Наші позиції хочуть здати так само, як Дебальцеве, — бійці зі Львівщини. Розслідування

До Національного бюро розслідувань України звернулись бійці 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини, які вже майже два місяці стоять на позиціях в Луганській області і обурені ставленням до них їхнього командування.

НБРУ свідомо не розголошує місця дислокації підрозділу та імена військовослужбовців, які до нас звернулись.

Йдеться про те, що керівництво батальйону ігнорує елементарні прохання бійців про підкріплення чи надання інженерної техніки для укріплення їхніх позицій.

«Я звертався до свого командування, до командира батальйону навіть в письмовій формі. У нас батальйон львівський, на Львівщині перша хвиля мобілізації вже минула, але до нас поповнення не прийшло жодного — „пшик“. У нас зовсім не вистачає людей», — розповів боєць батальйону.

Хлопці розповідають, що їхні позиції розташовані всього лише за 2 км від найближчих позицій російських окупантів. Якщо бойовики вирішать атакувати – у підрозділу забракне сил відбити атаку.

«У нас фланги не прикриті і хлопці розуміють, що якщо почнеться бій, то всі будемо, як смертники. Ті, що стоять на позиціях позаду нас, жартують, що вони за нас відімстять».

«Техніки не дають, бо її можуть обстріляти»

Бійці обурені тим, що командування більше переживає за техніку, ніж за життя солдатів.

«Нам, наприклад, на кілька годин потрібен був екскаватор, щоб викопати окопи. Мені офіційно заявив і командир батальйону, і його заступник: „Не буде вам жодної інженерної техніки!“ А та інженерна техніка за 30 км від нас копає окопи, як має бути. Вчора мені комбат прямо сказав: „У вас її не буде, тому що на ваших позиціях її можуть обстріляти, а технікою заради цього ризикувати не можна“. Тобто для них люди менш важливі, ніж техніка», — розповів один з солдатів 3-го батальйону.

Командир відділення зазначив, що подавав рапорт, підписаний командиром роти, на ім’я командира батальйону майора Дембіцького.

“Два дні тому говорив із його заступником з бойової підготовки, також майором правда, прізвища не пам’ятаю. Якраз він нам сказав, що інженерної техніки ми не отримаємо: «Як хочете, так і копайте», — почули бійці у відповідь на своє прохання дати екскаватор.

Бійці зазначають, що після відпустки вони вже перебувають на цих позиціях майже 2 місяці, а про них згадали тільки на 50-й день: «стали якісь ящики підвозити, щоб робити укріплення».

«Ми звернулись, щоб нам привезли кулемет. Днями привезли кулемет. Можете собі уявити, привезли кулемет, але без кулеметних стрічок! Тобто, ним стріляти можна, вставляючи тільки по одному патрону — як з гвинтівки 80-го року випуску. Ми звертались до свого командування, а вони нам кажуть, що до інших кулеметів так само мало стрічок, що вистачить не більше, ніж на хвилину стрільби, тому нам нічим допомогти не зможуть», — переказують бійці свої розмови з командуванням.

Зазначимо, що 3-й батальйон територіальної оборони Львівщини належить до 24-ї окремої механізованої бригади.

“Ми належимо до 24-ї бригади і тут, я не знаю, чи то наш командир батальйону не доводить інформацію вищому начальству, бо боїться, чи складається враження, що і 24-тій на нас «начхати», бо ми, ніби, не їхні, а тільки до них «приписані».

«Командування не робить нічого для того, щоб утримати позицію»

Боєць розповідає, що 24-та бригада зараз стоїть недалеко від них.

«Ми стоїмо трохи позаду них, але якраз той підрозділ, де я знаходжусь зараз, стоїть так, що ворог одразу перед нами – позиції терористів від нас на відстані 2 км. Перед нами поставили завдання – перевірка на блокпосту і у випадку нападу, відбивати цей напад. Але тими силами, які тут ми маємо, навіть відбити елементарну атаку, я не знаю, чи нам вдасться. Тобто, 5 хвилин, максимум, 10 хвилин ми протриматись зможемо. Але це максимум!», — наголошує чоловік.

Командування, в свою чергу, їх запевняє, що у випадку атаки ворога, решта підрозділів, які дислокуються у цьому районі надійдуть на допомогу.

«Суть не в тому, що вони не зможуть підтягнутись і навіть не в тому, скільки ми зможемо протриматись, суть в тому, що не робиться нічого для того, щоб утримати цю позицію. В мене складається таке враження, що все робиться для того, щоб цю позицію здати, так, як здали Дебальцеве. Бо якщо таки буде якась атака, ми залишимось відрізаними від всіх! А командування, щоб цього не допустити, навіть пальцями не ворушить», — б’ють на сполох бійці.

«50 днів ми добиваємось того, щоб нам дали ще хоча б 15 людей, а нам навіть після мобілізації не можуть цього організувати. Наприклад, коли треба перекрити місця, де, ймовірно, ходять диверсійні групи, а в нас для цього нема людей».

Боєць розповідає, що він, як командир відділення, офіційно писав рапорт командиру батальйону про те, що потребує підкріплення.

«Рапорт підписав мій командир. Правда, я його передав з рук в руки, тому не здивуюсь, якщо цей рапорт ніде не зафіксований і вже десь полетів за вітром. Відповідь була одна: „Звідки я тобі візьму піхоту?“ Ну, невже, наші командири, які в підпорядкуванні 24-ї бригади, не доповідають вищому командуванню? Чи то вище командування нас ігнорує?», — запитує солдат.

Він розповідає, що командування батальйону впродовж двох місяців всього кілька разів з’являлося на позиціях воїнів, так само, як і офіцери штабу.

“Вони лише відзвітували, що того нема, цього нема і «Бувайте здорові! Комбат і замкомбата приїжджали, але по суті нічого не зробили. Начальника штабу взагалі ніхто не бачив, хоча саме він є „татом“ і „мамою“ батальйону», — наголошує чоловік.

«Нам наказали виконувати завдання. Але яке завдання – не сказали»

Вояки повернулись на передові позиції в Луганській області на початку лютого, хоча чітких завдань командування перед ними так і не поставило.

«Спочатку нам сказали ледь не стояти на смерть, що ми зі свого місця не маємо права нікуди зрушити. Потім тим, хто стоїть трохи далі за нами стоїть сказали, що вони мають право підтягнутись трохи до нас. Потім командування сказало, що можна відходити, якшо не зможемо стримати атаки. Але в ту сторону, куди дозволили відходити, то тільки ідіот може відходити. А щоб особисто приїхав командир такого не було. Моя думка і думка більшості наших бійців така: командування боїться сюди приїхати, бо тут можуть обстріляти», — підсумував боєць 3-го батальйону територіальної оборони своє звернення до командування.

«Тут виникає таке відчуття, що з нас в 24-й бригаді насміхаються. Поставили, сказали, що ви маєте „виконувати завдання“, а яке завдання, ніхто нормально навіть не пояснив, ніби, хлопці, маєте самі здогадатись. Але ми самі розібрались. Було таке, що 10 днів 40 чоловік були взагалі без офіцерського складу, несли службу самі лише солдати і сержанти і за 10 днів не було жодних інцидентів», — згадують бійці.

За цей час солдати знімали старі розтяжки, бо місцеві просили, і ходили по городах, дивились, чи нема часом мін, які не розірвались. Бо в тутешніх якраз починається «сезон городів», за рахунок яких вони виживають – і, за словами бійців, з місцевими жителями жодних конфліктів не виникає.

«Людей реально нема! Бо коли нас відправляли, нам говорили, що має поїхати одна кількість людей, на яких розраховані бойові завдання, а насправді поїхала зовсім інша кількість. Я не тактик і не стратег, але серед нас є люди, які пройшли і Луганський аеропорт, і Лутугине, і Металіст. Є люди, яких подавали до нагород, але вони нічого не отримували і всі прекрасно розуміють, де ми є, і всі прекрасно розуміють, що ми виконуємо функцію, де потрібно більше людей», — наголосив боєць.

«Після підписання Мінських угод до 18 лютого в нашу сторону ще літало і стріляло все, що тільки можна»

На питання про те, яка ситуація на їхній ділянці фронту, бійці 3-го батальйону тероборони розповідають, що їхні позиції навіть попри оголошений режим припинення вогню все одно періодично обстрілюють.

«Коли ми сюди повернулись після відпустки, всі вже трохи від цього відвикли, але всі принаймні знали, бо були попереджені. Ми якраз потрапили в ту точку, де ледь не щодня над головою літало туди-назад і йшли обстріли».

Згадуючи умови, в яких бійці перебували вже після оголошення так званого «режиму припинення вогню», кажуть, що «режим тиші» настав далеко не одразу.

«Мінські угоди були підписані 12 лютого, а числа так до 18 принаймні в нашу сторону ще все літало і стріляло. Зараз, наскільки ми можемо підслуховувати переговори терористів, з боків від наших позицій буває час від часу активність. От недавно біля Трьохізбенки вони намагались міст взяти. Недалеко від нас Бахмутівська траса, там недавно наші відбивали атаку. Десь два дні тому зі сторони бойовиків в нашу сторону працював або танк, або БМП».

Хлопці кажуть, що достеменно не бачать, з чого по них стріляє противник, а можуть розпізнати лише за звуком.

“Тижні два тому було видно спалахи від «Градів» з їхньої сторони в бік наших позицій, 29-го, 31-го блокпостів. Бо, як працюють «Гради», ми знаємо. Може бути таке, що це працювала не ціла установка
«Град», а тільки така труба, яка випускає лише один заряд. Було таке, що запускали 3-4 заряди одночасно. Зараз кожну ніч є стрільба, яку ведуть паралельно до наших позицій, по тих місцях, де стоїть 24-та бригада. На тижні серед білого дня терористи відкрили вогонь з мінометів, але зараз вже спокійніше, ніби, зберігаються ці умови «тиші», — зазначають бійці.

За їхніми словами, відбувається такий собі обмін обстрілами: якщо у терористів спрацює розтяжка, вони починають обстрілювати, якщо спрацює на українських позиціях – то відповідно навпаки. Хоча дозвіл відкривати вогонь у відповідь, солдати мають.

«Коли ми тільки сюди прибули, я сказав, що якщо буде загроза, то я буду відстрілюватись. Нам сказали, якщо бачимо противника на відстані 400 м, то маємо право відкривати вогонь на ураження зі стрілецької зброї», — розповідає один із бійців 3-го батальйону.

Солдати пояснють, що вирішили вперше публічно заявити про проблеми, тому що не бачать жодної реакції від командування. І, сподіваються, на те, що хоча б коли ця інформація набуде розголосу, на них звернуть увагу і допоможуть.

Наталія Сколоздра, Національне бюро розслідувань України