Львів

Львів
Lviv-modern-coat-of-arms.png Хоругва Львова.png
Герб Львова Хоругва міської ради
Панорама центральної частини Львова (2008)

Панорама центральної частини Львова (2008)

Львів на мапі України. Львівська область виділена
Львів на мапі України. Львівська область

 

Львів (МФА: [lʲwiw], Аудіо вимоваопис файлу) — місто обласного підпорядкування в Україні, адміністративний центр Львівської області, національно-культурний та освітньо-науковий осередок країни, великий промисловий центр і транспортний вузол, вважається столицею Галичини та Західної України. За чисельністю населення — сьоме місто країни (станом на 1 січня 2014 року у Львові проживало 729 038 осіб[1]). Центр Львівської агломерації з населенням майже 1,5 млн. осіб.

Львів заснований королем Данилом Романовичем в середині 13 століття. Близько 1272 року місто стало столицею Галицько-Волинського князівства. В добу Середньовіччя Львів був важливим торгівельним центром. За австрійського панування місто стає осередком українського та польського національно-визвольних рухів. Після розпаду Австро-Угорщини був столицею Західноукраїнської народної республіки. До Другої світової війни належав Польщі, за Пактом Молотова — Ріббентропа анексований Радянським Союзом.

Історичний центр Львова занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. У місті знаходиться найбільша кількість пам’яток архітектури в Україні[2]. У 2009 році Львову надано звання Культурної столиці України[3]. Місто періодично посідає чільні місця в рейтингах туристичної та інвестиційної привабливості[4][5][6].

Назва

Докладніше: Львів (назва)

Назва «Львів» дана місту на честь князя Лева Даниловича, сина засновника Львова Данила Галицького. Протягом своєї історії Львів жодного разу не змінював назви. Назва міста різними мовами звучить так: польською мовою — Lwów (Львув), англійською — Lviv (Львів), російською — Львов (Львов), німецькою — Lemberg (Лемберґ), їдиш — לעמבערג, латинською — Leopolis (Леополіс), вірменською — Լվով (Лвов), кримсько-татарською — İlbav (Ільбав).

Щодо Львова традиційними є багато епітетів. Розповсюдженою є назва «Місто Лева». Час від часу вживаються такі порівняння, назви та словосполучення, як «місто левів», «місто сплячих левів», «Королівське місто», «Перлина корони Європи», «Місто-музей», «столиця Галичини», «маленький Париж», «маленький Відень», «український П’ємонт», «Бандерштадт», «культурна столиця України» та інші.

Символіка

Офіційно затвердженими символами Львова є герб, великий герб, хоругва Львівської міської ради та логотип. Статут Львова символами міста визначає також назви чи зображення архітектурних та історичних пам’яток[7].

В основу герба Львова покладена печатка галицько-волинських князів — кам’яні ворота з трьома баштами, крізь які крокує золотий лев. Великий герб Львова — це щит з гербом міста, увінчаний срібною міською короною з трьома вежками, який тримають лев і давньоруський воїн. Прапором Львова є синє квадратне полотнище з зображенням міського герба, обрамлене лиштвою, що складається із жовтих та синіх рівнобедрених трикутників по краях. Логотипом Львова є зображення п’яти різнобарвних веж (зліва — направо): дзвіниці Вірменського собору, вежі Корнякта, міської ратуші, вежі Латинської катедри, дзвіниці монастиря Бернардинів та слоган «Львів відкритий для світу» під ними[8].

Де-факто девізом Львова сьогодні є гасло «Львів відкритий для світу», адже воно зображене на логотипі міста. До 1939 року офіційним девізом був латинський вислів «Semper fidelis» (Завжди вірний), проте після Другої світової війни він не знайшов офіційного затвердження.

З 17 століття патроном Львова вважався святий Ян з Дуклі. Сьогодні покровителем міста є святий Юрій Змієборець. До дня його пам’яті, у першу неділю травня, відзначається День міста. Серед шанованих львів’янами міських свят також День прапора (3 квітня; на згадку про 3 квітня 1990 року, коли за 16 місяців до проголошення незалежності України на львівській ратуші було піднято синьо-жовтий прапор) та День Листопадового чину (1 листопада; в пам’ять про Листопадовий переворот, коли у ніч на 1 листопада 1918 року у Львові було встановлено Західноукраїнську народну республіку). 27 липня у Львові день жалоби за жертвами Скнилівської авіакатастрофи.

Львів є кавалером ордену «За військову доброчесність»[9], найвищої військової нагороди Польщі, та Ордену Леніна[10], найвищої нагороди Радянського Союзу.

Географія

Космічний знімок Львова (Landsat 5, 14 листопада 2010)

Розташування і фізична географія

Львів розташований в центральній частині Львівської області між Яворівським, Жовківським та Пустомитівським районами, в східноєвропейському часовому поясі на 24 меридіані; місцевий час відрізняється від поясного на 24 хвилини. Площа міста в адміністративних межах 2012 року становить близько 180 км².

Місто розташоване на відстані бл. 70 км[11] від кордону з Польщею, на стику Львівського плато, горбкуватого Розточчя і низинної Надбужанської котловини. Через нього проходить пасмо пагорбів Головного європейського вододілу, який розмежовує річки Балтійського та Чорноморського басейнів (відповідно річок Західного Бугу та Дністра). Середня висота Львова над рівнем моря — 289 метрів. Найвища точка міста — гора Високий замок (413 м над рівнем моря). Історично Львів було збудовано на річці Полтві (притока Бугу), але в XIX столітті її пустили через головний міський колектор (під проспектами Шевченка, Свободи та Чорновола).

Верхня частина Стрийського парку (2009)

У Львові розташовано понад 20 парків і зелених зон, 2 ботанічні сади і 16 пам’яток природи. Два парки є пам’ятками садово-паркового мистецтва національного значення, один — місцевого. В міських межах розташований регіональний ландшафтний парк «Знесіння» — природоохоронна територія площею понад 300 га, яка має максимально наближену до природних умов екосистему.

В межах міста розвинуті верхньокрейдові відклади, верхньоміоценові і четвертинні відклади:

  • Верхньокрейдові відклади представлені товщею маастрихтських світло-коричневих мергелів, потужністю близько 50 м. Ці відклади є регіональним водотривом.
  • Верхньоміоценові відклади представлені (знизу вверх): миколаївськими пісками і пісковиками, товщею літотамнієвих вапняків з пропластками гіпсів. Ці відклади незгідно залягають на верхньокрейдових і переважно розвинуті на головному вододілі. Потужність верхньоміоценових відкладів сильно змінюється, а у багатьох місцях ці відклади повністю знищені дочетвертинною ерозією.
  • Четвертинні відклади представлені переважно дольдовиковим лесом, пісками, травертинами і постльодовиковими болотними суглинками та торфовищами в районі Білогорщі і долині Полтви.

У Львові представлені чорноземи, елювіальні і торфово-болотянисті ґрунти.

Клімат

Головний вхід в парк Богдана Хмельницького восени (2007)

Парк імені Івана Франка влітку після дощу (2010)

Львівський клімат — помірно континентальний з м’якою зимою і теплим літом. Середньомісячна температура повітря становить −4 °C у січні і +18 °C у липні. Абсолютний максимум температури повітря (+37,0 °C) зафіксований у серпні 1921 року, абсолютний мінімум — (−33,6 °C)10 лютого 1929 року; максимальна кількість опадів (1 422 мм) випала у 1893 році. Загалом, за останні 100–120 років температура повітря у Львові має тенденцію до підвищення. Так, протягом цього періоду середньорічна температура підвищилася, принаймні, на 1 °C[12]. Вологість повітря в середньому за рік становить 79 %. Найчастіше дують західні вітри, найрідше — північно-східні.

Львів характеризується найбільшою кількістю опадів та найнижчими літніми температурами серед всіх обласних центрів України, що спричинено чи не найменшою континентальністю місцевого клімату з-поміж великих міст України. В середньому за рік випадає 740 мм атмосферних опадів: найменше — в січні, найбільше — в липні. За рік у місті в середньому 174 дні з опадами[13]. Через це місто часто називають «приреченим на дощ»[14]. Тема львівського дощу є популярною в місцевих художників, поетів і музикантів.

Для всіх пір року характерні різкі перепади атмосферного тиску, температур і вологості повітря. Зими м’які — морози нижче −20 °C спостерігаються вкрай рідко. Стійкий сніговий покрив встановлюється не кожної зими. Весна прохолодна та дощова, заморозки і снігопади можливі до початку травня. Літо прохолодне. Звичайні літні полуденні температури в межах +20-25 °C, спека вище +30 °C спостерігається рідко. Влітку частими є грозові зливи і різкі перепади температур при проходженні атмосферних фронтів. При цьому майже щороку спостерігаються ураганні вітри, які призводять до повалення дерев, обриву ліній електропередач, невеликих руйнувань. Так, у 2008 році внаслідок буревію загинуло 4 людей. Осінь помірно тепла і суха. Тривалість вегетаційного періоду — 215 днів.

Мікроклімат центральної частини міста, яка розташована в улоговині, характеризується нижчими мінімальними та вищими максимальними температурами. Для підвищених околиць характерні сильні вітри.

 

[сховати]Клімат Львова
Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру Рік
Абсолютний максимум, °C 13,8 17,7 22,4 28,2 32,2 33,4 36,3 35,1 31,0 25,3 20,3 16,5 36,3
Середній максимум, °C −0,4 1,1 6,1 12,8 18,8 21,5 22,9 22,7 17,9 12,3 5,5 1,2 11,9
Середня температура, °C −3,4 −2,3 1,7 7,8 13,3 16,1 17,5 17,0 12,8 7,7 2,3 −1,5 7,4
Середній мінімум, °C −6,4 −5,4 −1,8 3,4 8,2 11,2 12,6 12,2 8,5 4,0 −0,4 −4,2 3,5
Абсолютний мінімум, °C −28,5 −29,5 −24,8 −12,1 −5 0,5 4,5 2,6 −3 −13,2 −17,6 −25,6 −29,5
Норма опадів, мм 42 43 43 51 77 98 102 76 58 47 46 57 740
Джерело: температура повітря, опади

 

Стан довкілля

З 90-х років 20 століття, коли у Львові спостерігається економічний спад, екологічна ситуація у місті покращилася[15]. Так, за цей період закрито ряд великих промислових підприємств, що спровокувало і зменшення промислових викидів. Разом з тим, ряд природних чинників зумовлюють тенденції до підвищення забруднення повітря, зокрема, у центральній частині Львова. Вона знаходиться у пониженні рельєфу, тому там погано циркулюють повітряні маси, що призводить до більшої концентрації вуглекислого газу, оксидів азоту і сірки, що зумовлюються, зокрема, інтенсивним автомобільним рухом через історичний центр міста. Це призводить до того, що у безвітряну погоду у центрі Львова можливе утворення смогу. Загалом, викиди автотранспорту в атмосферу складають більш як 50 % всіх викидів міста, близько 30 % припадає на теплоенергетику[16].

Згідно з моніторингом Державного управління охорони навколишнього природного середовища, у Львові знаходяться два підприємства, які фігурують в рейтингу основних забруднювачів Львівської області — ВАТ «Львівський дослідний нафтомаслозавод» та ЛКП «Львівводоканал»[17]. У 2001 році викиди шкідливих речовин в атмосферу стаціонарними джерелами забруднення становили 16,6 кг на 1 км². У Львові вироблялося 20 % забруднюючих речових області[16]. Разом з тим, порівняно з іншими великими містами України, Львів в екологічному аспекті є відносно благополучним містом[18].

Історія

Король Лев Данилович на тлі Львова. Портрет 17 століття

Археологічні розкопки свідчать, що територія сучасного міста була заселена ще у 5 столітті[19]. Наприкінці 10 століття ці землі увійшли до складу Русі, зокрема удільних Галицького, а з 1199 року — Галицько-Волинського князівств.

В середині 13 століття король Данило Романович, поряд з іншими містами, заснував Львів як уділ для свого сина Лева. Перша письмова згадка про нього міститься у Галицько-Волинському літописі і датується 1256 роком, від якого і ведеться міське літочислення. Руський Львів складався з дитинця (Високого замку), королівської резиденції (Низького замку) та укріпленого подолу в районі сучасної площі Старий Ринок.

У 1272 році король Лев Данилович переніс столицю Галицько-Волинської держави з Холма до Львова. Тут також, ймовірно, знаходився фактичний осідок митрополитів Галицьких, предстоятелів окремої митрополії Константинопольського патріархату, що існувала, з перервами, від 1303 до 1401 року.

Після смерті галицько-волинського князя Юрія-Болеслава Тройденовича у 1340 році волинські бояри проголосили правителем Дмитра-Любарта Гедиміновича. Того ж року король Польщі Казимир III Великий напав на Львівську і Перемишльську землі; між ним і Любартом почалася «Війна за Галицько-Волинську спадщину». В цих умовах місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька взяли владу в свої руки, спочатку визнаючи зверхність Королівства Польського, а з 1341 року — сюзеренітет Дмитра-Любарта Гедиміновича.

У 1349 році, після смерті Дмитра Дедька, Казимир вдруге захоплює Львів і приєднує Галичину до Польщі на автономних правах. Поруч з руським подолом запрошені королем будівничі за німецькими зразками звели нове готичне місто-фортецю, поділене на квартали з Ринком посередині. Більшість його населення становили німці; українці-русини жили передовсім в передмістях; існували самоврядні вірменська і єврейська громади. У 1356 році король Казимир Великий надав Львову «маґдебурзьке» право самоврядування.

У 1370 році, за договором між Казимиром і угорським королем Людовіком I Великим, Галичина перейшла під владу Королівства Угорського. 1387 року донька Людовіка польська королева Ядвіґа Анжуйська повернула ці землі до Польщі.

У 1379 році Львів, що лежав на важливому відтинку Великого шовкового шляху з Криму до Німеччини, отримав «право складу». Воно передбачало, що всі купці, які везли товари через місто, були зобов’язані протягом двох тижнів виставляти свій крам на продаж у Львові, а вже потім могли їхати далі. Місто стало важливим ремісничим і торгівельним центром.

У 1434 році автономія Галичини як Королівства Руського була скасована, а на більшості його земель утворено Руське воєводство з центром у Львові.

Через посилення експансії Османської імперії в Європу обсяги торгівлі через Львів значно зменшилися, що спричиняло біднішання міста. Падіння Константинополя сприяло появі в місті багатьох греків.[20] Великим ударом стала пожежа 1527 року, найстрашніша в історії міста, коли готичний Львів вигорів дотла. Для відбудови були запрошені архітектори з Північної Італії, які використали ренесансний стиль. Торгівельні шляхи занепали, тому відновлення економіки міста було пов’язане з розвитком місцевого виробництва. Основними продуктами експорту стали риба, віск та пушина, зокрема, соболі.

У другій половині 16 століття у Львові починають діяти Успенське православне братство та школа при ньому, тут веде свою діяльність першодрукар Іван Федорович. Станом на 1630 рік у місті проживало 25—30 тисяч мешканців, що робило його найбільшим містом на території сучасної України. У 1661 році львівська Колегію єзуїтів отримала статус університету.

Проте, починаючи зі середини XVII століття місто переживає спустошливі війни. У 1648 — українське козацьке військо Богдана Хмельницького обложило Львів, козаки Максима Кривоноса штурмом взяли Високий Замок, вперше за всю його історію. У 1704 році шведські війська під керівництвом короля Карла XII під час Великої Північної війни здобули укріплений центр міста (також вперше в його історії) і пограбували його. Після цього Львів почав хилитися до занепаду.

У 1772 році, внаслідок Третього поділу Речі Посполитої, Львів відійшов до складу Габсбурзької монархії, ставши столицею коронної провінції — Королівства Галіції і Лодомерії. Австрійська влада впорядкувала міську господарку, у 17771820 роках було знесено міські мури, споруджувалися нові квартали у стилі класицизму. Під час австрійського панування у місті активно розвивалася наука і культура: було збудовано два великі театри, реорганізовано Університет і відкрито Політехніку, організовано видавничу справу, запроваджено вуличне освітлення, громадський транспорт, залізничне сполучення. У цей період у Львові було винайдено гас і гасову лампу, запущено першу в світі повітряну кулю на рідкому паливі, споруджено перший у Європі залізобетонний міст.

Під час революції «Весни народів» у Європі в 1848 році повстала польська патріотична верхівка. Руське населення також створило власні репрезентативні структури. Врешті Відень був змушений піти на поступки і надати автономію Королівству Галіції і Лодомерії. З цим починається новий розквіт міста. Львів став центром українського та польського національних визвольних рухів, адже закони в Австро-Угорщині були демократичнішими, ніж у Росії чи Пруссії, в складі яких перебували решта польських та українських земель.

Під час Першої світової війни у 19141915 роках Львів був окупований Російською імперією. Тут перебував адміністративний центр Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.

10 лютого 1918 р. в місті пройшла велика українська маніфестація на площі Ринок на честь честь заключення Берестейського мирного договору з УНР; з балкону «Просвіти» учасників привітав Кость Левицький, лунало «Вже воскресла Україна…». 12 лютого 1918 р. в залі «Української бесіди» відбулось зібрання української громадськості, де обговорили ставлення українців Львова до миру з УНР, схвалили: заключення миру між УНР та сусідами; повернення Холмщини, Підляшшя до Української держави; текст телеграми УЦР, Українській Раді Народних Міністрів, Українській Мировій Делєгації. Радість українців Львова занепокоїла шовіністів-поляків (професорів, доцентів університету та інших), 14 лютого було підступно побито дружину четаря УСС Стефанію Новаковську.[21] 3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 60 000 осіб. [22]

У ніч на 1 листопада 1918 року у місті відбулось взяття українцями влади — (Листопадовий чин), в результаті чого 13 листопада 1918 року була офіційно проголошена Західноукраїнська Народна Республіка зі столицею у Львові.

Переважання в місті польського населення та бажання поляків-шовіністів відновити кордони Речі Посполитої спричинило українсько-польську війну, яка завершилася окупацією Галичини і приєднанням до Польщі. Львів став адміністративним центром Львівського воєводства.

Львів у складі міжвоєнної Польщі був великим культурним та науковим центром. Місто поповнилося новими районами (Левандівка, Новий Львів, Персенківка, Нове Знесення та ін). У Львові витворилася автохтонна міська вулична культура (батяри, львівський шансон), з того часу з’явилася традиція називати Львів «маленьким Парижем». Більшість населення становили поляки (понад 50 %); частка євреїв становила близько 30 %, українців — близько 15 % населення міста. Проти українців, як і по всій Галичині, проводилася дискримінаційна політика пацифікації, що породила спротив населення[23]. і виникнення українських радикальних партій, зокрема Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери. У цей період Львів стає центром українського визвольного руху і втримує цей статус до 1990-их років.

«Танго смерті» (1943). Світлина використовувалася для ілюстрації доказів Нюрнберзького процесу

У 1939 році згідно з пактом Молотова-Ріббентропа Львів і Галичина були окуповані Радянським Союзом і увійшли до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Місто стало адміністративним центром Львівської області. У червні 1941 року Львів був окупований нацистською Німеччиною і став центром дистрикту Галичина в складі Генерал-губернаторства, що було організоване на території колишньої Польщі. Українські націоналісти проголосили 30 червня 1941 року на площі Ринок у Львові Акт відновлення Української держави, проте німецька адміністрація розпочала проти них терор. Німці винищували також польську (Вбивство польських професорів) інтелігенцію, а внаслідок Голокосту загинуло майже все єврейське населення Галичини. У 1942 українські націоналісти створили Українську Повстанську армію, яка почала військові дії проти німців. Від листопада 1943 року нею командував Роман Шухевич. Влітку 1944 року УПА та Армія Крайова намагалися взяти місто під свій контроль, однак, 27 липня 1944 року Львів зайняла Червона Армія.

Внаслідок війни Львів протягом 1946 року покинуло більшість поляків, що населяли місто. На їхнє місце прибули переселенці з Росії, російськомовні євреї і українці зі Сходу. Проти УПА велася нещадна війна, що супроводжувалася жорстокими репресіями проти місцевого українського населення. 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув на конспіративній квартирі на околиці Львова у Білогорщі.

Радянська влада індустріалізувала Львів, звівши ряд промислових гігантів у місті. Сюди в 1950-х і особливо у 1960-х роках масово переселяються українці з навколишніх сіл. Було збудовано великі спальні райони, такі як Сихів, Рясне, Збоїща, на вулицях Любінській, Науковій, ін. У Львові вкотре змінилося населення. Тепер він став найбільшим україномовним містом (близько 80 % мешканців) і центром національно-визвольного руху[24]. закінчилася проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року. Тепер Львів залишається великим регіональним центром. Хоча місто поступово втрачає значення промислового центра, тут залишився великий освітній потенціал, розвивається сфера послуг, зокрема, туризм. У 2012 році Львів був одним із приймаючих міст Чемпіонату Європи з футболу, в майбутньому місто планує подавати свою кандидатуру на проведення Зимових Олімпійських ігор.[25]

Адміністрація

Адміністративний поділ

Адміністративно Львів поділяється на 6 районів: центральна частина відноситься до Галицького району, західна — до Залізничного, північна — до Шевченківського, східна — до Личаківського, південно-східна — до Сихівського, а південна — до Франківського. Разом з цим, у вжитку збереглися давні назви частин міста та сільських місцевостей, які увійшли з часом до складу міста, як-то Левандівка, Білогорща, Збоїща, Рясне, Майорівка, Новий Львів, Снопків, Боднарівка, Пирогівка, Козельники, Сихів та інші. Деякі з них відображені сьогодні у назвах вулиць.

У підпорядкуванні Львівської міської ради також перебувають місто Винники і селища міського типу Брюховичі та Рудне.

Устрій

Міський голова Львова Андрій Садовий

До складу Львівської міської ради входять 90 депутатів, що обираються громадою міста строком на 5 років[26]. З 2010 року у Львівській міській раді представлені 12 політичних сил: «Свобода» (55 депутатів), «Фронт Змін» (7 депутатів), Партія регіонів (6 депутатів), «Україна соборна» (4 депутати), Республіканська християнська партія, «Наша Україна», «Удар», «Пора», Народний Рух України (по 3 депутати) і «Реформи і порядок», Аграрна партія України, «За Україну!» (по 1 депутату)[27].

Виконавчу владу очолює міський голова (мер) та Виконавчий комітет (Виконком), який складається з восьми членів. Йому підпорядковані 6 департаментів, кожен з яких відповідає за певну сферу міського життя: містобудування, економічну політику, фінансову політику, житлове господарство та інфраструктуру, підготовку Євро-2012. Сьомий департамент, «Адміністрація міського голови», забезпечує координацію дій виконавчої влади у місті. В кожному адміністративному районі органом виконавчої влади є районна адміністрація[28].

Мером Львова сьогодні є Андрій Садовий, кандидат від Республіканської християнської партії.

Єдиного загальноміського органу судової влади у Львові немає, натомість існує 6 районних судів, юрисдикції яких розповсюджуються на відповідні адміністративні райони міста. Місто поділене на 56[29] міліцейських дільниць, які підпорядковуються Львівському міському управлінню УМВС України у Львівській області. У Львові діють слідчий ізолятор № 18 та дві виправні колонії — № 30 і № 48.[30]

Населення

Докладніше: Населення Львова

Станом на 1 травня 2013 року населення Львова становило 757 594 жителів[1]. Під час останнього перепису населення, який пройшов у 2001 році, населення Львова становило 758 тисяч жителів; під час передостаннього перепису, у 1989 році, — 815 тисяч.

За даними обласного управління статистики 51,8 % населення складають жінки, 48,2 % — чоловіки. Згідно з дослідженням Інституту розвитку міста, проведеним з червня по грудень 2011 року, 56 % львів’ян — вірні УГКЦ, 23 % — вірні УПЦ-КП, 4 % — вірні УАПЦ, 2 % — вірні УПЦ (МП), ще 6 % — вірні інших християнських конфесій[31].

Згідно з цим же дослідженням, 51 % львів’ян мають вищу освіту, 25 % — лише середню спеціальну освіту, 10 % мають лише середню освіту[31]. У 2000 році українською мовою в приватному спілкуванні послуговувались 79 % львів’ян, 20 % — російською[32].

Найбільшу популярність серед львів’ян мають праві і, подекуди, центристські сили. Натомість, ліві політичні партії не здобувають понад 10 % підтримки, однак це більше, ніж в інших виборчих округах Львівської області. На парламентських виборах у 2007 році громадяни міста, що взяли участь у голосуванні, підтримали[33] Блок Юлії Тимошенко (44 %), Блок «Наша Україна — Народна самооборона» (34 %), Партію Регіонів (8 %) і Всеукраїнське об’єднання «Свобода» (8 %)[34][35]. На президентських виборах у 2010 році у першому турі найбільшу підтримку голосуючих здобули Віктор Ющенко (31 %), Юлія Тимошенко (26 %), Арсеній Яценюк (11 %), Віктор Янукович (9 %) та Сергій Тігіпко (8 %)[36][37][38][39]; у другому турі 77 % громадян, які прийшли на дільниці, проголосували за Юлію Тимошенко, 15 % — за Віктора Януковича і 7 % не підтримали жодного кандидата[40][41][42][43].

У 2011 році у Львові було здійснено 6723 злочинів, або 88,4 на 10 тис. населення. Львів має найнижчий рівень злочинності серед українських міст з населенням понад 500 тисяч осіб.[44]. У 2005 році в органах внутрішніх справ зареєстровано 36 000 заяв громадян[45]. У 2006 році в місті зафіксовано 135 злочинів, здійснених неповнолітніми[46]. У 2007 у Львові було зареєстровано 3 тисячі безхатченків[47].

Національний склад

Національний склад населення Львова станом на 2001 рік[48]

Згідно з останнім переписом населення, у 2001 році, коли він проходив, українці становили 88,1 % населеня міста. Найбільшою національною меншиною була російська (8,9 %), менш чисельними були польська (0,9 %), білоруська (0,4 %), єврейська (0,3 %) та вірменська (0,1 %). На інші національності припадало 1,3 %[48].

Подібна ситуація спостерігається з кінця 20 століття. Історично, Львів був заснований як місто з переважаючим руським населенням, проте вже в середині 13 століття, після перенесення у Львів столиці Галицько-Волинського князівства, у місті почали з’являтися національні меншини, зокрема, вірменська і німецька. Після приєднання Львова до Польського королівства, більшість населення становили поляки і німці, які згодом асимілювалися. В цей час сформувалися вірменський і єврейський квартали, які мали часткове самоврядування. За автрійського панування подібна етнічна ситуація збереглася. У міжвоєнний період 20 століття більшість населення становили поляки, близько третини — євреї, близько десятини — українці. Врезультаті Голокосту та операції «Вісла» у Львові практино не залишилося євреїв і поляків, натомість, з приходом радянської влади, зросла частка росіян, які становили прислану адміністрацію. З індустріалізацією, міське населння поповнилося українцями, урбанізованими з мешканців області.

У місті діє ряд діаспорянських організацій. Російська меншина згуртовується довкола Російського товариства імені Пушкіна, яке діє на базі Російського культурного центру. Громада видає журнал «Русская культура Западной Украины». У середніх загальноосвітніх школах № 6, № 17, № 35, № 45, № 52 ведеться навчання російською мовою. Діє декілька російських молодіжних організацій.

Польська громада згуртовується навколо Товариства польської культури Львівщини. Видається «Gazeta Lwowska», найстаріша польськомовна газета світу, що виходить по сьогодні[49]. Польською мовою ведеться викладання у середніх загальноосвітніх школах № 10 та № 24.

Життя інших національних меншин менш зорганізоване. Воно проходить навколо релігійних організацій, зокрема, євреї гуртуються навколо синагоги, вірмени — навколо Вірменської церкви.

Економіка

Головний корпус концерну «Електрон»

Львів є найважливішим діловим центром Західної України. Станом на 1 січня 2011 року в економіку Львова було інвестовано 837,1 мільйонів доларів США за наростаючим підсумком, що становить майже дві треті від загального обсягу інвестицій у Львівську область. З них у 2010 році інвестовано 96,5 мільйонів доларів, що на 46,3 % менше, ніж у 2009 році[50].

Загальний обсяг доходів міського бюджету Львова на 2011 рік встановлено в розмірі 2 286 257 тисяч гривень[51].

У червні 2013 року середня заробітна плата по місті становила 2910 гривень[52]. 1 січня 2011 року зареєстроване безробіття становило 0,7 %[53].

У Львові працює 219 великих промислових підприємств, понад 40 комерційних банків, 4 біржі, 13 інвестиційних компаній, 80 страхових організацій, 24 лізингові фірми, 77 аудиторських фірм, майже 9 тисяч малих підприємств[54]. Після розпаду Радянського Союзу в місті спостерігаються тенденції до закриття великих промислових підприємств[55], зокрема, через банкрутство, спричинене, подекуди, невдалою пострадянською приватизацією. Так, наприклад, у Львові базувалися Львівські авіалінії, однак з року в рік флот авіакомпанії зменшувався і зрештою вона була ліквідована. Натомість, спостерігається розвиток туристичної галузі та галузі інформаційних технологій[54]. Так, у 1991 році провідне місце серед галузей промисловості займало машинобудування та металообробка. Натомість на початку 21 століття домінуючою є харчова промисловість, частка якої вже у 2001 році становила 39,4 %. Питома вага продукції машинобудування та металообробки склала 17,6 %, легкої промисловості — 6,2 %, хімічної та нафтохімічної — 6,0 %, енергетики — 4,9 %, промисловості будматеріалів — 5,5 %. У місті сконцентровано 95 % загальнодержавного виробництва освітлювальних ламп, 100 % виробництва автонавантажувачів, 11 % виробництва автобусів[56].

Основні промислові підприємства:

Загальний обсяг реалізованої продукції по місту у 2008 році склав 7 870 мільйонів гривень.

Місто залишається великим бізнес-центром між Варшавою та Києвом. Згідно зі Стратегією економічного розвитку Львова до 2025 року передбачається, що основними галузями економіки міста мають стати туризм та інформаційні технології, пріоритетним також є сфера бізнес-послуг та логістики[57]. У 2009 році KPMG, одна з найвідоміших міжнародних аудиторських компаній, внесла Львів у список 30 міст світу з найбільшим потенціалом розвитку інформаційних технологій[4]. Серед найбільших IT-компаній Львова такі як SoftServe, ELEKS, Lohika, GlobalLogic.

У 2008 році британська газета «The Times» у рейтингу міст Європи, які найкраще відвідати у вихідні, третє місце віддала Львову[5]. В червні 2013 року сайт VirtualTourist на основі відгуків туристів відніс Львів на перше місце в рейтингу міст Європи, куди треба їхати негайно[58]. Місто є національним лідером зі зростання кількості туристів[59]. Так, за 200809 роки їх кількість зросла на 40 %, за рік місто відвідує понад 1 мільйон осіб. У Львові розвивається як міжнародний так і внутрішній туризм[60].

Інфраструктура

«King Cross Leopolis» — найбільший торгівельний центр Західної України (2010)

Відкриті тераси біля ресторацій на вулиці Староєврейській (2010)

Сфера послуг

Докладніше: Готелі Львова

Станом на 1 січня 2010 року у Львові налічується 7 чотиризіркових, 8 тризіркових (Замок Лева тощо) та 16 інших готелів[61]. У місті також діє 11 хостелів[62]. Львів відомий своїми кав’ярнями, цукернями та рестораціями. Загалом у місті нараховується 822 об’єкти ресторанного бізнесу. Найвідомішими з-поміж них є «Віденська кава», «Дзиґа», «Італійський дворик», «Кабінет», «Хмільний дім Роберта Домса», заклади мережі «!ФЕСТ»: «Криївка», «Мазох-café», жидівська кнайпа «Під Золотою Розою» та інші. Всі вони об’єднані у Гільдію рестораторів Львова. Також тут представленні такі мережі харчування як McDonald’s, Пузата хата, ЯпонаХата, Піца Челентано і ін.

У Львові знаходиться 1 703 об’єкти роздрібної торгівлі, в тому числі 1 232 крамниці, з яких: 501 — продовольча, 731 — непродовольча, 363 — аптеки[63]. У місті присутні як деякі європейські, так і майже всі національні мережі супермаркетів; великою популярністю користуються місцеві мережі: «Арсен», «Рукавичка», «Барвінок» та інші. Найбільші міські базари — «Південний», «Краківський» та «Привокзальний». До послуг туристів в центрі міста діє сувенірний базар «Вернісаж». У Львові знаходиться 81 АЗС. Свої відділення у місті мають близько 50 банків[64]. Медичні послуги надає 31 лікарня. З них: 11 — міські; 19 — обласні та відомчі, 1 — приватна[65].

У 2009 році журнал «Фокус» назвав Львів найкомфортнішим для життя серед українських міст[66].

Комунальне господарство

Докладніше у статті Житлово-комунальне господарство Львова

Міським монополістом з послуг водопостачання та водовідведення є комунальне підприємство «Львівводоканал». Вода для Львова видобувається зі 180 артезіанських свердловин, об’єднаних у 17 водозборів, розташованих на території Львівської області. Загальна довжина магістральних водогонів, які сполучають свердловини з містом, перевищує 600 км, міські водопровідні мережі мають довжину 1 100 км[67]. Забезпечення Львова водою здавна було однією з найбільших проблем міста, розташованого на вододілі. Перший водогін було збудовано у 14 столітті[68], але ще на початку 2000-х більшість львів’ян мала воду лише 6 годин на добу, 29 грудня 2009 року у Львові було запроваджено цілодобове водопостачання. Попри те, що вода, яка постачається у місто, має артезіанське походження, її якісь треба покращити, адже водогони перебувають не в найкращому стані — труби кородують[69].

Вуличне освітлення здійснюється у Львові комунальним підприємством «Львівсвітло». Освітлено 95 % магістральних вулиць та 85 % міжквартальних, тривають роботи з капітального ремонту зовнішнього освітлення[70]. Постачання електроенергії міським споживачам здійснює ВАТ «Львівобленерго». Постачання теплової енергії здійснюють комунальні підприємства «Львівтеплоенерго» (Галицький, Франківський, Шевченківський, Личаківський, Сихівський райони) та «Залізничнетеплоенерго» (Залізничний район). На їх балансі знаходяться 2 ТЕЦ, 146 котелень, 164 центральних теплових пункти, 540 км теплових мереж[71].

Проблемним є для Львова вивіз сміття, який здійснюється комунальним підприємством «Збиранка» на Львівське сміттєзвалище, розташоване на території Жовківського району. Сміттєзвалище, яке експлуатується з 1959 року, без проекту, планували закрити ще 1 січня 2006 року[72]. Його робота викликає протести мешканців навколишніх сіл, які вимагають закрити сміттєзвалище, а його територію оголосити зоною надзвичайної екологічної ситуації[73].

Традиційний для міста телефонний автомат на вулиці Гнатюка (2010)

Експлуатацію багатоквартирних житлових будинків та прибудинкових території здійснює 54 комунальні підприємства («ЖЕКи»). Разом з цим, міська рада пропагує створення Об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), яких у Львові понад 250[74].

У 2007 році у Львові, вперше в Україні, з’явився безкоштовний публічний бездротовий інтернет Wi-Fi. Ним покриті площа Ринок, проспект Свободи, площі Міцкевича та Галицька, Бернарденгарден[75]. Послуги пошти надає національний монополіст «Укрпошта», фіксованого телефонного зв’язку — «Укртелеком». У Львові розташовано 53 поштових відділення. Поштові індекси міста — 79000 — 79090; телефонний код — +38032. Всі міські телефонні номери семизнакові. У місті представлені всі національні оператори мобільного зв’язку стандартів CDMA та GSM.

Транспорт

Докладніше: Транспорт Львова

В часи середньовіччя через місто пролягали важливі шляхи:

  • так званий «Чорний шлях»: із заходу через Краків, Перемишль, Мостиська, Городок Ягайлонський, Рудне — на схід до Києва
  • з півдня через Карпати — шлях з Угорщини і Волощини — на північ до Балтики
  • так званий «Краківський шлях» — вів на схід через Личаків, Винники, Глиняни, Золочів, Зборів на Поділля.

З півдня до Львова пролягали:

  • «Волоський шлях» — через Ясси, Коломию, Галич; входив до міста теперішньою вул. Зеленою
  • «Угорський шлях» — через Лавочне, Славсько, Стрий; вів до старого Львова через Галицьку браму.[76]

Львів є одним з найважливіших транспортних вузлів України. Через місто проходять міжнародні автошляхи М06, М09, М10 та М11, які з’єднують Львів з Києвом, Будапештом, Варшавою та Краковом, національні автошляхи Н02, Н09, Н13 і Н17, якими Львів з’єднаний з іншими містами Західної України. Транзитні автомобільні потоки оминають місто об’їзною дорогою, проте це не вирішує внутрішньоміських транспортних проблем. Вони спричинені передовсім автомобільними заторами та незадовільним станом дорожнього покриття[77][78][79]. Це пов’язано зі стрімким збільшенням кількості автомобілів[80], вузькістю вулиць в центральній частині міста та складністю рельєфу, який зумовлює проходження основних транспортних потоків через центр Львова. Через те, що значна кількість магістральних вулиць міста вимощена бруківкою, перекладання якої дорожче за зміну асфальту, покриття на деяких, в тому числі центральних, вулицях перебуває в жахливому стані. Однією з причин заторів є недостатня кількість паркінгів, в тому числі багаторівневих[81].

Сучасний Львів є важливим залізничним вузлом, через який відбувається сполучення західних областей України (Чернівецької, Івано-Франківської та Закарпатської) з іншою частиною держави. В напрямках старих середньовічних шляхів від Львова розходились залізниці, побудовані перед І-ю світовою війною.[82] Через Львів також проходить значна частина залізничних шляхів, що з’єднують Україну з Європою. У 2010-х роках планується втілення проекту «Євроколія», суть якого зводиться до сполучення Львова з Польщею залізничною лінією з європейською шириною колії, що дозволить інтегрувати місто в європейську мережу швидкісних залізниць. У Львові розміщена штаб-квартира Львівської залізниці — найстаршої та однієї з найбільших складових Державної адміністрації залізничного транспорту України. Львівський головний залізничний вокзал є її основними воротами.

Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького, розташований всього за 6 км від центру міста, сполучає Львів з найбільшими містами України, Росії, Польщі, Італії, Ізраїлю, Німеччини, Іспанії та Туреччини. Пасажиропотік львівського аеропорту становить 576 тисячі осіб.

Основним видом громадського транспорту у Львові є автобуси, що курсують в режимі маршрутного таксі. На них припадає 64% пасажирських перевезень. Існує 53 міських та 21 приміський маршрут, вартість проїзду становить 2 гривні. До послуг львів’ян також 12 тролейбусних і 10 трамвайних маршрутів. Вартість проїзду в них становить 1 гривню 50 копійок (пільгова вартість — 75 копійок). В грудні 2009 був запущений міський рейковий автобус, однак після шести місяців роботи був закритий через нерентабельність. Зараз реалізується проект «трамваю на Сихів». В далекій перспективі розглядається також можливість будівництва метрополітену, яке попередньо заплановане на 20202030-ті роки[83].

Освіта і наука

Станом на початок 2010 року у Львові діє 96 дошкільних навчальних закладів (дитячих садочків), проте їх явно мало — лише 59 % дітей у місті мають доступ до дошкільної освіти. Батькам доводиться ставати в чергу, щоб записати дитину в дошкільний заклад, на 100 місць претендує 143 дитини[84]. Це пов’язано з тим, що у кризові 1990-ті окремі дитячі групи і, навіть, цілі садочки закривалися, натомість приміщення продавалися чи передавалися в оренду, що призвело до значного скорочення вільних місць у дошкільних навчальних закладах. Попри те, що відкриваються нові групи (у 2009 році, приміром, було відкрито 11 груп[4]), проблема стає дедалі актуальнішою, адже у Львові спостерігається збільшення рівня народжуваності[85].

У місті діють 143 середні навчальні заклади (школи). Всі вони забезпечені комп’ютерними класами[4], деякі школи мають плавальні басейни. Діє також 24 середні спеціальні навчальні заклади (технікуми, коледжі, училища) та 30 вищих навчальних закладів.

Вища школа має у Львові давні традиції. Так, у місті засновано перший в Україні університет[86] та перший у Східній Європі виш технічного спрямування[87]. Львівський університет Франка та Університет «Львівська Політехніка» є одними з найкращих ВНЗ країни і періодично займають чільні місця в національних рейтингах[88][89][90]. Такі вищі навчальні заклади, як Національний лісотехнічний університет, Українська академія друкарства, Національна академія мистецтв не мають аналогів в Україні. Серед інших львівських вишів, найвідомішими є Український католицький університет, Музична академія імені Лисенка, Національний медичний університет, Університет ветеринарної медицини.

Львів є давнім науковим центром. Тут було винайдено гас, вперше у світі виготовлено вакцину проти висипного тифу. Під керівництвом Степана Банаха в місті діяла всесвітньо відома Шотландська математична школа. У Львові розроблялося програмне забезпечення для місяцехода, міжпланетних апаратів програми «Венера», першого орбітального корабля багаторазового використання «Буран». Сьогодні тут діє 8 установ Національної Академії Наук України; за їх кількістю місто займає друге місце поруч з Харковом[91]. Львів є основним центром діяльності Наукового товариства імені Шевченка — першої в Україні суспільної академії. Загалом, в місті розташовано ще близько 40 науково-дослідних та проектно-конструкторських інститутів.

Зі Львовом пов’язане життя науковців Людвіга та Річарда Мізесів, Стефана Банаха, , Жозефа Ротблата, Яна Лукашевича, Єжи Куриловича, Юліуса Лілієнфельда, Рудольфа Вайгля, Олега Романіва, Михайла Грушевського, Бартоломея Зиморовича, Івана Крип’якевича, Освальда Вайцера, Маєра Балабана, Шимона Ашкеназі, Мартина Бубера та Фердинанда Ціркеля. Тут працював український першодрукар Іван Федорович.

Засоби масової інформації

Найбільші у Львові газети за накладами — це «Високий замок», «Експрес», «Львівська газета», «Ратуша», «Суботня пошта», «Газета по-львівськи», «Поступ» та інші. У місті видаються культові часописи «Четвер» та «Ї». Польська громада Львова продовжує традицію видання найстаршої, що виходить по сьогодні газети у Східній Європі — «Gazeta Lwowska».

Львівська обласна телекомпанія транслює власне мовлення на телеканалі «12 канал». Приватним телебаченням у Львові є ТРК «Люкс», «НТА» та «ZIK».

На території міста в межах радіочастот FM-діапазону своє мовлення проводять 17 всеукраїнських та регіональних радіостанцій: Радіо «Ера FM» (88.6 MHz), «Радіо Рокс» (89.1 MHz), «FM Галичина» (89.7 MHz), «Русское Радио» (91.1 MHz), «Мелодія» (91.5 MHz), «Super Radio» (91.9 MHz), «Львівська Хвиля» (100.8 MHz), «Gala radio» (101.3 MHz), «Хіт FM» (101.7 MHz), «Радіо 24» (102.1 MHz), «Ретро FM» (102.5 MHz), «Europa Plus Україна» (103.9 MHz), «Kiss FM» (104.3 MHz), «Lux FM» (104.7 MHz), «Авторадіо» (105.4 MHz), «Наше Радіо» (106.0 MHz) та «Радіо Незалежність» (106.7 MHz).

Серед інформаційних агенцій у Львові працюють «Західна інформаційна корпорація» (ZIK), «Zaxid.net», «Гал-info», «Львівський портал» та інші.

Культура

Музика, театр і кіно

У 1795 році у Львові було відкрито перший в Україні професійний театр. У 1842 році відкрито Театр Скарбека, тоді — третій за розмірами у Європі; у 1900 році з’явилася Львівська опера — один з найгарніших театрів країни, зображений на двадцятигривневій купюрі. У місті діє 7 професійних театрів: опери та балету, драматичний імені Марії Заньковецької, драматичний імені Леся Курбаса, драматичний імені Лесі Українки, «Воскресіння», «І люди, і ляльки», для дітей та юнацтва і ляльковий[92], 6 театрів-студій та цирк. Місто є значним осередком театрального життя — щороку тут проходять два театральні фестивалі: «Золотий лев», найбільший театральний фестиваль країни, та «Драбина», фестиваль молодого аматорського театру. Щороку, в жовтні, у місті проходить театралізований карнавал[93]. На великі свята відбуваються вуличні вистави на ходулях та вогняні шоу.

У Львові діє 7 кінотеатрів: «Планета кіно», «Кінопалац», «Копернік», «імені Довженка», «Львів», «Київ» та «Сокіл»[94]. Перший належить мережі «Планета кіно IMAX», три наступних входять до мережі «Кінопалац», а три останні є власністю держави і перебувають у жалюгідному стані через нестачу фінансування. З тих же причин, починаючи з 1990-х років, багато кінотеатрів було ліквідовано. Також у місті діє перший в Україні автомобільний кінотеатр «Кінопарк». Разом з цим, Львів часто стає знімальним майданчиком: місто «грає роль» європейських столиць, де вартість зйомок значно дорожча[95]. Щороку у Львові проходять фестивалі «Wiz-Art» (фестиваль короткометражних фільмів) та «КіноЛев» (фестиваль «незалежного кіно»). Зі Львова походять відомі актори Пол Муні, Лео Фукс, Берта Каліч та інші.

Основними осередками музичного життя міста є театр опери та балету, філармонія і будинок органної музики, де міститься найбільший в Україні орган[96]. У Львові поки немає повноцінного концертного залу, нерідко концерти відбуваються в державному цирку або в критому велотреку при стадіоні СКА. Щороку у Львові проходить безліч музичних фестивалів: «Велика коляда» (колядки), «Флюгери Львова» (етноджаз), «Віртуози» (класична музика), «Львів Стародавній» (фестиваль середньовічної культури), «Діапазон» (органна музика), «Етновир» (етно), «Контрасти» (сучасна класична музика), Фестиваль давньої музики, «Jazz Bez» і «Alfa Jazz Fest» (джаз), «Stare Misto» (рок)[97]. У місті діють академічний камерний оркестр «Віртуози Львова», хорова капела «Дударик», муніципальний оркестр «Галицькі Сурми», муніципальний хор «Гомін», камерний оркестр «Леополіс», симфонічний оркестр філармонії. З містом пов’язане життя музикантів, композиторів і співаків Соломії Крушельницької, Франца Ксавера Моцарта, Філарета Колесси, Мирослава Скорика, Руслани Лижичко, Святослава Вакарчука, Володимира Івасюка та інших.

Королівські зали в Палаці Корнякта, який сьогодні належить Львівському історичному музею (2007)

Музеї та картинні галереї

Докладніше: Музеї Львова

Для відвідувачів у місті відкриті двері понад 40 музеїв. Серед них: Львівський історичний музей, другий за розмірами історичний музей України[98]; Національний музей, одна з найвизначніших[99] в Україні скарбниць українського мистецтва, заснована митрополитом Шептицьким; Львівська галерея мистецтв, один з найбагатших музеїв України, в минулому очолюваний відомим мистецтвознавцем Борисом Возницьким[100]; Етнографічний музей, єдиний такого типу в Україні; Національний меморіал «Тюрма на Лонцького», перша в Україні в’язницямузей. Популярними у туристів є також «Шевченківський гай», Аптека-музей, «Арсенал», Палац Потоцьких та інші. У Львові також багато галузевих музеїв, як, наприклад, музеї пива, пошти, друкарства, скла, релігії тощо. Є також певна кількість меморіальних будинків-музеїв, присвячених видатним мешканцям міста. Природознавчий музей, який володіє однією з найбагатших у Східній Європі експозицій, сьогодні закритий на реконструкцію.

У Львові діє понад 20 художніх галерей, найвідомішими з-поміж яких є «Дзиґа», «Зелена канапа», «Сливка», «Музей Ідей» та інші.

Загалом, музейні фонди Львова нараховують 36,5 тисяч експонатів, у 2009 році музеї міста відвідало 366,5 тисяч осіб[101].

Література

Докладніше: Бібліотеки Львова

З давніх-давен Львів був значним літературно-книговидавничим центром регіону. З містом пов’язані імена Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича, Марії Конопницької, Єжи Яницького, Олександри Мариніної, Ванди Василевської, Леопольда фон Захер-Мазоха, Бруно Шульца, Станіслава Лема, Станіслава Єжи Леца, Надії Мандельштам, Шолом-Алехема, Оноре де Бальзака, «Руської Трійці» «Дванадцятки» та інших. Серед відомих сучасних українських письменників, у Львові мешкають Ігор Калинець, Наталка Сняданко, Ігор Павлюк, Юрій Винничук, Віктор Неборак, Любко Дереш, Василь Габор, Марія Матіос[102]. У Львові розташовані такі відомі видавництва, як «Аверс», «Афіша», «Видавництво Старого Лева», «Країна ангелят», «Мета», «Піраміда», «Свічадо», «Світ», «Фенікс», «Центр Європи». Щовересня в місті проходить Форум книговидавців — найбільша культурна подія України[103]. Львів у різні періоди своєї історії описаний у численних романах.

У 1817 році у Львові засновано Оссолінеум, бібліотеку і науково-дослідний інститут, який незабаром став одним з найвизначніших центрів польської науки. Після Другої світової війни 70 % фондів було перевезено до Вроцлава, натомість у Львові на базі колишнього Оссолінеуму було створено Національну бібліотеку імені Василя Стефаника, одну з найбільших в Україні. Тут зберігаються прижиттєві видання творів Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Гоголя, Гюго, де Бальзака, Дюма, Діккенса, Міцкевича, Толстого, Чехова, Пушкіна, Лермонтова та інших письменників. Одними з найцінніших придбань бібліотеки є колекція оригіналів листів багатьох відомих людей. Книжковий фонд становить понад 7 мільйонів екземплярів. Серед інших відомих бібліотек Львова — Бібліотека Львівського університету, Міська центральна бібліотека імені Лесі Українки, Центральна міська дитяча бібліотека, Обласна бібліотека для дітей, Обласна бібліотека для юнацтва та інші.

Релігія

Львів є центром одного з найрелігійніших регіонів України. Так, впродовж 19601980-х років у Львові та області, при населенні 0,8 % від загального населення СРСР, було понад 10 % усіх діючих культових споруд[86]. Сьогодні місто є центром єпархій Української греко-католицької церкви, Української автокефальної православної церкви, Української православної церкви — Київського патріархату, Української православної церкви (Московського патріархату), Римо-католицької церкви та Вірменської апостольської церкви. У Львові знаходиться управлінський центр Римо-католицької церкви в Україні. Тут діє Українська автономна православна церква Львова — нечисленна православна юрисдикція, не визнана Вселенською Церквою. Крім того, в місті діють протестантські, іудаїстські та мусульманські громади.

Серед найвідоміших культових споруд міста Собор святого Юра, головний храм українських греко-католиків, Успенська церква, багатовіковий центр православного життя регіону, Латинська катедра, Бернардинський костел, колишній домініканський костел, Костел святої Ельжбети та інші. Зі Львовом пов’язані життя та діяльність Петра Могили, Йосипа Сліпого, Андрея Шептицького та інших відомих релігійних діячів.

У Львові знаходиться 8 кладовищ, але відкритим для поховань є лише на одне з них. Найвідомішим є Личаківський цвинтар, де поховано багато відомих людей. Сьогодні його оголошено історико-культурним заповідником.

Традиції

Святкування Дня батяра на площі Ринок у 2008 році

Львів — споконвічне місто українсько-польського прикордоння, в якому століттями змішувалися традиції, культури і мови. Так, в результаті взаємних запозичень, наприкінці 19 століття у міському середовищі сформувалася львівська ґвара — говір, що утворився в результаті змішання української і польської мов з вкрапленнями німецької та єврейської лексики. На думку деяких дослідників, вона є складовою південнокреського діалекту польської мови[104], інші вважають її одним з варіантів балаку. У другій половині 20 століття ґвара вийшла з широкого вжитку, однак багато слів досі побутують серед львів’ян. Останнім часом деякі інституції (Львівська міська рада, часопис «Ї») докладають зусиль для її певного відродження.

Наприкінці 19 — на початку 20 століття розповсюдженою у Львові була субкультура батярів — авантюристів і гульвіс, які з часом набули кумедних рис. Вона стала причиною формування міського фольклору, який ще називають батярським. Львівський міський фольклор в основному складає батярські пісні (найвідоміша — неофіційний гімн міста «Тильку ви Львові») та легенди (видані в чисельних збірниках; найвідоміші серед них — «Легенди старого Львова» Юрія Винничука). З 2000-х років для відродження батярських традицій у Львові щорічно, 1 травня, проводять День батяра.

Вважається[105], що жителі Львова мають праві погляди, а місто є «твердинею націоналізму». Разом з тим, зі Львова вийшло багато українських політиків, які вчинили значний вплив на сучасну політичну ситуацію в державі. Це В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Левко Лук’яненко, Юрій Луценко, Василь Куйбіда, Іван Васюник, Тарас Чорновіл, Олег Тягнибок, Ганна Герман та інші. Свого часу у місті жили президент Монголії Цахіагійн Елбегдорж та один з лідерів російської опозиції Григорій Явлінський. З містом пов’язані життя історичних політичних діячів: Богдана Хмельницького, Романа Шухевича, Степана Бандери, Симона Візенталя, Якова Розенфельда, Мухаммеда Ассада, Казимира Бартеля.

Давньою міською традицією є споживання кави. «Львівський культ кави» широко відомий за межами міста. Вважається, що кожен «правдивий львів’янин» має принаймні раз на день пити каву. В центрі міста безліч кав’ярень, якими прокладені чисельні туристичні маршрути; щороку проводиться міське свято «На каву до Львова», на якому визначають найкращу кав’ярню міста[106][107]. Іншим продуктом, з яким часто ідентифікують Львів, вважається шоколад. Місцеві жителі називають його «чоколяда»[108]. Щороку у місті проводиться традиційне Свято шоколаду, Свято сиру і вина.

Особливим є святкування Різдва у Львові, під час якого в місті відбувається різдвяний ярмарок, встановлюється шопка та дідух, відбуваються народні гуляння, виступи вертепів та парад звіздарів, фестиваль «Велика коляда» і Свято пампуха[109].

Архітектура

Прапор ЮНЕСКО Світова спадщина ЮНЕСКО, об’єкт №865
англ.фр.

Радянська «панельна» забудова Сихова (2007)

В архітектурі Львова, яка не сильно постраждала під час війн 20 століття, відображено багато європейських стилів та напрямків, які відповідають різним історичним епохам. Після пожеж 1527 і 1556 року практично не залишилося слідів готичного Львова, проте добре представлено такі епохи: ренесанс, бароко, класицизм. Характерним для Львова став стиль сецесії, трапляються споруди в стилях ар-деко і берлінський модерн.

У місті встановлено більше півсотні пам’ятників: військових обелісків та меморіалів, монументів національним героям і визначним подіям, видатним жителям міста та регіону.

У Львові знаходиться найбільше пам’яток архітектури серед всіх українських міст[2]. Переважна їх більшість сконцентрована в історичному центрі, який занесено у список Світової спадщини ЮНЕСКО. Серед найвизначніших архітектурних пам’яток міста Ратуша, ансамбль площі Ринок, Чорна кам’яниця, Палац Корнякта, колишній домініканський костел, комплекс Успенської церкви, Королівський арсенал, Порохова вежа, Міський арсенал, монастир Бернардинів, Латинська катедра, Собор святого Юра, Костел святої Ельжбети, Залізничний вокзал, Університет Франка, Оперний театр, Театр Марії Заньковецької, Преображенська церква, Вірменська церква, Монастир святого Онуфрія, Церква Святої Параскеви П’ятниці та інші.

На південь та на схід від Старого міста йдуть елітні райони, забудовані, передовсім, наприкінці 19 — на початку 20 століття. Навколо них — радянська забудова: промислові зони та спальні райони. На долю типового масового жита припадає 40 % житлових площ міста. Ще близько 20 % житла — приватна малоповерхова забудова, переважно зосереджена на околицях, в районах, де раніше знаходилися приміські села. У Львові спостерігається найвища щільність міської забудови серед всіх обласних центрів і великих міст країни.

З 1990-х років значно знизилися темпи будівництва. Так, у 1990 році було здано 369 тисяч квадратних метрів житла, в 1995 році — 90 тисяч квадратних метрів, а в 2000-ому — 96 тисяч квадратних метрів житлової площі[110]. Починаючи з 2003 року темпи будівництва поступово нарощуються. У 2005 році було здано 158,7 тисяч кв. метрів житлової площі, у 2009 році — 187,2 тисяч кв.метрів, а в 2012 році — 242,5 тисяч кв.метрів житла[111]

Спорт

Докладніше: Спорт у Львові

Стадіон «Арена Львів» (2011)

Спорт у Львові має давню історію: у місті відбулися перші в Україні футбольний (1894) та хокейний (1905)[112] матчі. У той час, коли в Російській імперії та СРСР спорт лише поширювався, на теренах Австро-Угорщини, а потім Польщі регулярно проводили міжнародні змагання та турніри. У 1930-х рр. проводилися Рівнинні перегони Краків-Львів. 4 вересня 1931 року у Львові відбувся перший конгрес ФІТА — Міжнародної федерації стрільби з лука. У серпні-вересні того ж року Львів прийняв перший чемпіонат світу і Європи зі стрільби з лука. Львівський хокейний голкіпер Микола Скрипій одним з перших в історії почав використовувати захисну маску для обличчя — ще у 1933 році. Він сконструював її з військового шолома, причепивши спереду дротяну маску.[113] Львівська футбольна команда «Погонь» 5 разів вигравала чемпіонат Польщі з футболу, національна збірна Польщі деякі ігри проводила у місті Лева, за національну команду регулярно грали гравці із львівських клубів.

У 1969 році львівський футбольний клуб «Карпати» став єдиним клубом з нижчої ліги, який здобув Кубок СРСР з футболу. Сьогодні він представляє місто у футбольній прем’єр-лізі України 2012/13. Інший львівський клуб, ФК «Львів», брав участь у сезоні прем’єр-ліги 2008/09. Щороку у місті проводиться наймасштабніший фестиваль футбольних фанів у Східній Європі «Єврофан». Львів був одним з міст-господарів чемпіонату Європи з футболу 2012 року.

Головною спортивною спорудою Львова є стадіон «Арена Львів». Крім того в місті функціонують стадіони «Україна», «СКА», «Скіф», «Юність» та інші.

Львів є одним з лідерів українського футзалу — в сезоні 2006/07 чемпіоном України стала «Енергія», а в першості 2008/09 переміг «Тайм». Загалом, у найвищому дивізіоні 2009/10 із 12 клубів 4 представляють Львів: «Тайм», «Енергія», ТВД і «Кардинал». Жіночий гандбольний клуб «Галичанка» починаючи із сезону 2001–2002 років перебуває у чільній трійці вищої ліги чемпіонату України. У вищих лігах національних чемпіонатів Львів також представляють баскетбольний клуб «Політехніка-Галичина», ватерпольний клуб «Динамо» та волейбольний клуб «Львів».

Львівська шахова школа за радянських часів була однією з найвідоміших у СРСР і дотепер залишилась серед провідних шахових центрів України. Серед найвідоміших гросмейстерів міста Степан Попель, Леонід Штейн, Олександр Белявський, Андрій Волокітін, Василь Іванчук та інші. Відомими є також львівські лучна, регбійна, спідвейна та велотрекова школи.

Львів прийматиме Чемпіонат Європи з баскетболу 2015 року, до якого буде зведено нову багатофункціональну арену. Уряд України має наміри висувати кандидатуру Львова на проведення Зимових Олімпійських ігор у 2022 році[114][115].

Міжнародна співпраця

Львів має 17 міст-побратимів[116][117]:

З шістьома містами Львів співпрацює без укладення договору[120]:

У Львові є генеральні консульства Польщі, Росії і Чехії, почесні консульства Австрії, Бельгії[121], Білорусі, Бразилії, Грузії[122], Казахстану, Канади, Латвії, Литви, Мексики, Нідерландів, Німеччини та Словенії. У місті також діє Візовий центр Посольства Іспанії в Україні[123] та постійно перебуває Консульський кореспондент Посольства Італії в Україні[124]; діє Британська рада. Львів є членом організацій «Eurocities»[125], «European Cities Marketing»[126], OWHC (Організації міст світової спадщини)[127] та «Energie-Cites»[128].

 

 

 

Київ

Київ
COA of Kyiv Kurovskyi.svg Flag of Kyiv Kurovskyi.svg
Герб Києва Прапор Києва
Collage of Kiev.png
Київ на карті України
Київ на карті України

 

Етимологія

Згідно з традиційними легендами, назва Києва походить від імені Кия — найстаршого з трьох братів, яких уважають за засновників міста. Одна з цих легенд дійшла до нас у літописі ХІІ ст. «Повість временних літ»[2]

Географія

Вид на низинну частину правобережного Києва.
Див. також: Річки Києва

Розташування

Місто розташоване на півночі України, на межі Полісся і лісостепу по обидва береги Дніпра в його середній течії. Площа міста 836 км². Довжина вздовж берега — понад 20 км. Київ здавна знаходився на перетині важливих шляхів. Ще за Київської Русі таким шляхом був легендарний «Шлях із варягів у греки». На сьогодні місто перетинають міжнародні автомобільні та залізничні шляхи. Рельєф Києва сформувався на межі Придніпровської височини, а також Поліської та Придніпровської низовин. Більша частина міста лежить на високому (до 196 метрів над рівнем моря) правому березі Дніпра — Київському плато, порізаному густою сіткою ярів на окремі височини: Печерські пагорби, гори Щекавицю, Хоревицю, Батиєву та інші. Менша частина лежить на низинному лівому березі Дніпра. Житлові квартали міста оточує суцільне кільце лісових масивів.

Клімат

Клімат помірно континентальний, із м’якою зимою і теплим літом. Середньомісячні температури січня −5,5 °C, липня +19,2 °C. Абсолютний мінімум — −32.2 °C (7, 9 лютого 1929)[3], абсолютний максимум — +39,9 °C (серпень 1898)(за іншими даними: +39,4 °C (30 липня 1936).[3] Середньорічна кількість опадів — 649 мм, максимум опадів припадає на липень (88 мм), мінімум — на жовтень (35 мм). Взимку у Києві утворюється сніговий покрив, середня висота покриву у лютому 20 см, максимальна — 440 см.

Середньорічна загальна хмарність — 6,4 бали, максимум припадає на грудень (8,2), мінімум — на серпень (4,8). Середня вологість повітря — від 64% (травень) до 85% (листопад).

[сховати]

Клімат Києва

Температура
Місяць Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру
Абсолютний максимум,  °C 11,1 17,3 22,4 29,1 33,6 35,0 39,4 39,9 33,8 29,5 23,2 14,7 39,9
Середній максимум,  °C 1,5 −0.2 5,0 13,7 20,4 23,5 24,5 24,1 18,6 12,1 4,5 0,4 12,1
Середня температура,  °C −4,3 −3,3 1,1 8,9 15,1 18,3 19,5 18,9 13,8 7,9 1,8 −2 8,0
Середній мінімум,  °C −6,8 −5,9 −1,7 4,9 10,6 14,0 15,3 14,6 9,9 4,6 −0,3 −4,2 4,6
Абсолютний мінімум,  °C −31,1 −32,2 −24,9 −10,4 −2,4 2,4 5,8 3,3 −2,9 −17,8 −21,9 −30 −32,2
Кількість опадів
Місяць Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру Всього
Норма опадів,  мм 38 37 36 49 53 75 85 56 58 37 51 46 621
Джерело: Погода і клімат(рос.)

Екологія

Ліси, парки і сади становлять більш ніж половину площі Києва з майже 80 000 гектарів.[4] На одного киянина (станом на 2004 рік) припадало 22,1 м² зелених насаджень (за міжнародними нормами, цей показник має бути не меншим за 20 м²). Питаннями екології Києва займається Державне Управління охорони навколишнього природного середовища у м. Києві, яке з 2006 року очолює Прогнімак Олександр Володимирович.

У лісопарках міста гніздиться ряд диких видів птахів, у тому числі хижаків та таких, що гніздяться в дуплах, мешкають різновиди летючих мишей. Більшість цих видів занесено до Червоної книги України. Наприклад, урочище «Лиса гора» — фактично острів посеред міської забудови Києва. Тут протягом багатьох років розташовувався військовий об’єкт, завдяки чому (за даними співробітників Інституту зоології) до останнього часу збереглись види, занесені до Червоної книги — аполлон, махаон, голуб’янка Мелеагр, жук-олень, бджола-тесляр, мала вечірниця. У межах міста зустрічаються поселення бобрів.

Важливу роль у збереженні біорізноманіття міста відіграє Дніпро з його затоками, притоками, островами. Тут гніздяться десятки видів птахів. У період весняної міграції, навпроти житлового масиву Оболонь 1994 року спостерігались скупчення гоголя до декількох сотень особин. На Бортницькій зрошувальній системі, декілька років тому[Коли?], зимувало до двох десятків орланів-білохвостів (в Україні їх зимує близько 300 особин).

Кілька сотень найстаріших та видатних дерев Києва є ботанічними пам’ятками природи.

Історія

Середньовіччя

За легендою «Повісті врем’янних літ» Київ було засновано легендарним полянським князем Києм разом із братами Щеком і Хоривом і сестрою Либідь[2]. Літопис не має дати заснування міста. Археологічні та писемні джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі язичницького поселення кінця 5—початку 6 століття[2]. Його центром була Замкова гора на правому березі Дніпра[2]. У 67 століттях були заселені сусідні із нею підвищення[2]. Розташовування Києва на Дніпровському шляху, в зоні етнічного порубіжжя, на межі лісу і лісостепу, сприяли висуненню міста на роль політичного центру Середнього Подніпров’я[2].

На межі 8 — 9 століття Київ став головним містом Руської землі — міжплемінного об’єднання південних східнослов’янських племен[2], а з 882 року, після завоювання його варягами, — «матір’ю міст руських» — столицею Руської держави. Тоді ж сформувався середньовічний поділ міста на князівський Дитинець на Старокиївський горі та торговельно-ремісничий Посад на Подолі. В першому мешкала знать і духовенство, а в другому — простолюд[2]. Місто було одним із центрів міжнародної торгівлі з Візантією, Скандинавією, Західною Європою, мусульманським світом[2]. З першої половині 10 століття на Подолі діяла перша християнська церква[2].

За правління великого князя Володимира (9801015) територія київського Дитинця була розширена і укріплена. В історіографії її називають «містом Володимира»[2][5]. Дитинець оточував вал із трьома воротами, парадними з яких були Софійські[5]. Після хрещення Русі в 988 році Київ став центром митрополії Константинопольського патріархату. Головним міським храмом була Десятинна церква, зведена неподалік княжого палацу і ринку «Бабин торжок»[5]. Син Володимира, Ярослав (10191054), ще більше розширив Дитинець, збудувавши так зване «місто Ярослава»[5]. Він звів нові фортечні укріплення, довжиною понад 3,5 км, які оточували площу 80 га[5]. Київ було перетворено на найбільше місто Русі[5]. Новою головною брамою стали Золоті ворота, а головним храмом — Софійський собор, кафедра київських митрополитів[5]. Ярославові нащадки Ізяслав (10541068, 10691073) і Святополк (10931113) розбудували так зване «місто Ізяслава-Святополка». Його центром став Києво-Михайлівський Золотоверхий собор, що дав назву однойменному монастирю[5].

Найбільшим районом Києва був придніпровський Поділ. У 12—13 століттях він займав площу близько 200 га, що була оточена оборонним валом[5]. У центрі Подолу розміщувався головний міський ринок — «Торговище», довкола якого стояли церква Пирогоща, Борисоглібська й Михайлівська церкви[5]. На захід від міста пролягав Копирів кінець, де за князювання Святослава Ярославича (10731076) було закладено монастир святого Симеона[5]. За містом розташовувалися монастирі — Кирилівський, Кловський, Печерський1598 — Києво-Печерська лавра) та Видубицький Свято-Михайлівський[5]. Довкола міста тягнулися приміські села Предславине і Берестове, князівські й боярські двори, урочища Дорогожичі та Угорське[5].

На середину 12 століття в Києві проживало близько 50 тисяч мешканців, діяло близько 400 церков, 8 базарів. Площа міста становила до 400 га[5].

 

З другої половини 12 століття роль Києва як політичного центру Русі занепала. Цьому сприяло розорення міста 1169 року, здійснене князем Андрієм Боголюбським, володарем північно-східного Володимиро-Суздальського князівства. Попри це, до середини 13 століття Київ залишався культурно-духовним центром Русі. 1240 року місто завоювали війська Монгольської імперії під командуванням Батия. Княжий град був зруйнований дощенту. Центр міського життя перемістився в район Подолу.

До середини 14 століття Київ був васалом Золотої орди, столицею Київського князівства. 1363 року його захопив Ольгерд, правитель Великого князівства Литовського, і приєднав до своєї держави. Після ліквідації литовцями Київського князівства 1470 року місто стало центром Київського воєводства у складі Литви. 1497 року великий князь литовський і руський Александр Ягеллончик надав Києву права самоуправління. Наприкінці 15 століття в місті існував Київський замок, резиденція київських воєвод, та Київська ратуша, місце засідань київського магістрату. 1596 року, на прохання київської шляхти та за рішенням Люблінської унії між Литвою і Польщею, що утворювала федеративну державу Річ Посполиту, Київ разом із воєводством перейшов до складу Польської корони.

Ранній новий час

Протягом 14 — 18 століть Київ залишався невеликим містечком, розташованим на кордонах християнського та мусульманського світів. Місто неодноразово ставало жертвою набігів кочівників, найбільші з яких здійснено 1416 і 1482 року. Прикордонний характер міста і Київщини сприяли зародженню на їхніх теренах козацтва. З 1625 року Київ був центром козацького Київського полку, який 1649 року, в результаті Хмельниччини, увійшов до складу держави Війська Запорозького. Попри малі розміри Києва, він був найбільшим православним центром Речі Посполитої та козацької держави. У місті знаходилася резиденція православних київських митрополитів та православний Київський колегіум, який 1659 року отримав статус академії.

Після Переяславського союзу 1654 року, укладеного між Військом Запорозьким і Московією, Київ став резиденцією московських воєвод. 1667 року, у результаті підписання Андрусівського миру, який розділив козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, місто увійшло до складу останнього. Формально Київ залишався під владою Війська Запорозького, але фактично містом керувала московська адміністрація. Через прикордонний характер Києва в ньому постійно перебувала московська залога. На початку 18 століття завершено будівництво Печерської фортеці. Київ втратив статус центру Київського полку у зв’язку з перенесенням полкової канцелярії до Козельця. 1708 року місто стало адміністративним центром Київської губернії Російської імперії. Після скасування автономії Війська Запорозького 1782 року Київ остаточно перейшов під владу росіян. Пам’ятками козацької доби в місті лишилися лише мазепинські церкви.

 

 

Новий час

Миколаївська вулиця

Знесення пам’ятника Столипіну під час Української маніфестації 19 березня 1917 року

За часів управління Російської імперії в 18 — початку 20 століття Київ був великим провінційним містом. Він займав п’яте місце за величиною серед імперських міст після Санкт-Петербургу, Москви, Варшави і Одеси. На відміну від попередніх століть кияни вперше отримали можливість розвивати своє місто в мирних умовах. Російська місцева влада приділяла увагу не лише розбудові історичного Подолу й Старокиївської гори, а й розвитку інфраструктури околиць — Бесарабки, Хрещатика, Печерська тощо. Головною вулицею міста була Володимирська, а центром ділового життя — контрактові ярмарки на Контрактовій площі. За російського урядування в Києві з’явилися перший університет й оперний театр, проведено телефон і телеграф, розпочато рух Київського трамваю. Незважаючи на ліберальну соціально-економічну політику, імперський уряд проводив жорстку русифікацію місцевого польського, українського і єврейського населення.

В добу визвольних змагань Київ був центром боротьби за українську державність. 3 березня 1917 року, після падіння царського режиму, в місті створено Українську Центральну Раду. 20 листопада 1917 року вона проголосила Українську народну республіку, а Київ — її столицею. 8 лютого 1918 року містом оволоділи більшовики, проте після укладання Берестейського миру його визволили війська Центральних держав. Протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 року Київ був столицею Української Держави, якою керував гетьман Павло Скоропадський. Після повалення гетьманту, до 14 лютого 1919 року, в Києві базувалася Директорія УНР. У лютому 1919 року Київ повторно зайняли більшовики, у серпні — війська Денікіна, а в грудні — знову більшовики. 7 травня 1920 року Київ був відвойований союзними силами підрозділів армії УНР та польської армії під час радянсько-польської війни. Однак у результаті більшовицького контрнаступу остаточно повернувся до радянської влади.

Новітній час

За радянської влади в Києві запроваджено автобусний і тролейбусний рух, збудовано міст імені Євгенії Бош, введено в дію першу АТС, організовано центральне опалення. 1934 року місто стало столицею УРСР, яка до цього перебувала в Харкові. Починаючи з 1930-х років у Києві почалися масові репресії. Масові страти здійснювалися на території Биківні. Більшовики, що сповідували войовничий атеїзм, зруйнували більшу частину київських унікальних храмів: Михайлівський Золотоверхий монастир, Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощої, Богоявленський та Микільський воєнний собори, Воскресенську та Петропавлівську церкви на Подолі, Кирилівську дзвіницю, храми в стилі класицизму Миколи Доброго, Різдва, св. Ольги тощо. На місці зруйнованих пам’яток комуністи масово споруджували пам’ятники своїм ідеологам та героям. Центральною вулицею радянського Києва став Хрещатик.

19 вересня 1941 року, під час Другої світової війни, після 78 днів оборони, Київ був захоплений німецькими військами. Місто на 2 роки стало адміністративним центром Київської генеральної, міської та сільської округ. 6 листопада 1943 року радянська влада повернула собі місто. В ході боїв Київ сильно постраждав. Відновлювальні роботи тривали до початку 1950-х років. 1948 року завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ, а 1949 року — споруджено Дарницький залізничний міст та міст ім. Є. Патона. 1950 року створену першу в СРСР ЕОМ — МЕСМ, а 1951 року розпочав передачі перший в Україні телевізійний центр. 1960 року Києві пущено до ладу першу ділянку метрополітену, зведено нові житлові масиви на лівому березі Дніпра. Відкрито Театр драми і комедії та Молодіжний театр, Музей народної архітектури та побуту УРСР, Музей історії Києва та Музею історії Великої Вітчизняної війни. Разом з тим з середини 1960-х поновилася ідеологічна диктатура, а Київ стає центром дисидентського руху. Припинення репресій та повернення політв’язнів в Україну почалося лише за часів перебудови після 1986 року.

1991 року Київ став столицею незалежної України. Проте в місті важко впроваджувались позитивні зрушення: давалася взнаки загальнодержавна соціально-економічна криза, що призвела до безробіття та скорочення виробництва. У цей час добудовано лінію метрополітену на Лук’янівку та Харківський масив, відкрито Співоче поле.

У новому столітті Київ неодноразово ставав центром акцій протесту. Наприкінці 2000 — початку 2001 Київ став центром політичної акції «Україна без Кучми». Вона була найбільшим силовим виступом проти влади за часів незалежності. З листопада 2004 до січня 2005 в місті відбувалися масові протести проти фальсифікації президентських виборів, які отримали назву Помаранчева революція. З листопада 2013 по лютий 2014 Київ став центром «Революції гідності», в ході якої у зіткненнях з спецпідрозділами «беркуту» в центрі міста загинули більше сотні протестувальників і кількасот отримали тяжкі поранення.

Влада

Міська

Після здобуття Україною незалежності в 1991 року Київ виконував функції столиці. Офіційний статус столичного міста він отримав лише 1999 року після прийняття закону з радянським формулюванням «Про столицю України — місто-герой Київ»[6]. У місті була впроваджена система двовладдя — одночасне існування інститутів голови Київської міської державної адміністрації (КМДА) та Київського міського голови (мера Києва). Перший призначається президентом України і є керівником виконавчої влади міста. Другий обирається мешканцями Києва, терміном на 5 років на загальних виборах, й очолює місцевий орган самоврядування — Київську міську раду. До 2010 року року обидві посади займала одна особа. Станом на 2012 рік головою Київської міськдержадміністрації був Олександр Попов, призначений призидентом Януковичем, а міським головою (мером) — Леонід Черновецький, обраний киянами. Мешканці Києва не впливають на призначення голови адміністрації власного міста.

1 червня 2012 року Леонід Черновецький написав заяву про відставку[7]. Згідно зі статтею 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», повноваження міського голови припиняються достроково з дня прийняття міською радою рішення, яким береться до відома факт відставки.[8][9] Після прийняття такого рішення обов’язки Київського міського голови виконувала секретар міської ради Галина Герега.[10]

25 травня 2014 року на виборах міського голови перемогу здобув Віталій Кличко, який 5 червня 2014 року на першому засіданні Київської міської ради VII скликання склав присягу Київського міського голови та приступив до виконання своїх обов’язків.

З 14 грудня 2013 після відсторонення Олександра Попова обов’язки Голови міської адміністрації тимчасово виконував Анатолій Голубченко. 25 січня 2014 року Головою Київської міської державної адміністрації було призначено Володимира Макеєнка, який перебував на посаді до 7 березня 2014 року. 7 березня 2014 року на посаду Голови Київської міської державної адміністрації був призначений Володимир Бондаренко. 25 червня 2014 року указом Президента України на посаду Голови КМДА було призначено діючого міського голову Віталія Кличка.

Головний орган київського міського самоврядування — Київська міська рада — складається з 120 депутатів, які обираються мешканцями міста терміном на 5 років. За результатами останніх виборів 25 травня 2008 року до ради потрапили представники блоку Леоніда Черновецького, блоку Юлії Тимошенко, блоку Віталія Кличка, блоку Литвина, Громадського активу Києва, партії Регіонів та блоку Миколи Катеринчука.

25 травня 2014 року було обрано новий склад Київської міської ради.

Київська міська державна адміністрація виконує функції виконавчого органу Київської міської ради, але паралельно здійснює функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади — Кабінету Міністрів України.

До 31 жовтня 2010 року в Києві діяли районні ради, однак напередодні чергових місцевих виборів міська рада своїм рішенням їх ліквідувала.

Загальнодержавна

У Києві, як місті, наділеному Конституцією України столичними функціями, розміщуються усі центральні органи влади: законодавчі, виконавчі та судові.

Адміністративний поділ

Административное деление Киева.gif

Територія міста поділена на 10 адміністративних районів:

Район Площа, км ² Населення, осіб
Правий берег Дніпра :
Голосіївський 156 232,9 тис.
Оболонський 110 315,8 тис.
Печерський 27 141,4 тис.
Подільський 34 192,2 тис.
Святошинський 101 336,0 тис.
Солом’янський 40 343,8 тис.
Шевченківський 25 229,0 тис.
Лівий берег Дніпра :
Дарницький 134 316,8 тис.
Деснянський 148 359,5 тис.
Дніпровський 67 346,5 тис.

Дані про площу подано згідно з Офіційним порталом Київської міської влади
1 — у різних джерелах дані різняться від 1,9 тис. га до 3,7 тис. га)

Демографія

Докладніше: Населення Києва

Населення

Населення міста
Період Населення  %±
IX століття близько 50 000
XVI століття
1552 5 — 6 000
1571 10 — 12 000
XVIII століття
1-ша чв. 10 — 12 000
1742 ~ 15 000
XIX століття
1806 27 200
1811 23 300
1840 44 700
1863 68 400
1865 71 300
1874 116 774
1897 247 723
XX століття
1913 595 000
1919 544 369
1923 422 975
1926 512 088
1929 518 400
1931 586 000
1933 608 000
1939 846 724
1943 180 000
1959 1 104 334
1970 1 631 908
1979 2 143 855
1989 2 587 945
2001 2 611 327

Київ є найбільшим містом України і сьомим за чисельністю населення у Європі. Станом на 1 квітня 2013 року наявне населення у Києві становило 2 846 852 осіб[11], постійне дещо менше — 2 845 938 [2]/ За останніх десять років населення міста стабільно зростає в середньому на 20 тис. осіб за рік. 2010 року, за офіційними даними, населення Києва сповільнило своє зростання і за рік виросло на 14,1 тис. осіб. Так на січень 2010 року населення міста становило — 2 785,1 тис. осіб[11], а на січень 2011 року — 2 799,2 тис. осіб[11]. Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ оцінює сукупне населення Києва, разом з незареєстрованими громадянами, у 3 144 тис. осіб[12].Разом з навколишніми передмістями Київ утворює Київську агломерацію із сукупним населенням понад 5 млн мешканців.[Джерело?]

Жителі Києва називають себе кия́нами ще з князівських часів, що відображено в Повісті временних літ («Святополкъ же сѣде в Киевѣ по отци своемь, и созва Кыяны») та Руській Правді («Микыфоръ Кыянинъ»).

Національний склад

В Києві більшість населення становлять українці — 83%. Також проживають представники близько 130 національностей: росіяни — 337,300 (13.1%), євреї — 17,900 (0.7%), білоруси — 16,500 (0.6%), поляки — 6,900 (0.3%), вірмени — 4,900 (0.2%), азербайджанці — 2,600 (0.1%), татари — 2,500 (0.1%), грузини — 2,400 (0.1%), молдавани — 1,900 (0.1%) тощо. Локалізації меншин у мікрорайонах не відбувається.

Національний склад населення міста Київ станом на 2001 рік[13]

Національність Кількість осіб Відсоток до загальної кількості
1 Українці 2 110 767 82,23%
2 Росіяни 337 323 13,14%
3 Євреї 17 962 0,70%
4 Білоруси 16 549 0,64%
5 Поляки 6 924 0,27%
6 Вірмени 4 935 0,19%
7 Азербайджанці 2 567 0,10%
8 Татари 2 451 0,10%
9 Грузини 2 352 0,09%
10 Молдавани 1 927 0,08%
11 Інші 63 196 2,46%
Разом 2 566 953 100%
Національний склад Києва у 1874–2001 роках, тис. осіб
Нац-сть 1874[14] (мова) 1897[15] (мова) 1919[16] 1926[17] 1939[18] 1959[19] 1970[20] 1979[20] 1989[21] 2001[21]
Українці  38,6  31,43%  55,1  22,22%  128,7  23,64%  216,5  42,28%  450,6  53,21%  663,9  60,11%  1056,9  64,76%  1455,6  67,89%  1863,7  72,45%  2110,8  82,22%
Росіяни  58,2  47,42%  134,3  54,20%  232,1  42,65%  125,5  24,51%  139,5  16,47%  254,3  23,02%  373,6  22,89%  474,4  22,13%  536,7  20,87%  337,3  13,14%
Євреї  12,9  10,53%  30,0  12,08%  114,5  21,07%  140,3  27,40%  224,2  26,48%  153,5  13,90%  152,0  9,31%  132,2  6,17%  100,6  3,91%  17,9  0,70%
Поляки  7,9  6,41%  16,6  6,69%  36,8  6,77%  13,7  2,68%  11,8  1,39%  8,5  0,77%  9,7  0,59%  10,5  0,49%  10,4  0,40%  6,9  0,30%
Всього  122,7  100,00%  247,7  100,00%  544,4  100,00%  512,1  100,00%  846,7  100,00%  1104,3  100,00%  1631,9  100,00% 2143,9  100,00%  2572,2  100,00%  2567,9  100,00%

Мова

Історична динаміка мовного складу (рідної мови) населення Києва за переписами

1874[14] 1897 1926[22] 1979[23] 1989[24] 2001[24]
Українська 31,4% 22,2% 27,9% 53,0% 57,6% 72,1%
Російська 47,4% 54,2% 52,3% 45,0% 41,1% 25,3%
Інша 21,2% 23,6% 19,0% 2,0% 1,3% 2,6%

Розподіл населення Києва за рідною мовою за результатами перепису 2001 р.[25]

Домашня мова населення Києва у 2005 р. за опитуванням Центру Разумкова[26]

Релігія

Докладніше: Церкви Києва

За релігійною ознакою, 2006 року 64% мешканців Києва назвали себе віруючими. Основну масу віруючих жителів Києва становили православні християни — парафіяни Київського (67% віруючих) або Московського (18%) Патріархату. Порівняно невелика частина віруючих або належала до яких-небудь інших конфесій (3%), або взагалі вагалася ідентифікувати себе з якоюсь певною конфесією (12%)[27].

Економіка

Докладніше: Економіка Києва

У 10—13 століттях основу економіки Києва становили сільське господарство, ремесло, торгівля. В місті працювали ремісники понад 60 спеціальностей[5]: гончари, ковалі по чорних і кольорових металах, ливарники, виробники скла, обробники кості, дерева й каменю. Київські ювеліри володіли техніками емалі, черні, зерні, поливи. На 11 століття в місті діяло 8 ринків, найбільшими з яких були «Бабин торжок» у княжому місті, та «Торговище» на Подолі[5]. З Києва імпортувалася сировина (хутро, мед, віск, шкіри, хліб) і ремісничі вироби (зброя, прикраси). В місті постійно проживали руські, візантійські, єврейські й європейські купці. Через Київ проходили три міжнародні торгові шляхи — Грецький, що сполучав Скандинавію із Візантією; Київський, що сполучав Русь із Польщею, Чехією та Баварією; Залозний, що вів на Кавказ, до азійських країн[5].

2005 року ВРП склав 32 мільярди доларів, 6-те місце серед міст центрально-східної Європи після Москви, Праги, Будапешта, Варшави і Бухареста; ВРП на душу населення — 12000$; Середня заробітна плата — 280$, а вже в грудні 2010 — 528$.

Зростання ВРП 2006 року — 5,3%. На 2004 рік сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій склав 2.7 мільярди доларів, експорт — 4.13 мільярдів доларів.

На Київ припадає 5,6% населення України, 20% ВВП, 30% прямих іноземних інвестицій. ВВП на душу населення на 75% вищий за середній по країні (6800$).

2004 року 1,35 мільйонів мали роботу, із них 884 тисяч (65.6%) на великих та середніх підприємствах. 79% працюють у сфері послуг, із них 23% — у сфері торгівлі, 15% — у сфері нерухомості. Лише 21% зайнято у промисловому виробництві. Сфера послуг надає понад 82% ВРП міста, та понад 30% обігу країни в сфері послуг. Безробіття нижче за 5%.

Сектори сфери послуг, що дають основний внесок до економіки Києва — транспорт та комунікації, дрібна та оптова торгівля, нерухомість, юридичні та фінансові послуги. Ключовими зростаючими секторами економіки є роздрібна торгівля, інформаційні технології, фінанси.[28]

Промисловість

Докладніше у статті Житлово-комунальне господарство Києва

Київ — один з найбільших індустріальних центрів України. 2010 року обсяг реалізованої промислової продукції місцевих підприємств становив 39 855,8 млн ₴[29] (близько 4% від загальноукраїнського обсягу[30]). У структурі реалізованої продукції за основними видами промислової діяльності за січень-жовтень 2009 року найбільша питома вага припадає на виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (24,4%) та на виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (22,1%)[31]. Місто є великим центром машинобудування, в тому числі важкого-, енергомашинобудування, верстато-, судно-, приладобудування; чорної і кольорової металургії, хімічної, легкої, поліграфічної промисловості.

У Києві розміщено заводи різних галузей промисловості. Нижче наведено найбільші у своїх галузях:

Харчова

Машинобудівна

Хімічна

Заробітна плата

Станом на березень 2007 року середня номінальна заробітна плата — 1420 ₴ на місяць. Для грудня 2010 року цей показник — 4174 ₴. Зокрема, за основними видами діяльності: у будівництві — 1 673 ₴, у транспорті та зв’язку — 2256 ₴, в торгівлі — 1784,88 ₴, у промисловості — 1693 ₴, в охороні здоров’я та наданні соціальної допомоги — 859 ₴, в освіті — 1237 ₴, в державному управлінні — 3012 ₴, в діяльності у сфері культури та спорту, відпочинку та розваг — 1 730 ₴[32]

Туризм

Істотну роль в економіці міста грає туристичний бізнес, пов’язаний з прийомом гостей з України і зарубіжних країн, а також пов’язана з цим економічна активність у сфері обслуговування. Місто володіє значною історико-культурною спадщиною, розвинутим сучасним мистецтвом ти оздоровчою базою для формування туристичного продукту, для перетворення туризму у важливу галузь міської економіки. За попередніми розрахунками у 2011 році Київ відвідали понад 1,2 млн туристів, що на 20% більше ніж у 2010 році. На сьогодні за 2011 рік від діяльності туристичних підприємств і готелів у міську казну надійшло 540 млн ₴., в тому числі близько 6 млн ₴. від впровадження туристичного збору.[33]

Станом на 22.12.2010 р. у м. Києві зареєстровано 2212 туристичних підприємств, 1051 — турагенти і 1161 — туроператорів. У місті діє понад 150 закладів розміщення різної форми власності та підпорядкування більше ніж на 9,6 тис. номерів, з яких 90 — готелів, потужністю більше ніж 8 тис. номерів, решта — інші засоби тимчасового розміщення (проживання) на 1,6 тис. номерів. За категорією комфортності у місті є такі готелі:

5*****- 4 готелі на 931 номерів (Прем’єр Палац, Опера, Свята Софія Хаятт Рідженсі Київ та ІнтерКонтиненталь Київ);

4**** — 26 готелів[34] на понад 1500 номерів (Редісон САС, Дніпро, Київ, Салют, Президент-готель, Національний, Рів’єра на Полоді, Поділ-Плаза, Вісак, Піросмані, Фараон та ін.);

3*** — 19 готелів 3186 номери;

2** — 20 готелів на 1133 номерів;

1* — 7 готелів на 176 номерів.

Протягом 2004–2010 років у м. Києві відкрилось 36 готелів різної категорійності, темп приросту склав 35,14%.[35]

В Київі знаходяться такі пам’ятники архітектури, як Софійський собор, Києво-Печерська лавра, Золоті Ворота. Сучасне мистецтво представлене PinchukArtCentre, Мистецький Арсенал, Український тиждень моди, фестивалями та іншими заходами. У місті зосереджена велика кількість музеїв.

Екскурсії

Докладніше у статті Ліга екскурсоводів міста Києва

Музеї Києва

Докладніше у статті Музеї Києва

Злочинність

Рівень злочинності за 2012 рік на 10 тис. населення складає 120,8 злочинів, з них 32,6 тяжких та особливо тяжких.[36]

Транспорт

Київ є найбільшим транспортним вузлом України. До числа транспортних магістралей міста Києва належать автотранспортні магістралі, залізничне сполучення та водні шляхи сполучення. Важливу роль у транспортному сполученні відіграють мости через річку Дніпро, а у внутрішньоміських пасажирських перевезеннях — метро. Розвинена також автобусна, тролейбусна і трамвайні мережі, працює фунікулер. У міжнародному сполучені найважливішу роль відіграють міжнародні аеропорти «Бориспіль» та «Жуляни».

Аеропорти

Київ — потужний авіавузол. Тут діють: два пасажирські аеропорти, один вантажний, один військовий, шість злітно-посадкових смуг (ЗПС) та п’ять пасажирських терміналів:

  • міжнародний аеропорт «Бориспіль», розташований за 29 км на схід від Києва. В аеропорту є дві ЗПС та 5 пасажирських терміналів — A, B, C, F та D. Аеропорт є найбільшим у країні, обслуживши 2011 року 8 020 тис. пасажирів. Аеропорт являєтся базою для авіакомпаній МАУ та АероСвіт;
  • міжнародний аеропорт «Київ» («Жуляни»), що має два пасажирські термінали. Розташований на південно-західній околиці міста. Після переходу 2011 року до аеропорту авіаперевізника Wizz Air збільшився пасажиропотік у ньому, порівняно з 2010 роком, у 16,2 разів, із 29 тис. осіб до 469,8 тис. осіб[37].

Також у місті Васильків розташований воєнний аеропорт. А у державному підприємстві «Київський авіаційний завод „Авіант“» зноходиться злітно-посадкова смуга.

Залізниця

Київ — потужний залізничний вузол. У Києві розташовано головне управління Південно-Західної залізниці. У Києві діє мережа вокзалів і станцій. Головна станція — Київ-Пасажирський. На станції існує три вокзали: Центральний, Південний і Приміський. Вокзали на ст. Київ-Пасажирський обслуговують усі потяги внутрішнього й міжнародного сполучення, маршрути яких проходять через Київ. Для розвантаження центрального вокзалу почали будівництво на станції Дарниця міжміського та приміського (відкрито 2008 року) вокзалів, до яких буде проведена лінія метрополітену.

Важливу роль у транспортній інфраструктурі міста відіграють залізничні станції, на яких здійснюється пересадка на метрополітен. До таких станцій належать:

  • Київ-Пасажирський;
  • Київ-Петрівка;
  • Сирець;
  • Святошин;
  • Видубичі.

Саме вони у майбутньому можуть скласти мережу транспортно-пересадочних вузлів.

Залізничні маршрути розходяться від Києва у п’яти магістральних напрямках: фастівському (південний захід), коростеньскому (північний захід), ніжинському (північний схід), гребінковському (південний схід) та миронівському (південь, одноколійна). Також по Києву проходить так зване «Північне Кільце», що проходить від станції Київ-Волинський і станції Святошин через стпнцію Київ-Петрівка та Київ-Дніпровський до станції Дарниця. Усі магістральні залізниці електрифіковано. Крім магістральних, існує відомча неелекрифікована гілка від станції Київ-Петрівка до Вишгороду та місцеві залізничні колії промислового призначення.

5 жовтня 2011 року почала працювати міська електричка: кільце у 50.8 км зв’язує 14 станцій, усі лінії метрополітену, й дозволяє об’їхати місто за 1 годину 30 хвилин. Електричка стала міському бюджету в 223 мільйони гривень.[38]

Річковий транспорт

Київський річковий порт засновано в липні 1897 року по завершенні будівництва Київської гавані. Причали порту тягнуться від Гавані до станції метро «Дніпро». За радянських часів по Дніпру регулярно виконувались як вантажні перевезення, так і пасажирські рейси приміського та дальнього сполучення. Наразі рейси по Дніпру вважаються нерентабельними — виконуються в основному прогулянкові й туристичні. Фарватер Дніпра використається також для транспортування великих вантажів.

Метро

У Києві ідея підземної залізниці вперше виникла 1884 року[39]. Саме тут уперше в Російській імперії[Джерело?] розглянуто проект дороги під землею. Проект передбачав проведення тунелів від пристані на Дніпрі до залізничного вокзалу через Поштову площу і Бессарабку. Проте депутати міської Управи відхилили цей проект — цілком імовірно, через банальний страх перед невідомим. Так само сталося і Москві, де провалилися проекти 1902 і 1912 років. 1916 року Російсько-Американська Торгова Палата пропонує новий проект будівництва метрополітену, який також відхилено міською владою Києва. Однак ідея спорудження метро у Києві не полишає голови фахівців та можновладців. Уряд гетьмана Української держави Павла Скоропадського мав намір будувати урядовий центр і лінію метро у районі Звіринця. Цим проектам не судилося збутися через те, що влада незабаром перейшла до Директорії Симона Петлюри й тема створення київського метро відійшла на задній план.

Відправлення поїзду з станції Голосіївська.

Після закінчення Німецько-радянської війни Київ почали відбудовувати. 5 серпня 1944 року Постановою Ради народних комісарів СРСР відповідним установам наказано розпочати розвідувальні роботи, скласти технічний проект та генеральний кошторис з тим, щоб вже у 4 кварталі того ж року внести на затвердження уряду проектне завдання на спорудження Київського метрополітену. Одинадцять років пішло на те, щоб дати життя Київському метрополітену: 6 листопада 1960 року було відкрито першу дільницю Святошино-Броварської лінії завдовжки 5,2 км з п’ятьма станціями — «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна» та «Дніпро». З 1960 року побудовано три лінії загальною довжиною 69,65 км, що налічують 52 станції, які нині щодня обслуговують більш ніж 1,4 млн пасажирів. Сім станцій метрополітену визнані пам’ятками історії та культури.

Київський метрополітен активно розвивається. У 20102013 роках відкрилися шість нових станцій на півдні Куренівсько-Червоноармійської лінії — «Деміївська», «Голосіївська», «Васильківська», «Виставковий центр», «Іподром» та «Теремки». Проводиться підготовка до спорудження четвертої (Подільсько-Вигурівської) лінії, проектні роботи щодо п’ятої (Лівобережної) лінії метрополітену призупинені.

Трамвай

Київ був першим містом України, Російської імперії та одним із перших у Європі, в якому відкрито рух електричних трамваїв. Перший трамвай запущено в червні 1892 року на лінії 1,5 км по Олександрівському узвозу (тепер — Володимирський узвіз). 1978 року в Києві стала до ладу перша в СРСР лінія швидкісного трамваю від площі Перемоги до житлового масиву Південна Борщагівка.

1990 рік став кульмінаційним у розвитку трамвайної мережі — загальна протяжність колій становила 275,9 км, виробнича база налічувала 904 пасажирських трамвайних вагони, річний обсяг перевезень сягав 438 млн. З середини 1990-х років трамвайне господарство поступово занепадає, на 2005 рік відповідні показники зменшились до 258,3 км та 509 трамвайних вагонів, річний обсяг перевезень склав близько 175,6 млн[40]. Після реконструкції мосту Патона 2005 року трамвайну мережу міста розірвано на дві відокремлені частини — лівобережну та правобережну.

Фунікулер

Вид на фунікулер.

Проблема зв’язку між Верхнім містом та низинним Подолом існувала завжди, скільки стоїть Київ. Спершу стародавні кияни користувалися крутими стежками, потім — Андріївським узвозом. Ідею збудувати між верхньою і нижньою частинами міста механічний підйом у вигляді невеличкої похилої залізниці з канатною тягою подав інженер А. А. Абрагамсон; проект розробили інженери М. К. П’ятницький та М. І. Баришников. Фунікулер, або «Михайлівський електричний канатний підйом», був споруджений коштом товариства Київської міської залізниці. Спорудження фунікулера тривало протягом 19021905 років. Фунікулер відкрито 7 травня 1905 року. Колії підйому простяглися на 200 метрів.

1958 року проведено кардинальну реконструкцію фунікулера: у машинному залі встановили сучасніше устаткування, яке, крім усього, ще й гарантувало повну безпеку руху — а наприкінці 1984 року фунікулер пережив ще одне оновлення, лінія подовжилась на 38 метрів.

Щороку цей незвичайний вид транспорту перевозить 2,8 мільйони пасажирів, серед яких чимало туристів.

Оскільки до фунікулеру найбільш схожим видом транспорту є трамвай, тому проїзні квитки на трамвай діють також і на фунікулер, а вартість однієї поїздки становить півтори гривні. До листопада 2008 року існували єдині квитки, які діяли як у автобусах, тролейбусах, трамваях, так і в фунікулері. Нині запроваджено спеціальні жетони для проходу на станції фунікулеру.

Тролейбус

Тролейбус марки «ЛАЗ» у Києві.

Роботи з організації тролейбусного руху в Києві розпочато 1934 року з поверненням Києву статусу столиці. Першою тролейбусною трасою стала Червоноармійська вулиця. У повоєнний час тролейбусне господарство Києва постійно розвивається.

З 1991 року на тролейбусних маршрутах Києва курсують тролейбуси вітчизняного виробництва, зокрема Київського заводу електротранспорту (вироблялись в 199194), київського авіазаводу, ВО «Південмаш» (м. Дніпропетровськ) та Львівського автомобільного заводу.[41]

Станом на 2000 рік в Києві діяло 35 тролейбусних маршрути. Довжина мережі досягла 324,9 км, парк становить 640 машин, з яких 24% — замортизовано. У травні 2006 року кількість тролейбусних маршрутів у Києві досягла 44. Працює 4 тролейбусних депо.

Автобус

Докладніше: Київський автобус

Вперше запровадити регулярний автобусний рух у Києві спробували ще 1913 року, а першу автобусну лінію відкрито 1925 року за маршрутом: площа 3-го Інтернаціоналу (нині — Європейська площа) — вулиця П’ятакова (тепер вулиця Саксаганського). У грудні того самого року відкрито другу лінію (Деміївську). Використовували автобуси марок «Мерседес-Даймлер» і «Фіат». Починаючи з 1929 року автобусний парк міста поповнюється машинами радянського виробництва; з 1932 — 19 місними автобусами ЗІС-18, з 1938 року — 24-місними автобусами ЗІС-16. 1934 року створено автобусно-таксомоторну базу, що розміщувалася на Боєнському провулку (тепер вулиці І. Кудрі). В ній налічувалося близько 30 одиниць рухомого складу. 1937 року в автобусному парку столиці України було 60 автобусів, 1939 року — близько 80. Швидкими темпами розвивалося автобусне господарство міста в післявоєнні роки. Кількість перевезень пасажирів 1967 року порівняно з 1947 зросла у 88 разів. 1978 року місто обслуговували 862 автобуси, що курсували за 87 маршрутами; загальна довжина автобусних ліній дорівнювала 647 км, кількість перевезень становила близько 1 млн пасажирів за добу. Тепер у Києві діє близько 90 автобусних маршрутів, які охоплюють собою усі частини міста, кількість автобусів перевищує 700 одиниць. Працює 8 автобусних парків.

Мости через Дніпро

Перший капітальний міст через Дніпро споруджено 1853 року — так званий Ланцюговий міст. 1870 року під керівництвом військового інженера А. Є. Струве побудовано металевий залізничний міст у Дарниці, другий залізничний міст — Петрівський був споруджений 1917 року, однак невдовзі було зруйновано, відновлений 1929 року. У районі нинішнього моста Патона існув Наводницький міст понтонної конструкції, що дав назву вулицям Старонаводницькій і Новонаводницькій. У 1914 році на його місці був побудований стаціонарний дерев’яний міст, зруйнований у 1920 році. Він був відновлений у 1921 році і проіснував до 1935 року, коли був замінений іншим дерев’яним мостом. Під час Другої світової війни усі мости через річку Дніпро зруйновано. Після звільнення Києва (6 листопада 1943 року) споруджено тимчасові дерев’яні мости.

Сьогодні береги Дніпра в межах міста з’єднують 8 мостів, з них 4 автомобільні — Московський, міст метро, міст Патона та Південний, два залізничних — Дарницький та Петрівський, один залізнично-автомобільний міст — Кірпи, а також пішохідний міст. Триває спорудження Подільського.

Архітектура

Докладніше: Архітектура Києва

У 10-13 століттях Київ забудовувався кварталами зрубних і каркасно-стовпових споруд, переважно двоповерхових[2][5]. Планування міста в 10-13 ст. було садибно-вуличним[5]. Деякі вулиці замощувалися дерев’яними мостовими[5]. В князівській частині Києва стояли кам’яні будинки[2]. Найбільшими спорудами були цегляні хрестово-купольні храми, виконані у руському стилі з елементами візантійського — Десятинна церква (989996), Софійський собор (1037), Іриниська і Георгіївська церкви (1037), Києво-Михайлівський Золотоверхий собор (1113)[2]. Вони були мали багато бань, пірамідальну композицію, хрещаті стовпи[5].

Найдавніші будови Києва належать до XI–XII сторіч. Збереглися також будинки XVII–XVIII століть, проте переважають в архітектурному обличчі міста будови другої половини XIX століття, та початку XX століття, виконані у стилі модерн та конструктивізму. Загалом у місті збереглося бл. 3000 споруд 11-поч. 20 ст., зокрема понад 70 храмів тих часів. До числа найзначніших архітектурних пам’яток Києва зараховують такі:

Серед пам’яток новітньої епохи:

Пам’ятники та скульптури

У Києві велика кількість різноманітних меморіалів, пам’ятників, монументів, скульптурних груп, пам’ятних знаків, погрудь (бюстів) і фігур. Будучи впродовж історії завжди містом мультикультурним, в Києві в різний час «вшановували у камені» діячів багатьох країн і народів.

Як і в інших містах України, переважна більшість пам’ятників і монументів у Києві зосереджена в центральній (історичній) частині, хоча деяке їх число, в тому числі і з огляду на величину міста, сформування власних осередків адміністративних одиниць міста (районів), територіальне розміщення об’єктів культури, місць історичних подій, проживання і/або роботи видатних діячів, включення до складу міста прилеглих населених пунктів тощо, розташовані по всій території міста і на околицях.

Хмарочоси

Хмарочоси Києва.

Місто славиться своїми історичними і сучасними хмарочосами. Перші висотні будинки з’явилися в Києві, ще на початку ХХ століття: Київський Париж (1901 рік), Хмарочос Гінзбурга (1912 рік), Будівля Кабінету Міністрів України (1938 рік).

В роки «післявоєнної відбудови» міста, в Києві збудували такі відомі хмарочоси як: висотний житловий будинок по Хрещатику, 25 і Готель «Україна» (до 2001 року — готель «Москва»).

В 19701980-ті роки в місті з’являються «готелі-хмарочоси»: «Київ», «Русь», «Турист», «Спорт» та інші.

Зараз у Києві знаходиться п’ятірка найвищих хмарочосів України: Бізнес центр «Континенталь», БЦ «Парус», ЖК «Корона», ЖК «Корона» № 2 і будівля Апеляційного суду міста Києва.

Також завершується будівництво 48-поверхового житлового комплексу на Кловському узвозі, який буде мати висоту 163 метри. На проспекті Перемоги, поруч із центральним загсом, триває спорудження хмарочосу — Sky Towers. Після завершення він буде найвищим хмарочосом України, висотою 210 метрів, і матиме 47 поверхів.

У проекті залишається спорудження бізнес-центру «Київ-сіті» на Рибальському острові, де будуть височіти хмарочоси висотою в 200–300 метрів.

Тимчасові споруди

Станом на березень 2014 в Києві близько 15 тисяч кіосків.[42] Станом на 1 січня 2014 у Києві діяли 423 кіоски з пресою.[43]

Культура

Питаннями діяльності культурно-освітніх, мистецьких закладів міського підпорядкування займається Головне управління культури Київської міської державної адміністрації, у веденні якого нараховується 18 театрів міського та 4 театри районного підпорядкування, 6 концертних організацій.

Музика

Головними осередками сучасного музичного життя міста Києва є — Національна опера України, Національна філармонія України, Будинок органної та камерної музики, Київський державний театр оперети. Концерти академічної музики проходять також в Великому та малому залах Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, концертному залі Будинку звукозапису, Будинку вчених, Будинку вчителя, Будинку Актора, концертних естрадах Центрального і Хрещатого парків..

У Києві діють такі хорові колективи як Національна заслужена академічна капела України «Думка», Національний заслужений академічний народний хор України ім. Верьовки, чоловіча хорова капела України ім. Л.М.Ревуцького, Народна академічна хорова капела НАН України «Золоті Ворота», муніципальний камерний хор «Хрещатик», камерний хор «Credo», хорова капела хлопчиків та юнаків «Дзвіночок» та ін.

Концерти розважальної музики проходять у Палаці «Україна», Палаці Спорту, Жовтневому Палаці, Українському домі, ДК КПІ, Центральному домі художника, концертному зал FreeDom та інших залах[44].. В теплу пору року концерти та фестивалі української етно- та рок-музики проходять також на Співочому полі..

Періодично в Києві проводяться музичні фестивалі, зокрема: академічної музики — Київ Музик Фест, Форум музики молодих, Музичні прем’єри сезону, фестиваль фортепіанної музики «Володимир Крайнєв запрошує», фестиваль хорової музики Золотоверхий Київ; а також фестивалі естрадної музики — Червона Рута, Країна мрій та інші . Визначною музичною подією 2005 року стало проведення у Києві пісенного конкурсу «Євробачення».

Невід’ємною частиною музичного життя столиці є періодичні музичні конкурси: піаністів — пам’яті В. Горовиця, диригентів — ім. С. Турчака, хорових колективів — ім. М. Леонтовича, вокалістів — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, а також багатопрофільний конкурс імені М. Лисенка.

У Києві працювали такі видатні музиканти, як Микола Лисенко, Олександр Кошиць, Микола Леонтович, Яків Степовий, Кирило Стеценко, Рейнгольд Глієр, Болеслав Яворський, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Микола Вілінський, Григорій Верьовка, Борис Гмиря, Степан Турчак, Іван Карабиць, Володимир Симоненко. Серед сучасних композиторів — Валентин Сильвестров та Євген Станкович.

Театр

Образотворче мистецтво

Центрами образотворчого мистецтва в Києві є Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури та Національна спілка художників України. Багаті художні колекції представлені у київських музеях — Національному художньому музеї, Музеї російського мистецтва та Музеї імені Богдана та Варвари Ханенко. Твори сучасних українських художників експонуються в галереї спілки художників, міській галереї мистецтв «Лавра», ряді галерей на Андріївському узвозі тощо.

Київ початку XX століття пов’язаний з іменами таких художників, як Олександра Екстер, Михайло Бойчук, Олександр Богомазов, Абрам Маневич, Георгій Нарбут, Вадим Меллер, Олександр Хвостенко-Хвостов, Георгій Лукомський, у 1920-х роках в Києві працювали Михайло Жук, Климент Редько, Юхим Михайлів, Григорій Світлицький, Карпо Трохименко. У 1930-х працювали видатні графіки, такі як Сергій Конончук, який особливу увагу приділяв темі рідного міста. Ці рисунки ніби створюють серію, де головними «героями» стають куточки двориків, тихих вулиць («Київ. Глибочиця», 1931 р.; «Київ. Вулиця Артема», 1934 р.). Художник зумів відчути й передати тонкий, мінливий стан природи, сповнити її людським теплом рідних вулиць.

У 1960-ті роки на арену виходять художники, що опановують різні напрямки європейського живопису — експресіонізму (Михайло Грицюк, Ігор Григорьєв), фонізму (Григорій Гавриленко), сюрреалізму (Іван Марчук). Декоративні неофольклорні якості внесли у малярство і графіку учасники гуртка, об’єднаного навколо колекції народного мистецтва Івана Гончара (Віктор Зарецький, Георгій Якутович).

Новітній етап художньої творчості в Києві розпочинається із виходом на поверхню андеґраунду 1987 р., коли Спілка художників улаштувала виставку молодих. Уперше від 1920-х рр українські художники знов заявили про себе на міжнародному рівні, зокрема це абстракціоністи Тіберій Сильваші, Анатолій Криволап, Петро Лебединець, Микола Кривенко, творець палімпсестів Олександр Дубовик, концептуаліст Володимир Бовкун, неодадаїст-картограф Юрій Соломко та інші.

Художня література

В Києві жили та працювали багато українських та російських письменників.

На вулиці Б. Хмельницького, 68 знаходиться будинок Роліт, в якому в різні роки жили близько 130 літераторів. Цей будинок є абсолютним рекордсменом в Україні за кількістю меморіальних дошок на фасаді.

Події численних літературних творів, зокрема романів, відбуваються в Києві. Літературному Києву 1920-х років присвячений інтелектуальний роман «Місто» Валер’яна Підмогильного.

Серед українських авторів Київ часто фігурує у творах сучасних авторів Євгенії Кононенко, Андрія Куркова та Олексія Нікітіна. Київ фігурує у творах російських письменників Миколи Лєскова, Михайла Булгакова та Віктора Некрасова.

Працював болгарський літературознавець Величков Алекси. Народилися і жили в Києві російські Михайло Булгаков і Віктор Некрасов.

Бібліотеки

Одними з перших бібліотек Києва були бібліотека Софійського собору, заснована Ярославом Мудрим 1037 року, та монастирське книгосховище Києво-Печерської лаври. У XVII столітті заснована бібліотека Київської академії. До Жовтневого перевороту в Києві діяло 6 бібліотек платного користування, найбільшою з них була міська (50 тис. одиниць зберігання). Після відновлення радянської влади виконком київської ради ухвалив «зробити доступнішими для народу академічні бібліотеки». Створюється ряд нових бібліотек: 1919 — Центральна робітнича бібліотека, Всенародна бібліотека України та ін. На 1979 рік бібліотечна мережа міста налічувала 1332 бібліотеки різних систем і відомств (66 млн одиниць зберігання), ними обслуговано 1598 тис. читачів.[45]

Щорічно публічні бібліотеки Києва обслуговують 560 тисяч користувачів. У своєму арсеналі бібліотеки міста мають книжкові фонди, власні інформаційні електронні бази даних та забезпечують використання світових інформаційних ресурсів через мережу Інтернет. Бібліотечне обслуговування киян здійснюють:

Спорт

Найпопулярнішим командним видом спорту у Києві є футбол. Футбольний клуб «Динамо» неодноразово ставав чемпіоном СРСР та України, здобував міжнародні трофеї, є справжнім символом міста[46]. В чемпіонаті країни місто також представляли клуби «Оболонь» та «Арсенал». Найкращим українським чоловічим баскетбольним клубом часів СРСР був київський «Будівельник», який зараз разом з БК «Київ» виступає в об’єднаній Українській Суперлізі. В вітчизняному жіночому баскетболі лідируючі позиції займає київська команда ТІМ-СКУФ. В білоруській Екстралізі виступає хокейний клуб «Сокіл». В радянські часи жіночий гандбольний клуб «Спартак» неодноразово вигравав чемпіонат країни та європейські клубні трофеї.
Головними аренами спортивних змагань є НСК «Олімпійський», Палац спорту, стадіони «Динамо» ім. В. Лобановського та «Оболонь».

У Києві працює Національний університет фізичного виховання і спорту України. 2012 року на НСК «Олімпійському» проводились матчі та фінал Чемпіонату Європи з футболу 2012.

Парки

Докладніше: Парки Києва

Київ має велику кількість садів та парків для відпочинку, серед яких Національний ботанічний сад, Ботанічний сад ім. Фоміна, Парк Шевченка, Хрещатий парк, Маріїнський парк, Міський парк, Володимирська гірка, Парк «Аскольдова могила», Парк Вічної Слави, Пейзажна алея, Сквер Чорновола, Гідропарк, Голосіївський парк, Голосіївський ліс, Парк партизанської слави, Парк перемоги, Пушкінський парк, Зоопарк.

Наймасовіше кияни та гості міста відвідують Національний ботанічний сад в пору цвітіння Саду бузків, Андріївський узвіз під час святкування Дня Києва, а також та міську виставку квітів, яка щорічно проводиться у Печерському ландшафтному парку довкола Співочого поля у дні святкування Дня Незалежності України в останній тиждень серпня.

У парку Кіото 3 вересня 2011 року висаджено найдовшу в Європі алею сакур.[47]

FM радіостанції Києва

  • 92.4 — Ретро FM
  • 92.8 — Європа плюс
  • 93.8 — Бізнес Радіо
  • 94.2 — Радіо 24
  • 95.2 — L’Radio
  • 95.6 — Jam FM
  • 96.0 — Радіо «Ера»
  • 96.4 — Хіт FM
  • 96.8 — DJ FM
  • 98.0 — Радіо Київ
  • 98.5 — Русское Радіо
  • 99.0 — Nostalgie
  • 99.4 — Радіо Ала
  • 100.0 — Gala Radio
  • 100.5 — Народне Радіо
  • 101.1 — Радіо Мелодія
  • 101.5 — Music Radio
  • 101.9 — Радіо Шансон
  • 102.5 — Просто Радіо
  • 103.1 — Люкс FM
  • 103.6 — Радіо Рокс
  • 104.0 — Радіо Шарманка
  • 104.6 — NRJ
  • 105.0 — Радіо Промінь
  • 105.5 — Стильне Радіо Перець FM
  • 106.0 — Радіо Динамо
  • 106.5 — Kiss FM
  • 107.0 — Європа FM
  • 107.4 — Авторадіо
  • 107.9 — Наше Радіо

Наразі кількість радіостанцій Києва перевищує 30.

Освіта та наука

У 10—13 століттях Київ був найбільшим освітнім центром Русі. Від часів Володимира Святославича тут діяли школи грамоти[5]. Церкви і монастирі мали власні бібліотеки. Книгозбірня київської Софії, так звана «бібліотека Ярослава Мудрого», нараховувала біля 950 томів[5]. Інша велика бібліотека, якою користувалися руські літописці, існувала в Печерському монастирі[5]. Дослідження графіті на стінах міських храмів і посуді, доводять, що частина киян була писемною[5].

Після монгольської навали рівень освіти в Києві занепав. З кінця 14 століття у списках паризької Сорбонни та інших західноєвропейсьих університетів з’являються імена студентів з Києва. Так, під 1436 зазначений перший доктор «рутенської нації з Києва» — Іван Тинкевич[48].

Починаючи з кінця XVII ст., Києво-Могилянська академія підготувала багато видатних вчених.

1834 року відкрито перший в історії Києва університет — Київський університет Св. Володимира, що з того часу став провідним вітчизняним освітнім та науковим центром. І сьогодні Київ — найбільший в Україні науковий центр.

Серед вищих навчальних закладів:

В Києві розміщені численні установи Національної академії наук України (НАНУ):

Почесні громадяни Києва

Видатні кияни

Тут вказуються люди, які народилися, довгий час (більше 4 років) жили та працювали у Києві.

Актори

Архітекори, скульптори

Науковці, інженери

Економісти

Музиканти

Поети, письменники

Політичні діячі

Релігійні діячі

Філософи

Футболісти

Художники

Інше

Правителі, поховані в Києві

Цікаві факти

Неофіційним гімном міста є пісня «Як тебе не любити, Києве мій!» яку в 1962 написав композитор Ігор Шамо на слова Дмитра Луценка.[57]

Півострів Київ в землі Грема, Антарктида, названий на честь міста Києва.[58]

На честь Києва названо астероїд 2171 Київ.

Міста-побратими

Місто Країна Дата угоди
Тампере Фінляндія Фінляндія 30 грудня 1954
Лейпциг Німеччина Німеччина 7 жовтня 1956
Флоренція Італія Італія 27 липня 1967
Братислава Словаччина Словаччина 3 квітня 1969
Кіото Японія Японія 7 вересня 1971
Тулуза Франція Франція 9 червня 1975
Оденсе Данія Данія 22 квітня 1989
Единбург Велика Британія Велика Британія 17 липня 1989
Мюнхен Німеччина Німеччина 6 жовтня 1989
Ухань КНР КНР 19 жовтня 1990
Вільнюс Литва Литва 21 червня 1991
Чикаго США США 17 червня 1991
Торонто Канада Канада 29 липня 1991
Анкара Туреччина Туреччина 10 лютого 1992
Відень Австрія Австрія 26 травня 1992
Париж Франція Франція 7 листопада 1992
Москва Росія Росія 22 жовтня 1992
Краків Польща Польща 19 лютого 1993
Гельсінки Фінляндія Фінляндія 12 березня 1993
Кишинів Молдова Молдова 1 жовтня 1993
Тсване ПАР ПАР 5 жовтня 1993
Будапешт Угорщина Угорщина 19 жовтня 1993
Пекін КНР КНР 13 грудня 1993
Варшава Польща Польща 4 лютого 1994
Гавана Куба Куба 21 лютого 1994
Таллінн Естонія Естонія 7 грудня 1994
Єреван Вірменія Вірменія 14 вересня 1995
Афіни Греція Греція 12 листопада 1996
Мінськ Білорусь Білорусь 5 липня 1997
Софія Болгарія Болгарія 11 вересня 1997
Баку Азербайджан Азербайджан 12 вересня 1997
Мехіко Мексика Мексика 25 вересня 1997
Бішкек Киргизстан Киргизстан 2 жовтня 1997
Брюссель Бельгія Бельгія 8 грудня 1997
Ташкент Узбекистан Узбекистан 16 січня 1998
Рига Латвія Латвія 29 травня 1998
Астана Казахстан Казахстан 11 червня 1998
Сантьяго-де-Чилі Чилі Чилі 5 серпня 1998
Стокгольм Швеція Швеція 24 березня 1999
Тбілісі Грузія Грузія 29 травня 1999
Рим Італія Італія 2 листопада 1999
Єрусалим Ізраїль Ізраїль 20 лютого 2000
Ріо-де-Жанейро Бразилія Бразилія 4 вересня 2000
Бразиліа Бразилія Бразилія 5 вересня 2000
Буенос-Айрес Аргентина Аргентина 7 вересня 2000
Лісабон Португалія Португалія 26 жовтня 2000
Ашгабат Туркменістан Туркменістан 14 травня 2001
Тріполі Лівія Лівія 29 травня 2001
Волгоград Росія Росія 11 липня 2001
Санкт-Петербург Росія Росія 27 липня 2001
Улан-Уде Росія Росія 8 жовтня 2001
Республіка Комі Росія Росія 6 грудня 2001
Белград Сербія Сербія 4 червня 2002
Ошська область Киргизстан Киргизстан 1 липня 2002
Женева Швейцарія Швейцарія 29 вересня 2003
Махачкала Росія Росія 5 березня 2004
Джакарта Індонезія Індонезія 30 травня 2005
Сучжоу КНР КНР 14 червня 2005
Ліма Перу Перу 14 жовтня 2005

 

3D визуализация и дизайн

Московське царство

Моско́вське ца́рство — назва централізованої російської держави у період кінця XVXVII століть, яка вживалася у писемності, творах іноземців XV–XVII століть[1], юридичній і історичній літературі XVIXX століть. Попередником Московського царства є Велике князівство московське та Золота Орда[2].

З проголошенням Петра І імператором всеросійським (1721) назва держави була змінена на «Всеросійську імперію».

Назва

Назва Московське царство фігурує і в соборном уложенії 1649 року («Московское государьство»)[3].

Великий князь московський Іван IV Грозний був вінчаний на царство і самопроголосив себе царем, став вживати титул: «Великий господарь, Божою милістю цар, Владимирський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, господарь Псковський та великий князь Смоленський, Тверський, Югорський, Пермський, Вятцький, Болгарський та інших держав, та великий князь Новагорода Низовської землі, Черніговський» (рос — «Владимерский, Московский, Новгородский, царь Казанский, царь Астраханский, государь Псковский и великий князь Смоленский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных государств и великий князь Новагорода Низовския земли, Черниговский»), згодом, з розширенням кордонів Московського Царства, до титулу додавались інші монарші домени: «цар Сибірський, Повелитель та господарь Іверської землі, Карталинських та Грузинських царів та Кабардинської землі, Черкеських, та Горських князів» (рос — «Царь Сибирский, Повелитель и Государь Иверския земли, Карталинских и Грузинских царей и Кабардинския земли, Черкасских и Горских Князей»).

Деякі російські історики, однак, стверджують, що назва «Московське царство» з’явилася у Західній Європі, а Іван Грозний засвоїв її в процесі спілкування з польсько-литовськими послами[4]

Візантійська спадщина

З падінням Константинополя у 1453 році, Москва починає претендувати на роль найбільшого центру православ’я, зявляються міфи про правоприємництво від Царграду. Після одруження Івана III на родичці останнього візантійського імператора Софії Палеолог, яка не мала жодних прав на Константинопільський престол, московський двір прийняв чимало візантійських термінів, ритуалів, назв і емблем. В московській православній церкві народжується ідея Москви — Третього Риму, автором цієї концепції вважається чернець Філофей. Він розглядає Московське царство як майбутній ідеал православної християнської держави, свої погляди він викладав у листах великому князю Василію III.

Зі сходженням на московський престол наступника Василія III — Івана IV, в Московії з’являється потужна автократична фігура царя. Титул Царя мав підкреслити суверенітет Московської держави, а фігуру її правителя поставити в один ряд із візантійським імператором або монгольським ханом. 16 січня 1547 року Іван IV був вінчаний тюркською шапкою за обрядом Московської православної церкви на царство та самопроголосив себе монархом з титулом «царь и великій князь всеа Русії, Владимирскій, Московскій, Новгородцкій, Псковскій, Резанскій, Тверскій, Югорскій, Пермскій, Вятцкій, Болгарскій и иныхъ». 1561 року Іван IV отримав грамоту від константинопольського патріарха Іоасафа, в якій містилося визнання Івана IV царем, існують однак відомості про те, що ця грамота була сфальсифікована.

Правління Івана Грозного

Вінчання Івана Грозного на царство. Гравюра невідомого автора XVI століття

Розвиток царської самодержавної влади досяг свого піку під час царювання Івана IV, що став відомий як Іван Грозний. Іван зміцнив позиції царя до безпрецедентного рівня, продемонструвавши ризикованість необмеженої влади в руках психічно нестабільної особистості. Розумний і енергійний, Іван страждав від нападів параної і депресії, а його правління сповнено актами крайнього насильства. Хронологія дат жорстокого завоювання царством Московським слов’янських земель зображена у Київському літописі[6]

  • Року 1477: Новгород Великий був взятий князем московським.

  • Року 1500: Біда сталось, крові безмежно пролито, люди мордовані в той час в царстві Московському. Одному Богу відомо, що сталось і як багато людей згинуло пред мечом, не один город чи місто, опівцарства кров’ю сплило.

  • Року 1509: Псков московські взяли.

  • Року 1514: Смоленськ московити взяли; того ж року наши побили Москву на Орші.

  • Року 1563: Полоцьк взятий московитами
Оригінальний текст (укр.)

Іван IV став великим князем в Москві в 1533 у віці до трьох років. У Шуйській і Бельській фракціях бояр змагалися за контроль над регентством щодо Івана, поки він сам не сів на трон у 1547 році. Відображаючи нові імперські претензії Москви, було розроблено ритуал коронації Івана IV, як царя, взявши за модель візантійських імператорів.

Завдяки постійній допомозі з групи бояр, Іван почав своє царювання з низкою реформ. У 1550-х, він оприлюднив новий кодекс законів, реорганізував військо та місцеві органи влади. Ці реформи були спрямовані на зміцнення держави в умовах безперервних війн.

Відносини з Західною Європою

Карта Московського царства, видана Герберштейном, 1557 рік

Тривалий час Московія залишалася маловідомою у Західній Європі. Першою значною роботою, присвяченій цій країні став труд барона Сигизмунда фон Герберштейна «Нотатки про Московію» (Russie Rerum Moscoviticarum Commentarii), опублікований в 1549. У 1630 році московські землі відвідав Адама Олеарій, його живі і інформативні роботи незабаром були перекладені на всі основні мови Європи.

Додаткову інформацію про Московію поширювали англійські та голландські купці. Один з них, Річард Канцелор після повернення з Московії в Англію, заснував там 1555 року Московську торгівельну компанію, що тривалий час користувалася монопольним правом на торгівлю з Московією. Іван Грозний використовував торговців цієї компанії для обміну листами з Єлизаветою I.

Завойовницькі війни

Незважаючи на внутрішні заворушення в 1530-х і 1540-х, Москва продовжувала вести завойовницькі війни. 1552 року Іван IV загарбав Казанське ханство, а пізніше — Астраханське ханство. Ці завоювання перетворили Московію на багатонаціональному і багатоконфесійну державу, якою вона залишається і сьогодні.

Загарбницькі походи у напрямку Балтійського моря виявилися невдалими. У 1558 Іван розв’язав Лівонську війну, що тягнулася протягом 25 років, однак урешті-решт московські війська були відтиснені військами Лівонської конфедерації, до складу якої входили, зокрема, й запорозькі козаки.

Опричнина

Докладніше: опричнина

Н. Неврев. Опричники

І.Репін. Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року

Наприкінці 1550-х між Іваном Грозним та боярами назріває протистояння. Причинами цього протистояння вважаються небажання бояр вести виснажливі завойовницькі війни, а також психічний дисбаланс московського царя. У 1565 Іван Грозний розділив Московію на дві частини: для забезпечення царського двору та опричниківопричнина») та загального користування («земщина»), так само на дві частини було поділено і боярство.

Для здійснення цього поділу, Іван IV конфісковував землі і майно у опозиційних бояр, виселяючи їх на окраїну, що часто зазнавала спустошливих набігів з боку сусідніх держав. 1570 року Іван IV сам організував спустошливий набіг на Новгород, підозрюючи місцеву знать у підготовці переходу до Речі Посполитої. В ході набігу близько третини населення міста було знищено. В результаті опричнини Івану Грозному вдалося підірвати економічну та політичну міць провідних боярських сімей, які зробили найбільший внесок у розбудову Московії і були найбільш здатними до керування нею. Торгівля зменшилася, а селяни, зіткнувшись із зростанням податків і загрози насильства, почали залишати Московію. Зусиллями щодо обмеження мобільності селян, та прив’язуванням їх до землі доведено Росію ближче до кріпосного права.

Відповідно до популярної теорії, почалася опричнина Івана з метою мобілізації ресурсів для війни і для придушення опозиції до нього. Незалежно від причини, Іван внутрішньої і зовнішньої політики чинять руйнівний вплив на Росію, і вони привели до періоду соціальної боротьби та громадянської війни, так званого Смутного часу (смутное время, 1598–1613). «Синодик опальних царя Івана Грозного», в якому перелічуються жертви самодержця нараховує понад 4000 знатних осіб.

Татарські набіги

У 1560-х роках стосунки між Московією і Кримським ханством погіршуються. За словами історика Валишевського, Іван IV відправляв до Хана послів з «миролюбними промовами й чудовими подарунками… Але султан зажадав повернення Казані й Астрахані й визнання Московської держави підвладною Порті». Девлет I Ґерай щорічно здійснював походи на Московію, щоб присмирити бунтівного самозванця, що оголосив себе царем, а 1571 року, коли Московія була ослаблена виснажливою війною в Лівонії, навіть спалив Москву. Сам Іван Грозний при цьому втік.[7].

Руйнівний татарський похід змусив Івана Грозного скасувати опричнину. 1575 року Іван Грозний зрікся царського престолу на користь касимовського хана Симеона Бекбулатовича, прямого потомка золотоордінських царів, проте через рік повернувся до влади, віддавши Бекбулатовичу володіння у Твері.

Смутний час

Московське царство до початку східної експансії, 1600 р.

Н. Некрасов. Борис Годунов спостерігає за навчанням сина-географа

Сергій Іванов. В Смутний час.

Докладніше: Смутний час

Івана IV змінив його син Федір, який був розумово відсталим і нездатним керувати. Фактично ж влада перейшла до боярина Бориса Годунова, який очолив регентську раду над Федором. Мабуть, найважливішою подією в царювання Федора було визнання Московського патріархату в 1589 році, що стало ключовим моментом в історії російської православної церкви.

У 1598 Федір помер, не лишивши спадкоємця, що означало припинення династії Рюриків. Борис Годунов скликав Земський Собор, на якому його проголосили царем. Проте ряд боярських угруповань відмовилися визнати це рішення, крім того, попри офіційні висновки слідчої комісії, Бориса Годунова підозрювали у причетності до смерті царевича Димітрія. На тлі неврожаю, голоду 1601 — 1603 років, і всенародного невдоволення з’являється людина, що видає себе за чудесно врятованого царевича Димитрія. Цей претендент на трон, який став відомий як Лжедмитрій I, отримав підтримку в Польщі і пройшов до Москви, збираючи послідовників серед бояр та простого люду. Після смерті Годунова 1605 року Лжедмитрій вступив до Москви і був коронований царем в цьому році, після вбивства царя Федора II, сина Годунова.

Згодом Росія вступила у період безперервного хаосу, відомий як час смут (рос. смутное время). Незважаючи на переслідування царем бояр, невдоволення городян і поступове поневолення селянства, ідея обмеження влади царя не знаходила ентузіастів. Не знаходячи альтернативи самодержавству, незадоволені московити гуртуються навколо різних претендентів на трон. Протягом цього періоду, метою політичної активності бояр стає отримання впливу над діючим самодержцем або просуванню власної кандидатури на трон. Ворожнеча бояр між собою, повстання бідних верств населення, та присутність польських військ у Москві спонукало багатьох прийняти царський абсолютизм як необхідний засіб для відновлення порядку і єдності в Московському царстві.

У цей період в Московії була розгорнута громадянська війна, в якій боротьба за трон була ускладнена інтригами конкуруючих боярських кланів, військовим втручанням Польщі та Швеції, а також масштабне народне повстання, очолюване Іваном Болотніковим.

У травні 1606 року Лжедмитрій І був убитий заколотниками, а царем був проголошений Василь Шуйський. Намагаючись зберегти трон, Шуйський уклав союз зі шведами, виступивши на їх боці у війні проти Польщі. Проте вже 1608 року під стінами Москви з’явився інший авантюрист — т.зв. Лжедмитрій II, що видавав себе за врятованого Димитрія, який за підтримки поляків створив табір у селі Тушино і сформував уряд з частини московських феодалів і приказних службовців. Уряд Шуйського запросив шведські війська для боротьби з самозванцем, в грудні 1609 р. Лжедмитрій II змушений був втекти до Калуги, де й був наступного року вбитий.

Проте претензії на московський престол заявив син польського короля Сигізмунда III Владислав, який знайшов підтримку у певної групи московських бояр. Після поразки під Клушиним 1610 року Шуйський був скинутий з престолу та вивезений у Польщу, де невдовзі й помер, а польське військо увійшло в Москву.

Польська присутність у Москві, однак, викликала спротив росіян. У Нижньому Новгороді була сформована добровільна армія, очолювана Дмитром Пожарським і Кузьмою Мініним, яка розпочала наступ на Москву. 1612 року поляки змушені були залишити Москву, а 1613 року Земський Собор проголосив боярина Михайла Романова царем. З цього моменту розпочалося 300-річне царювання династії Романових.

Романови

Андрій Рябушкін. Михайло Федорович на зборах боярської думи.

Безпосередня задача нової династії полягала в тому, щоб відновити порядок. Польща та Швеція в цей час були задіяні в запеклому конфлікт один з одним, і Росії вдалося укласти мир і зі Швецією (Столбовський мир,1617), і з Польщею (Деулінське перемир’я, 1618). Речі Посполитій були повернуті землі, включно зі Смоленськом, втрачені Великим князівством Литовським у 1509.

На початку Романови були слабкими правителями. Цар Михайло Федорович фактично передав державні справи Філарету, який у 1619 став Патріархом Московським. Пізніше син Михайла Олексій (р. 1645–1676) спирався на боярина Бориса Морозов. Морозов відзначився корупцією та податковими зловживаннями, що стали причиною соляного бунту у 1648 році.

Після безуспішних спроб відвоювати Смоленськ у Польщі в 1632 році Росія уклала з Польщею Поляновський мир (1634). Польський король Владислав IV, чий батько і попередник Сигізмунд III був обраний російськими боярами російським царем в часи смути, відмовилися від усіх претензій на звання, як одну з умов мирного договору.

Правовий кодекс 1649 року

Автократія пережила період смут і слабких правителів завдяки чисельному уряду і сильному центрального апарату. Урядові чиновники продовжували служити трону, незалежно від легітимності правителя чи контролю боярських фракцій. У 17-му столітті, бюрократичний апарат різко розширився. Число урядових департаментів («прикази») зросло з двадцяти двох у 1613 році до вісімдесяти до середини століття. Попри те, що між департаментами виникало дублювання чи суперечки в юрисдикції, центральному уряду вдавалося через губернаторів контролювати всі соціальні групи, а також торгівлю, обробну промисловість і, навіть, православну церкву.

Соборне укладення (рос. Соборное уложение), всеосяжний правовий кодекс, введений у 1649 році, свідчить про ступінь державного контролю над російським суспільством. До того часу, бояри переважно злилися з новою елітою і стали на службу державі, формуючи нове дворянство. В першу чергу і від старої, і від нової знаті вимагалася участь у військових справах, що було пов’язано з постійними війнами на південних і західних кордонах, а також нападами кочівників. У свою чергу, дворянство отримувало землі і селян. У попередньому столітті держава поступово обмежила селян у праві переходити від одного власника іншому; в 1649 р. кодекс офіційно закріпив селян за певним місцем проживання.

Держава повністю закріпила кріпосницьке право, і кріпаки-втікачи вважалися особами, що ховаються від правосуддя. Поміщики мали повну владу над селянами. Селяни, що живуть на державні землі, однак, не розглядалися як кріпаки. Вони були організовані в громадах, які несли відповідальність за податки та інші зобов’язання. Як і кріпосницькі селяни, проте, державні селяни були прикріплені до певних земель. Середній клас міських торговців і ремісників сплачували податки, і, як кріпаки, їм не дозволялося змінювати місце проживання. Всі верстви населення оподатковувалися військовими та спеціальними зборами. Таким чином переміщення всередині держави були обмежені і всі верстви населення були підпорядковані інтересам царства.

Введення кодексу та зростання державних податків поглибило соціальне невдоволення, що назрівало у смутні часи. У 1650-х і 1660-х роках кількість селян-утікачів різко зросла. Утікачі знаходили притулок вздовж річки Дон, області Донського козацтва. А великі повстання мали місце на Поволжі в 1670 і 1671. Донський козак Степан Разін, очолив повстання, що зібрало заможних козаків донського регіону й кріпаків-утікачів, що шукали вільні землі. Несподіване повстання набуло широкого розмаху на Волзі і навіть загрожувало Москві. Царські війська розгромили повстанців після захоплення великих міст уздовж Волги, а сам Разін був публічно підданий тортурам і страчений.

Захоплення українських земель

Землі, втрачені Річчю Посполитою у московсько-польській війні

Московія продовжувала свою територіальну експансію протягом всього 17-го століття. На південному заході захопили східно-українські землі, які до того входили до складу Речі Посполитої. На цих землях розвивалося Запорізьке козацтво — військові формування прикордонних районів. Хоча формально козаки Запорізької Січі служили в польській армії в якості найманців, вони й раніше прагнули незалежності і організовували повстання проти поляків. У 1648 році в Україні вибухнуло повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, причиною якої були соціальні та релігійні утиски з боку польської шляхти. Спочатку українці були в союзі з кримськими татарами, проте після переходу татар на бік поляків, українцям стали шукати військову підтримку у росіян.

У 1654 році на Переяславській раді було вирішено укласти військово-політичний союз з Московською державою, наслідком якої стала Московсько-польська війна 1654-1667. За Андрусівським договором, Україна була розколота вздовж Дніпра на Правобережну, що залишалася у складі Польщі, та Лівобережну, що стала автономною одиницею (Гетьманат) у складі Московського царства.

Церковна реформа

В. Перов. Сперечання про віру

П. Мясоєдов. Спалення Аввакума

Експансія Московського царства на захід і включення східно-українських земель мало неочікувані наслідки. Більшість українців були православними, але їх тісні контакти з Римо-Католицькою церквою та польською контрреформацією обумовили вплив західних інтелектуальних течій. Через Києво-Могилянську академію Московія отримала вихід до культурних тенденцій Центральної Європи та православного світу. Попри те, що українські зв’язки стимулювали творчість у багатьох галузях, вони також підірвали традиції російської релігійної практики і культури. Виявилося, що ізоляція Російської православної церкви від Константинополя викликала розбіжності у літургійних книгах та практиці.

Московський патріарх Нікон узявся за приведення богослужебних текстів до відповідності з грецькими оригіналами. Але Нікон зіткнувся із жорстокою опозицією серед багатьох московитів, які вважали поправки неприйнятним іноземним вторгненням, або, можливо, і підступом диявола. Форсоване введення реформи в результаті призвело до розколу в 1667 році. Ті, хто не прийняв реформи стали називатися старообрядцями. Офіційно старообрядці були проголошені єретиками і зазнавали переслідувань з боку церкви і держави, а головний ідеолог старообрядців — священник Аввакум, був спалений на багатті. Розколи згодом стали постійними, а багато торговців і селян приєдналося до старовірів.

Царський уряд також зазнав впливу України і Заходу. Київ став одним з основних передавачів нових ідей та знань. Зокрема у Московію проникають ідеї барочного стилю в архітектурі, літературі та іконопису. Інші, безпосередні зв’язки з Заходом відкрила міжнародна торгівля, завдяки чому все більше іноземців відвідували Московію. Уряд був зацікавлений у передових технологіях Заходу, особливо у військовій сфері. До кінця 17-го століття, проникнення української, польської, і західноєвропейської культури підготували радикальні зміни у культурі Московії, принаймні серед московської еліти.

Підкорення Сибіру

Василь Суриков. Підкорення Сибіру Єрмаком.

Російська експансія на схід зустрічала відносно слабкий опір. В 1581 р. купці Строганови, зацікавлені в хутровій торгівлі, найняли волзького козацького ватажка Єрмака Тимофійовича для здійснення експедицій в Західний Сибір. Загони Єрмака розбили Сибірське ханство і проголосили всі території до Обі й Іртиша володіннями Московського царства.

У Сибіру було засновано кілька міст, першим з яких стало Мангазея, звідки купці, торговці, а також дослідники вирушали на схід, рухаючись Єнісеєм, Леною і далі у напрямку узбережжя Тихого океану. 1648 року козак Семен Дежньов відкрив протоку між Америкою та Азією. До середини 17-го століття, росіяни досягли річки Амур і та околиць Китайської імперії.

Після конфлікту з Маньчжурською династією, Росія уклала мир з Китаєм в 1689. Нерчинський договір став першим у російсько-китайських відносинах, за яким Московія поступилася долиною Амура, але отримала доступ у райони, що лежали на схід від Байкалу, а також до торгового шляху з Пекіном. Цей мир зміцнив шлях росіян до Тихого океану, відкритий у середині століття.

Дизайн интерьеров

На России наконец-то признали, что русский суржик придуман в Украине

В Институте СНГ признали, что русский язык придумали в Украине.

Об этом в интервь «Главкому» заявил российский политолог, курирующий украинское направление в так называемом Институте стран СНГ, Владимир Жарихин.

«Он [русский язык], между прочим, пришел в наши российские палестины как раз из Киева — то есть из Украины на Россию», — заявил Жарихин. По словам политолога, справедливее будет «называть русский язык украинским, а украинский — западенским», пишет Історична правда.

1034a92-1.jpg.pagespeed.ce.qGJ4snVsEm

«Грамматика» украинца Мелетия Смотрицкого (1619 г.), где впервые появились будущие российские грамматические понятия. Московское издание 1721 г.

«И мы в России согласимся, что разговариваем на настоящем украинском языке, потому что исторически это действительно так», — подчеркнул Жарихин.

Как известно, «отцами» современного русского языка россияне считают украинцев Мелетия Смотрицкого и Лаврентия Зизания, которые были авторами первых церковнославянских грамматик.

ІП приветствует тот факт, что россияне возвращаются к своим украинским истокам. Только господину Жарихину стоит подучить матчасть — в основу современной украинской мовы лег не «западенский», а надднепрянский вариант живой народной речи Руси-Украины.

7f01db1-0.jpg.pagespeed.ce.j9bcIoDmCA

Первый на Руси словарь — «Лексис» Лаврентия Зизания (1596 г.). Слева — книжные церковнославянские (ныне российские) слова, справа — живые русские (украинские)

Напомним, в декабре 2010 года генконсул РФ во Львове заявлял, что на Галичине не было украинской мовы, а ее в XX-м веке принесли коммунисты. 🙂

1 6 7 8