Прабатьківщина слов’ян

Розселення слов’ян у VI столітті

Прабатьківщина слов’ян (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни (праслов’яни), носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання.

Теорія

Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов’янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук. З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов’ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов’янській мові з інших мов і в інші мови з праслов’янської та результати реконструкції структурних елементів праслов’янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Нестор про походження слов’ян пише так:

« «По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ.»[1]  »

Існує теорія О. М. Трубачова про прабатьківщину слов’ян на Середньому Дунаї, в Західному Норіку[2].

« Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен», „Славен», і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці», що говорити не вміють.[3] 

 

Історичний розподіл слов’янських мов.

   Заштрихований у рожевий колір є ПразькоПеньківськоКолочинський комплекс культур 6-го — 7 ст. н.е, що відповідає поширенню слов’янсько-мовних племен в цей час.
   Менша (червона) — територія, на якій знаходяться найдавніші слов’янські гідроніми, або назви річок і озер (after Mallory & Adams (1997:524ff).

Розселення

Розселення слов’ян у 1-му тисячолітті

З часом прабатьківщина слов’ян не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше середини І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків інших індоєвропейських народів — прабалтів, прагерманців та інших. Це могло мати місце в південно-східній частині Центральної Європи, можливо, в середньому Подунав’ї або в північному Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення прабатьківщини слов’ян у північному напрямі приблизно до верхів’я Прип’яті. Звідси почалося поширення праслов’ян на схід до Дніпра (можливо, спочатку по території північніше Прип’яті з наступним переміщенням на південь по правобережжю Дніпра і на захід до Вісли та Одера). В VI ст. звідси почалося масове розселення слов’ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани.

Аль-Фазарі у 772–773 рр. згадує володіння слов’ян, площа котрих складала 3.500 на 700 фарсангів.[4]

У XI ст. слов’яни займали вже значну територію в Східній і Центральній Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського моря і Ладозького озера та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра. Дивись також Слов’янські мови.

Слов’яни

Країни, де слов’янські мови є державними. Світло-зелений — західні, темно-зелений — східні, чорний — південні слов’янскі мови

 

Слов’яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов’янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов’янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Слов’яни розмовляють слов’янськими мовами.

Етимологія

Термін «слов’яни» загальноприйнятої етимології не має.[1][2] Існують кілька версій походження етноніму «слов’яни»:

  • Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов’янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва ріки; порівняйте Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати»[1][3]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма[4].
  • Часто етимологію самоназви зв’язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов’яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов’янського (тобто іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов’язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями[3]. Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон[4].
  • Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов’яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава[5]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов’янською є саме огласовка з —о-, у той час як огласовка з —а— є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI–XVII в.[3]; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.
  • Писемні пам’ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов’ян, особливо на землях Візантії, де слов’яни, ймовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичують інші європейські мови в різних трансформаціях. Слов’янські люди своєю хоробрістю, відданістю і працьовитістю заслужили собі добру славу в античному, а потім і ранньосередньовічному світі Середземномор’я, їх цінували як добрих і невимогливих службовців і робітників (в тодішній термінології — слуг і рабів, слів, які в сучасних слов’янських мовах набули презирливого відтінку), а у випадку крайньої потреби — чудових воїнів, що знайшло своє відображення в більшості європейських мов, зокрема у грецькій (середньогрецьке σκλάβος — раб, звідси пізнолатинське sclavus, німецьке Sklave, арабське сакаліба, зворотна калька з латини — склавіни тощо)[6][7][8]. Тому слов’янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об’єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їх загонів, які утримували владу в слов’янських землях. В арабській мові для позначення слов’ян довгий час був поширений термін сакаліба. Так зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов’яни (сакаліба).

Цей етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.

Слов’яни — східна група індоєвропейських народів VI столітті.

Східнослов’янські племена (700–850)

Зародження і розселення

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христовім, але звуть їх венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення «словен», «славен», і то звуть так не всіх слов’ян, тільки західних. Саме наймення слов’ян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не «німці», що говорити не вміють.[9]
Докладніше у статті Прабатьківщина слов’ян

Докиївські часи

Більша частина майбутніх слов’янських земель в III–IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях завдяки союзам племен Великого Степу — скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів тощо.

Історія слов’янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов’янських, тюркських та угро-фінських народів Євразії, а також історія постійної взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов’янами.

Так середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народа слов’янського», яка була видана 1609 року зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов’яни або словіни отримали своє ім’я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало слово, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

У середині 1 тисячоліття н. е. слов’янські племена ще не мали об’єднуючо-загальної назви «слов’яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їх племена одержували окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венети (сьогоднішенім. Wenden), Візантійці звали східну групи словянських племен Анти, а південних подунайських слов’ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країна з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов’янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов’янські племена.

Історик XV ст. Ян Длугош стверджував про існування слов’янської країни «Склавінія», «Склавонія» (див. склавіни)[10]

Розселення слов’ян у 7—8 століттях

Слов’янський історик Мавро Орбіні, на основі доступних йому джерел, на межі 16-17ст. у книзі «Слов’янське царство» свідчить:

«…Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів найкращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Ось, що пише Орбіні про походи русів і слов’ян

«.. брали вони (слов’яни) участь і в спустошливих походах в Європу та інші країни. При цьому, за свідченням Герберштейна, по імені провідників тих походів їх всіх назвали готами. Потім вчитил русси велике спустошення і Грецькій Імперії. При імператорі Леві Лакопені у Великому морі флотилія з 15000 парусних суден з незліченною, як пише Зонара, кількістю воїнів, осадило Константинополь. Те ж повторювалось і при імператорі Констянтині Мономаху. На основі цього можна говорити про величність і могутність слов’янського народу, який зміг за короткий час створити такий великий флот, що до цього ніякому іншому народу не вдавалось. Але грецькі письменники, намагаючись звеличити діяння свого народу, пишуть, що руси повернулись додому майже з пустими руками. Єремія Руський в своїх літописах, напроти, свідчить про те, що руси перебили багатьох греків і повернулись додому з великою здобиччю..»

Таким чином, слов’яни, так само як і їхні предки і нащадки під різними назвами зі стародавніх часів становлять важливу складову населення Європи і Великого Євразійського Степу і зробили значний внесок у розвиток суспільства і господарства у цій частині світу.

Нестор Літописець про походження слов’ян зазначав так:

По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами [11]

.

«По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ.»[12]

Сучасність

Слов’яни займають близько 20% території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Згідно з географічним критерієм, поділяються на західну, східну і південну групу.

В наш час до західнослов’янської групи належать польська, кашубська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька та мертві полабська й словінська мови.

У східнослов’янських племен, розташованих на території сучасної Білорусі, України і Росії сформувалися білоруська, українська та російська мови.

До південнослов’янських — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови.

Перші слов’янські літературні пам’ятки збереглися з XI ст.

Писемність на основі кирилиці та латинської графіки

Сучасне розподіл по регіонах

Східні самоназва однина назва мови мова
Українці українці українець украї́нська мо́ва українська
Білоруси белару́сы беларус белару́ская мо́ва білоруська
Росіяни русские русский русский язык російська
Західні самоназва однина назва мови
Поляки Polacy Polak język polski, polszczyzna
Чехи Češi, Čechové Čech český jazyk, čeština
Словаки Slováci Slovák, slovenský slovenský jazyk, slovenčina
Лужичани Serby, Serbja Serb dolnoserbska rěc, hornjoserbska rěč
Кашуби Kaszëbi kaszëb kaszëbsczi jãzëk
Південні самоназва однина назва мови мова
Болгари българи българин бъ̀лгарски езѝк болгарська
Македонці Македонци Македонец македонски јазик македонська
Серби Срби Србин српски језик сербська
Хорвати Hrvati Hrvat hrvatski jezik хорватська
Словенці Slovenci slovenski slovenski jezik, slovenščina словенська
Боснійці Bošnjaci Bošnjak bosanski jezik боснійська мова
Чорногорці Црногорци Црногорац црногорски језик чорногорська

 

 

 

 

3D визуализация и интерьер

Хазары

640px-Khazar_1

Хаза́ры (ивр. כוזרים‎ (кузарим), араб. الخزر‎‎ (ал-Хазар), перс. خزر‎ (хазар), греч. Χαζαροι (хазарой), арм. խազիր (хазир), др.-рус. козаре, лат. chazari, caziri, gazari) — тюркоязычный кочевой народ. Стал известен в Восточном Предкавказье (равнинный Дагестан) вскоре после гуннского нашествия.

Этноним

Имя хазары является самоназванием, его этимология до конца не ясна. По одной из версий, происходит от тюркской основы kaz — обозначающей кочевание. Также высказаны предположения, что оно восходит:

Хазарским назывались Чёрное и, реже, Азовское моря (в тот период позиции хазар в Крыму были очень сильны). Также именем хазар в ближневосточных языках называется Каспийское море (см. Хазарское море). На суше название «Хазария» (Газария) дольше всего сохранялось за Крымомвизантийских и итальянских источниках до XVI века).

Происхождение

По мнению некоторых исследователей (Б. Н. Заходер), хазарский этнос имел дуалистическую основу, объединяя два главных племени — белых и чёрных хазар (калис-хазары и кара-хазары). Сторонники другой точки зрения (М. И. Артамонов, А. П. Новосельцев) считают это деление не этническим, а социальным и указывают на более сложную организацию. В тесной связи с хазарским племенным союзом находились барсилы, савиры, баланджары и др. В дальнейшем они были частично ассимилированы. Наиболее близки к хазарам были барсилы, в паре с которыми они часто упоминаются в начальный период истории, а страна Берсилия выступает в источниках исходным пунктом, из которого начинается хазарская экспансия в Европе.

Хазарский каганат

Дань славян хазарам, миниатюра в Радзивиловской летописи, XV век

Относительно происхождения хазар и их прародины высказаны следующие гипотезы:

Последняя точка зрения (в разных вариациях) занимает доминирующее положение в российской и украинской науке[1].

В средневековых генеалогических легендах хазары возводились к потомку Ноя Тогарме. В еврейской литературе они иногда признавались потомками колена Симеона.

Территория расселения, политическая экспансия

До VII века хазары занимали подчинённое положение в сменявших друг друга кочевых империях. В 560-е гг. оказались в составе Тюркского каганата, после распада последнего в середине VII века создали собственное государство — Хазарский каганат (650969), который стал одним из самых долговечных кочевых объединений в этом регионе[2].

Первоначально обитая в районе к северу от Дербента в пределах современного равнинного Дагестана, хазары стали расселяться в контролируемых регионах: в Крыму, на Дону и особенно в Нижнем Поволжье, куда в VIII веке была перенесена столица государства. Несколько групп хазар в результате длительных войн против Ирана и Арабского халифата были насильно переселены в Закавказье. Позже хазарское происхождение имели многие высокопоставленные гулямы Аббасидского халифата. Также известно о существовании хазарского гарнизона в Константинополе и хазарско-еврейской общины в Киеве (урочище Козары существует в Киеве и по сей день). В первой половине IX века три хазарских рода, называемых каварами, из-за политических междоусобиц покинули страну и присоединились к венграм, вместе с которыми пришли в Паннонию и в дальнейшем ассимилировались.

Культура, религия и социальная система

Общей для Хазарского каганата считается салтово-маяцкая археологическая культура, но твёрдо связанные с собственно хазарами памятники пока не идентифицированы.[3]

Социальная организация в целом не отличалась от подобных этнополитических образований кочевников, но по мере становления государственности прогрессивно эволюционировала. Первоначально выборные правители уступили место наследственной династии каганов, которая, в свою очередь, сменилась диархией кагана и бека. К X веку от кочевого образа жизни хазары перешли к полукочевому, зимнее время проводя в городах.

Религиозные верования состояли из общетюркских языческих ритуалов, характерной чертой которых было поклонение богу Тенгри и обожествление кагана. Благодаря географическому положению и веротерпимой политике правительства в хазарскую среду интенсивно проникали христианство и ислам. В VIII—IX вв. часть хазар во главе с правящим родом перешла в иудаизм.

Исчезновение, возможные потомки

После падения Хазарского каганата во второй половине X века хазары растворились в среде тюркоязычных кочевых народов. Какая-то часть этнических хазар, исповедовавших иудаизм, по всей вероятности, влилась в состав центральноевропейских еврейских общин. Потомками хазар считают себя некоторые представители тюркоязычных еврейских народностей — караимов[4] и крымчаков, а также ираноязычные горские евреи. Хазарские корни, возможно, имеют некоторые тюркоговорящие народы Северного Кавказа.

Галерея археологических находок

ВП Женские украшения хазарские 8-9 века.jpg
ВП детали поясного набора хазарские 8-9 века.jpg
ВП посуда хазарская 8-9 век.jpg
Женские украшения, VIII—IX века Детали мужского поясного набора, VIII—IX века Посуда

 

Гунны

Huns_empire

Империя гуннов. Около 450 г. н.э.

Hunnen

П. Гайге. «Гунны сражаются с аланами».

Гу́нны  (греч. Ούννοι, лат. Hunni) — кочевой народ, вторгшийся в 70-х годах IV века из Азии в Восточную Европу. Гипотеза о происхождение гуннов от центрально-азиатского народа хунну, упоминаемого в предшествующее время в китайских источниках, принимается большинством учёных[1]. Гуннский язык по оценкам многих исследователей относился к тюркской семье. Также высказаны мнения о его принадлежности к финно-угорским или енисейским языкам.

Вторжение гуннов положило начало Великому переселению народов. В правление Аттилы (434—453) гуннское объединение с центром в Паннонии достигло максимальной экспансии, охватив территорию от Волги и Кавказа до Рейна. После смерти Аттилы Гуннская держава распалась, и гунны были поглощены новыми группами прибывавших с востока кочевников.

В средневековых источниках «гуннами» именовался ряд кочевых объединений в других частях Евразии, в частности ираноязычные эфталиты («белые гунны»), кидариты («чёрные гунны»), хиониты в Средней Азии и Индии и сменявшие друг друга кочевые группы в Прикаспийском Дагестане («хоны», в современной литературе именуются «кавказскими гуннами»). Их родство с европейскими гуннами является не доказанным. В византийских и латинских источниках этноним «гунны» превратился в нарицательное обозначение кочевников и помимо собственно гуннов позднее применялся к другим народам, обитавшим в Причерноморье (савирам, аварам, венграм и др.).

Происхождение

Карта продвижения гуннов.

 

Происхождение

Господствующая гипотеза связывает гуннов с хунну (сюнну) — народом, который обитал на севере Китая, в излучине реки Хуанхэ. Он упоминается в китайских источниках с III века до н.э[2], и это был первый народ, создавший в Центральной Азии обширную кочевую империю. В 48 году н. э. хунну разделились на две ветви, северную и южную. Потерпев поражение от сянби и Китая, объединение северных хунну распалось и его остатки мигрировали в западном направлении. Помимо созвучия имён на генетическую связь между гуннами и хунну Центральной Азии указывает ряд категорий материальной культуры[3], в особенности в сфере военного дела, характерной чертой которого было использование сложносоставного лука[4].

Этническая принадлежность гуннов остаётся дискуссионным вопросом, который не может быть однозначно разрешён, поскольку о гуннском языке сохранилось крайне мало сведений. В историографии XVIII — 1-й пол. XIX вв. гунны считались монголами. Впервые эту точку зрения высказал Паллас, а затем поддержали Бергман и Тьерри. Жозеф де Гинь первым высказал мнение, что гунны могли быть по происхождению тюрками или прототюрками[5]. В настоящее время эта точка зрения пользуется наибольшей популярностью в историографии. Так английский ученый Питер Хизер считает гуннов т. н. «первой группой тюрков», вторгнувшихся в Европу[6]. Турецкий исследователь Кемаль Джемаль видит подтверждение этой версии в фактах сходства названий и имён в тюркских и гуннских языках. Данную версию принимает также венгерский исследователь Дьюла Немет[7]. Большинство советских и российских историков также склонны определять гуннов как тюрков.

История

В европейских источниках первые упоминания о гуннах датируются II веком н. э. и относятся к региону в восточной области Прикаспия. Однако среди исследователей нет уверенности, касаются ли данные известия собственно гуннов, либо являются простым созвучием.

В 70-х годах IV века гунны покорили аланов на Северном Кавказе, а затем разгромили остготское государство Германариха.

Гунны, возглавляемые царём Баламбером, подчинили большую часть остготов (они жили в низовьях Днепра) и заставили вестготов (живших в низовьях Днестра) отступить во Фракию (в восточной части Балканского полуострова, между Эгейским, Чёрным и Мраморным морями). Затем, пройдя в 395 году через Кавказ, опустошили восточно-римские провинции Сирию[8] и КаппадокиюМалой Азии). С этого времени основная ветвь гуннов обосновалась в Паннонии (западно-римской провинции на правом берегу Дуная, ныне — территория Венгрии) и Австрии, совершая оттуда набеги на Восточную Римскую империю (по отношению к Западной Римской империи до середины V века гунны выступали как союзники в борьбе против германских племён). В гуннском союзе к этому времени оказался уже чрезвычайно пестрый состав германских и негерманских народов: булгары, остготы, герулы, гепиды, сарматы и др. Все покорённые племена облагались данью и принуждались к участию военных походах.

248px-Huns450

Империя Аттилы

В 422 году гунны вновь атаковали Фракию. Восточно-римский император Феодосий II согласился выплачивать гуннам дань в размере 350 фунтов золота в год. В 433 году вождь гуннов Ругила стал грозить Восточной Римской империи разорвать мирные соглашения из-за беглецов, укрывшихся на территории империи. В ходе переговоров Ругилла скончался.

После смерти Ругиллы, правителями гуннов стали его племянники Аттила и Бледа, последний при невыясненных обстоятельствах в 445 году погиб на охоте и власть Атиллы стала единоличной. Приск писал, что «Аттила это человек, который рожден потрясти Мир». По сообщению Аммиана «Аттила сравнял с землёй всю Европу». По мнению Томпсона, «Аттила был „бичом Божьим“ только для римских священников и властей, заинтере­сованных в сохранении народов под вла­стью Рима»[9].

Аттила перешёл от тактики кавалерии к осаде городов и к 447 году взял 60 городов и укреплённых пунктов на Балканах, территории современной Греции и в других провинциях Римской империи. К 450 году гуннам выплачивала дань как Восточная так и Западная Римская империя[источник не указан 304 дня]. При Аттиле сумма дани составила 2000 фунтов золота. В 451 году в битве Каталаунских полях в Галлии, продвижение гуннов на запад было остановлено объединённой армией римлян под началом полководца Аэция и Тулузского королевства вестготов. В 452 году гунны вторглись в Италию, разграбив Аквилею, Милан и ряд других городов, но затем отступили назад.

После смерти Аттилы в 453 году возникшими внутри империи распрями воспользовались покорённые гепиды, возглавившие восстание германских племён против гуннов. В 454 году в битве при реке Недао в Паннонии гунны были разбиты и вытеснены в Причерноморье. Попытки гуннов прорваться на Балканский полуостров в 469 году были тщетными[10].

1024px-450_roman-hunnic-empire_1764x1116

 

Империя Аттилы. Исторический атлас (Shepherd, William R. New York, 1923.).

 

 

640px-Eugene_Ferdinand_Victor_Delacroix_Attila_fragment

Аттила. Фрагмент фрески Делакруа, 1840.

Гунны быстро растворились в среде других номадов, которые продолжали непрерывно прибывать с востока. Однако их имя ещё долго использовалось средневековыми авторами в качестве общего наименования всех кочевников Причерноморья, безотносительно к реальным связям таковых с бывшим гуннским союзом. Следующей волной Великого переселения народов стало появление племён огуров в 460-х гг. и савиров в начале VI века. С начала VI века и до 1-й пол. VIII века на территории Прикаспийского Дагестана существовало политическое объединение, называемое в закавказских источниках «царством гуннов» («хонов»). Большая часть исследователей полагает, что под этим именем скрывается одно из племён савиров[11]. По другой точке зрения, это союз местного кавказского происхождения[12]. Его столицей был город Варачан, но большая часть населения сохраняла кочевой быт. Во 2-й пол. VII века его правитель носил тюркский титул эльтебер и признавал себя вассалом хазар, хотя на деле обладал большой долей самостоятельности, совершая походы в Закавказье. В 682 году глава гуннов Алп Илитвер принял посольство из Кавказской Албании во главе с епископом Исраэлем и вместе со знатью перешёл в христианство. О судьбе кавказских гуннов после начала VIII века ясных сведений нет.

Образ жизни и военное дело

Образ жизни

Гунны внушали цивилизованному миру наибольший из всех варваров страх. Германцы были знакомы с земледелием, тогда как гунны являлись кочевниками. В этих всадниках с непривычной монголоидностью римляне видели не столько людей, сколько порождения демонов[13].

Римский историк Аммиан Марцеллин, «крёстный отец гуннов», так описывает их:

« …все они отличаются плотными и крепкими руками и ногами, толстыми затылками и вообще столь чудовищным и страшным видом, что их можно принять за двуногих зверей или уподобить сваям, которые грубо вытёсываются при постройке мостов. »
« «Гунны никогда не прикрываются никакими строениями, питая к ним отвращение как к гробницам… Кочуя по горам и лесам, они с колыбели приучаются переносить холод, голод и жажду; и на чужбине они не входят в жилища за исключением крайней необходимости; у них даже не считается безопасным спать под кровлей. »
« …но зато, как бы приросшие к своим выносливым, но безобразным на вид лошадёнкам и иногда сидя на них по-женски, они исполняют все свои обычные дела; на них каждый из этого племени ночует и днюет… ест и пьёт и, пригнувшись к узкой шее своей скотины, погружается в глубокий чуткий сон… »

В противоположность Аммиану, посол к гуннскому царю Аттиле Приск Панийский так описывает гуннов:

« Переправившись через какие-то реки, мы приехали в огромное селение, в котором, как говорили, находились хоромы Аттилы, более видные, чем во всех других местах, построенные из брёвен и хорошо выстроганых досок и окружённые деревянной оградой, опоясывавшей их не в видах безопасности, а для красоты. За царскими хоромами выдавались хоромы Оногесия, также окружённые деревянной оградой; но она не была украшена башнями подобно тому, как у Аттилы. Внутри ограды было множество построек, из которых одни были из красиво прилаженых досок, покрытых резьбой, а другие — из тёсаных и выскобленых до прямизны брёвен, вставленных в деревянные круги… »
« Поскольку дружина у них состоит из различных варварских народов, то и дружинники, кроме своего варварского языка, перенимают друг от друга и гуннскую, и готскую, и италийскую речь. Италийскую — от частого общения с Римом »
« Преодолев определённый путь вместе с варварами, мы, по приказу скифов, приставленных к нам, выехали на другой путь, а тем временем Аттила остановился в каком-то городе, чтобы вступить в брак с дочкой Эски, хотя уже и имел многих жён: скифский закон разрешает многожёнство. »
« Каждый из присутствующих по скифской учтивости вставал и подавал нам полный кубок, затем, обняв и поцеловав выпившего, принимал кубок обратно[14]. »

Хотя Аммиан отметил отсутствие у гуннов привычки есть варёную пищу, они на деле были вполне знакомы с кулинарным искусством, но весьма неприхотливы в длительных походах. В бытовых и культовых целях использовались бронзовые котлы, которые по форме восходили к хуннским прототипам в Центральной Азии[15].

«Пир Аттилы» (1870). Справа изображён византийский дипломат и историк Приск.

Приск, посол к гуннскому царю Аттиле, в противоположность Аммиану, описывает гуннов иначе, в некоторых местах своего изложения называя их скифами и «царскими скифами». Описывая свой путь, пролегавший «через какие-то реки», Приск сообщает, что они приехали в «огромное селение», где находились хоромы Аттилы, «построенные из брёвен и хорошо выстроганых досок», украшенные башнями и окруженные оградой, внутри которой находилось множество построек, некоторые из которых «были из красиво прилаженых досок, покрытых резьбой».

Отмечая учтивость гуннов Приск сообщает, что «Каждый из присутствующих по скифской учтивости вставал и подавал нам полный кубок, затем, обняв и поцеловав выпившего, принимал кубок обратно». Так же Приск сообщал, что во время поездки в составе этого посольства к Аттиле, на скифской стороне, послам теперь предлагали «вместо вина — мёд», а провожатым «напиток из ячменя, называемый по-варварски „камос“»[16].

Приск отмечал, что скифский закон разрешает многожёнство. По-видимому, основу социальной организации составляла большая патриархальная семья. Социальный строй гуннов Европы охарактеризован Энгельсом как военная демократия. Аммиан писал: «Если случится рассуждать о серьезных делах, они все сообща советуются».

Гунны применяли дальнобойный лук, который достигал в длину более 1,5 метра. Лук делался составным, а для большей прочности и упругости его укрепляли накладками из костей или рогов животных. Стрелы употреблялись как с костяными, так и с железными или бронзовыми наконечниками. Иногда к стрелам прикреплялись костяные шарики, с просверленными в них отверстиями, издававшие в полёте устрашающий свист. Лук вкладывался в особый футляр и прикреплялся к поясу слева, а стрелы находились в колчане за спиной воина справа. «Гуннский лук», или «скифский лук» (scytycus arcus) — по свидетельствам римлян, самое современное и эффективное оружие античности, — считался очень ценным трофеем у римлян. Флавий Аэций, римский полководец, проживший 20 лет заложником среди гуннов, поставил скифский лук на вооружение в римской армии.

Религия

Главным божеством был Тенгри-хан[17]. В качестве охранительных амулетов гунны носили на себе золотые и серебряные изображения фантастических животных (драконов). Человеческих жертвоприношений (как у хунну), по-видимому, не было. У гуннов были капища и идолы (литые из серебра)[18]. Существовали специальные служители культа: жрецы, колдуны, чародеи и знахари, которые призывали силы земли[19]. Этнолог Л. П. Потапов, основываясь на сообщениях Приска, жившего некоторое время при дворе Аттилы, полагает, что у гуннов были шаманы («кам»). Это слово даже входило в некоторые титулы гуннской правящей верхушки: ata kam (букв. «шаман-отец») — носил верховный шаман, который среди прочего определял «какие месяцы и годы будут благоприятными для народа»; второй титул (у тестя Аттилы) — as kam («соучастник», «товарищ» или «сподвижник»)[20].

Подробное описание верований кавказских гуннов VII века сохранилось в сочинении Мовсеса Каланкатваци. Для них было характерно обожествление солнца, луны, огня, воды; почитание «богов дорог». Священным деревьям и почитаемым богам жертвовали лошадей, кровь которых проливалась вокруг дерева, а голову и шкуру жертвенного животного вешали на сучья. Во время религиозных церемоний и похорон проходили состязания в борьбе и сражения на мечах, скачки на конях, игры и пляски. Существовал обычай нанесения себе ран и увечий в знак скорби по умершему.

Херсонес Таврійський

Руїни Херсонеса

Херсоне́с Таврі́йський (дав.-гр. Χερσόνησος — ἡ χερσόνησος (ге¯ херсо́не¯сос) значить «півострів», за середньовіччя Херсон, у слов’янських джерелах Корсунь) — старогрецьке місто-держава в південно-західній частині Криму (у межах Севастополя).

23 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Херсонес Таврійський був включений до списку світової спадщини ЮНЕСКО. До списку була також внесена і хора — сільськогосподарська округа навколо Херсонесу.[1]

Історія

Портик базиліки в Херсонесі

Херсонес Таврійський був заснований 422–421 рр. до н. е. грецькими вихідцями з Гераклеї Понтійської як грецька колонія на північному узбережжі Чорного моря і за античної доби став важливим торговельним, ремісничим і політичним центром південно-західного узбережжя Криму. Херсонес розміщений у південно-західній частині Криму, біля Карантинної бухти в межах сучасного міста Севастополя. Найдавніші археологічні знахідки в Херсонесі — уламки чорнофігурної кераміки — датуються VI століттям до н. е. За свідченням Страбона, поряд з Херсонесом Таврійським знаходилося інше місто, яке Страбон називає Давній Херсонес, що, можливо, дало назву для Херсонеса Таврійського.

Уже через століття після заснування територія Херсонесу охоплювала весь півострів, що лежить між Карантинною і Пісочною бухтами (в перекладі з грецької «Херсонес» якраз і означає півострів).

Економічний і політичний розквіт Херсонесу Таврійського припадав на IV–II ст. до н. е. Він був демократичною державою, карбував власні монети. Основою його економіки було виноградарство, рибний промисел, ремесла і торгівля (збіжжям, а також худобою та рибою) з іншими грецькими містами, скіфами й таврами.

У III ст. до н. е. в Херсонесі жив і працював історик Сіріск, перший історик на теренах України. Сіріск зробив опис історії міста Херсонеса та його взаємин з Боспорським царством, проте його праці не збереглися. Припускають, що, як і Геродот, він виступав у театрі, а саме в Античному амфітеатрі Херсонеса, спорудженому в той час.

За весь час існування міста-держави херсонесцям доводилося вести численні війни. У II століття до н. е. Херсонес вів тривалу війну зі скіфами. Була втрачена Керкінітида, зруйнований Калос Лімен, ворог неодноразово стояв біля воріт міста. Херсонес був змушений звернутися за допомогою до понтійского царя Мітрідата VI Євпатора, який направив до Криму великий загін на чолі з полководцем Діофантом. Діофант на чолі об’єднаної армії, куди входили херсонеські і понтійські війська, протягом трьох кампаній (у 110107 рр. до н. е.) розгромив скіфів, взяв Феодосію, дійшов до Керченського півострова й захопив Пантікапей. Проте Херсонесу не вдалося зберегти свою самостійність: він увійшов до складу держави Мітрідата. Відтоді місто перебувало в тривалій залежності від Боспорської держави.

Після смерті Мітрідата VI Євпатора політична карта всього Східного Середземномор’я кардинально змінилася. Вибираючи з двох бід меншу, херсонесці вирішили «стати під тверду руку» Риму як «вільного міста» і позбутися принизливої опіки царів Боспору. Римський диктатор Гай Юлій Цезар прийняв Херсонес під опіку Риму. Однак пізніше, слідуючи своєму улюбленому принципу «розділяй і володарюй», римські імператори то підпорядковували місто своїм союзникам — боспорським царям, то надавали йому «свободу», коли необхідно було стримати амбіції боспорських монархів.

У перших століттях н. е. в Херсонесі затверджується олігархічна республіка, влада в якій належала незначному колу впливових, знатних і покірних Риму осіб. У 60-ті роки I століття римляни організували велику військову експедицію в Таврію, щоб дати відсіч скіфам, які знову загрожували містові. Після розгрому скіфів військами трибуна Плавта Сільвана, Херсонес стає форпостом римських військ у Північному Причорномор’ї.

У цитаделі міста, змінюючи і доповнюючи один одного, стояли загони I Італійського, XI Клавдієвого та V Македонського легіонів з провінції Нижня Мезія (тер. сучас. Болгарії), а в херсонеській гавані базувалися кораблі Мезійського Флавієвого флоту. У місті знаходилася ставка військового трибуна, якому підпорядковувалися сухопутні й морські сили в Криму.

На початку IV століття в Херсонесі була заснована християнська єпископська кафедра. У 301 р., за часів імператора Діоклетіана, Патріарх Єрусалимський Гермон послав у країну Тавроскіфів, в місто Херсонес, єпископів Єфрема та Василя. 310 р. — дізнавшись про мученицьку смерть святителів Єфрема й Василя, Патріарх направляє в Крим трьох його сподвижників — єпископів Євгена, Елпідія і Агафодора.

У V столітті християнство стає офіційною релігією. Безжально руйнуються пам’ятки античного мистецтва, театр, храми, їх заміняють християнські церкви, каплиці. У складі Римської держави в IV–V століттях місто веде виснажливу боротьбу за виживання, стримуючи натиск найсильніший варварів, серед яких особливою жорстокістю відрізнялися гуни. Херсонес, захищений потужними оборонними стінами, продовжує жити ще тисячоліття, але вже в умовах нового, феодального ладу.

У V столітті Херсонес увійшов до складу Візантійської Імперії. З V по XI століття Херсонес залишався найбільшим містом на північному березі Чорного моря і важливим центром візантійської культури. З IX століття він став однією з її військово-адміністративних областей. До того часу змінився не тільки зовнішній вигляд середньовічного міста, але і його ім’я: візантійці називали його Херсоном, слов’яни — Корсунем.

Хрещення князя Володимира в Херсонесі. Фрагмент розпису Володимирського собору в Києві

За цей півтисячолітній період своєї історії Херсонес опинявся на перехресті військово-політичних інтересів Хазарського каганату, Київської Русі, печенігів та половців. У 988 році київський князь Володимир після кількох місяців облоги захопив місто. Взяття Корсуня дозволило Володимиру диктувати свої умови візантійському імператорові Василеві II і одружитися з візантійською царівною Ганною. У свідомості давньоруських літописців захоплення Корсуня нерозривно пов’язане з Хрещенням Русі та поширенням християнства. З того часу (частково вже раніше) культурні впливи Візантії на Київську Русь йшли переважно через Херсонес (Корсунь).

З початку XIII століття (від захоплення Константинополя хрестоносцями) Херсонес опинився в залежності від Трапезундської імперії.

У середині XIV століття, коли торгівлю на Чорному морі монополізували генуезці, Херсонес швидко занепав і був знищений татарами (1299 р. — нападом Ногая. Великий князь Литовський Ольгерд, розбив кримськотатарське військо в 1363 році поблизу гирла Дніпра та продовжив свій похід у Криму, спустошивши Херсонес і захопивши тут всі цінні церковні предмети. Його наступник Вітовт в 1397 році пішов на Крим, дійшов до Кафи і знову зруйнував Херсонес.

У 1399 році темник Золотої Орди Едигей захоплює і спалює місто. Після цього нищівного удару Херсонесу вже не судилося піднятися. Херсонес був насамперед торговим містом і загинув не лише внаслідок нападів та плюндрування, але й через зростаючу конкуренцію з генуезькими колоніями: Кафою, Чембало та іншими.

Державний лад

Херсонес. Підмурки християнської церкви доби Візантії.

Володимирський собор стоїть на місці центральної площі Херсонесу, на якій в античні часи відбувалися народні збори

Херсонес був типовим грецьким полісом. Це місто-держава було рабовласницькою республікою з демократичною формою правління. Вищим органом влади були збори всіх вільних громадян чоловічої статі, які досягли повноліття. Народні збори приймали закони і вирішували найважливіші питання. Повсякденним життям міста керували виборна рада та колегії, які здійснювали спостереження за всією діяльністю жителів міста. Історики припускають, що члени ради обиралися на місяць, а її секретар (грамматевс) — на рік. Ім’я царя (базилевса) було епонімом, тобто його ім’ям називався і датувався рік. Від стародавньої високої посади царя збереглися почесні, але тільки формальні релігійні функції. Для командування військом обиралася колегія стратегів, пізніше їх замінили архонти.

Колегія деміургів охороняла чистоту демократичного ладу. У місті існували народний суд і спеціальні посадові особи — дікасти (судді). Рішення суду приймалися за допомогою голосування камінчиками, тобто таємним голосуванням. Державна скарбниця і священні суми перебували у віданні різних осіб, які також обиралися народом, а після закінчення терміну служби звітували перед народними зборами про проведені витрати. Агораноми спостерігали за порядком на ринку, астіноми — за точністю мір ваги та об’єму, імена останніх карбувалися на монетах і ручках амфор.

Як і в інших античних державах, в Херсонесі надавали великого значення фізичному вихованню та навчанню. Тому тут існувала особлива посада гімнасіарха. Всі ці посади були виборними, вибори проводилися або хейротонією (голосування підняттям рук), або за жеребом. До числа найважливіших посадових осіб належали номофілаки — магістрати, характерні виключно для аристократичних та олігархічних держав, де вони мали право накладати покарання, призначати послів тощо. Така риса аристократичного устрою пов’язана із завоюванням і підпорядкуванням місцевого населення і необхідністю бути в постійній військовій готовності, коли представники найзаможніших родин виступають основою збройних сил.

Політична історія Херсонесу V—II ст. до н. е. майже невідома. Мабуть, тільки один, але зате дуже важливий період висвітлений у джерелах дуже повно. З III в. до н. е. грізною силою в Північному Причорномор’ї стають скіфи. Розрізнені їх племена поступово переходять до осілого способу життя, землеробства (поряд зі скотарством), утворення племінних союзів. Політичне їх об’єднання завершується створенням великої держави з центром у Неаполі («Нове місто», руїни його — на південно-східній околиці сучасного Сімферополя). На чолі його стає розумний і енергійний вождь — цар Скілур. Скіфська знать мріє про багатства грецьких міст, прагне захопити в свої руки узбережжя з його заморською торгівлею.

У I столітті до н. е. Херсонес втратив демократичну форму правління, потрапивши в залежність від Римської імперії і довго служив основним форпостом її політики в Північному Причорномор’ї.

Економіка

Руїни монетного двору в Херсонесі

Античні амфори, в яких перевозилися численні товари

Руїни будинку винороба в Херсонесі

Торгівля Херсонесу була переважно посередницькою. З грецьких міст Малої Азії, островів Егейського моря та материкової Греції (Гераклея, Синоп, Делос, Родос, Афіни) купці привозили сюди прикраси з дорогоцінних металів, зброю, розмальований чорно-лаковий посуд, оливкову олію, мармур тощо. Частина цих товарів перепродувалася сусідам — скіфам. Значну частку херсонеського експорту становили тубільні товари: хліб, худоба, шкіри, хутра, мед, віск, а також раби.

Гераклійский півострів херсонесці перетворили на свою сільськогосподарську зону — так звану хору, де були споруджені укріплення, садиби, розмежовані наділи, зазеленіли виноградники і сади (пор. Поселення Панське). Виноградарство та виноробство склало основу місцевого сільського господарства. У самому місті розвивалися ремесла: гончарне, ковальське, ливарне, будівельне й косторізне. У всі часи жителі Херсонесу були чудовими мореплавцями і рибалками.

Римський протекторат сприяв економічному підйому в I–III століттях. Городяни активно зміцнювали міські стіни і вежі, споруджували нові храми, будували терми (лазні), перебудовували амфітеатр, провели декілька гілок водогону. Херсонес вів жваву торгівлю з великими торгово-ремісничими центрами Чорного і Середземного морів і, насамперед, зі своїми традиційними партнерами на південному березі Понта — Гераклеєю, Синопом, Амісою, Амастрією. У Херсонесі періодично поновлювалося карбування золотих монет (див. Монетний двір (Херсонес)). До товарів, що традиційно імпортувалися в місто, додався витончений скляний та бронзовий посуд, різноманітна червоно-лакова кераміка, прянощі. З міста у великих обсягах вивозилася сільськогосподарська продукція, шкіри, солона і сушена риба, рибні соуси. У цей час рибальство перетворюється на самостійну галузь міського господарства. В ході розкопок виявлено приблизно сотню рибозасолювальних цистерн, ємність деяких з них сягала 30—40 тонн.

Після захоплення Херсонесу Володимиром, Візантія уклала з Київською Руссю рівноправний союз. Херсонесу, який служив посередником у торгівлі, цей союз був дуже вигідний. Звідси в Малу Азію і Візантію відправляли продукти сільського господарства і тваринництва; з південних країн у Херсонес і далі, на північ, везли зброю, тканини, олію.

У XI–XII століттях спостерігається деяке ослаблення торгово-економічних позицій Херсона. Однак місто ще зберігало своє значення як опорний пункт візантійської військово-політичної присутності в регіоні, що підтверджують знахідки печаток Севастії — вищих чиновників, членів імператорських родин.

Згодом могутність Візантії ослабла, і в XIII столітті торгівля на Чорному морі опинилася в руках італійських (венеціанських, а потім генуезьких) купців, які заснували у Криму свої факторії. Торгові шляхи перемістилися до Східного Криму, і це стало однією з причин занепаду економіки Херсонеса.

До середини XV століття життя в Херсонесі остаточно згасло.

Дослідження

Базиліка 1935 року
на купюрі «Одна гривня»

Дослідження руїн колишнього Херсонесу розпочато з 1827 р., а систематичні розкопи — з 1876 р. (Р. Ленер, К. Гриневич, Г. Бєлов, П. Якобсон та ін.). При розкопах виявлено залишки грецьких, римських і візантійських оборонних мурів, житлових кварталів, домів з басейнами на дощову воду, лазничками й ін. устаткуваннями, господарчих і ремісничих споруд; понад 50 християнських церков, терм, театру (на 3000 осіб) тощо. За мурами міста розкопано чимало поховань з багатим інвентарем.

На території Херсонесу міститься Херсонеський історико-археологічний музей-заповідник.

Археологічний парк

Портик базиліки 1935 року в Херсонесі увечері після заходу Сонця

Унікальна збереженість археологічних знахідок дає змогу створити на базі Херсонеса Таврійського перший в Україні — археологічний парк. Археологічні парки — не новина в Європі і світі. Вони створені вже у Ізраїлі, Іспанії, Греції, Італії.

Парк буде розміщений на околиці античного міста, де є цікаві археологічні об’єкти античної доби (ділянки античних шляхів, залишки садиб, стародавні винарні, залишки від античних виноградників і садів). За планом, частка ділянок буде лише законсервована, інші будуть музеєфіковані, на вільних, сусідніх ділянках можливе створення макетів садибних будівель з частковою їх ревіталізацією і включенням для туристичного використання.

Створення археологічного парку дасть змогу залучити нові інвестиції в проекти укріплення берегів, які частково поглинуло море. В археологічному парку планують створити нову експозицію, школу археології. Іде розробка концепції парку на 2010–2018 роки. Перша черга споруд виникне в Юхариній балці. Тут планують створення візит-центру з екскурсійним бюро, з музейною крамницею, з павільйоном інтерактивної експозиції.

Включення до ЮНЕСКО

Херсонес Таврійський був включений до світової спадщини ЮНЕСКО 23 червня 2013 на 37-й сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Камбоджі. До списку була також внесена і хора — сільськогосподарська округа навколо Херсонесу.[1] Рішення про включення було одноголосним. Єдине зауваження стосувалося до величезної православної церкви-новобудови у самому центрі Херсонеського городища, що, на думку деяких археологів, шкодить древньому пам’ятникові.[2]

1 5 6 7 8