Путін припустився фатальної помилки у відносинах з Китаєм, – аналіз

Головний кремлівський стратег припустився фатальної помилки, порушивши правила міжнародного політичного етикету і знехтувавши попереднім узгодженням свого месиджу із керівництвом Китаю. Відтепер будь-які сподівання Кремля заангажувати Пекін як союзника супроти європейсько-англо-саксонського світу, з метою пом’якшити наслідки економічних санкцій, приречені на невдачу, а разом із нею і шанси Москви на безболісну перемогу в протистоянні Заходу або і на перемогу взагалі.

У своїй псевдопереможній промові з нагоди загарбання Криму, Путін подякував китайському політбюро за начебто надану йому моральну підтримку. А очільник міжнародних відносин Лавров, із притаманною йому ведмежою елегантністю, повідомив, що «оцінки Китаю і Росії стосовно ситуації й розвитку подій в Україні співпадають».

Це була цинічна брехня, а з точки зору міжнародного етикету – ляпас китайському керівництву, адже Пекін не підтримав Кремль, як у випадку зі Сирією, в Європейській Раді Безпеки під час голосування щодо анексії Криму: він демонстративно утримався. А його міністерство закордонних справ заявило, особливо наголосивши: «Китай завжди дотримується принципів невтручання у внутрішні справи будь-якої держави і поважає незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України».

Щоби збагнути справжні відносини між Пекіном і Кремлем, бажано ознайомитись із книгою «Китай: Вовк у світі?» авторства Джорджа Валдена, колишнього британського дипломата, а тепер, уже на пенсії, вільного журналіста. Дипломат Валден був одним із небагатьох представників Заходу, якому було дозволено жити в Китаю в період «культурної революції». Він мав змогу безпосередньо спостерігати, наскільки глибоко дві гілки світового марксизму – радянська і китайська – насправді ворогували одна із одною. І ця ворожнеча допровадила їх аж до межі ядерної війни, яка не відбулася лише завдяки зусиллям західної дипломатії. Як ЦРУ, так і Держдепартамент США, у яких в період правління Мао Дзедуна не було власних достовірних джерел інформації в Китаю, були приголомшені звітом британського дипломата.

Валден пише, що китайці ніколи не пробачать Москві захоплення Східного Сибіру ще у часи царської імперії, бо для них це «втрачені території і можливості». Китайці бажають повернути свою історичну територію і провадять планове етнічне переселення за Амур, що вельми нагадує мексиканську міграційну реконкісту в штати Каліфорнії, Аризони чи Техасу, які були відвойовані у Мексики під час війни 1846-1848 років.

За період зникнення СРСР населення Східного Сибіру скоротилося із 8 мільйонів (1967 рік) до 6,3-5,9 мільйонів осіб, і за цими цифрами проглядаються поселення-примари вздовж усієї Транссибірської магістралі. Росія так і не зуміла скористатися плодами східносибірського освоєння територій. А беручи до уваги фактори низького рівня народжуваності (1,3 дітей у сім’ї), поширеного алкоголізму серед місцевих мешканців та відсутність бажання працювати, населення цих територій, яке іще буде здатне, неминуче «відкотиться» до європейської частини Росії під натиском більш активних і працелюбних китайських переселенців. Питання лише в одному: наскільки швидко «відкотиться» і наскільки мирно?

Джонатан Фенбі, експерт з питань Східної Азії та співзасновник британського бюро досліджень і консалтингу, розповів, що в Раді національної безпеки Китаю є фракція, яка мала намір підтримати Путіна у питанні щодо України, натомість сподіваючись домогтися у нього вигідніших умов постачань газу, корисних копалин та китайського освоєння незаселених російських територій. Проте голова КНР Сі Цзіньпін їх приструнив: для Путіна він пише іншу партитуру.

Ми так і не дізнаємося, принаймні найближчим часом, про що насправді розмовляв Сі Цзіньпін із Бараком Обамою під час зустрічі в Гаазі, але те, що сказав китайський лідер, вочевидь немає нічого спільного з позицією Кремля у міжнародних проблемах. Бен Родс, заступник радника з питань національної безпеки США, був захоплений проведенням цих переговорів, а опісля стверджував, що Росія більше не може покладатися на «свого традиційного союзника».

Путін вирішив, що на міжнародній арені він може поводитися наче тінейджер у пітерській підворітні: одному зробити саєчку, другому дати ляща, а в когось і пульнути з рогатки. Він ставиться до Німеччини як до колишньої радянської маріонетки, до Китаю – з великоросійською пихатістю, а колишні радянські республіки вважає територією московських інтересів, на якій йому дозволено робити все, що заманеться. Однак розуміючи, що як не сьогодні, то завтра доведеться віддати Китаю території, загарбані царською Росією, а можливо і мало заселені простори аж до Уральських гір, Путін вдався до авантюри в Україні, щоби зберегти перед своїми підлеглими бодай видимість могутності. Мовляв, китайцям поступилися, бо так уже історично склалося, чисельна перевага на їхньому боці, зате хохлів знову загнали у кремлівське стійло; згодом заженемо туди ще й інших колишніх рабів. А щоби Захід не надто обурювався кремлівсько-імперськими геополітичною манією, було вирішено застосувати газ як засіб приструнення європейців.

Однак кремлівська кліка прорахувалась: час для авантюри обраний явно не фартовий, а проти газу, як зброї, Захід протиставив вуглеводний аналог – нафту. Окрім того, Європа в себе створила дуже великі запаси газу. Водночас чимало європейських трубопроводів переобладнали для подачі пального в обох напрямках із метою, в разі необхідності, допомогти з блакитним паливом більш вразливим країнам, що мають контракти з Росією. Вісім держав ЄС розмістили у себе термінали LNG для нагромадження запасів зрідженого газу, а Польща і Литва приєднаються до них у поточному році зі своїми терміналами. Європа робить радикальні кроки й у пошуку інших партнерів-постачальників газу, щоб із осені 2015 року позбутися газпромівського менінгіту. А тут іще Україна має твердий намір затвердити норму демонополізації надходження газу в розмірі не більше 30% від одного постачальника. Одним словом, гряде до «Газпрому» велика печаль.

Зіткнувся Кремль зі ще однією дошкульною реальністю: надприбутки нафтового багатства розтрачені, професійні навички інженерно-технічного персоналу атрофовані, промисловість спустошена голландською хворобою (деіндустріалізація країни, що перейшла на експорт одного виду сировини), переоцінкою вагомості валюти в економіці та іншими факторами, вразливо-болючими для великоруского амбіціонізму. Росію вигнали зі «Сімки», Світового Банку, ЄБРР, світової торгівлі зброєю, літаками, зробили парією у «Двадцятці», а в листопаді можуть вигнати і звідтіля. Автомобільна і авіабудівна промисловість – знищені. Будівництво ракетних двигунів і ракет для виведення супутників на орбіту – в занепаді. А в січні 2015 року Росію планують позбавити і членства в ПАРЕ.

Можливо деякі російські фінансові стратеги уже почали усвідомлювати, що глобальні ринки більше зважають на американську комісію з цінних паперів, аніж на російську мілітарну загрозу. Будь-яка санкція проти російського олігарха, пов’язаного з російською компанією, позбавляє цю фірму міжнародного ринку і потенційно провадить її до неминучого дефолту. Отож проблеми у Путіна назрівають не лише на міжнародній арені.

Сьогодні щораз частіше поступають сигнали, що російський істеблішмент усе відвертіше висловлюється проти безперспективної політики Кремля. Еліта і простий люд Росії починають оговтуватися з очманіння від дзвону литавр і шовіністичних промов з нагоди крадіжки Криму. Якщо навесні виконавча і законодавча влада Росії говорили з Україною через губу, або й зовсім не бажали розмовляти, вважаючи українську владу нелегітимною, то тепер уже називають Блок Петра Порошенка своїм партнером. Тільки хто їм тепер повірить?

У своїй політичній кар’єрі Путін «відмочив» велику дурницю напередодні поїздки у Сербію, коли дав інтерв’ю сербській газеті «Політика». Він наголосив, щоби «США подумали, чим загрожує розлад між великими ядерними державами для стабільності у світі і перестали тиснути на Росію». Фактично, не маючи належних аргументів, щоби пояснити світовій спільноті мотивацію своєї військової агресії, він удався до примітивного ядерного шантажу.

Не побачивши очікуваного переляку на обличчях західних лідерів, Путін вибухнув істерикою під час засідання так званого «Валдайського клубу»: або Захід буде перед Москвою тремтіти і співпрацювати, або Москва почне всім дошкульно паскудити, де тільки зможе. А іще нахвалявся, що руский ведмідь буде ходити там, де захоче, і робити те, що йому заманеться і своєї тайги не віддасть. Дивна річ, що великий прихильник історичних романів не взяв до уваги факти минулого, що в разі потреби з тайги ведмедя викурюють, вставляють металеве кільце у ніздрю, дресирують і водять на ярмарки для всенародних оглядин.

Путіну пробачали багато що, особливо довготерпелива фрау Меркель, але не цього разу і не погрози з позиції застосувати нуклеарну зброю. Проект Золотої Орди – Московська Татарія, яка нахабно ототожнює себе із Руссю, – буде закритий, оскільки він став реальною загрозою для усталеного світового порядку. І не виключено, що урочистий церемоніал закриття доручать провести давньому московському партнерові по золотоординській антиєвропейській коаліції – Китаю.

Ярослав Левків, для IA ZIK

Джерело: http://zik.ua/ua/analytics/2014/11/03/putin_prypustyvsya_fatalnoi_pomylky_u_vidnosynah_z_kytaiem__analiz_537145

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Website Protected by Spam Master