьма. — Горілка, чєснок… Шо за хєрня?
Вєдьма снова взлєтєла і прийнялась наматувать зігзаги по церкві, подозрітєльно разглядуя все вокруг.
— Бля, а ето шо било щас? — пожалувалась вона, з размаха налєтєв лбом на нарісованний Хомою круг.
— Ніхто не знає, — пожав плєчами бєс. — Так шо сказав главний, когда всєм піздєц?
— Скоро, — завєріла вєдьма. — От как только с G20 вєрньотся — так сразу начньот хєрачить. Потому шо дольше тянуть опасно, подзємноє царство може не видержать под натіском свєта.
— То єсть Бог всьо-такі актівно вмєшується? — перепитав бєс.
— Уже бєз разніци, — вєдьма вскарабкалсь на амвон, потирая ушиблєнний лоб. — Тєм болєє, шо главний тоже нє ликом шит, а сотворьон по образу і подобію.
— Кстаті етот вопрос мєня бєспокоїт. Чєловєка вєдь тоже Бог сотворив по образу і подобію, так стоїт лі нєдооценівать укров? — заволнувався бєс.
— Конєшно стоїт, — успокоїла його вєдьма. — Укропи со мной і Нєстором справиться нє способни, а главний їх просто в сєру сотрьот, єслі шо… Слушай, і всьо же, давай позвем Вія, пусть посмотріт. Бо укри сука хітриє, а я уже трєтью ночь шось нєхароше чувствую.
— Можно і Вія, — согласився бєс, хлопая в ладоші. — Прівєдітє Вія!
— Я живой! — почулося в гробу і оттуда випригнув огромний бугай з золотим унітазом подмишкой. — Лєна, ти шото хотєла?
— Віктор Фьодоровіч, тут какая-то странно нєздоровая атмосфєра, прямо как на Майданє, — пожалувалася вєдьма. — Нє моглі би ви глянуть, может шото замєтітє? Потому шо сумєлі ж увідєть воврємя прібліжающийся піздєц і упорхнуть под защіту главного.
— А шо тут замєчать? Вон сидить, обложився іконами і бздить даже взгляд поднять, — розсміявся бугай, тича пальцем прямо в Хому.
— А-а-а! Мочі козла! — заістєрила вєдьма.
— Та пусть сідіт, шо он сдєлаєт? — махнув рукой бугай.
— Сєгодня одін, а завтра целий Майдан? — не успокаювалась вєдьма. — Мочі укропа!
Дьявольщина рєзко взмила в воздух і прінялась пікіровать на Хому. Той іспуганно свернувся калачиком і заорав, виставляя перед собой крєст. Внєзапно пропєл пєтух.
— Та ну йопт! — вскричала дьявольщіна, лопаясь, як мильні бульбашки.
— Шо ти смотріш, огрєй єго толчком! — орала вєдьма на Вія. Но нє успєл тот отвєтіть, як пєтух прокричав во второй раз. Вій растєряно пожав плечами, подняв кришку унітаза і залєз вовнутрь.
— Козли! Тогда я сама, — угрожающє завопила вєдьма, неєстєствєнно растягуя рот. Но пєтух прокричав в третій раз і її привалило кришкою гроба…

А утром сєлянє найшли Хому п’яним і посєдєвшим. На попитки узнать шо случилось він расказував разні нєбиліци, в которі ніхто не вірив. В конце-концов рішили, шо у парня біла горячка, і отправили в монастир, гдє он і запісал для потомков ету історію.

— Ітак, — важно промовив Путін, обводя собравшихся хіщним взглядом. — Сьогоднішнє засєданіє СНБО я рішив целіком і полностью посвятить ядерной кнопкє. В частності, мнє інтєрєсно, шо у нас ше літає і куда воно може тєорєтічєскі долєтєть?
Міністри уткнулись в блокноти і актівно дєлали від, будто перечитують запісі.
— Шо, ніхто? Ну давай, Шойгу, начинай. Ето же вродє твоя зона отвєтствєнності.
— Понімаєтє, Владімір Владіміровіч… — взволнованно замявся Шойгу, питаясь шото сообразить. Но тут двєрі з грохотом распахнулись і внутрь війшла странна фігура в чорному матєрчатому плащі з капюшоном, який закривав ліцо.
— Нє понял? — офігєв Путін. — Шо це за арт-пєрформанс? Снова вєздєсущі «Фемен» ілі «Пуссі райотс»? Тут свєрхсєкрєтноє засєданіє!
Фігура нєторопліво достала старінний пєргамєнт і уточнила:
— Путін Владімір Владіміровіч тут?
— А то нє видно! — псіхував Путін. — Шо за хєрня, гдє охрана?
— Мілєйшій, через мене вже столько народу пройшло, шо всіх не упомниш, — сказала фігура. — Єщо раз повторяю вопрос: Путін Владімір Владіміровіч єсть срєді вас?
— Так вот же! — показав пальцем на Путіна Шойгу, заісківающе улибаясь. — А ви шото хотєлі?
— Разумєєтся, — кивнула фігура. — З моїм плотним графіком просто так разгулівать нєкогда.
— А ти хто такой? — поінтєрєсувався Путін. — І кстаті, ти в курсє, хто я такой?
— Не в курсє, а хто? — насмєшліво полюбопитствовала фігура.
— Прєзідєнт вєлікой страни, міровой лідєр, гєніальний стратег і самий рейтінговий політік послє Гітлєра! — похвастався Путін. — Понімаєш тєпєрь, как ти попал?
— Круто, — согласилась фігура, тіхонько хіхікая. — Особєнно про стратєга понравилось і про Гітлєра. Помню, как он хватався в конце за голову і орав «Дурак я, дурак!», хєрачась башкой об стєну. А яд всьо нє дєйствовал і нє дєйствовал…
— А я вот не понімаю, шо я всьо жму кнопку, жму, а охрани нєт, — пожалувався Путін.
— Владімір Владіміровіч, ето ядєрна кнопка, вона щас на профілактікє. Кнопка визова охрани лєвєє, — подсказав Рогозін, отчєго-то трясясь, як осіновий ліст.
— Прічом вона тоже не паше, — сказала фігура. — Якісь придурки її перегризли кусачками, планіруя убійство по окончанію засєданія. Но вони, ідіоти, не знали, шо по графіку я загляну трохи раньше.
— Хто планірував? Какоє убійство? — злякано завізжав Путін.
— Оні вот планіровалі, — фігура указала рукой на міністров. — Вєроятно, твоє убійство, судя по тому, як ти заверещав. Міровой лідєр…
Фігура снова єхидно хіхікнула і спрятала пєргамєнт.
— Ну пошлі, бо врємя, — приказала вона, протягуя Путіну руку.
— Куда пошлі? — іспугався Путін. — У мєня дєл полно. Хохлов расхєрачить — раз, Росію поднять с колєн — ето два…
— Слиш, фраєр, із-за мєня Гоголь не закончив вториє «Мьортвиє душі», Гашек «Швейка» не дописав, Булгаков «Мастєра і Маргаріту» не отрєдактірував. А ти глупими мєлочами думаєш уламать? Пошлі, кому говорю!
Фігура схватила Путіна за руку і потащила за собой.
— Я вєлікій! — плакав Путін. — Мене Мєркєль опасається, Обама бздить, а укри вообщє круглосуточно істєрять, прєдвкушая страшний конєц…
— А по мнє так очєрєдноє хуйло, — замітила фігура. — Вєлікіє уходять гордо, с осознанієм того, яке громадне наслєдіє оставили потомкам. С ними даже буває пріятно випить чайку на дорожку і о жизні чуток попиздіть. А тебе откровєнно брєзгую.
— Дімка, пошлі со мной, — умоляв Путін, хіщно хватая Рогозіна за плече. — Ілі Сєрьожа, — добавив він, питаясь уцепиться за Шойгу.
— Простітє, Владімір Владіміровіч, — ізвінявся Шойгу, с ужасом отбрасуя протянуту руку. — Но нам єщо культ лічності развєнчівать.
— Какой культ лічності?! — обідився Путін.
— Шо я пропустіл? — бодро поінтєрєсовався Мєдвєдєв, входя в комнату. — Простітє за опозданіє, но в яблочном магазінє були такіє очєрєдя…
— З дороги, ідіот! — рявкнула фігура, отпихуя Мєдвєдєва. Той мгновєнно почєрнєл і розсипався в прах.
— А-а-а-а! Нє хочу, нє буду! — впав в істєріку Путін, с ужасом глядя на невеличку купку праха на полу. — Я шо угодно сдєлаю, только пустіть.
— А тє, кого ти хєрачив «Градами», развє цього хотєлі? — прикрикнула фігура. — Всьо, тєма закрита.
Фігура вишла за двері, витягуя за собой Путіна. Його крик вскорє оборвался і все затихло. Міністри напряжонно мовчали.
— Я його знаю, чувака в капюшоні, — признався Шойгу, громко цокая зубами. — Командіри в Ростовє жалувались, шо він к нім заглядує пєріодічєскі і дєморалізовує лічний состав. Нє іначє как правосєк.
— Дурак! — сердито прошипів Дугін, стукая Шойгу тяжолим осіновим крєстом по башкі. — Це ми с Кісєльовим правосєков придумали. А на самом дєлє оні куда безобіднєй лімоновцев, не говорячи вже о том, шо їх гораздо мєньше.
— Друзья, а я прєдлагаю подумать, шо дєлать дальше, — тихо прєдложив Рогозін, плотно закривая входную двєрь…

— Ви шо, козли, охрєнєли? — бєснувався Мєдвєдєв, питаясь вирваться. Зюганов і Дугін крєпко держали його за руки.
— Отрубить інтернет. Це ж додуматься! — псіхував Мєдвєдєв. — А твіттер? А інстаграм? Ви хотя б прєдставляєтє, сколько у мєня там подпісчіков?
— Нахєра тєбє подпісчікі, Діма? — увєщєвал Дугін. — Ти у нас офіціально второй чєловєк послє Путіна, популярнєй тєбя развє шо Пугачова…
— Дурак! — кричав Мєдвєдєв. — Мєня там ретвітят, висказують восхіщєнія, лайкають. А в жизні шо? Сгонят ФСОшнікі какіх-то бомжей помахать флагамі і поорать «Слава Россії». І руку їм нє пожмьош, бо обслинять поцелуями по самі локті, а потом чиряки непонятні вискакують…
— Діма, то нє бомжі, то такі у нас гражданє. Хто ж віноват, шо їх Кісєльов до істєрії довьол? — попитався об’яснить Зюганов.
— Ідіот! Зачєм мнє такіє гражданє? — нєдоумєвав Мєдвєдєв. — Пустітє мєня в інтернет!
Отчаянним ривком йому наконєц удалось вирваться на свободу. Мєдвєдєв тут же схватив айфон і прийнявся істєрічно тицять в екран.
— Больной чєловєк, — покрутив пальцем у віска Дугін. — Ото надо било з дєтства привчать його до баньки з бабами, водки з сєльодочкой, рибалки ілі охоти. А то привик до западних ценностєй і всьо, став почті підарасом в плохом смислє етого слова.
— Діма, ніхто інтернет виключать нє будєт, — сказав Шойгу. — Просто отключим од нього западні страни і всьо. Потому шо погуглят люді, шо проісходіт на самом дєлє, а Кісєльов потом сутки напрольот лиже марки, пропітані ЛСД, питаясь придумать грамотне об’яснєніє. Но даже з учотом його таланта всьо равно появляються солдатскіє матєря і прочі неадеквати, которі мєшають нормально вести войну.
— Кстаті, єслі би твої долбойоби помєньше сідєлі вконтактіках, то запад би до сіх пор не узнав, шо на Донбасє наші войска. І обошлось би бєз санкцій, — упрєкнув Дугін Шойгу.
— А твоя вата тоже хороша. Гдє обєщаний мілліон добровольцев? — огризнувся той.

— Как же ви меня всє достали, — сумно проізньос Путін, гепая кулаком по столу. — Спорят, гризуться, імєют мнєніє… Ви охрєнєлі?
Путін с трудом встав із-за стола і нєєстєствєнно сгорбився. Присутствующі в ужасі наблюдали, як по його щокам стікає ботокс і капає з подбородка.
— Владімір Владіміровіч, шо с вамі? — перелякано спросив Дугін. — Таке ощущеніє, шо у форпоста русского міра прохуділася криша.
— Форпоста… — хмикнув Путін. — Да я твєрдиня, а ви — паразіти, шо прісосалісь і тянуть живітєльні сокі.
— Обама обнаружив його заначку, — шопотом пояснив Мєдвєдєв собравшимся. — Вот і переклинило чєловєка. Мєжду прочім, хрєн би ми об етом узналі бєз інтернета…
— Разговорчікі! — прикрикнув Путін. — Кому не понятно, шо ваша задача не обсуждать мою волю, а воплощать і правильно інформіровать насєлєніє? Потому шо накроєтся вам і Крим, і Донбасс, нє говоря уже о Бухарєстє с Аляской, єслі люди узнают о накрившем нас піздєце.
— Ну не нас, прєдположим, а вас, — замітив Зюганов. — Лічно я свої дєньги на загранічних счєтах не храню…
— Ніхрєна ти, козьол, не поняв, — злобно прошипів Путін. — Ето не я на бабло влєтєл, ето ви на бабло влєтєлі, котороє я із-за вашей тупості потєрял.
— Простітє, — обідився Зюганов. — Только я войну не начінал.
— А шо, хто-то бил протів? — уточнив Путін. — Хто-то радостно не кричав «кримнаш» і не висказував мнє 80% довєрія? Нєт, господа. За удовольствіє надо платіть, нє отвєртітєсь.
— Я входіл в остальниє 20%, — признався Зюганов.
— Да ну конєшно! А за шо я тєбє тогда ордєн Нєвского дал? — ізумився Путін. — Вот Новодворська покойна туда входіла, Макарєвіч тоже оттуда. І даже Шевчук с Нєвзоровим шото вякалі. Потому прєтензій к нім нєт, а остальниє будут чєхліться.
— Простітє, о какой суммє рєчь? — уточнив Шойгу.
— Всєй.
— А єслі я откажусь?
Путін мєдлєнно пошкутильгав до вікна і показав на крємльовську башню.
— Вон там сидить отряд снайпєров, которий охраняє криші от руфєров. Єслі я їм щас подам знак, то ніхто отсюда живим не вийде. Так шо вопрос о согласії нє стоїт, достаєм кошелькі і витряхуєм все на стол.
— У мєня лічних дєнєг нєт, только партійні взноси! — заверещав Зюганов.
— А я дома забув, — признався Дугін, нєзамєтно пряча шось в бородє.
— А я його вообщє не ношу, у меня вебмані, — похвастався Мєдвєдєв. — Дадітє номєр своєго кошелька, сдєлаю пєрєвод.
Шойгу роздратовано посмотрєл на Мєдвєдєва.
— Так шо, я одін, получаєтся, лох?
— Пєрвий, но нє єдінствєнний, — нєтєрпєліво успокоїв його Путін. — Давай, сколько там у тєбя?
— Двадцать трілліонов, — заявив Шойгу, доставая огризок туалєтной бумаги. — Вот, долговая распіска с вашей подпісью, которую ви в Ялтє мнє далі.
— Ясно, — сухо сказав Путін і прищурився. — Бунт, значіт, на кораблє? Дєньгі дороже лідєра, якого ви нєдавно собіралісь короновать?
— А гдє лідєр? — удівілся Шойгу. — Нє віжу лідєра. Потому шо настоящій лідєр не боїться нажать на ядєрну кнопку і случайно расхєрачить собствєнний дворєц под паріжем ілі пєнтхаус в Лондонє. Він жосткій, смєлий, рєшитєльний. Нє распускає постоянно слюні і не занімається мазохізмом, питаясь башкой набить вмятіну в рєзінових стєнах. Война — це нє ваше, Владімір Владіміровіч. Ваша епоха ушла.
— І кто же, інтєрєсно, достоін мєня замєніть — поінтєрєсувався Путін.
— Я, — скромно отвєтіл Шойгу. — Ілі хотя би Кадиров, тот вообщє бєзбашенний.
— Ей, Россія для русскіх, а не разлічних чурок! — обідєлся Мєдвєдєв. — Кромє того, у мєня стаж работи імєєтся.
— А ви, господін Дугін, шо скажете? — вєжліво спросив Путін.
— Хмм, — задумчиво погладив бороду Дугін. — Прєдложеніє інтєрєсноє…
Пухлий кошельок випав з його бороди і з глухим ударом стукнувся об пол, пробивая в ньому нєбольшую вмятіну.
— Говоріш, деньги дома забув? — єхідно уточнив Путін. — Ну-ка, шо в тебе там?
Путін подняв кошельок і потрусив над столом. З кошелька випала ядєрна копка.
— Ти шо, охрєнєл? — розізлився Путін.
— Ну а шо? — взволнованно раскраснівся Дугін. — Ви ж нею всьо равно не пользуєтесь, а нам єщо русскій мір строїть на шесті контінєнтах.
— А ви куда смотрєлі? — строго спросив Путін у остальних.
— Я в айфон, — признався Мєдвєдєв.
— Я на крємльовські звьозди, — соврав Зюганов.
— А я слєділ, шоб ви не подглядували, — злобно проізньос Шойгу, обільно пуская слину. — Потому шо мнє кажеться, шо хто-то нас конкрєтно сліваєт, затянув в позорноє пєрєміріє. Обама, говорітє, заначку украв? Так нємєдлєнно хєрачить Обаму!
— Значить так, мої сказочні долбойоби, — просичав Путін, с трудом дєлая страшне ліцо. — Єщо раз таке увіжу — будєт расстрєл на мєстє. А у кого чешуться руки повоювать — тому всєгда найдьотся мєсто на ростовскіх учєніях. І запомнітє: єслі ви собралісь хєрачить Обаму, значить ви ніхєра не понімаєтє в гєополітікє. А єслі ви ніхєра не понмаєте в гєополітікє, то нєчєго корчить із себе гєніальних стратєгов і строїтєлєй русского міра.
— А ви много понімаєтє в гєополітікє, шо Россія уже со всєх сторон обложена санкціями? — не сдержався Зюганов.
— А ти помєньше думай о санкціях, бо больноє сєрдце не видержить, — прєдупрєдив Путін. — І вообщє, послє того, шо ви сєйчас учудили, я би совєтував почащє оглядуваться, потому шо мало лі шо. Намьок ясєн?
— Понятєн, — угрюмо отвєтілі собравшієся, многозначітєльно переглядуясь. І только Мєдвєдєв нічєго не отвєтіл, увльокшісь очєрєдним селфі.

—-

— Вам кого? — удівльонно спрашував охраннік у старого раввіна.
— Всех, — отвєчав той, питаясь прорваться внутрь.
— Кого всєх? Тут Верховна Рада, рєжимний об’єкт, — не здавався охраннік.
— Вот я і говорю, всех, — раввін достав із кармана корочку і протянув охранніку.
— Ад-мі-ні-стра-ці-я прє-зі-дє-нта… — с трудом прочитав тот і тут же витянувся по стойкє смірно, отдавая чєсть.
— Шо ж ви сразу не сказали, шо оттуда, — пожалувався охраннік.
— Да вот, присматрююсь…
Раввін осмотрєл охранніка з голови до ног оценівающим взглядом і уточнив.
— Мнє такі разрєшат войті?
— Да, конєшно, — охраннік сдєлав шаг в сторону, освобождая проход. Раввін осторожно зайшов всередину і принюхався.
— Всегда інтєрєсовало, пахнут лі дєпутати тєм, чєм являються, — признався він. — Ан нєт, нє пахнут… Кстаті, к дєпутатам — ето куда?
— Туда, — неопрєдєльонно махнув рукою охраннік. — По таблічкам найдьотє.
— Благодарю.
Раввін поправив шляпу і пішов по корідору.
— А-а-а-а! Хто пустив жида у верховну раду?!
Громкій жіночий крик разорвав кулуари.
— Україною мають керувати виключно українці. Будь-який чужинець слугуватиме інтересам своєї держави, особливо жид, — псіхувала женщіна. Раввін грустно зиркнув на неї.
— Я ненадолго, по дєлу. Керувати нікєм не збираюсь.
— Тобто ви не є депутат і не балотуєтесь? — подозрітєльно уточнила женщіна. Раввін отріцатєльно замотав головой.
— То це інша справа! — обрадувалась вона. — Українці і євреї завжди жили пліч-о-пліч один з одним, і навіть спільно страждали від найбільшого ворога людства — націонал-соціялізму.
Нєзнкомка украдкою оглянулась по сторонам і тихо спросила:
— А ви точно не збираєтесь балотуватися чи заходить по списку? Бо, буває, ходять тут разні лічності, втираються в довєріє к лідєрам фракцій. А потом — глядь, і воно вже з мандатом. І, главне, тільки вчора було масажистом чи лічним перукарем. А мєст-то всього 450… Кстаті, ви, случайно, не раввін у Петра Порошенка?
— І у нєго тоже, — скромно признався раввін. — Только я нє по тєм дєлам, а по лічной просьбє.
— Якій просьбє? — заінтєрєсувалася женщіна, хіщно раздувая ноздрі.
— Лічной, — повторив раввін, — Гдє я могу найті остальних?
— Так всі вже зібралися в сесійній залі, скоро ж засідання. Ходімте за мною.
Женщіна вцепилася в руку раввіна і потащила його за собой.

Отдохнувші і посвєжевші дєпутати явно були в харошем расположенії духа.
— Шо сєгодня голосуєм? — громко поінтєрєсувався один із них, на всєх парах вриваясь в сесійну залу, при цьому грубо штурхая раввіна.
— Пєрвоє і второє «за», трєтьє «протів».
— Ясно. А шо по моєму вопросу?
— А тут уже надо обстоятєльно обсудіть. Пойдьомтє гдє-нібудь уєдінімся…
Раввін пройшов до трибуни і постучав в мікрофон.
— Куда мнє говоріть, шоби мєня услишалі? — тихенько спросив він у Турчинова.
— Ви от Пєтра Алєксєєвіча? — перепитав той. Раввин согласно кивнув.
— Тогда я вас включаю.
Турчинов жестом показав на трибуну і нажав на кнопку.
— Шалом, — поздоровався раввін в мікрофон. Охрєнєвші от такой наглості дєпутати уставились на нєго з откритими ртами.
— Я нєнадолго і по дєлу, — сказав раввін, вніматєльно разглядуя прісутствующих. — В біблєйскіє врємєна єврєї жилі в Єгіптє і були рабами. Но нєкій Моісєй услишал глас Божий, которий велів пойті к фараону і потрєбовать отпустити народ Ізраїля…
— Шо за хєрня с трібуни, шо за проповєдь? — возмутився хто-то в задніх рядах. — Тут люді важні вопроси рішають, виключіть цього клоуна.
— Імєнно так пріказал фараон своїм слугам, когда Моісєй озвучив просьбу, — нєспєшно продолжав раввін. — Потому шо нє вєріл, шо над ним, обладавшим дєньгамі і властью, может бить хто-то куда болєє могущєствєнний.
— У нас біблєйскіє чтєнія ілі засєданіє парламєнта? — поінтєрєсувався срєдній ряд. — Убєрітє це недоразумєніє…
— Приказав фараон, когда Моісєй прийшов к нєму во второй раз, — подхватив раввін. — І снова Бог проявив тєрпєніє, давая возможность одуматься. Но фараона бісила сама мисль о том, шо от нєго шото трєбували раби.
Хтось в першом ряду не видежав і вскочив на ноги:
— Я щас сам його виключу…
— Угрожав фараон, когда Моісєй обратився к нєму в трєтій раз, — закончив раввін, осторожно снімая шляпу. — І поняв Бог, шо з самовлюбльонними ідіотами договарюваться бесполєзно і лучше сразу начинать с казнєй.
Раввін достав зі шляпи огромні садові ножниці і витянув із кармана корочку.
— Люстраціонний комітєт, всєм оставаться на мєстах.
— Шо за хєрня? — недовєрчіво спитав хто-то.
— Читать нада обстоятєльно, за шо голосуєм. А то пєрвоє «за», а второє «протів». Рєгіоналам, коммуністам і пєрєбєжчикам приготовиться всем, остальним ждать — з вами пройдьомся по спіску, — приказав раввін, грозно щолкая ножницями.
— Ти охрєнєл? Ми же неприкасаємі, — возмутився якийсь дєпутат.
— Імєнно потому обичних людей люстрірують соотвєтствующіє органи, а вас люстрірую я.
— А хто дав полномочія?
— Народ, — отвєтіл раввін. — Прічом він так давно і отчаянно молить об етом, шо я лічно рішив подивиться на ваше кодло.
— А ви, собствєнно, хто? — злобно прогнусавили в перших рядах.
— Лібо альфа, лібо омєга. В завісімості от того, попадаєтє ви под люстрацію ілі нєт, — уклончиво отвітив раввін. — Почєму нє віжу готовності?
Раввін положив на трибуну садові ножниці і хлопнув в ладоші. Якась нєвідіма сила вдруг подкинула ізумльонних дєпутатів в воздух і вистроїла вдоль стіни.
— Ето шо щас било? — угрожающе не поняв один із них.
— Нєбольшая дємонстрація, — отвєтіл раввін, беручи в руки ножниці.
— А я нє поняла, как ви своїм інструмєнтом собіраєтєсь женщін люстріровать? — істєрічєскі завопив голос, похожий на Бондарєнко, питаясь вирваться.
— Сєйчас покажу, — подмигнув раввін, подходя бліже.
— Может, всьо же, нє надо, — іспуганно взмолився грузний мужик в самом началє строя, с ужасом глядя на ножниц. — Мало лі, шо народ напридумує. Власть апріорі нє любят.
— Повєрьтє, мой дорогой, народ нє просто ні в чьом не ошибся, но о многом і не догадується, — завєріл раввін. — Пожалуй, с вас і начньом.
Хтось не сдержався і громко хіхікнув.
— А вам, мілєйшій, почєму вєсєло? — поінтєрєсувався раввін у щуплого мужика с наглой рожей.
— Ну так он же того, довипєндрювался, — об’яснив мужик.
— Так і ви с нім стоїтє в одной шерєнгє, — рєзонно замітив раввін, многозначітєльно кивая на ножниці. Щуплий мужик прєкратив улибаться і рєзко занєрвнічав.
— А можно с вамі как-то договоріться? — с надєждой спросив он.
— Можно, — кивнув головой раввін. — Пишем заяву по собствєнному, потом ідьом в СБУ і дєлаєм чістосєрдєчноє. А дальше пусть рєшаєт чєловєчєскій суд, я вмєшуваться не буду. Развє шо хтось попитається отвєртється ілі подорвать свої связі, тогда уж нє обєссудьтє, — Раввін многозначітєльно щолкнув ножницями.
— Господа, ето блєф, вас разводят! Турчинов вспомнив своє пасторське прошле і рішив нас разиграть, — нєрвно прєдположив хто-то в дальнєм конце. — Ми щас мандати сложим. Тє, шо за нами по спіскам, войдут, а потом ква… Ква, ква…
Дєпутати удівльонно витріщились на жабу, яка скакала по сесійній залі, злякано оглядуясь навкруги. Недалеко від неї в строю образовалось пустоє мєсто.
— Могу воду в кровь прєвратіть і наоборот, — добродушно прєдупрєдив раввін. — Ілі сразу пєрєйдьом к пєрвєнцам?
— Ми всьо напішем, напішем! — наперебой закричали дєпутати. — Только нє надо люстрації.
Раввін удовлєтворьонно кивнув і снова хлопнув в ладоші. Нєвєдомі сили отпустили народних ізбранніков і бєсслєдно ісчезли. Дєпутати мгновєнно кинулись по своїм мєстам і зашуршали ручками по бумагє.

— Скажіть, а мнє тоже писать? — поінтєрєсувався Турчинов, наблюдая за проісходящим со свого крєсла.
— Сіді пока, — махнув рукою раввін. — Но считай це нєбольшим авансом, совєтую єго оправдать.
— А вас точно Порошенко прислав?
— Скорєє дал рекомєндацію. Ми с ним вполнє обстоятєльно поговорили і тєпєрь у нєго тоже іспитатєльний срок. Но смотрітє у мєня в оба!
Раввін погрозив Турчинову пальцем і нє спєша направився к виходу, подобрав по дорогє жабу. Жаба жалобно квакнула і обрєчонно смотрєла на бувших коллєг, провожавших її іспуганним взглядом.

— Ну шо, козли, — шипів Путін, грозно обводя взглядом міністров. — В казнє шаром покаті, нєфть дєшевєєт, крєдіти брать практічєскі нєгдє. Хто скаже, как ми до етого докатілісь?
Міністри красніли і отворачувалсь.
— Шо, нєт желающих? — поінтєрєсувався Путін. — Тогда буду називать пофамільно. Вот ти, Улюкаєв, міністр економічєского развітія. І гдє развітіє?
Улюкаєв нєрвно улибнувся і трясущимися руками сняв очки.
— Понімаєтє, Владімір Владіміровіч…
— Почєму сідя? — грозно прикрикнув Путін. — Отвєчать на вопрос надо стоя.
Улюкаєв вскочив на ноги, рєфлєкторно закривая руками пах.
— Понімаєтє, Владімір Владіміровіч, — злякано проізньос він. — Економіка у нас как би єсть, і даже, как би сказать, развіваєтся. В етом году наші комплєксні мєри по коррєктіровкє прівєлі к коррєктіровкє комплєксних мєр…
— Льоша, ти журналістов відіш? — ласково уточнив Путін. Улюкаєв отріцатєльно закивав головой і затрусився, як осіновий ліст.
— А камєру?
— Нікак нєт, Владімір Владіміровіч, — злякано пробормотав Улюкаєв, крєпко зажмурюясь.
— Так какого хєра я должен вислушивать ету хєрню? — поінтєрєсувався Путін, — Я тєбя конкрєтно спросіл: дєньгі гдє?
— Так вєдь… Владімір Владіміровіч… — лєпєтав Улюкаєв. — Вєдь ето… Как же…
— Шо — ето? — спросив Путін, доставая фамільний маузер. — Ну давай, скажі слово на букву «с».
— Я.. ето… — ще больше разнєрвнічався Улюкаєв, не отводя глаз от маузєра.
— Я тєбє помогу, — прєдложив Путін. — Санк…
— Нє надо, — взмолився Улюкаєв.
— Ці..
— Крізіс! — с облєгчєнієм закричав Улюкаєв. — Міровой економічєскій крізіс! Наше проізводство настолько стрємітєльно увєлічілось, шо європєйци і амєріканци фізічєскі не могуть за ним угнаться і воврємя всьо покупать. Потому склади завалєни товарами, в ізготовлєніє которих вложені огромні срєдства, а продать їх нікак не получається. Развє шо ми із стабфонда прокрєдітіруєм западні страни под гарантії, шо оні за еті крєдіти викуплять наш товар.
— От молодєц! — похвалив Путін, засовуя маузєр в нагрудний карман. — Умний, находчівий, умєєт бистро орієнтіроваться в стрессовой сітуації. Тєпєрь вопрос к тєбє, Мантуров, как к міністру торговлі. Почєму у нас на складах товаров в ізбиткє, но нє налажен сбит?
Мантуров злобно глянув на торжествующєго Улюкаєва і машинально поправив галстук.
— Дєло в том, Владімір Владіміровіч, шо, как отмєтіл уже мой коллєга, в западних странах бушуєт крізіс. Остається только восток. А там давно укрєпіл позіції Кітай, которого ні по колічєству, ні по качєству ми переплюнуть пока нє способни.
— А почєму же ми, нація Сталіна і Дзєржинського, нє способни пєрєплюнуть Кітай? — подозрітєльно прищурився Путін, мєдлєнно опуская руку в нагрудний карман. Мантуров нєрвно сглотнув.
— Так вєдь нє стояло такой задачі. Ми же спокойно сєбє збували наш ширпотрєб в страни СНГ і Європу, пока нє началі ету…
Мантуров вдруг осьокся і поблєднєл.
— Нє началі что? — Путін достав маузєр і прийнявся дємонстратівно заталкувать в нього патрони.
— Ету… Как її… — тупив Мантуров.
— Подсказать? — подмигнув Путін. — Вой-…
— Євроінтеграцію! — бистро проізньос Мантуров. — Хохли началі інтеграцію в ринок Євросоюза, і нам прішлось срочно вводіть комплєксні мєри. В рєзультатє ми потєряли ринки збита, шоб защитить наших проізводітєлєй. А компєнсіровать потєрю восточними ринками нє успєлі ввіду стрємітєльності і нєожиданності прєдатєльства укров.
— Красава! — обрадувався Путін. — Вот відіш, ясно, чьотко й понятно. І сразу всєм очєвідно, хто віноват і кого за ето хєрачіть. А хєрачіть ми будєм господіна Лаврова.
— Как Лаврова? — поблєднєл тот, осторожно вставая со стула. — Почєму снова Лаврова? Шо вам сдєлал Лавров нє так?
— Хохлов проморгал, Європу проморгал, за новиє ринкі сбита не договорився. Шо ж тєбя, за таке по головкє погладіть?
— Так а шо я могу? — возмутився Лавров. — Єслі я єй звоню, мол, Ангєла, как же це так? Ми же просто загньомся в такіх условіях, нє видєржим економічєскі.
— А она?
— А она трєбуєт, шоб я больше нє бєспокоїл, пока ми нє убєрьом с України наші…
Лавров запнувся і отчаянно забєгав глазками в поісках поддєржки. Міністри разглядували його з кривой ухмилкой. Коє хто ухитрився даже нєзамєтно помахать на прощаньє.
— І шо ми должни убрать? — поінтєрєсовався Путін.
— Ну етіх, как їх… Кієвску хунту? — с надєждой спросив Лавров.
— Вторая попитка, — вєлікодушно розрішив Путін, снімая маузєр с прєдохранітєля.
— Чєрноморскій флот? — Лавров покраснів і вспотєл от волнєнія.
— Наконєц послєдня попитка, — прєдупрєдив Путін, взводя курок.
— Інвєстіції! Мєркєль сказала, шо ми должи вивєсті с України наші інвєстіції, а не клянчить як бєдні родствєнніки, шо совєршенно нєподобаєт вєлікой странє, — випалив Лавров і украдкой показав показав офігєвшему Сілуанову срєдній палець.
— Старий конь бороди нє іспортіт, не подкачав, — отмєтіл Путін. — Сілуанов, шо у нас с інвєстіціями?
— Сплошная дінаміка. Огромниє сумми інвєстіцій западних інвєсторов єжеднєвно бороздят простори мірових фінансових ринков во всєх направлєніях…
— Бліже к тємє, — потрєбував Путін. — Гдє еті самиє сумми, почєму їх в бюджетє нєт?
— Соврємєнниє градообразующі прєдпріятія образовивают новиє города… — судорожно размишляв Сілуанов, оглядуясь в поісках подсказкі. — Западні капітали капіталізіруются в трастових фондах…
— У тєбя пять сєкунд на нормальний отвєт, — замєтіл Путін, тщатєльно прицеліваясь Сілуанову мєжду глаз.
— Давайтє я подскажу, — рєшитєльно прєдложив Шойгу. — Наші інвєстіції в Українє сгорєлі во врємя путча. Потому шо ми вкладивалі в індустріальниє рєгіони Донбасса, а кієвскіє каратєлі, бандеровци і правосєкі прі помощі ряда дівєрсій унічтожилі інфраструктуру рєгіона в качєствє гєноцида русскоязичних граждан. І потому, Владімір Владіміровіч, лічно ви нам єщо в Криму обєщалі как мінімум двадцать трілліонов рублєй на армію.
— А рєпа нє трєснєт? Вон, лоснітся уже, — спитав Путін. Шойгу отріцатєльно замотав головой і улибнувся.
— То єсть, получаєтся, я пообєщал дєньгі, которих нєт в казнє, потому шо у армії нєдостаточно срєдств, чтоби защітіть наші інвєстіції в Українє, возврат которих наполніл би казну і позволіл крєдітовать западні страни во врємя їхнєго крізіса, шоб оні моглі покупать наші товари і такім образом стрємітєльно развівалась економіка? — рєзюміровав Путін. Міністри дружно закивали головами в знак согласія.
— Так кто же во всьом віноват, я ілі укри? — не поняв Путін.
— Прікольно било би устроїть онлайн-голосованіє в фейсбукє по етому вопросу, — подав голос Мєдвєдєв, на мінутку отриваясь от тєлєфона. — Только укров надо сразу забаніть, а то снова накрутят счотчік…
— Діма, ти у нас прєдсєдатєль? От і попрєдсєдай, — разозлився Путін. — І нє мєнєє трідцаті раз. І подумай как слєдуєт впрєдь, прєждє чєм откривать рот.
— А шо я такого сказал? — обідився Мєдвєдєв, нєохотно пряча тєлєфон і присідая на корточки.
— А какоє тут может бить голосованіє? Єслі дєнєг на армію нєт — віноват Путін. А єслі єсть — то укропи, — раз’яснив Шойгу. — Потому шо без дєнєг смисла нєт воювать, а воювать надо так, шоб било за шо. Так как, Владімір Владіміровіч, ми сєгодня іспользуєм маузєр по назначєнію ілі чуток подождьом?
— То єсть ти шо сєйчас прєдлагаєш, не поняв? — вскипів Путін.
— А ви шо нам прєдлагаєтє, із-за брєдових ідєй о вєлікой імпєрії просрать і дєньги, і годи кар’єрного роста? — спросив Шойгу в отвєт.
— Уніженія тєрпєть, побої, — подтянувся Лавров.
— Без помощі НАСА нам лунних баз нє відать, — добавив Рогозін.
— Економіка не развивається із-за санкцій — осмєлєл Улюкаєв.
— Торговля встала із-за войни, — поддєржав Мантуров.
— Рублю практічєскі піздєц, — признався Сілуанов.
— Криму тоже, — сообщив міністр по дєлам Крима Савєльєв.
— А Кадиров в связі с собитіямі в Українє просіт удвоїть єму калим, — передав міністр по дєлам Сєвєрного Кавказа Кузнєцов.
— А кітайци передають пламєнний прівєт, настаюя на словє пламєнний, — наябєднічав міністр по развітію дальнєго востока Галушка.
— А я вообщє не врублюсь, зачєм нужна моя должность, — пожав плєчами просто міністр Абизов.
— А поліцаї бесплатно нас по любому не защитять, — злякався міністр внутрєнніх дєл Колокольцев.
— А мнє із-за санкцій отказалісь продать айфон 6 плюс, — поділився наболєвшім Мєдвєдєв.
— Ну і чєго ви добілісь своєй глупой войной? — іронічєскі подитожив Шойгу. — І шо тєпєрь будєм дєлать? Могу подсказать.
Путін удівльонно разглядував міністров, імітіруя бурну работу мислі.
— Я найду дєньгі, обєщаю, — вдруг жалобно взмолився він. — Вон мнє Янукович должен трі ярда как мінімум, у Лукашенкі тоже можна шось натрусить. Назарбаєв сидить на нєфті, может і подєліться… Только нє надо із маузєра… мєня….
— Ну, нєдєльку, думаю, подождьом, — согласився Шойгу.
— І рукі нє смєть распускать впрєдь, — строго прєдупрєдив Лавров.
Міністри поднялись і вийшли, оставів Путіна одного…

Путін читав утрєнні сводки і меланхолічно гамселив Лаврова мордой об стєну.
— Но за шо, я не поняв? — возмущался Лавров.
— Щас дочитаю і скажу, — сердито отвєчав Путін. — Вот, напрімєр, НАТО начало поставку украм оружія. Как это понімать?
— А я прі чьом? — обіжався Лавров. — То ж ваш Жиріновський пугал їх ковровимі бомбардіровкамі.
— Он дурак, йому можна, — отвічав Путін, подкрєпляя сказане копняком. — А ти почєму не разрулив, глист очкастий?
— А хто мне повєріт после того, как я трі месяца врал, шо наші войска там нє воюют? С меня уже только ржут, — обіжався Лавров.
— А санкції почему ввєлі? — строго спрашував Путін. — Почєму нє прєпятствовал?
— Так я питався! — оправдувався Лавров. — Мєня нє желалі слушать.
— Говоріш, нє желалі? — Путін на минутку задумався. Лавров воспользувався паузой, шоб отдишаться.
— Значіть, хрєново питався! — заключив Путін і продолжив ізбівать Лавровим стєну. — Про ядєрну пиль вспоминав?
— Вспоминав, — плакав Лавров.
— А говоріл, шо отключим газ?
— Говоріл, только нє бєйтє…
— Как же тєбя нє біть, єслі ти всьо сдєлал, а оно нє работаєт? — снова задумався Путін. — Хотя…
Путін швирнув Лаврова на пол і властно приказав:
— Об’являй озабочєнность состоянієм русского язика в Прібалтікє!
— Зачєм? — нє понял Лавров.
— А шо, єсть другіє ідєї? — угрожающе поінтєрєсувався Путін.
— Нікак нєт, — поспішив сообщить Лавров.
— Ну так бєгом, ісполнять!
Лавров подскочив на ноги і, перечіпаясь, вибєжал з комнати. Путін з довольной ухмилкой пододвинув побліже тєлєфон, сложив руки на животі і прийнявся ждать. Вскорє раздався звонок.
— Гутен таг! — важно проізньос Путін, поднявши трубку.
— Как догадался? — сердито поінтєрєсувались оттуда.
— Їй-бо, Гєля, ти ж як открита кніга, — розсміявся Путін. — Чуть шо — тут же спєшиш виразить озабочєнность.
— Володя, нє смєшно, — пожалувались в трубкє. — Шо за прікол з Прібалтікой, тобі мало санкцій?
— А шо за прікол з поставкой оружія Українє? — спросив Путін в отвєт. — Хочеш воєвать — давай как в стариє, добриє врємєна, а не чужими руками.
— Володя, а зачєм вообщє воєвать? — грустно поінтєрєсувались в трубкє.
— А потому шо кєм я для вас бил? Вот кєм? — істєрічєскі закричав Путін. — Королєвой бєнзоколонкі? Занозой в жопє, которой можно прєнєбрєчь, прінімая важні рєшенія?
— Так ти же всєгда бил протів любих прєдложеній. Как тєбя слушать? — удівілісь на том конце.
— Потому шо ви мєня нє уважалі! — обіжався Путін. — Хаханькі, хіханькі, дружескіє похлопиванія по плєчу… Я вам хто, собутильнік ілі прєзідєнт вєлікой дєржави? Хто ви такіє, шоб позволять сєбє оспарювать мою волю? Ви шо, кручє Дугіна, Рогозіна ілі хотя б Жиріновського? Да он Єльцина пєрєжил і вас всєх пєрєживьот…
— Дурак ти, Володя, — вздохнула трубка. — У нас дємократія, всє равни…
— Но хто-то ровнєє, — замітив Путін. — Болгарію с Южним потоком нагнулі, к Словакії не пріслушиваєтєсь. І даже со мной ти носілась, будто я твоя собствєнность. Будто нє ми вас в 45-ом хєрачілі, а ви нас…
— Вводі войска, Володя, — перебили його на том конце.
— Нє понял? — офігєл Путін.
— Достал прикриваться дєдами, мало лі хто кого когда-то хєрачив. Нападай і посмотрім, хто сільнєй.
— У мєня єсть ядєрниє ракєти, — напомнив Путін. — І чєчєни. Оні вообщє звєрі, особєнно єслі мєсяц баблом нє корміть.
— Да ми в курсє, шо у тєбя єсть, — с раздраженієм прізналісь в трубкє. — Мєньше слов, больше дєла. Отдавай пріказ.
— Я би мог! — гордо признався Путін. — Но кому тогда продавать нєфть і газ? У мєня ж економіка рухнєт, єслі я вас завоюю.
— Нє может рухнуть то, чєго нєт, — замєтіла трубка. — Прав бил Цзіньпін, когда говоріл, шо на ето ботоксне чмо стоїт только чуток правильно нажать, і оно тут же чвиркнєт.
— Он козьол, — прошипів Путін. — Я би на єго мєстє давно захватіл Сібірь.
— Ти так і нє понял, шо главноє нє владєть зємльой, а імєть ідіота, которий будєт на нєй пахать і практічєскі на халяву поставлять готовий продукт, — сказала трубка. — Кітай в етом планє тобою вполнє доволєн. Но нічєго, скоро ти нападьош на НАТО і Кітаю прійдьотся аннексіровать твої зємлі, шоб полєзниє іскопаємі нє билі бєздарно просрані на бєссмислєнную войну. Так шо хорошо думай головой, прєждє чєм виражать какую-лібо озабочєнность язиком.
Путін раздосадовано положив трубку і задумався.
— Лавров! — крикнув він.
— Да? — в комнату тут же вбєжал Лавров, на всякий случай снімая очки.
— Ти уволєн.
— За шо? — обомлєл Лавров.
— За мєждународний скандал с Прібалтікой.
— Но ви же самі, того…
— Много слов, мало дєла, — перебив його Путін, хватая за волоси. І прийнявся снова меланхолічно впєчатувать Лаврова в стєну башкой.

— Гєля, у мене щас єсть сорок мільйонов укров, яких я расхєрачу, єслі ви нє отмєнітє санкції, — угрожав Путін.
— Та хєрач, нам шо, жалко? Било би жалко — ми би давно ввєлі к нім на помощь войска, — скучающим голосом пояснила Мєркєль.
— А кого мнє расхєрачить, шоб стало жалко? Казахстан, Бєларусь, Грузію? Назові, я ісполню, — бісився Путін.
— Кітай попробуй, — прєдложила Гєля. — Тогда нам точно стане жалко, только тєбя.
— Мєжду прочім, я в курсє, шо це ви уломали Цзіньпіна подтянуть войска до граніци, — обіжено признався Путін.
— Нєт, Вова. Це он нас наконєц уламав. А знаєш, почєму ми согласились?
— Гєля, я за Кабаєву вже сто раз ізвінявся, — напомнив Путін.
— Потому шо, Вова, бєшену собаку не лєчат, її пристрєлюють. А шо бєшенство ваше заразне ми поняли тогда, когда Чуркін на послєднєм совбєзє ООН вдруг пустив пєну, точно як ти. І сєйчас прєдставітєлі разних стран лежать в больніце і проходять курс лєчєнія на сорок уколов в живот. І очєнь мєчтають поскорєє виписаться, шоб прийнять очєрєдну резолюцію. Но вона тобі не понравиться.
— Я не больной, у мене просто тонкая псіхіка і енциклопєдічєскі знанія по історії, — оправдувався Путін, пускаючи слину. — Хочеш раскажу красіву любовну історію нєкоторого Шрьодера і Газпрома? Она вполнє могла би повторіться.
— І обязатєльно повториться, — пообєщала Мєркєль. — Вот только с тобой разбєрьомся, шоб не мішав…
— Я буду винуждєн нажать на ядєрну кнопку, єжелі шо, — отчаянно прєдупрєдив Путін. В трубкє шото щолкнуло і пріятний компьютерний голос проізньос:
— Хелло, гєрр Путін. К сожалєнію, сістєма елєктронной прослушкі і слєженія «Ешелон» винуждєна прєрвать ваш разговор, так як ви употрєбілі запрєщонне слово «ядєрна кнопка». Но не переживайте, ми уже запустили план прєвєнтівного ядєрного удара «Бумєранг» і у вас єсть прімєрно двадцать минут, шоб закончить свої зємниє дєла. Пріятного дня!
— Гєля? — злякано позвав Путін. — Я же просто пошутіл, Гєля…
В трубці в отвєт раздавалось угрюме тіканіє часов.
— Гєля, я блєфовал! — закричав Путін.
— Осталось восємнадцать минут, — бодро прєдупрєдив комп’ютерний голос. — На правах рєклами: передайте Мєдвєдєву, шо самсунги лучше айфонов.
В трубці опять зловєщє затікало.
— Та йопт! — ругнувся Путін. — Гєля, кончай ці шуточки!
— Владімір Владіміровіч, у нас ЧП, — ворвався в комнату зляканий Шойгу.
— Та в курсє, — псіхував Путін. — Запускай всьо, шо літає. Самі уйдьом, так хоть їх расхєрачим в ядєрний пєпєл.
— А как я шось запущу, єслі ми потєрялі управлєніє? — удівілся Шойгу.
— Не поняв, как потєрялі?
— А вот так. Навєрноє хакєри через странічки «вконтактє» наших солдат подключились до оборудованія. На всєх екранах пускових установок висить заставка Пєнтагона і таймєр до самоліквідації.
— Но как? Там же до сіх пор все на лампах! — офігєв Путін.
— Так вєдь лампи тоже оні ізобрєлі, а ми один в один пєрєдралі. Мало лі, шо їхніє спєцслужби туда заложилі…
— Владімір Владіміровіч, піздєц! — громко поздоровався Кісєльов, в панікє вбігая в комнату. — Половина тєлєвізоров вдруг перестала работать, а по второй ідьот «Лєбєдіноє озєро» і ми нічєго не можем з цим сдєлать. Єслі русскій мужик щас заскучаєт і рішить посмотрєть в окно, то от увідєнного возьме вила і снєсьот нас всєх нахрєн.
— Не снєсьот, сіловой аппарат нє позволіт, — успокоїв Путін. — Ми їх тупо перестрєляєм…
— Бєда, Владімір Владіміровіч! — вскочив у комнату Колокольцев. — У лічного состава поліції вдруг перестали стрєлять патрони і оні бздять виходіть на дєжурство.
— Как пєрєсталі? — не поняв Путін.
— А хрєн його знаєт, может кітайци з космоса глушат. Порох — це ж їхняя разработка, — прєдположив Колокольцев.
— Катастрофа! — Доньосся із корідора голос Лаврова. — Кітайци отправляють в сєвєрні рєгіони гумконвой із ста мілліонов фур. Шо внутрі і хто його буде сопровождать — нєізвєстно. Но доєхать планіруют як мінімум до Карєлії і вже прєдупрєдили мєстних, шоб нє оказивалі сопротівлєнія міротворцам, общалісь мєжду собой ісключітєльно на кітайськом і доносілі про расположеніє наших войск. Прічом прикриваються, гади, Женєвськой конвєнцієй.
— Плагіатори хрєнови, — разозлився Путін. — Ну а хорошіє новості хоть у кого-то єсть для разнообразія? Ілі хотя би мислі, шо дєлать?
— Володя, отлічна новость! — обрадувано сообщив радосний Мєдвєдєв, держа на витянутой рукє огромну мобілу. — В шостом айфонє сущєствєнно улучшилі камєру, такі сочні цвєта! Давай щас всє вмєстє вистроїмся і сдєлаєм позітівноє селфі для моїх подпісчіков в твіттерє…
Внєзапно задзвонив тєлєфон. Путін заїхав Мєдвєдєву з разворота в чєлюсть і подняв трубку.
— Осталась одна мінута, — сообщив оттуда вєжлівий комп’ютерний голос. — Надєємся, к етому врємєні ви успєлі как слєдуєт подготовіться і желаєм позітівних і іскромьотних епітафій. Кстаті, Обама просив уточнить, як переводиться слово, которим називают вас в Українє?
— Ідітє нахєр, підараси, — прошипєл в трубку Путін, трясясь от страха.
— Ну он прімєрно так і пєрєвьол, — согласився комп’ютєрний голос. — А сєйчас начньотся обратний отсчот. Єслі ви находітєсь в сотнє і болєє кіломєтров от Москви, просім надєть тьомні очки ілі отвернуться в любую другую сторону. Пять, чєтирє, трі, два, одін…
Путін запищав, грохнувся на пол і іспуганно свернувся калачиком, чувствуя, як по штанам прєдатєльські побєжало шось тьопле.
— Благодарім за участіє в тестірованії совмєстного проекта «Ешелон» і «Бумєранг», — невозмутімо іздєвався голос із трубки. — Тестірованіє прошло успєшно і сістєма переводиться в боєвой режим. Совєтуєм в дальнєйшем слідить за своїми словами і особе ні хао от Си Цзіньпіна з прєдложеніями не прєпятствувать продвіженію кітайськой армії і не гробить зря лічний состав. Всєго хорошего!
Посєдєвший Путін с трудом поднявся на ноги і диким взглядом обвів собравшихся, які наблюдали за його дєйствіями з явним недоумєнієм.
— Ги, — хіхікнув Путін, ісходя пєной. — Ги-ги-ги…
І прийнявся хєрачить себе башкою об стєну, протівно чвиркая ботоксом…

 

(«В Москве 7-го сентября прошла лекция и круглый стол, в ходе которых рассматривались взаимосвязь Бога и президента Российской Федерации Владимира Путина…»)

Путін склонився над картой міра і агресівно зачоркував мятєжну Європу хімічєским карандашом, висолопивши язика от усєрдія. Увльокшись цим занятієм, він не помітив, як в комнату вошлі странні фігури, з ног до голови укутані в чорні балахони. Фігури нє спєша вистроїлись вокруг нього двойним кольцом окруженія.
— Владімір Владіміровіч? — тихенько позвала центральна фігура з общипаной бєлой бородой.
— Хто тут? — іспугался Путін, рєфлєкторно питаясь совєршить акробатічєский пірует в сторону входа в бункєр, но фігури в балахонах успєлі схватить його за ногі і опустить на пол.
— Гундяєв позивной Гундяй. Хіба не узнали?
— А еті хто? — злякано спросив Путін, кивая на обступивших його мужиков.
— Сінод, — отвєтіл Гундяєв. — Ви развє нє слишалі про общєствєнні слушанія?
— Прєдупрєждаю, шо єслі ви рішили мене убить, я буду кусаться, — грозно проізньос Путін і на всякий случай пустив пєну для імітації бєшенства.
— Как можно, Владімір Владіміровіч? — обідився Гундяєв. — Ми наоборот прийшли помоліться на вас. А єслі позволітє, то і облобизать.
— А чєго сразу всє, а не як обично, по одному? — подзрітєльно поінтєрєсувався Путін.
— Ви такі точно не в курсє, — осуждающє зацокав язиком Гундяєв. — На днях прошлі общєствєнні слушанія по вопросу ваших отношеній з Богом. Общєствєнность желала вияснить, являєтєсь лі ви богом по благодаті ілі по пріродє, ісполняєтє лі Божью волю ілі навязуєте йому свою, глубоко лі проніклі в глубіни Божества і можно лі, пронікнув в ваші глубіни, такім образом постічь Бога… Корочє, суть в слєдующєм. В рєзультатє нєдолгих прєній сінод прішол к виводу, шо ви, Владімір Владіміровіч, і єсть настоящій бог.
— Хєрасє! — офігєв Путін, поперхнувшись от удівлєнія собствєнной пєной. — А ви увєрєні?
— Ми только научно підтверділі то, о чьом народ годами догадувався, но нє рєшався озвучить, — об’яснив Гундяєв, важно поглажуя куцу бороду.
— Ну ти…бля.. Голова! — обрадовано похвалив його Путін і смачно чмокнув в губи. Парочка мужиков в балахонах завістліво облизнулась.
— А я, признаться, і сам догадувався, — радостно зізнався Путін. — Вєрнєє, знал, шо являюсь гораздо намного большім, чєм обичний простой чєловєк вродє вас. Вєршітєль судєб, правєдний судія, міротворєц і ангєл смєрті в одном флаконє. Но главноє, це ж тєпєрь можна госдеповскіх прихвостнєй сжигать на кострє…
— Конєшно можна, ви же всємогущій, — поддєржав Гундяєв. — Хрєново, к прімєру, народу от ваших дєйствій — читаєм про Іова многострадального і благодарім Путіна за ніспослані іспитанія. Харашо стало — снова благодарім, но уже за проявлєну мілость. А єслі ні дай Бог, простітє за тавтологію, економічєский крізіс ілі очєрєдниє пакєти санкцій — значить, грєшить нада меньше і молітся усєрднєє, бо воздається по нашим грєхам.
— Та вообщє сказка! — рєзюміровав Путін. — А с Ісусом Іосіфовічєм, кстаті, как бить?
— А вот тут нєбольшая загвоздка, — признався Гундяєв. — Коллєга ваш целих трі года чудєса сотворяв, пока люді в нєго не увєровалі. І вам оце стоіло би шось таке грандіозноє учудіть.
— Чудєса, говорітє? А шо імєнно нада сдєлать? — нетерпляче уточнив Путін.
— Ну, Ісус, напрімєр, прєвратіл воду в вино…
— Га, тоже мнє чудо, — заржав Путін. — Тє же таможенніки такі чудєса творять єжеднєвно і даже покручє. А уж какіє мєтаморфози проісхділі внутрі грузовіков нашого гумконвоя, о том даже Бог не зна. Єсть шото болєє убєдітєльне?
— По водє ходіл акі посуху, — продолжав Гундяєв.
— По нєй только лєнівий нє ходіл. Мєдвєдєв мнє даже відєо на айфонє показував з сєкрєтом етого фокуса, — махнув рукой Путін. — Там то лі стєкляні куби, то лі мост із прозрачного пластіка, точно не помню. Нада шоб болєє зрєліщно і епічно.
— Пятітисячну толпу пятью хлєбами сумєл накорміть.
— А гдє здєсь чудо? — удівілся Путін. — Кидаєш в толпу пять буханок і говоріш:»Жрітє, козли, бо оце всьо, шо єсть». Вот вижить на наш прожиточний мінімум — ето рєальне чудо. Його в Думє когда утвєрділі, так потом цілий місяць в кулуарах ржалі як лошаді з тих лохов, шо його получають.
— Ну нє знаю тогда, — растєрявся Гундяєв. — В принципє єсть одно главноє чудо, послє якого Ісуса всє Богом началі називать.
— Шо ж ти тянєш кота за яйца? С нєго і начінать надо било, — упрєкнув Путін.
— Да слішком уж оно нєвозможне, только Богу под силу, — засомнєвався Гундяєв. — Ви точно бог?
— Та не тяни інтрігу, — подбодрив його Путін. — В чьом там ідєя?
— Ідєя в том, шо нада позволить себе казніть і через три дня воскрєснуть совєршенно здоровим, будто нічєго нє било.
— Тю, какой прімітів, — фиркнув Путін. — Щас Міхалкову позвоню, он всьо красіво зарєжисіруєт, со спєцефєктами.
— Владімір Владіміровіч, так вас любой Кураєв разоблачіт, — Гундяєв укорізнєнно покачав головой. — Все должно буть публічно, прі множествє свідєтєлєй. Напрімєр, прямой ефір с Красной Площаді, достовєрность которого потом ні один експєрт нє оспоріт.
— Хмм… — задумався Путін. — В прінціпє, можно і ефір організовать. Казнім двойніка, а я пока затаюся в Ново-Огарєво…
— Так нєльзя, могут бить случайні свідєтєлі, — перебив Гундяєв. — Поползут ненужниє слухи.
— Свідєтєлєй расстрєляєм, слухі рєпресіруєм.
— Воно то да, но вєра в людях мгновєнно ослабне. Бо єслі розповзеться по соцсєтях, то щитай все насмарку. Нє, надо только по-настоящєму.
— Ти дурак? — разозлився Путін. — Как же я воскрєсну, єслі умру?
— Хочу напомніть вам, Владімір Владіміровіч, шо билі слушанья, — вкрадчиво повторів Гундяєв. — І священний сінод однозначно постановив, шо доказатєльств вашей божествєнності болєє, чем достаточно.
Мужики в балахонах оживились і согласно закивали головами.
— Так і прєд’яви людям ці доказатєльства, єслі їх болєє чєм.
— Подчьоркую, шо то для нас, богословов, болєє, чєм достаточно, — тєрпєліво раз’яснив Гундяєв. — Народ же не ізучав столь глубоко тєософію, бо основи православія в школах до сіх пор толком не ввели.
— Значить, будєм доносіть постєпєнно. Дадім заданіє Кісєльову, тот в чому угодно націю убєдіт.
— Владімір Владіміровіч, — расстроївся Гундяєв. — Ви ето щас вєру в нас іскушаєтє, питаясь своїм повєдєнієм показать, шо сінод ошібся?
Мужики в балахонах начали тіхонько жужжать букву «м», плотно смикая ряди.
— Владімір Владіміровіч, — сокровєнно проізньос Гундяєв, нахально подходя бліже. — Развє ви ше не поняли, шо ми почітаєм вас за господа бога?
Путін смотрєл на нєго, як на ідіота. Угрожающєє жужжаніє тєм врємєнєм усілівалось.
— Шо таке, шо вам нада? — вдруг іспуганно запищав Путін, непроізвольно ісходя пєной.
— Ісус своїми страданіями іскупив грєхи чєловєчєства. Росія щас тоже страдаєт із-за коє-кого грєхов, — строго сказав Гундяєв. — Одні санкції чєго стоят. У мєня, к прімєру, особняк под Лондоном конфісковалі, яхту в Монако поставілі под арєст, золотовалютні счєта заморозили по обвінєнію в отмиванії срєдств. Кому, Владімір Владіміровіч, как нє вам полагаєтся за ето отвєтіть?
— Хєрачіть, хєрачіть! — злобно жужжала толпа.
— Но не переживайте, Владімір Владіміровіч, — попросив Гундяєв, не скривая єхідной усмєшки. — Обіщаю, шо єслі на трєтій день ви воскрєснєтє, то ми нємєдлєнно ізготовім тєматічєскій іконостас і пєрсональний алтарь в Храмє Хріста Спасітєля.
— А єжелі не сумєю? — нєрвно прєдположив Путін, затравлено оглядиваясь по сторонам.
— Тогда прідьотся прізнать, шо ми заблуждались. Собєрьом внєочєрєдной сінод і пересмотрім ключєві положенія тєософії, шоб в дальнєйшем нє допустіть, — пообєщав Гундяєв. — А щас пошлі с намі на площадь, бо публіка вже заждалась.
Мужики в балахонах крєпко схватілі упірающегося Путіна под руки і повели прочь.

Врємя мєдлєнно, но нєумолімо тянеться к кульмінації. Європа сообразила очєрєдную удавку санкцій, но рєшила сразу не затягувать зашморг на ботоксной шеє, а дать пацієнту час одуматься. Відімо, санкції дійсно болєзнєнні ілі Європа учиться блєфовать.

На фонє затянувшогося затішья дохтур рішив сьогодні не повторяться, в очєрєдной раз описуя душевні мєтанія пацієнтів крємльовського лєпрозорія, а попробувать раді експєрімєнта набросать невеличкий етюд, случившийся десь на московськой окраїнє. Насколько у нього вийшло — судити вам…
——————

Дворнік Вася проснувся о шостій ранку і привично включив тєлєвізор.
— Українскіє каратєлі актівно питаються нарушать пєрєміріє, подставляясь под прєвєнтівний огонь ополчєнцев, — голосом Кісєльова вєщала плоскогруда шатенка з зализаними назад волосами.
— Сволочі, ядєрна пиль, — злобно прошипів Вася, пуская слину.
Наскоро собравшись, він дьорнув дві рюмки водки для хорошего начала дня, взяв мітлу і вийшов на вулицю.
На обочінє узкого тротуара привично височіли токсічні завали мусора, в яких іногда копались рєбята із мєстного архєологічєского кружка в поісках артєфактов. Вася обрєчонно огледів участок, притулив мітлу до стіни стоящей рядом многоетажкі і направився пряміком в гендель закритого тіпа, которий стояв на углу.
— Шо, Вася, как всєгда? — прівєтліво уточнив бармен, доставая тріснутий гранчак. Вася угрюмо кивнув і сів за бліжайший столик, трєвожно поглядуя у вікно на оставлену без присмотра мітлу.
— А мусор когда будєм убірать? — поінтєрєсувався бармен, наливая в гранчак горілку.
— Ти шо, нє відіш, шо тут целиє гори? — сердито сказав Вася. — Хай управляющая компанія прижене брігаду з бульдозєром і ті уже занімаються.
— А єслі би хто-то воврємя убирав, то мусора вообщє би нє било, — філософські замітив бармен, доливая у водку пиво.
— Чісто там, гдє нє сорят, — ізрьок любіму отмазку Вася. — Орєшкі сольоні дай закусить.
— А орєшков немає, санкції, — розвів руками бармен. — Зато єсть вялена мойва в тєстє, будеш?
— І почьом? — уточнив Вася. Бармен молча ткнув пальцем в ценнік.
— Ох, йо-о-о… — протянув Вася. — У тебе тут шо, дєпутати столуються, шо такі цени?
— Не хочеш — не бери, — пожав плєчами бармен. — У мене десь огризки хлєба з вчорашнього банкєта остались, могу сухаріков наламать.
— Давай хоть сухаріки, — согласився Вася, трясущєйся рукой поднося гранчак до рота. — Шо за врємя, блядь. То дорого, то под санкціями. То прємію снялі в фонд поддєржки житєлєй Сєвастополя…
— Зато Крим тєпєрь наш, — підбадьорив його бармен. — А в пєрспєктівє вся Новоросія. Ото заживьом! Хохлов давить будєм, как клопов. Помню, єзділ я к нім по обмєну опитом. Так прєдставляєш, у них вєздє скатєрті на столах. А ще стакани тщатєльно моють і кофє заварюють в турках, а не бросают в чайнік і заливають водой із-под крана. Гандони оні!
— А то! — поддєржав Вася, жестом трєбуя снова налить. — Он сєгодня по тєлєвізору говорили, шо питаються, сволочі, пєрєміріє нарушать. Наші прєвєнтівно стрєляют, а еті под огонь лєзут, шоб потом прєдатєльскі обвініть.
— А за німі, блядь, запад, которий пєрємєтнулся на сторону Госдепа і давить Росію санкціями, — пожалувався бармен. — Нахєра їм, спрашується, хохли? Правильно, шоби русскіх к зємлє прижать, бо Росія встає с колєн. А хохли — ето повод. Наш главний враг сидить в Вашингтонє і не водку з пивом бухає, а віскі со льдом. Грьобаний нєгр, шоб он галстуком подавився.
— Нєгри галстуки не жують, то грузіни, — ерудірованно замітив Вася, хрумкаючи цвілими сухаріками. — Когда ми Грузію от них освобождали, вони, сука, галстуки жрали от страха. А щас? Он знакомий приїхав з Батумі недавно. Каже, шо понастроїли нєбоскрьобов, дороги ровні, без ям. І така чистота і порядок, шо він ночью спеціально виходив на набєрєжну і хєрачив лавочки, шоб оні, сволочі, не зазнавались.
— Когда уже і у нас буде чисто? — замріяно вздохнув бармен, виглядуя в окно.
— А от хєр його знає, — розвів руками дворнік Вася. — Ти ж бачиш, шо власть ніхєра не чешеться.
Вася залпом осушив гранчак і снова протянув його бармену.
— А слишав, шо наш губєрнатор вчєра сказав? Будуть вводить пєрєдові енергосбєрєгающі тєхнології, які позволять зімой зекономить мільярди рублєй і направить їх на развітіє рєгіона.
— Лучше б на дороги направили. Ілі убрали стіхійну свалку за окном, бо вже даже бомжі гидують сюда ходить… — пожалувався бармен. — А то вкладують в развітіє рєгіона, і хєр просциш, шо тут імєнно развивається.
— Наркоманія і алкоголізм, — гигикнув Вася. — Кстаті, а соль у тебе єсть, шоб сухаріки посолить?
— Солі у нас нєт, бо наріки принімають її за гєроїн і постоянно тирять. Єсть чорний молотий перець, дать? — прєдложив бармен. Вася согласно кивнув.
— А всьо ж харашо було при совкє, — замітив он, посипая сухаріки перцем. — Водка й пиво стоїли копєйкі, за работу нормально платили, а не як щас.
— А за шо тєбє платить, Вася? — удівілся бармен. — Я уже й забув, когда ти послєдній раз подмєтал. Смотрі, бо ше вигонять.
— Нє, не вигонять, — завєріл Вася. — У нас і так вже одні таджики работають. Начальніку випить нє с кєм, бо вони мусульманє і їм не положено. Поетому я для нєго ценний кадр.
— Да, понаєхалі, сволочі, — согласився бармен. — По уліце вже не пройти, шоб с німі не столкнуться. Скоро виживуть нас із Москви і всьо, прєвратімся в ісламське государство.
— Уж лучше вони, чєм кітайци. До них ми вже привикли, а ті мутні якісь і чрєзмєрно опасні. Відєл їхні боєвікі з Брюсом Лі?
— А ти ведевешніков наших відєл? Там каждий з дєсяток кітайцев в бараній рог скрутить і скаже, шо так і било, — похвастався бармен. — Я по тєлєвізору смотрєл, як вони бєтонні плити башкой разбівалі вдрєбєзгі, когда Путін к нім прієзжал.
— Кстаті, ти на послєдніх виборах за Путіна голосовал? — подозрітєльно уточнив Вася.
— А как же! — подтвєрділ бармен. — І вообщє, шо за глупі вопроси? У нас всє голосують за Путіна. А хто не за Путіна — тот прєдатєль ілі жид.
— Ето да, я би каждого, хто протів Путіна і Росії поганой мєтлой гнав, шоб ними і не воняло в нашей странє.
— Кстаті, а де мєтла? — спросив бармен, виглядуя в окно.
— Так вон же, у стєнкі…
Вася показав пальцем на стєнку, но мєтли там не оказалось.
— Блядь, піздєц! — разволнувався Вася, вскакуя із-за стола. — Не убирай, я щас!
Він ловко допив остатки водки і вивалився на уліцу.
— Сука, ти гдє, бля, мєтлу отдай! — проричав Вася во всю глотку.
— Когда мусор убєрьош, урод? — крикнула якась женщіна з балкона на вєрхніх етажах.
— Дура, нє відіш, шо у мєня мєтлу спізділі? — пожалувався Вася. — Чєм я, по-твоєму, замєту?
— Да хоть жопой садісь і мєті, — не успокаювалась женщіна. — За какой хєр ми платимо комуналку, шоб ти в генделє днями бухав?
— Ти мнє не платиш, мнє платить государство. Так шо закрила варєжку, — ловко парірував Вася і побєжал по уліце, вніматєльно заглядуя в подворотні.
Бармен смотрєл єму вслєд, налівая сєбє стакан водкі і пододвігая наперчені Васєй сухаріки.
— Жалко будєт, єслі уволят. Душевна, умна людина. Пріятно поговорить…
Він залпом осушив гранчак і записав його стоїмость в Васін счьот…

Путін стояв около дзеркала і приміряв трофєйну шапку Мономаха. Шапка була явно слішком большой для його куцої голови і постоянно налєзала на самісінький подбородок, балансіруя на ботоксє, як на холодце.
— І на какую башку її шили? — бормотав Путін, безуспєшно питаясь заставить шапку нормально сідєть.
В нєбє трєвожно закаркали бойові стєрхи. Путін злякано виронив шапку і запригнув в бронірованний сєйф, осторожно виглядуя через глазок.
— Владімір Владіміровіч, як шапочка вам, нє жмьот? — уточнив чєй-то голос.
— Хто тут? — злякано поінтєрєсувався Путін, питаясь нащупать ядєрну кнопку. — Прєдупрєждаю, єслі шо — нанєсу прєвєнтівний удар.
— Це твоя совєсть. Будєм знакоми, — прєдставився голос.
— Совєсть? Какая совєсть? — закосив Путін под дурачка, старатєльно питаясь висмотрєть в глазок шутніка.
— Вот і я себе часто спрашую, какая ж я нахрєн совєсть? — всхлипнув голос. — Упустила, нєдоглядєла, не вберегла… Є шо випить?
— Так, шутка затянулась, — строго сказав Путін, доставая з кармана сємєйний маузєр. — Ти гдє? Вилазь з поднятимі рукамі, шоб я тебе відєл.
— Так вот же ж, вилєзла. Полвєка ждала, когда ти в бронірованний звуконєпроніцаємий сєйф залізеш, шоб наконєц-то мене почуть. Ех, Владімір Владіміровіч… Мог стать нормальним, уважаємим чєловєком. А став звичайним х…
— За ето слово кастрірую! — прєдупрєдив Путін.
— Хамлом, козлом і підарасом, — закончив голос. — Думаєш, люди не догадуються, почєму ти с Мєдвєдєвим чаще чим з Людкой і Кабаєвой вмєстє взятими щєголял?
— Дімка, так ето ти? — прєдположив Путін. — А ну вилазь, бить не буду. Ну развє шо трохи.
— Козьол, сколько раз повторять, шоб дошло наконєц? Совєсть я, понімаєш? Со-вєсть. Ну прикинь куріной башкой, де б Дімка тут помістився в твоєму сєйфє? — разозлився голос. — І вообщє, мене тут главний вчєра на ковьор визивав…
— Нікого я не визивав, — возразив Путін.
— Та який ти там главний, кумір дибілов і алкоголіков. Я Бога імєла в віду. Так от, визиває мене він і каже:»Шо за хєрня, сколько можно? Я етого ублюдка всьо тєрплю, всьо терплю. Жду шо он поумнєєт і стане порядочним чєловєком. А цей дибіл в церву ходить только шоб перед камєрой мой лік своєй сіфілісной слюной заплювать і гулю на лбу показатєльними поклонами нахєрачить. А в душе така чєрнота, шо даже дьявол уже опасається утратить свой авторітєт абсолютного зла».
— Кісєльов, це ти? Свєжу посилку с Афгана прислали, шо лі? Нєплохо так торкнуло! — замітив Путін.
— Ти за Кісєльова не переживай, он нєвмєняємий. Його любой ангєл отмаже і в рай забере як блаженного. Слушай дальше, — сердито попросив голос. — «Так от, — продолжає главний. — Будем, навєрно, козла твоєго забирать потіхоньку, пока конкрєтной хєрні не впоров. А тобі виговор в трудову і курси повишенія кваліфікації десь на пару тисячєлєтій. Пообщаєшся з совєстью Гітлєра, а то їй скучно одной». А ти знаєш, Владімір Владіміровіч, шо такоє курси повишенія кваліфікації?
— Та срать я хотєл… — розізлився Путін.
— Ото ж, тобі на мене всю жизнь насрать, — розревівся голос. — Єщо когда малєнький був і мама спрашувала «Владімір, у тебе шо, свєсті нєт?» Ти всєгда отвічав, шо нєт. Я питалась тогда докрічаться ізо всєх сіл, а ти думав, шо тобі в мозг піндоси транслірують «Голос Амєріки» і тягав котьонка за яйця, шоб мене заглушить його дикими воплями. Скотіна ти, Владімір Владіміровіч. Просто кончена тварь…
— Не бреши, Бог ніколи не матюкається, — заявив Путін. — Вилазь, бо іначє буде піздєц.
— Ото ж бо й воно, шо Бог обично ніколи не матюкається! — отчаянно вскричав голос. — Прєдставляєш, який грандіозний нам буде тепер піздєц?
— Ну всьо, ти доігралося. Я вихожу, — прєдупрєдив Путін, навалюясь на бронірованні двері. Но двері не поддавались.
— Шо за хєрня? — не поняв Путін, провєряя замки. — Наче ж все открито…
Він опять навалився на двері, і снова безрезультатно.
— Забєй, ето імєнно он, піздєц, — обрєчонно прєдположив голос. — Тепер будем сідєть взапєрті, пока ти не сдохнеш.
— Ніхєра не піздєц! — подбодрив Путін, доставая мобілку. — Альо, Дімка? Біжи в мой кабінєт і отопрі сєйф, а то я в ньому закрився і нє могу вийті.
— Вот відіш, шо я тєбє говорив? — похвастався Путін, нетерпляче виглядуя в глазок.

— Гдє, гдє он закрився? — возбуждьонно спросив Жиріновський, вбєгая в кабінєт.
— Говоріт, шо тут, — радостно отвєтіл Мєдвєдєв, снімая сєйф на айфон.
— І шо, надьожно? — уточнив Жиріновський.
— Говоріт, шо не може вибраться, — хохотав Мєдвєдєв. — Щас ммс-ку рєбятам разошлю, пусть порадуються. Ілі, може, наладить стрім? Я тут прогу скачав…
— Нє надо стрімов, — катєгорічєскі заявив Жиріновський. — Сєйф достаточно прочен?
— Чістєйша броня, звуконєпроніцаємий, расщитаний на пряме попаданіє ядєрной бомби, — завірив Мєдвєдєв.
— То єсть єслі он буде орать, ніхто не услишить? — прєдположив Жиріновський.
— Ні одна живая душа! Только надо мобільну связь заглушить, шоб нікому не позвонив пожалуваться.
— Та пусть звонить, всє в курсє, — махнув рукой Жиріновський. — Щас, корочє, біжи в «Останкіно», хай врубають какой-то балєт. Кісєльова і Пучкова ко мнє, пусть прідумають шото прикольне і орігінальне. І да, собирай думу, будєм голосовать за ісполняющего обязанності…
— А ето куда? — спосив Мєдвєдєв, показуя пальцем на сейф.
— Пусть стоїть, через пять лєт откроєм і попросим Гундяя канонізіровать. У нас мучєніков любят, особєнно царствєнних. Нада только формаліном залить, шоб харашо сохранився. Хотя, ше вирветься… Лучше не ріскувать, — рішив Жиріновський. — А щас прєдлагаю випить, раз такой повод. Тут у нєго десь должна буть шикарна коллєкція віскі ше з тих врємьон, когда нормальні лідєри з ним здоровались і возили прєзєнти із Дьюті-фрі… Кстаті, прикольна шапочка.
Жиріновський подобрав шапку Мономаха і натянув на голову.
— Харашо сідіт, — замєтіл Мєдвєдєв, отправляя фотографію Жиріновського в шапкє на інстаграм…

Путін в глазок наблюдав, як Мєдвєдєв і Жиріновський розпивали дорогоє віскі із пластікових стаканов і крєпко сжимав кулаки от злості.
— Продалі, слілі, ублюдкі, козли, упирі. І ти, Дімка… Как ти мог? Де твоя совєсть?..
— А лічно я його совісті прямо завідую, — обізвався голос. — Єй грамоту випишуть і возможно даже на повишеніє подадуть. Ех, і чого мнє досталось такоє хуйло…
— Ти єщо тут? Сдєлай шо-нібудь поскорєй! — взмолився Путін.
— Я вже сдєлала всьо, шо могла, — сухо проізньос голос. — Пойду писать об’яснітєльну, може скинуть хотя би лєт триста ісправітєльних курсов. Кажуть, совєсті Цезаря половину срока простілі, но она сама лічно перед Брутом на колєнях ползала і умоляла помочь, пока подопєчний ше больше не начудив. А в твоєму Крємлє одне сцикло собралось, нема перед ким уніжаться… Ладно, бивай, Владіміровіч! Надєюсь, больше не встрєтімся.
Голос умолк і Путін почувствовав, шо внутрі стало очень пусто.
— Совєсть? — осторожно позвав він. Но ніхто не отвєтіл.
— Слиш, совєсть? Вернись, я всєх прощу! Протолкну хохлов і грузін в ЄС і до НАТО, отстрою Донбасс, верну Крим, Абхазію і Осєтію, прогоню нахрєн Кадирова і отпущу Чєчню, продам дворци, яхти і самольоти і возвращу еті дєньги в Сібірь на развітіє рєгіона. Только прошу, помогі мнє отсюда вибраться!
Но його панічєский крик бесслєдно ісчєз в толстой звуконєпроніцаємой стєнкє бронірованного сейфа…

— Шо дєлать, шо дєлать? — мєтався Путін по комнатє, нєрвно клацая зубами. — Каждий день пєрємірія як серпом по яйцям. Врємя ідьот, а я же не молодєю…
— Владімір Владіміровіч, не беспокойтєсь, — успокаював його Шойгу. — Ми в них пострєлюєм потіхоньку, шоб не расслаблялись. Заодно в Криму подтягуєм войсько для сокрушитєльного бліцкріга. Ви б лучше з Лукашенком договорились, шоб нам і з Сєвєра разрєшилі напасть.
— Ох, Кугутовіч, — сокрушався Путін. — Одін ти мене понімаєш…
— Кужугетовіч, — обіжено поправив Шойгу. — Конєшно понімаю! Таке бабло годами ввалювать в армію, а вихлопа нєт.
— Бабло, бабло… — зациклився Путін і впав в депресію. — Слушай, оні же могут бабло моє заморозіть в офшорах. І дворєц под Паріжем отнять…
— Думай о хєрачіть, думай о хєрачіть, — громко защолкав пальцами Шойгу. — Так вот, оборудуєм в Лугандонії укрєпрайони, замініруємо дорогі. Потом накроємо авіацієй пару насєльонних пунктов і нємєдлєнно обвінім укров в ізмєнє…
— Ізмєна, ізмєна… — Путін опять повис.
— Гєля, зараза. Как ти могла, за шо? — вдруг розревівся он. — За шо я буду жить, єслі газ і нєфть обложать санкціями?..
— Хєрачить, хєрачить, — Шойгу снова защолкав пальцями. — Ви же хотітє войті в історію вєлікім полководцем, а не какім-то хуйлом?
— Хуйло, хуйло… — пробормотав Путін, грозно раскачуясь.
— Хєрачить! Хєрачить! — вдруг озвєрєл он і накинувся на Шойгу.
— Почєму хєрньой страдаєм, а нє хєрачим? — поінтєрєсувався Путін, пуская слину і колотя Шойгу кулаками по гєнєральськой фуражкє.
— Владімір Владіміровіч, наконєц ви вернулись! — обрадувався тот. — Конєшно война, как же нам без войни? Развє без войни хто-то виділить двадцать трілліонов рублєй на армію?
— Трілліонов, трілліонов… — остолбєнєл Путін з виряченими от удівлєнія глазами. — Откуда возьмутся двадцать трілліонов, єслі нєфть упала в ценє?
— Ти шо, хуйло, охрєнєл? Забув, шо в Криму обєщал? — осторожно поінтєрєсувався Шойгу. — А какого тогда терплю я побої і уніженія? Рєшаю вопроси з солдатськими матєрями, лічно обзванюю воєнкомов, шоб не вздумали кого-то отмазать? Думаєш мнє, тувінцу, не насрать на вєлікоруську ідєю? Думаєш, я не помню, як ви, уроди, нас в сорок чєтвьортом году аннексіровалі? Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла, поняв? Ботоксноє мурло.
— Не поняв? — удівілся Путін. — Щас ето шо било?
— Бомжара, ти как до міністра оборони обращаєшся? — поінтєрєсувався Шойгу, разстьогуя солдатскій рємєнь. — Ану равняйсь, смірно, руки по швам, в позу раком становісь!
— Ти дурак? — на всякий случай уточнив Путін і нєрвно хіхікнув. — Ти в курсє, хто я такой?
— Сраний полковнік, — отвєтіл Шойгу. — А я — гєнєрал. Под трібунал у мєня пойдьош за нарушеніє субордінації. Я шо приказав?
— Ах ти косоглаза паскуда! — рассвірєпєл Путін і попитався вчепиться в сєдєющу шевєлюру, но Шойгу бистрим і точним двіженієм завалив його на лопатки.
— Шо, Рембо недодєлане, ето тобі не дєтєй по тотемам з понтами разбрасувать, — усмєхнувся Шойгу. — Протів нормального мужика ти хуйло, як укри вєрно подмєтілі. Угадай, шо я щас з тобой сдєлаю?
— Ай, красава! — радостно восхітілся хто-то. В комнату війшов Мєдвєдєв, актівно снімая проісходящєє на айфон.
— Я вас увєряю, на ютубє це буде бомба! Поб’єм рєкорд «Гангам стайла» в щитані дні. Кстаті, Сєрьож, єслі на тебе щас вєдро води со льдом вилить, то одноврємєнно двух зайцев сможем убить.
Шойгу з Путіним понімающе переглянулись і косо посмотрєлі на Мєдвєдєва.
— Рєбят, ви чєго? — іспуганно поблєднєл тот, дєлая шаг назад. — Шуток не понімаєтє?
— Хєрачіть! — хором крикнули Шойгу з Путіним і набросились на Мєдвєдєва, агресівно вонзаясь зубами в його айфон…

«Що стосується нового списку санкцій з боку ЄС, то у разі якщо вони будуть прийняті, реакція з нашого боку, безумовно, буде», — підкреслили в МЗС РФ…

(Із крємльовськой канцелярії)
ТЄКСТ ОБРАЩЄНІЯ К НАЦІЇ ПО СЛУЧАЮ ВВЄДЄНІЯ НОВОГО ПАКЄТА САНКЦІЙ

Товаріщі, гражданє, братья і сьостри. К вам обращаюсь я, друзья мої

(пауза, по-отєчєскі ласково смотрєть в камєру нє мєнєє 3-х мінут)

Сєгодня западні страни подло і вєроломно ввєлі очєрєдной пакєт санкцій протів нашей страни. Їх цель нам ізвєстна: навязать Росії свою волю, заставіть прогнуться под міровиє порядкі, помєшать подняться с колєн.

Ми до сіх пор не оправились послє развала Совєтского Союза, шо, як ізвєстно, було вєлічайшей трагєдієй двадцатого вєка. Промишлєнность разворована і унічтожена Бєрєзовським і Ходорковским. Сельскоє хозяйство угробив Єльцин, когда разрєшил дєшову іностранну єду і нашому крєстьяніну оказалось проще і вигоднєє її покупать, чєм виращувать шото своє. Наші запаси нєфті і газа дишуть на ладан, с трудом позволяя хоть как-то сущєствовать. І єдінствєнний свободний рєсурс, которим ми готови пожертвовать для побєди і якого у нас в ізбиткє — ето ви, дорогі росіянє.

(пауза, пафосноє вираженіє ліца)

Послє самих ранніх і бєзобідних санкцій ми прінєслі в жертву сірот. Ми лішилі їх шанса на качєствєнне медицинське обслуживаніє, яке нє способни прєдоставить наші врачі, і нормальной ситой жизні в загнівающих странах западной цивілізації. Но бєссєрдєчний враг не проявив до них состраданія.

Послє новой порції санкцій ми отобралі у росіян качєствєнную єду, заставляя їх потрєблять дорогой і дєфіцитний отєчєствєнний продукт.

Но врага не тронули голодниє сльози. Лживих європєйських ліцемєров, які на каждом шагу кричать про ценнось людського життя, нє волнують наші проблєми.

І сєйчасі вони пошлі єщо дальше, ударів по самим болєзнєнним точкам, шоб окончатєльно нас доламать. І в которий раз у нас нєту іного вибора, кромє як уповать на то, шо в сєрдце врага сохранілась хоть якась капля жалості к русскім.

(пауза, жалобноє вираженіє ліца)

Мужчіни, женщіни, матєря, я обращаюсь к вам. Кажду суботу на Красной площаді вас будут публічно пороть нагайкой і трансліровать в прямой ефір.

Єслі ето не заставить западні страни отмєніть удушающі санкції, вмєстє с вами будут пороть ваших дєтєй. З особим усєрдієм, шоб оні крічалі погромчє, пока журналісти будут снімать крупним планом їх заплакані ліца, а європєйскі політіки могли харашо рассмотрєть, до чого нас довели.

Но ми внутрєннє готови к тому, шо даже боль і сльози матєрі і рєбьонка не тронут прогнівшую насквозь душу врага.

Поетому не ісключаем, шо глупостью і упорством нас заставят пойті на крайнюю мєру і ввєсті децимацію, расстрєлівая послє порки для начала каждого дєсятого, потом пятого, наконєц каждого второго.

(пауза, скорбноє вираженіє ліца)

Запад, і прєждє всєго Амєріка і простітутка Гєрманія, должни понімать, шо русскіє готови на многоє. Готови ідті на жертви раді свободи і права распоряжаться судьбой окружающіх стран. Готови тєрпєть лішенія, питкі, і даже погібнуть, но нє прогнуться, нє сломаться і не дать снова сковать сєбя мєждународнимі обязатєльствамі і договорамі.

Потому что наша страна — самая вєлікая і могущєствєнная в мірє. Наша страна — Росія. А русскіє нікогда нє сдаются!

(лєва рука на сєрдце, сльози і соплі, гордоє вираженіє ліца. Іграєт государствєнний гімн)

Путін проснувся посрєді ночі і почувствовав, шо дико змерз.
— Шо за хєрня? Вродє ж і газа у нас полно, і вообщє на дворє сєнтябрь, — пробормотав він спросонок і открив глаза. Прямо над ним в воздухє плавно покачувалась прозрачна фігура з до болі знакомими очєртаніями.
— Ну прівєт, — мрачно сказала фігура. — Узнав?
— Нє, — злякано пропищав Путін, нєзамєтно нащупуя под подушкой ядєрну кнопку. — А ти хто?
— Ну вот, — расстроїлась фігура. — Вродє ж только недавно називав мене гєнієм, а тепер дєла від, шо не знає.
— Гєнієм? — задумався Путін. — Йосіф Віссаріоновіч, ви? А де вуса і трубка?
— Ідіот, — прикрикнула фігура. — Я Гєббєльс.
— Гєббєльс? — питався тянуть врємя Путін, отчаянно надавлюя мізінцем на ядєрну кнопку. — Якими судьбами в наші края?
— Посмотрєть прийшов на ідіота, який вляпався у мірову войну, — сказав Гєббєльс. — І кончай уже щолкать кнопкой, і так голова до сіх пор раскалується от цианіда. Тєм болєє, шо кнопку твою отключили ше пять лєт тому назад, коли замєтілі перші сімптоми.
— Якіє сімптоми? — уточнив Путін, отчаянно навалюясь на ядєрну кнопку всєм вєсом.
— Шизофрєнії, бовдур! — об’яснила фігура. — Чи ти думаєш, шо нормальним людям Гєббєльси по ночам являються. Лучше скажи, якого хєра поліз воювать?
— Так а шо? — удівілся Путін. — Мір зараз слаб, як ніколи. Обама — пєдік, Мєркєль — політічєска простітутка, яку я на мізінце вєртєл. Кітаю ми і так всьо шо нада даєм, йому воювать не вигодно. Нєправільно било би упустить момєнт і не прихватить гєктарчик-другой тєрріторії…
— Козьол, — перебив Гєббєльс. — Помниш, як ми закончили?
— А нєчєго било нападать на совєтскій союз і воювать на два фронта, — єхидно замєтіл Путін. — В цьому планє ми продвинутєй і умнєє.
— Новості почитай, ідіот, — прєдложив Гєббєльс. — НАТО і США щитають тебе врагом, укри методично жарять твої войська, заманюя їх вглубь тєрріторії. Японія снова мєчтає о Курілах, а Кітай прєдатєльскі жде, когда можно буде вводить міротворцев в сєвєрні рєгіони. Сколько фронтов нащитав?
— Ну, начньом з того, шо наших войськ в Українє нєт… — глубокомислєнно начав Путін.
— Ти щас отца пропаганди рішив обмануть, я не поняв? — обідився Гєббєльс. — Вообщє, шо лі, не доганяєш, шо проісходіт?
— А шо проісходіт? — полюбопитствовав Путін.
— А всьо, піздєц тебе, — спрогнозірував Гєббєльс. — Обама цілий день упражнявся в антіросійськой ріторікє, Мєркєль рішила больше не спорить з НАТО, доказуя, шо ти хароший, только в запоє. Олланд сказав, шо «Містралєй» з Паріжем тобі вже нє видать. І в довєршеніє наблюдатєлі ОБСЄ вдруг замєтілі, як твоє браве воїнство лушпарить по Україні. Так шо готовься, скоро утюжить будуть по полной. Росказать, як правильно принімать цианід?
— Нє посмєют, — хвастліво завєріл Путін. — Бо я єслі шо нанєсу прєвєнтівні удари і прєвращу їх в ядєрний пєпєл.
— Боже, як всьо запущено! — всплєснув руками Гєббєльс. -Я, конєшно, догадувався, шо після нашого фіаско начать мірову войну може только полний крєтін. Но шоби настолько полний… Як тебе вообще угоразділо захватить власть?
— Так вашими ж наработками пользувався, у нас тут целий отдєл їх ізучає, — сказав Путін. — От только не пойму, зачєм надо било столько хєрні про русскіх говоріть? Обідно.
— Мнє вот тоже обідно, шо вони за тєбя голосують вже столько лєт, — признався Гєббєльс. — Бо тобі не то шо до фюрера, даже до ідіота Гєрінга як Рогозіну до Луни. Стратєгом себе возомніл… Кстаті, просили узнать, котьол тобі чим заправлять: смолой нєфтью ілі олієй? А жариться прєдпочітаєш на дровах, газє ілі углє?
— А вот хрєн вам, не дождьотєсь! — Путін збросив подушку на пол і агресівно отдавлював ядєрну кнопку, напряжонно пуская слину. — Та шо ж оно ніхрєна не фуричить?
— Ладно, нєкогда мнє наблюдать за твоїми інтімними фєтішами, — сказав Гєббєльс. — Скоро до нас попадьош, то і наговорімся. Наполєон вже давно желає поміряться з тобой ростом, бо болєзнєнно относиться до свого іміджа самого нізкорослого агресора. Каддафі хоче припомнить якісь старі долги, а Макєдонський — просто так над тобою поржать. Так шо ждьом, не задержуйся.
Гєббєльс плавно закачався і растворілся в воздухє. В комнату вдруг вбєжав переляканий Шойгу.
— Всьо, началось, Владімір Вдадіміровіч.
— Шо началось? — не поняв Путін.
— Та піздєц шо началось, — уточнив Шойгу і громко заридав…

— Так шо, Лядзімір Лядзіміровіч, прісоєдіняєтєсь к нашей программє «нєфть в обмєн на продовольствіє?» — с ухмилкою інтєрєсувався Лукашенко, вальяжно развалившись в старомодному крєслі. З тєлєфонної трубки донєслісь нєразборчіві мати.
— Так у нас всьо єсть, Лядзімір Лядзіміровіч. В Бобруйскє разводім крєвєток, в Гомєльской області видаюваєм з коров пармєзан не хуже італійського, по крайнєй мєрє на вкус нє отлічіш. Крєвєткі, устриці, лосось, олєніна… Всього в ізбитку.
— Шо ти нєсьош, глист усатий, яка олєніна? — раздражонно спросили на другом конце провода.
— Настоящая, сєвєрна, — похвастався Лукашенко. — Почті як ваша, только лучше. Ну так як, ви согласни?
В трубці раздалісь короткі гудки. Лукашенко задоволено погладив уси і расплився в довольной улибкє.

Вскорості тєлєфон задзвонив снова. Бацька підождав пів-минути і подняв трубку
— Гдє етот лисий чорт? — уточнили на том конце.
— У тєлєфона, — сказав Лукашенко. — Ну так шо, ви подумалі?
— Подумалі. Хєр тєбє, а не нєфть. Мєдвєдєв уже отміняє санкції.
В трубкі опять раздалісь короткі гудки.

Лукашенко о чьом-то задумався і отчего-то вдруг загрустіл…

Читайте нові історії та насолоджуйтесь: https://www.facebook.com/Dohtur.Livsi

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Website Protected by Spam Master